Під час обіду розпито було три пляшки шампанського, привезених гостем, з тостами за Русь, за ліцей, за спільних друзів, за свободу; після обіду читали по рукописному тексту, який захопив з собою Пущин, «Лихо з розуму» Грибоєдова, лише недавно закінчений твір, який був літературною подією того часу. Побачення друзів не надовго зіпсовано було появою наглядача — настоятеля Святогорського монастиря, що збентежила господаря. Непомітно час перейшов за пів¬ніч, і Пушкін проводив свого «першого друга», якого йому вже ніколи не судилося було побачити: Пущин у справі про змову декабристів засланий був на каторгу в Сибір, звідки повернувся лише в 1856 році. Скоро після засудження Пущина і відправки його в заслання Пушкін написав йому віршоване послання:
Мій перший друже неоцінний!
Я долю теж благословив —
Тоді, як двір мій самотинний,
Що вкрив печальний сніг та іній,
Твій дзвоник милий оживив.
До неба шлю тепер благання,
Щоб осявав твоє вигнання,
Утіху дав серед страждання,
Щоб осявав твоє вигнаганя,
Ліцейський промінь золотий!

Послання це приставлене було Пущину в Сибір.
У Тригорському Пушкін зустрічався з поетом Язи¬ковим, який гостював у свого товариша О. М. Вульфа. Ще не будучи особисто знайомим з ним, але високо цінячи його поетичний дар, Пушкін написав йому послання, в якому запрошував його приїхати в Михайловське на дружнє побачення.
Як і на півдні, в Михайловському Пушкін мріяв про від’їзд — легальний чи нелегальний — за кордон і навіть приготував клопотання про це на ім’я царя, мотивуючи своє прохання хворобою, яка нібито вимагала операції. Але, за порадою друзів поета, до царя звернулася його мати, просячи про дозвіл синові виїхати у Ригу або в яке-небудь інше місто для операції. Пушкіну дозволено було поїхати для лікування у Псков, що зовсім не входило в його розрахунки, бо звідти пробратися за кордон він не міг. Жуковському він написав, що від дозволу виїхати у Псков відмовляється, бо там хоч і є досвідчений лікар, але це ветеринар, автор книги про лікування коней. При цьому, іронічно дякуючи цареві за «батьківську поблажливість» до нього, він додавав: «Я все чекаю від людинолюбного серця імператора, може таки дозволить він мені з часом шукати сторони мені до серця і лікаря по довірливості власного розуму, а не за наказом вищого начальства».
Своє підневільне дозвілля в Михайловському, що тривало понад два роки, Пушкін заповнює посиленим читанням та енергійною літературною працею. Тут він на собі перевірив те, про що ще в Одесі сказав у першому розділі «Євгенія Онєгіна»:
Там краще чути горду ліру,
Там яскравіші творчі сни.
З допомогою головним чином брата він виписував дуже велику кількість книжок і журналів, що склали під кінець його михайловського заслання чималу бібліотеку. Він уважно читав і вивчав Шекспіра, Шіллера, Ге те, Байрона, Данте, а також римських і східних авторів. Дуже багато уваги приділяв Пушкін читанню книг з російської історії, головним чином «Історії Держави Ро¬сійської» Карамзіна та літописів, його особливо цікавили вожді народних повстань — Разін і Пугачов, і він старався дістати народні пісні, присвячені їм. Багато прочитав він і мемуарної літератури і сам став писати нотатки про своє життя, які, проте, спалив після грудневого повстання і арешту багатьох його друзів і знайо¬мих, причетних до повстання.
У Михайловському Пушкін закінчив поему «Цигани», третій розділ «Євгенія Онєгіна» і написав розділи четвертий, п’ятий та начорно шостий, написав історичну драму «Борис Годунов», жартівну поему «Граф Ну лін», велику кількість віршів і ряд критичних статей.
«Борис Годунов» був величезним кроком уперед в розвиткові російської драматургії. До Пушкіна російські письменники написали немало п’єс на історичні теми, але далеких від історичної правди. Ці п’єси писалися за умовними правилами віджилого класичного стилю, з додержанням трьох єдностей, з наділенням історичних героїв такими психологічними рисами, які властиві бу¬ли сучасникам драматургів. Характери героїв змальовувались однобоко, схематично; стиль цих трагедій був пишномовний, вислови витончені. Змішання серйозного з комічним у трагедіях не допускалося. Писалися вони традиційним александрійським віршем (шестистопний ямб з парними римами). Сам Пушкін у південному засланні мав намір написати трагедію «Вадим» на сюжет із староросійського життя за правилами класичної поетики, відкинутої при писанні «Бориса Годунова». Цій своїй трагедії Пушкін надавав дуже великого значення, вважаючи, що «застарілі форми нашого театру вимагають перетворення», що від літературної долі «Бориса Годунова» залежить і дальша доля російської драматургії. «Успіх чи невдача моєї трагедії, — писав він в одному з начерків передмови до «Бориса Годунова», — матиме вплив на перетворення драматичної нашої системи».
