Одна з найяскравіших сторінок історії українського народу пов'язана з козацтвом. Сформувавшись у XVI ст. як військово-демократична організація, козацтво Запорозької Січі, протягом трьох століть виконувало роль захисника та визволителя українського народу від національного гноблення з боку Польщі, Туреччини та її васалів — кримських та ногайських татар. У найважчі для українського народу часи козацтво стало стержнем консолідації українців і ядром державотворення.
Запорозька Січ була одночасно військовим і економічним утворенням, організованим на демократичних засадах. Як військова організація, козацтво репрезентувалось січовиками, які розміщувались в Січі. Усіх, хто прибував на Січ, якщо його приймали до козацтва, розподіляли по куренях (38 куренів). На чолі кожного куреня стояв курінний отаман. Очолював січовиків кошовий отаман. Основним заняттям січовиків була переважно військова справа. Січовики готувались до походів і щоденно удосконавлювали свою військову майстерність.
Інша частина козацтва називалась “гніздюками”, “зимовчанами”, “сиднями”. Це були ті козаки, які з різних причин залишили Січ. Вони засновували свої господарства (поселення, хутори, зимівники) на козацьких землях-вольностях і в мирний час вели звичайне селянське життя. Таких господарств у степу існувало кілька тисяч, їх об’єднували у 8 адміністративних округів, які називались паланками.
Добре був відомий козакам степ за межами козацьких вольностей, у тому числі й територія сучасної Одещини. Хоча на той час ці землі входили до складу Туреччини, в Буго-Дністровському межиріччі відомі були хутори та поселення українців і молдаван.
Українські поселення виникали, перш за все, на лиманах, багатих на сіль і рибу, куди регулярно приходили козаки і селяни на сезонні промисли. Це були соляні озера-лимани поблизу Одеси та в Буджаку, багатий рибою, на той час, Тилігульський лиман, інші місця.
Значно збільшується кількість українського населення в краї після знищення Січі н 1775 році, коли царський уряд, приєднавши до Росії Північне Причорномор’я, а згодом і Бессарабію, з метою захисту південних кордонів і господарського освоєння нових земель, створює козацькі війська, а з 20-х років XIX ст. засновує мережу військових поселень. До складу козацьких військових поселень входили і поселення колишніх запорожців.
Козацьких військ було декілька. Чорноморське козацьке військо (1787-1792 рр.), Бузьке козацьке військо (1785-1817 рр.), Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо (1806-1807 рр.), Дунайське (Новоросійське) козацьке військо (1828-1869 рр.). Зовні структура війська і паланок самоврядуванням нагадувала устрій Запорозької Січі, але козацтво втрачало самостійність, оскільки підкорялось царському урядові. Поступово змінювалась його управлінська структура і підпорядкування. Наказний отаман підкорявся генерал-губернаторові, який представляв уряд.
За традицією територія війська також розподілялась на паланки. Так, до Чорноморського козацького війська входила, зокрема, Подністрянська паланка, у якій в 1792 р. нараховувалось 30 селищ, де проживало близько 1500 козацьких родин. До Подністрянської паланки входили поселення Біляївка, Яськи, Кучурган та інші, а також багато хуторів. Військове управління, або кіш, очолював наказний отаман, який керував військовими та господарськими справами. Управління знаходилось у Слободзеї. Тут зосереджувалась військова казна, артилерія, стояла військова флотилія.
Чимало колишніх запорожців оселилися в Одесі. Взагалі, історія Одеси тісно пов’язана з українцями. Запорозькі слободи існували на Пересипу задовго до взяття Га-джибея, про що свідчать козацькі хрести, зокрема, Куяльницького цвинтаря. Кількість їх збільшилась після закінчення війни, коли чорноморські козаки оселилися (особливою слобідкою) на Пересипу.
Перша згадка про поселення на території Одеси зустрічається у XV ст. Згадується про порт Коцюбіїв, через який польський король Владислав Ягайло відправив транспорт до Константинополя. Коцюбіїв тих часів складався з кам’яної фортеці, міста, порту, був добре відомий іноземним мореплавцям.
З входженням Північного Причорномор’я до складу Туреччини місто, назва якого стає Качибей, а пізніше Хаджибей чи Гаджибей, зберігає значення важливого торгового центру. У кінці XVI ст. Гаджибей занепадає, хоча добування солі і торгівля нею продовжувались.У 1765 році старий Гаджибейський замок відбудовується і перейменовується на Ені-Дунью (Новий світ).