Матеріал для своєї трагедії Пушкін запозичив головним чином з 10 і 11 томів «Історії Держави Російської» Карамзіна, які тоді щойно вийшли, та частково з літописів. Говорячи про свою трагедію в начерку передмови до неї, Пушкін писав: «Поважний александрій ський вірш перемінив я на п’ятистопний білий; в деяких сценах спустився навіть до низької прози, не поділив своєї трагедії на дії». Тут же Пушкін говорить про те, що він відмовився не лише від горезвісних трьох єдностей, узаконених французькою драматургією, але й від єдності стилю.
На поетичну форму своєї трагедії Пушкін дивився як на згідну з духом російської національної літератури. «Чому письменникові не слухатися прийнятих звичаїв у словесності свого народу, як він слухається законів своєї мови? — запитував Пушкін. — Він повинен воло¬діти своїми предметами, незважаючи на трудність правил, як він зобов’язаний володіти мовою, незважаючи на граматичні пута».
У «Борисі Годунові» відтворена, як вказував сам Пушкін, одна з найбільш драматичних епох російської історії. Це епоха так званих «смутних часів», коли Русь переживала важкі державні і соціальні потрясіння, яки¬ми скористувалися іноземні інтервенти та їх ставленики— самозванці. Трагедія Пушкіна саме зображує боротьбу царя Бориса Годунова з самозванцем Димитрієм, що захопив з допомогою поляків московський престол. Пушкін перший у російській драматургії вивів на сцену народ, який відіграє вирішальну роль у боротьбі самозванця з Борисом. Пушкін показав у «Борисі Годунові», яке велике значення в історичних подіях має «думка народна». У Годунова нема моральної опори в народі; на¬род йому не вірить, і тому в боротьбі з самозванцем Годунов залишається переможеним. Але і торжество самозванця передчасне. Народові він ще більше чужий і ворожий, Ніж цар Борис.
Трагедія Пушкіна, незважаючи на те, що вона написана на матеріалі далекого історичного минулого, пере¬кликалася з сучасністю. Питання про взаємини монарха і народу дуже цікавили і самого Пушкіна, і його сучасників. Пушкін, маючи на увазі постать юродивого, писав: «Ніяк не можу заховати всі мої вуха під ковпак юродивого, стирчать!» Борис трактується Пушкіним як узурпатор влади, і в словах юродивого, як і в усій ситуації трагедії, легко було побачити натяк на вбивство Павла І, до чого причетний був і Олександр І.
«Борис Годунов» — яскраве свідчення духовної змужнілості Пушкіна, зрілості його соціально-політичних поглядів. Тут проявився реалізм його історичного мислення, який переміг романтичну трактовку історичних подій.
З художнього боку «Борис Годунов» являє собою видатне явище. В ньому Пушкін дав зразок справжнього реалістичного мистецтва, якого ще не знала російська література. З великою майстерністю поет зумів передати в трагедії і психологію історичних діячів і обстановку, в якій відбувалися події. Не тільки головні дійові особи — цар Борис, самозванець Димитрій, літописець Пимен, Марина Мнішек — наречена самозванця, але й другорядні персонажі трагедії показані з тією правдивістю, яка могла бути досягнута тільки уже зовсім зрілим майстром. Великої досконалості досяг Пушкін і в мові своєї трагедії, що її ніяк не можна порівнювати з усім тим, що досягнуто було попередньою російською літературою.
Написаний у 1825 році, «Борис Годунов» міг з’явитися повністю в друку лише на початку 1831 року, але й то з деякими цензурними вилученнями (деякі окремі сцени трагедії друкувалися в журналах, починаючи з 1827 року). Цензурував твори Пушкіна сам цар Микола І, який довго не давав дозволу на випуск п’єси в світ. Коли п’єса у 1826 році надійшла в цензуру, Микола І, грунтуючись на висновку одного з чиновників-цензорів, рекомендував Пушкіну «з потрібним очищенням переробити комедію свою в історичну повість чи роман на зразок Вальтер Скотта». Поетові залишалося терпеливо чекати роки, поки йому пощастило надрукувати свою трагедію так, як вона була написана, не перероб¬ляючи її в роман.
За два ранки — в грудні 1825 року — Пушкін написав «Графа Нуліна». Незважаючи на жартівливо-анек¬дотичний сюжет поеми, вона знаменувала собою новий крок Пушкіна в його справі утвердження реалістичного стилю — в тому ж дусі, в якому він виявився у «Євгенії Онегіні». В поемі зображено побут провінціальних поміщиків та їх звичаїв з такими реалістичними подробицями, які були абсолютною новиною в російській літературі і тому викликали осуд з боку суворих пуристів, що знаходили в поемі, наприклад, такий опис того, що бачила героїня поеми Наталія Павлівна, сидячи біля вікна за читанням романа:
До романтизму не прихильна,