У вересні 1789 року загін російської армії, до складу якого входили колишні запорожці, очолювані Чепігою, під проводом Дерібаса штурмом оволоділи Гаджибеєм.З 1791 року, після підписання Ясського миру, під час завоювання його Гаджибей офіційно переходить до Росії. Відтепер він мав стати головним військовим і торговим портом на півдні Росії. З 1794 року розпочинається будівництво нової гавані під керівництвом Дерібаса, а інженер Деволан складає план розбудови міста,яке отримує назву “Одеса” від назви грецької колонії “Одесос”, знаходження якої помилково пов'язувалось з околицями сучасної Одеси.
Місто заселялося повільно. За переписом 1795 року, у ньому нараховувалося всього 2349 душ, у 1799 році — 4663 особи, з яких 3749 були українцями. На середину 50-х років в Одесі та її передмістях проживало 72515 осіб, з яких 44589 були українцями. Але якщо в передмістях українці складали майже 100%, то в центрі Одеси вони займали друге місце (8202) після євреїв (11976).
Якщо основним заняттям мешканців Одеси були ремесла і торгівля, то основою господарства сільських поселенців було землеробство і скотарство. У землеробстві перевага надавалась вирощуванню пшениці, жита, проса, вівса. Основу скотарства складало вівчарство як найбільш пристосоване до умов степу. Розводили також велику рогату худобу, коней. Важливою гадуззю було рибальство.
Та все ж колишніх запорожців, українських та молдавських селян, що жили в степу ще до приєднання його до Росії, було недостатньо для повного заселення і економічного освоєння. З цією метою царським урядом розпочинається впровадження в життя колонізаційної політики. Колонізація проводилась за рахунок переселення селян як з Росії, так і з інших держав. Для заохочення переселенців у достатньо жорсткі для землеробства природні умови царський уряд застосовував різні організаційні та пропагандистські заходи. Наприклад, були створені військові поселення з селян-переселенців (українців, росіян, іноземців), які займались сільським господарством, а також несли військову службу (охорона кордонів, виконання різних військових повинностей).
Переселенці із-за меж Російської імперії засновували в степу поселення, які називались колоніями. Для вирішення питань, пов’язаних з облаштуванням переселенців, створювались спеціальні органи (попечительські комітети, комісії). Вони вимежовували для колоністів землі, надавали грошову допомогу, пільги (звільнення від податків, військової служби тощо). Одним з таких урядовців, який своєю діяльністю заслужив глибоку повагу, зокрема, з боку болгар, був генерал І. М. Інзов. Коли в 1845 р. він помер, болгари домоглися дозволу його перепоховання в Болграді у церкві св. Митрофана, яку тепер називають мавзолеєм Інзова. Труну з Одеси до Болграда вдячні колоністи несли на руках.
Заселяли Південь України представники різних народів. Вони прибували сюди як окремими родинами, так і невеликими групами. Численними були переселення гагаузів, болгар, греків, німців, молдаван, росіян та інших народів.
Формування болгарської діаспори на Одещині було досить тривалим. Порівняно невелика група болгар з'являється в середині XVIII століття. Саме вони і започаткували процес болгарської колонізації краю. Уже в 70-90-х роках у Бсссарабії розселюється біля 2000 переселенців, але масове їх переселення здійснювалось у два етапи. Перший датується 1801-1812 роками, другий — 1828-1834 роками.
На нових місцях почали висівати жито, гречку, чого не було раніше. Найурожайнішою була пшениця-арнаутка — головна зернова культура болгарських землеробів.
Значне місце у господарстві болгар займало скотарство. Перевага віддавалась розведенню овець. У Буджацькому степу болгари розводили декілька порід овець, які приносили господарству чималий прибуток.
Болгари стали одними з перших, хто започаткував городництво в степу. Воно стало достатньо розвинутою галуззю. Уже в середині XIX століття в регіоні вирощувались основні городницькі культури — різні сорти цибулі й капусти, баклажани, помідори, часник, огірки, дині, кавуни, гарбузи. Саме завдяки розвитку городництва на одеських ринках з’явилися овочі та фрукти, які до того були досить рідким явищем.