Вона його читала пильно,

Та ось розважилась вона,

Побачивши картину бою Козла з собакою двірською,

І посміхалася з вікна.

Навколо хлопці реготали;

Тимчасом з виглядом сумним Індички ситі виступали З індиком мокрим і брудним;

Три качки плюокались в калюжі; йшла молодиця через двір Білизну вішать; ніжний зір На всьому зупинявсь байдуже.

Здавалось, сніг піти хотів...

Оцінюючи «Графа Нуліна», Бєлінський писав: «В цій повісті все так і дише російською природою, сіренькими фарбами російського сільського побуту».

На велику височінь піднялась творчість Пушкіна в роки заслання в Михайловському і в окремих його віршах, чисто ліричних, або таких, в яких лірична стихія поєднується з епічною і драматичною формою вислову.

Звідси Пушкін послав свій прощальний привіт морю, «вільній стихії», що її клич у «прощальний час» звучав для нього «мов друга журне нарікання». Тут він написав «Розмову книгаря з поетом», вперше надруковану 1825 року, як вступ до першого розділу «Євгенія Онєгіна». В чудових своєю художньою досконалістю рядках, написаних кованим ямбічним віршем, поет з глибоким хвилюванням виголошує свою сповідь, пригадуючи час коли він був у полоні безкорисливого натхненного льоту своєї поетичної думки, коли «на бенкети уяви бувало музу закликав», коли «у час північного натхнення» «видива яскраві у невимовній красоті вились, літали» над ним, і «все хвилювало ніжний ум», у голові «мрії чарівні з’являлись» і простодушні слова «у розміри стрункі сплітались», замикаючись «дзвінкою римою». Тоді поет

... музи сонячних дарів

... не плямив торгів ганьбою.

Він

... тайно зберігав Душі високої ознаки й ніколи від людей не ждав За почуття свої подяки!

Тепер поет, зневірившись і в своїх колишніх «ідолах», яких він боготворив «захопленням чистих дум», оберігаючи в пам’яті лише спогад про ту, яка

Одна б у серці пломеніла Вогнем кохання день у день,

але яка відкинула його «заклинання, мольбу, нудьгу», прагне лише свободи і легко погоджується з думкою книгаря, який говорив:

Натхнення продавать не раю,

Рукопис можна продавать,

Без грошей нам нема свободи;

Наш вік гендляр, що мірить крам.

Цей вірш є свого роду поетичним коментарем Пушкіна до його листа правителеві канцелярії Воронцова, написаного перед самим від’їздом з Одеси, в якому він одверто признавався: «Я вже поборов у собі огиду писати й продавати свої вірші, одержуючи з них засоби до життя, найбільший крок зроблено; і якщо я ще пишу під примхливим впливом натхнення, — то коли вірші написані, я вже дивлюся на них виключно як на товар, ось по стільки за штуку».

В цих визивних словах, як і в кінцевій репліці поета книгопродавцеві, навмисне написаній прозою: «Ви цілком маєте рацію. Ось вам мій рукопис: Умовимось», Пушкін зводить поетичну працю з аристократичних ходуль, дорівнюючи її до всякої Іншої громадсько-корисної праці, що забезпечує матеріальне існування людини.

В Михайловському Пушкін пише вірші «Аквілон», де буря в природі символізує політичну, революційну бурю, в прихід якої в Росії поет не переставав вірити, «Як життя тебе обдурить» — утвердження оптимізму, що перемагає життєві прикрості, «Вакхічна пісня» — апофеоз розуму в його боротьбі з «фальшивою мудрістю», що блимає і тліє «перед сонцем безсмертним розуму», «Зимовий вечір» — глибоко людяне, сповнене сердечної теплоти і дружби звернення поета до няні, яка зігрівала своїм материнським піклуванням і ласкою його самотнє, нажке життя в засланні.

Ліцейська річниця — 19 жовтня — викликала в 1825 році у Пушкіна перший його поетичний відгук на неї. Вірш, чудовий силою ліричного почуття, пройнятий елегічним сумом вигнанця, який вдячною пам’яттю своєю переноситься до щасливих ліцейських днів і до ліцейських товаришів, з якими він сподівається через рік зустрітися на волі. Духовні узи, що зв’язували ліцеїстів, здаються Пушкіну нерозривними.

Скоро після побачення в Михайловському з Пущиним Пушкін написав вірш «Андрей Шеньє», в якому з великим співчуттям говориться про французького поета, страченого в 1794 році через підозру в змові. Шеньє, який додержувався поміркованих поглядів, приєднався до жирондистів, вітав французьку революцію в початковій її стадІЇ і став в опозицію до неї в часи конвенту, який застосовував терор до тих, кого він вважав ворогами революції. Прилучаючись ідеологічно до дворянських революціонерів, Пушкін засуджував практику конвенту і його натхненника Робесп’єра, якого скоро після смерті Шеньє також було страчено, і обрушився з обуренням проти тих, хто прирік Шеньє на страту, але на повний голос він вітав, устами того ж Шеньє, свободу, здобуту саме революцією: вона, «священна свобода, богиня чиста», невинна «у пориваннях буйної сліпоти». Шеньє вірить, що раз перемігши, свобода знов восторжествує і «буря чорна мине». Він помирає, не зрікаю-мись колишньої віри в те, що революція принесла з собою «переродження землі» і що недалекий час, коли «тиран», з волі якого він гине, сам упаде. Пушкін наданії!» своєму віршу автобіографічного характеру, ототожнюючи переслідування Шеньє з переслідуванням себе самого. Цензура не зрозуміла опозиційного змісту пушкінського вірша і пропустила його, вилучивши всі ті рядки, в яких говорилося про революцію, але рядки ці розповсюджувались в рукописних копіях, і одній з них хтось навіть дав заголовок: «На 14 грудня». Власники списків з забороненими віршами були притягнені до суду і суворо покарані, а Пушкін тричі у 1827 році зазнавав допиту, і в результаті над ним встановлено було секретний нагляд.

В Михайловському Пушкін пише свої «Наслідування Корану», в яких, користуючись російськими і французькими прозовими перекладами, з незрівнянною майстерністю вільно переклав окремі розділи (сури) та вірші цієї книги. З такою ж майстерністю Пушкін у цей час вільно перекладав і біблійні мотиви у віршах. «В крові горить вогонь бажання», «Вертоград моєї сестри» і особливо «Пророк», в якому неважко бачити алегоричне зображення місії поета, який, подібно до біблійного пророка, палить серця людей своїм вогненним словом.