Гагаузи — самобутній тюркомовний етнос, походження якого дискутується понад століття, є носієм однієї з найдавніших мов алтайської сім’ї і, разом з азербайджанською, кримсько-татарською, турецькою та туркменською мовами, відноситься до південно-західної (огузької) групи тюркських народів.
Оскільки, за однією з версій, гагаузів розглядіти як болгар, що розмовляли турецькою мовою, майже до середини XIX століття окремо їх не вивчали. Лише в 1854 році вперше було виділено гагаузів як окрему етнічну спільність.
Греки в Одесі з’являються після взяття Хаджибея. Це були, переважно, моряки, які в роки війни (1787-1791) брали активну участь у бойових діях проти Туреччини.Згідно з урядовими планами військові греки-моряки мали стати, перш за все, основою для комплектування веслярного флоту. Планувались і значні привілеї: великі грошові виплати, в околицях Одеси виділили 15000 десятин землі, у місті будувались приміщення для ремісників та торговців.
Для управління переселенцями і вирішення поточних справ була сформована Комісія для поселення греків і албанців.
З часом з'являються заможні грецькі родини. Вони прибувають до Одеси зі своїм капіталом і стимулюють розвиток, перш за все, торгівлі. Незабаром у місті виникає “Грецький форштат” (вул. Грецька, Катери нинська, Дерібасівська).
Селились греки і за межами Одеси. Спочатку, з 1795 року, в урочищі Барабой (р. Барабой). На початку XIX століття греки засновують колонію на березі Дальницького лиману — Олександрівку.
Чисельність греків-перссслснців постійно збільшувалась. На рубежі XVIII і XIX століть в Одесі їх нараховувалось декілька сот родин.
Торгівля і ремесло стали основним заняттям греків. Грецькі негоціанти мали більше як 400 суден і здійснювали значний обсяг товароперевезень морським шляхом.
Успішна економічна діяльність греків впливала на стан культурного життя. Греки піклувались відкриттям шкіл, наукових закладів, церков та театрів. У місті існували приватні школи, училища, серед яких і грецьке комерційне — другий за престижем заклад в Одесі. Тут навчалась молодь з багатьох країн світу.
З 1814 по 1820 рік діяв грецький аматорський театр. Грецькою мовою виходили газети “Фос”, “Космос”, “Ілос” та інші.
Євреї в Україні відомі з часів Київської Русі. Потрапляли вони сюди переважно із Західної Європи. У Бессарабії євреїв знають уже в XVI столітті. Були вони і в Січі, де займались переважно торгівлею та лихварством. Після руйнації Січі, згідно з царськими указами 1769 та 1791 років, євреї розселюються по Новоросії та Бессарабії. Ці краї стали єдиною областю імперії, відкритою для поселення євреїв.
Уже за першим переписом 1795 року в Одесі з 2349 чоловік нараховувалось 24 євреї, а на початку 1809 року тут зареєстровано 34 купці єврейської національності з 220.Особливо інтенсивно зростає кількість єврейського населення в Одесі в XIX ст. Лише з 1827 по 1858 роки їх чисельність збільшилась з 2834 до 10738 душ.
Специфіка Одеси та її роль як міста-порту, через яке транспортувалась значна кількість різноманітних товарів, сприяли розвиткові, перш за все, .торгівлі. У цій галузі євреї відігравали суттєву роль. Переважна більшість єврейського населення працювала в сфері торгівлі та обслуговування. 87,5% євреїв віддавали перевагу торгівлі, ремеслу, маклерству, банкірству. Певна частина працювала у сфері виробництва — утримувала поштові станції, брала участь у будівництві морських суден.
Помітною була роль євреїв у здійсненні закордонної торгівлі. На початку 40-х років XIX століття серед єврейського населення в Одесі значилось 7 купців 1-ї гільдії,9— 2-ї, 187 — 3-ї з капіталом у 2 мільйони карбованців. У середині XIX ст. в Одесі існувало більш як двісті торговельних будинків, що належали євреям.
Завдяки активній економічній діяльності одеських євреїв, зростаючій їх ролі в суспільному житті Одеса стає центром єврейської культури. Єврейська культура, зокрема в Одесі, розвивалась трьома мовами: мовою іврит (давньоєврейською), мовою ідиш (розмовною) та російською. Основними засобами розвитку та популяризації єврейської культури на півдні Росії стає преса. В Одесі започатковано єврейське періодичне російськомовне видавництво. У 1860 році з’являється часопис “Рассвет”, щотижневик мовою іврит “Гамеліц” і додаток до нього мовою ідиш “Кол-Мевассер” для широкого загалу.