Поряд з інтересом до поетичної старовини Пушкін у Михайловському виявив посилений інтерес і до російської народної творчості. Всюди, де можна було, Пушкін намагався познайомитися з народною поезією — і на базарах, і на сільських святах, і на ярмарці біля стін Святогорського монастиря. В селянському одязі, в широкополому брилі він змішувався з народом, який співав, сам підспівував співцям і розмахував у такт залізною палицею. Він записує пісні про Степана Разіна і складає збірник весільних народних пісень, який пізніше передав П. В. Киреєвському, йідомому збирачеві російських народних пісень. Він сам говорив про те, що «вивчення старовинних пісень, казок і т. п. необхідне для досконалого знання властивостей російської мови», що «не вадить нам іноді прислухатися до московських проскурниць. Вони говорять на диво чистою і правильною мовою». В стилі народних пісень Пушкін написав три пісні про Степана Разіна, а також баладу «Жених», яка в початковому тексті мала заголовок «Простонародна казка». Про неї Бєлінський писав: «Ця балада і щодо форми і щодо змісту наскрізь пройнята російським духом, і пр'о неї в тисячу разів більше, ніж про «Руслана і Людмилу», можна сказати: «Тут руський дух, тут Руссю пахне».

В Михайловському Пушкін створив і чудові зразки любовної лірики. Тут особливо гостро відчував він ГІР' коту розлуки з Воронцовою, якій присвятив такі прекрасні вірші, як «Негожий день погас», «Спалений лист», «Бажання слави», «Все в жертву пам’яті твоїй». Тут він написав і чудовий вірш «Я пам’ятаю мить чудову», присвячений А. П. Керн. Відгуком на смерть А. Різнич, яка померла незадовго перед тим в Італії, був вірш «Під небом голубим».

Нарешті в Михайловському Пушкін написав драматизований вірш «Сцена з Фауста», що став -самостійним і дуже глибоким осмисленням образу Фауста, якого нін наділив онєгінською хандрою і душевною спустошеністю.

Така була надзвичайно плодотворна і зосереджена творча праця Пушкіна під час вимушеної сільської самотності, — праця, що допомогла йому остаточно визріти поетично і духовно і розкрила всі закладені в ньому якості геніального російського поета.

19 листопада 1825 року в Таганрозі раптом помер Олександр І, до якого Пушкін ставився вороже, і, за ііого словами, «підсвистуючи йому до самої могили». 14 грудня відбулося повстання декабристів, придушене Миколою І, який щойно вступив на престол. П’ять найвідатніших і найактивніших з них (Пестель, Рилєєв, Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін і Каховський) 13 липня 1826 року були повішені; дуже багатьох відправлено було на каторгу і в заслання. Серед тих і інших були друзі й добрі знайомі Пушкіна. Він важко переживав долю людей, близьких йому по духу і своїми поглядами.

Ще до суду над декабристами, не підозріваючи, яка нажка доля чекає їх, не будучи особисто причетним до змови, насамперед тому, що останні роки був одірваний під безпосереднього товаришування з членами таємного товариства, Пушкін почав добиватися звільнення із заслання і звертався з проханням про допомогу до своїх старших друзів — Жуковського і Вяземського, але обидва вони, очевидно з особистої обережності, поставились дуже стримано до його прохань. Пушкін у травні 1820 року звернувся до самого Миколи І і, посилаючись ип свою хворобу, просив його дозволити йому виїхати в Москву, в Петербург або за кордон. При цьому він дав зобов’язання надалі не належати ні до яких таємних товариств.

Відповідаючи Вяземському, який докоряв Пушкіну, що лист його до Миколи І написано холодно й сухо, він писав: «Ті, яких повісили, повішені, але каторга 120друзів, братів, товаришів жахлива... Ти вважаєш лист мій холбдним і сухим. Інакше й не може бути. Добре, що написаний. Тепер у мене перо не повернулося б».