Молдавани з'являються, зокрема, в Бессарабії, до її загарбання Туреччиною. З приєднанням Бессарабії до Османської імперії для християнського населення, у тому числі й молдаван, настають важкі часи. Молдавські селяни потрапили в залежність від турків та ногайців. Багато з них переселилось до володінь молдавського господаря. Господарства тих, що залишились, за декілька років були спустошені набігами ногайців. Межиріччя Дністра та Дунаю стає малонаселеним.
Але поступово, з XVII століття, чисельність молдавського населення в османських землях збільшується, особливо в районі м. Рені.
Царський уряд всіляко сприяв переселенню молдаван із-за Дністра, надаючи їм відповідні пільги. Чимало молдаван поселилось на землях між Тилігульським лиманом, річками Березанню та Південним Бугом, а також в Одесі, де вони компактно оселились, давши назву “Молдаванка” частині міста.
Перші поселення німців датуються 1787 роком. Але активне переселення німців з Прусії, Віттембергії, Саксонії, Швабії та інших частин Німеччини відбувається пізніше, особливо після створення у 1800 році Контори опікунства Новоросійських іноземних поселенців. З появою цього координаційного органу з Німеччини стали прибувати представники з метою узгодження організаційних питань щодо облаштування переселенців на нових землях. Це значно зменшувало кількість проблем і поповнювало лави колоністів.
Уряд намагався розселити німців поблизу портових міст з метою сприяння, таким чином, збуту їх продукції. У 1803 році на землях В. Потоцького, викуплених герцогом Рішельє, виникають німецькі поселення Великий і Малий Лібенталь, Йозефсталь, Люстдорф. З 1804 року кількість колоністів значно зростає. За 6 місяців у степу з’являється 50 колоній. Виникають проблеми з розселенням людей. Збільшення кількості колоній та розселення колоністів на широкій території, зокрема в басейнах річок Кучурган, Південний Буг, призводить до необхідності утворення відповідних територіально-адміністративних одиниць — округів, таких як Лібентальський, Кучурганський та інші.
Загальна цифра переселенців з Німеччини на 1845 рік становила близько 95700 душ.
Німецькі колоністи розподілялись на дві категорії: ремісників, яких поселяли в Одесі (від чого дві вулиці стали називатись Верхньою і Нижньою колоніями), та землеробів.
Російське населення репрезентоване переселенцями: громадами, що входили до опозиційних царизмові сил (дунайські некрасівці), старообрядськими та сектантськими громадами (старообрядці, липовани, інші), вільними переселенцями, державними селянами, втікачам .Якщо розглядати появу старообрядців як першу міграційну хвилю росіян у Причорномор’ї, яка припадає, в основному, на початок ХУІІІ століття, то друга хвиля пов’язана з активізацією діяльності уряду Росії на початку XIX століття, спрямованої на залюднення краю. Для них передбачались суттєві пільги: надання 30-40-десятинного наділу, грошової позички на термін до 10 років, трирічної пільги на податки тощо. Надавались вони державним селянам, солдатам, що виходили у відставку і поселялись на певному місці. Для закріплення селян на землі царський уряд використовував практику створення військових поселень, і населення, крім господарства, несло також і військові повинності, виконуючи сторожову, розвідувальну та прикордонну службу.
Окрему групу російського населення складали старообрядці. Старообрядці з'явились внаслідок церковного розколу в Росії в 1654 році. Частина віруючих, що не сприйняла реформаційні новації патріарха Никона, отримала назву розкольників чи старообрядців (захисників старих церковних обрядів) і стала переслідуватись офіційною церквою та урядом. Старовіри (старообрядці) поклонялись восьмикінцевому хресту, а не чотирикінцевому, іконам старого писання. їм заборонялося спілкуватись з єретиками, дискутувати про свою віру, палити тютюн та інше. Відмінності старої віри від нової зумовили певну ізоляцію старообрядців; вони організовували свої поселення, а де їх було менше, то — секти.