За Пушкіним тоді вже не числилось нічого, що явно могло б викликати підозру в його політичній неблагона-дійності, і навіть спеціально надісланий у Псковську губернію таємний поліцейський агент не міг зібрати відомостей, що опорочували б Пушкіна в очах уряду. Проте в справах заарештованих декабристів і їх свідченнях дуже часто фігурували антиурядові вірші Пушкіна попередніх років, і це примусило царя вагатися в питанні про звільнення опального поета. Але кінець кінцем Микола І вирішив звільнити Пушкіна із заслання. Таке вирішення продиктоване було йому, з одного боку, бажанням задобрити своїм жестом громадську думку, схвильовану його жорстокою розправою з декабристами, з другого — наміром підкупити Пушкіна своєю «великодушністю» й використати його талант в своїх політичних інтересах.

Реакційний режим, що характеризував царювання Олександра І, під час царювання Миколи І не тільки не був полегшений, але став ще важчим. Грудневе повстання насторожило уряд і викликало в нього побоювання нового революційного вибуху. Сам Микола І під враженням подій 14 грудня говорив про те, що тепер «революція на порозі Росії». Для відвернення революції і для боротьби з опозицією самодержавному ладу в країні посилено було заходи поліцейського нагляду. У складі «власної його величності канцелярії» було організовано III відділ, що здійснював у найширших розмірах функції таємної поліції і мав необмежені повноваження в справі беззастережного переслідування усіх тих, кого влада вважала для себе небезпечним і кого вона підозрівала в політичній неблагонадійності. III відділу підлягав корпус жандармів, на який покладено було обов’язки політичного розшуку і шпигунства. На чолі 3 відділу і корпусу жандармів поставлено було остзейського німця генерала Бенкендорфа, який став відігравати в політичному житті Росії приблизно ту саму роль, яку раніше відігравав тепер уже відставлений Арак-чеєв.

Бенкендорф удосконалив систему поліцейського розшуку, і III відділ разом з корпусом жандармів став всесильним і всевідаючим органом державної влади. Цензурний режим став ще суворішим, ніж він був за Олександра І; утиски проти науки і освіти посилились. Селянські заворушення, що продовжувались, кричущі зловживання, казнокрадство і хабарництво чиновників змушували уряд думати про деякі внутрішні перетворення в галузі державного управління, але опір з боку дворян — упертих кріпосників, — незважаючи на те, що політика Миколи І була спрямована в першу чергу на забезпечення інтересів саме дворянства, припинив усякі реформаторські задуми. Микола І боявся й революційних рухів, що відновилися на Заході і в Польщі, а тому в країні не тільки не було проведено ніяких реформ, а навпаки — підсилено реакцію.

Така була політична обстановка в країні, коли Пушкін звільнений був із заслання. У вересні 1826 року він з великою поспішністю, в супроводі фельд’єгеря був відправлений в Москву, де в нього відбулося ітрбачення з Миколою І, що перебував у Москві з нагоди своєї коронації. Подробиці цього побачення, що тривало близько години, невідомі, відомо, проте, що Пушкін поводився незалежно, з гідністю, й одверто заявив царю, що якби він був 14 грудня в Петербурзі, то взяв би участь у повстанні. В той же час змушений був пообіцяти не суперечити своєю поведінкою встановленому в самодержавній Росії порядкові. Микола І не міг не зрозуміти, що в особі Пушкіна він має справу з видатною в усіх підношеннях людиною, і в той же день одному з своїх близьких сказав, що він розмовляв сьогодні з найрозумнішою людиною в Росії. Але, очевидно, саме через те, що він знав, яким величезним авторитетом користується ім’я Пушкіна в широких колах російського суспільства, пін з самого початку вирішив не випускати поета з-під того особистого нагляду. Потім він робив це з допомогою генерала Бенкендорфа.

Пушкіну дозволено було вільно пересуватися по Росії. але з одержанням кожного разу при цьому особливого дозволу, а твори його, минаючи загальну цензуру, повинні були — через посередництво Бенкендорфа — схвалюватись до друку самим Миколою І.