Іншу групу склади некрасівці. Назва походить від прізвища Гната Некрасова, одного з найближчих помічників Кіндрата Булавіна. Після придушення повстання в 1708 році Гнат Некрасов повів козаків з родинами (800-900 родин) на Кубань, що перебувала на той час під Кримським ханством, де. згодом, чисельність їх збільшилась і виникла громада під назвою Кубанське військо не-красівських козаків загальною кількістю (з родинами) близько 65-70 тис. чоловік.
Внаслідок внутрішніх конфліктів, тиску царського уряду частина некрасівців у 40-х роках 18 ст. переселяється в пониззя Дунаю. Як і в 70-х роках 18 ст., некрасівці, бувало, селилися разом із старообрядцями (серед некрасівців також було багато старообрядців), тому їх називали загальною назвою — липовани. хоча турецька адміністрація виділяла козаків-некрасівців, називаючи їх “гнат-козаками” (від імені Гната Некрасова), а ногайці, за колір їх кафтанів, називали “Кара-Ігнат” (“чорні ¡гнати”).
Таким чином, у господарському освоєнні півдня України, зокрема і Одеси, в кінці 18-19 ст. брали участь представники різних національностей. Кожний народ приносив до регіону національні особливості матеріальної і духовної культури. Взаємообмін кращим досвідом, який мала кожна з етнічних груп, сприяв швидкому економічному і культурному розвиткові краю.
Формування загальної чисельності населення
Зміни чисельності населення Одеського обласного регіону протягом 1959-1995 рр. відбувалися за рахунок природного приросту та позитивного сальдо міграційного обміну з іншими регіонами України та колишнього СРСР. Певне значення в цьому відношенні мали досить значний відтік населення до країн так званого далекого зарубіжжя (Ізраїль, США та інші).
Видно, що у цілому чисельність населення Одеської області зростала до 1989 року включно, хоча вже у 80-ті роки темпи його збільшення помітно знизились. Так, між переписами населення 1959 і 1970 рр. приріст становить тільки 3,8 %. Зазначено при цьому, що темпи зростання чисельності населення Одещини в ці роки були значно більшими, ніж відповідні показники країни в цілому. Це пояснюється більш сприятливою тут демографічною структурою населення — статевою, віковою завдяки притоку до Одещини мігрантів молодших вікових груп.
Динаміка чисельності населення Одеської області за вказаний період характеризується показниками, що наведені у табл. 1.
На початку 90-х років у динаміці населення Одеської області спостерігаються нові якісні тенденції. За шість років (з 1989 по 1995 рр.) запільна чисельність населення скоротилась на 14 %. Головною причиною цього явища є суттєве погіршення соціально-демографічної ситуації, що викликало природне зменшення населення.
Звернемо увагу ще раз на статистичні показники руху населення Одеської області, зокрема на динаміку міського і сільського населення. Спостерігаються значні відмінності в динаміці мешканців міських і сільських поселень. Процеси урбанізації, які викликали значне збільшення індустріального населення за рахунок аграрного (міграційне переміщення населення з сільської місцевості в міську), зростання кількості міських поселень, інтенсивне збільшення людності міст — Одеси, Іллічівська, Южного, сприяли випереджаючому зростанню саме міського населення у порівнянні з сільським. Чисельність міського населення зросла за 35-річний період на 758,8 тис. чол., або на 79,4 %. У той час як загальна кількість жителів Одещини збільшилась на 568,5 тис.чол., або на 27,9 %. За цей же період кількість мешканців сільської місцевості зменшилась на 191,3 тис.чол., або на 17,7 %. Таким чином, динаміку чисельності населення Одеської області протягом зазначеного періоду визначало, головним чином, міське населення.
Динаміка сільського населення протягом останнього часу (1990-1996 рр.) не зазнала суттєвих зрушень. У більшості районів Одещини чисельність сільського населення в 1996 р. залишилась на рівні 1990-1991 рр. Пояснюється це тим, що в сільську місцевість нині повертаються мігранти із міських поселень Одещини та інших регіонів України, а також із близького зарубіжжя, які виїхали звідси у попередні роки.
Демографічна ситуація
Населення Одеського обласного регіону є складовою частиною населення України, і тому демографічні процеси тут проходять не ізольовано від інших регіонів, від країни в цілому. Жителі Одещини, як і переважна більшість населення країни, відчувають на собі і позитивні, і негативні наслідки ринкових реформ і реагують на них формуванням відповідної демографічної поведінки. Разом з тим процеси демографічного відтворення населення в умовах конкретного регіону мають свої особливості як у кількісному, так і в якісному аспектах. Вони визначаються своєрідністю економіко-географічного положення регіону, особливостями його функціональної та народногосподарської структури, соціального та етно-національного складу населення, інтенсивністю і напрямами міграційних процесів та інше. Кожен регіон має свої особливості і відхилення від загальної траєкторії демовідтворювальних процесів.
Зазначимо, що демографічний розвиток України в останні два-три десятиріччя характеризувався відносно низькими показниками природного приросту населення. Але до кінця 80-х років рівень смертності завжди був нижчий, ніж показник народжуваності. Крім того, завдяки стійкому позитивному сальдо міграційного руху населення (притік населення в Україну перевищував його відтік) спостерігався невеликий приріст населення. На межі 90-х років відбулася суттєва зміна у характері приросту населення. З 1991 р. природний приріст для більшості обласних регіонів країни, у т. ч. і в Одеській області, став від’ємним. А це свідчить про депопуляцію населення, його природне убування. Для мирного часу це незвичайне явище, що є демографічною реакцією населення на глибоку соціально-економічну кризу останніх років.
Демографічні процеси в Одеській області у післявоєнний період характеризуються показниками природничого руху населення, представленими у табл. 2.
Природний рух населення Одеської області (на 1000 чол.)
Показник життєвості характеризує співвідношення коефіцієнтів народжуваності і смертності в розрахунку на 1000 чол. населення.
Як бачимо, в 70-80-ті роки показники природного руху населення Одещини характеризувались поступовим зменшенням народжуваності, збільшенням смертності і, як наслідок цього, природний приріст населення мав тенденцію до зменшення. Така динаміка природного руху населення в 70-80-ті роки вважалась закономірною. Це пояснювалось постарінням населення, зростанням питомої ваги старших вікових груп, а також інтенсивними процесами урбанізації, орієнтацією значної кількості населення на малодітну родину та інше. На межі 90-х років відбувся якісний стрибок у демографічному розвитку Одещини: показники смертності почали перевищувати показники народжуваності населення зменшується в своїй кількості, наступила його депопуляція.
Зменшення населення Одеси в основному зумовлено еміграцією населення в країни далекого зарубіжжя.
Розселення населення
На формування сучасної системи розселення населення в Одеській області мали вплив історико-географічні особливості заселення та господарського освоєння Півдня України, унікальне економіко-георграфічне положення Українського Причорномор’я, що сприяло виникненню торгівельно-розподільчих, транспортних центрів на узбережжі Чорного моря та в гирлах річок і лиманів, природно-географічні особливості краю, своєрідний тип народногосподарського комплексу області, в значній мірі орієнтований на морегосподарську діяльність.
Сучасна мережа поселень в Одеській області представлена системою сільського і міського розселення, між якими постійно існують стійкі взаємозв'язки — прямі й зворотні, безпосередні та опосередковані.
Сільське розселення. За станом на 1996 рік поселенська мережа сільського розселення нараховувала 1143 населених пункти з пересічною людністю близько 790 жителів. Густота сільських населених пунктів невелика і становить 3,4 поселення в розрахунку на кожні 100 кв.км території (по Україні в цілому цей показник дещо вищий — 4,0). Спостерігаються досить суттєві територіальні відмінності як за показниками густоти розселенської мережі, так і за людністю пунктів, їх топографічними та функціональними типами.
За густотою сільського населення та мережі поселень, особливостями розміщення населених пунктів виділені 5 розселенських зон: Північна, Центральна, Приміська, Задніпровська, Придунайська.
Приміська розселенська зона формується під впливом Одеси, охоплює Овідіопольський, Біляївський, Комінтернівський, Роздільнянський райони. В них районах спостерігається приріст населення в основному за рахунок механічного притоку. Ця зона за територією невелика (займає 15,6 % площі області), але тут зконцентрована майже четверта частина сільського населення Одещини. В цій зоні найбільша густота населення — 41 чол. на 1 кв. км, що в 1,5 рази перевищує середні значення по області. Густота поселенської мережі також висока (4,2 населених пунктів на 100 кв. км) і значно перевищує відповідні показники по області. В Приміській розселенській зоні середня людність населених пунктів вища, ніж її пересічні значення по області (960 чол.), і має тенденцію до зростання.
Міське розселення. В Одеській області у 1996 р. нараховувалось 51 міське поселення, у т. ч. 18 міст, з яких 7 — обласного підпорядкування, і 33 селища міського типу. В міських поселеннях області концентрується 66 % всього населення Одещини (1716,8 тис.чол.), тобто загальний рівень урбанізації тут дещо нижчий, ніж в країні в цілому (68 %). Зазначимо також, що насиченість території міськими поселеннями в області менша, ніж в цілому по Україні, урбаністична структура (співвідношення міських поселень різних рангів людності та чисельності населення, яке в них концентрується) тут ще неповна: відсутня група великих міст. Переважна частина міських жителів Одеської області (близько 80 %) концентрується у 7 містах обласного підпорядкування — Одесі, Ізмаїлі, Іл-лічівську, Котовську, Білгороді-Дністровському, Южному, Теплодарі. При цьому на обласний центр припадає понад 60 % всього міського населення обласного регіону.
Більша частина міст належить до категорії малих (людність до 50 тис. чол.), а в 10 з них кількість жителів не сягає навіть 25 тис. чоловік.
Міста Одеської області виконують різноманітні народногосподарські функції. Так, Одеса є великим поліфункціональним центром загальнодержавного значення. В ній концентруються управлінські, промислові, транспортно-розподільчі, портові, торговельні функції. Місто характеризується також як великий науковий, культурний, рекреаційно-оздоровчий центр, здійснює підготовку кваліфікованих кадрів.
Ізмаїл, Білгород-Дністровський, Котовськ відносяться до категорії міст перехідних та багатофункціональних. Вони виконують промислові, транспортні, портово-розподільчі, адміністративно-управлінські, культурні функції, готують кадри, відіграють роль центрів міжрайонних систем розселення. В містах Іллічівськ та Южний концентруються, головним чином, портові та транспортно-розподільчі функції, в них також зростає значення промислових функцій. У системі розселення вони виконують так звані функції агломерованих міст у складі великої Одеської агломерації.
Міська мережа Одеської області характеризується нерівномірністю розподілу міст і селиш міського типу. У приморській смузі Одещини формується Одеська агломерація, де зконцентровано 20 міських поселень (40 % від загальної їх кількості), в яких проживає 1350 тис. чол., або 78 % всього міського населення області. Одеська міська агломерація відноситься до типу найбільших, моноцентричних (з одним центром, ядром), слаборозвинених (в її зовнішній зоні проживає менше 20 % міського населення агломерації). Приморське економіко-географічне положення її ядра — Одеси зумовило загальну асиметричну конфігурацію агломерації, її витянутість вздовж морського узбережжя. Одеська агломерація формується на основі розвитку портово-промислової діяльності основних своїх складових центрів — Одеси, Іллічівська, Южного, Білгорода-Дністровського. Деякі міські поселення виконують транспортно-промислові функції (Роздільна), функції поселенських центрів (Олександрівка, Нові Біляри), відіграють роль центрів з агропромисловою, науково-виробничою діяльністю (Хлібодарське, Радісне, Лиманське, Таїрове).
Територіальні системи розселення являють собою сукупність функціонально-взаємопов'язаних міських і сільських поселень певної території, в межах якої інтенсивність та частота внутрішніх зв’язків вища, ніж зв'язків зовнішніх. У кожній територіальній системі на перший план у внутрішніх міжселенних зв'язках виходить опорний центр розселення. На території Одеської області такими міжрайонними центрами виступають Котовськ, Арциз, Ізмаїл, Одеса. Відповідно до цього виділяються такі міжрайонні системи розселення:
1. Одеська приміська в складі адміністративних районів — Біляївського, Овідіолольського, Комінтернівського, Роз-дільнянськоґо, Іванівського, Білгород-Дністровського. Опорний центр системи — Одеса.
2. Котовська — об’єднує Котовський, Колимський, Ананьїв-ський, Балтський, Красноокнянський райони. Опорний центр — Котовськ.
3. Придунайська — об’єднує Ізмаїльський, Ренійський, Кілійський, Болградський райони. Опорний центр — Ізмаїл.
4. Арцизька — об’єднує Арцизький, Саратський, Татарбунарський, Тарутинський райони. Опорний центр — Арциз.
Отредактировано gosha (Пн 06:32)