Пушкін опинився в тенетах холодної, тонко розрахованої і неухильно застосовуваної практики непослабного нагляду і безперервного стеження за ним. «Височайша» опіка, невсипуще стеження за приватними і літературними справами Пушкіна самого шефа жандармів і все-відаючого начальника III відділу була значно обтяжливішою для поета, ніж загальна цензура і загальний поліцейський режим, які поширювалися на нього самі собою. Бути на очах в найвищих урядових сферах — означало, при зовнішній свободі, тягти ще важчі пута, ніж ті, що накладені були на Пушкіна в південному і михайловському засланнях.

Москва зустріла поета, який повернувся із заслання, з великою радістю. Він був предметом уваги не лише верхніх культурних шарів старої столиці, але й демократичних її шарів, які багато чули про першого поета Росії. На вечорах у московських літераторів, в театрі, на народних гуляннях на Дівичому полі і під Новинським — всюди Пушкіна зустрічали з захопленням і великою симпатією до нього. Письменник В. В. Ізмайлов писав йому з підмосковного села: «Заздрю Москві. "Вона коронувала імператора, тепер коронує поета».

Пушкін привіз з собою в Москву ненадрукованих «Циган», ненадруковані ще розділи «Євгенія Онєгіна», майже нікому ще не відомого «Бориса Годунова». Чигання поетом уоіх цих творів захоплювало знавців і тонких цінителів мистецтва й викликало невимовний подив і схиляння перед його могутнім генієм. Особливим успіхом у слухачів користувався «Борис Годунов». У вересні і жовтні Пушкін читав свою трагедію на квартирі поета Д. В. Веневітінова в присутності найвидатніших московських літераторів. Один з них — М. П. Погодін — через сорок років після цього так передавав почуття тих, що зібралися у Веневітінова при другому читанні: «Яке враження справило на всіх нас це читання, передати неможливо. І досі ще, а минуло з того часу сорок років, кров починає хвилюватися при одній згадці... Перші яви вислухані тихо і спокійно, або, краще сказати,якимсь подивом. Але чим далі, тим сильнішими ставали почуття. Сцена літописця з Григорієм усіх приголомшила. Мені здалося, що мій рідний і любимий Нестор підвівся з могили і говорить устами Пимена, мені вчувався живий голос російського старовинного літописця. І коли Пушкін дійшов до розповіді Пимена про відвідання Кирилового монастиря Іваном Грозним, про молитву ченців «щоб нізпослав господь любов і мир його душі скорботній і бентежній», усі ми ніби втратили пам’ять. Кого кидало в жар, кого —в холод. Волосся ставало дибом. Не було сил втриматися. Хто раптом скочить з місця, хто вигукне. То мовчання, то вибух захоплення, як от, при віршах «Самозванця».

Тінь Грозного мене усиновила,

Димитрієм із гробу нарекла,

Моїм ім’ям народи зворушила й на згин мені Бориса прирекла.

Закінчилось читання. Ми дивилися один на одного довго і потім кинулись до Пушкіна. Почались обійми, знявся гомін, пролунав сміх, полилися сльози, привітання... О, який то був дивний ранок, що залишив сліди на все життя. Не пам’ятаю, як ми розійшлись, як закінчили день, як полягали спати. Але навряд чи хто й спав з нас в ту ніч. Так був схвильований весь наш організм».

Дуже скоро, проте, Бенкендорф зробив Пушкіну зауваження за те, що він читав свою трагедію, не подавши перед тим її тексту царю, хоч Бенкендорф попереджав поета про те, що кожен його твір до надрукування чи розповсюдження в рукописах повинен безпосередньо чи через нього — Бенкендорфа —бути поданий Миколі І. Пушкіну довелося просити пробачення в шефа жандармів і признатися, що він «справді в Москві читав свою трагедію деяким особам (звичайно, не через непослух, а лише тому, що погано зрозумів найвищу волю государя)». Йому довелося також спішно подбати про припинення друкування деяких дрібних своїх творів, які він роздав у журнали та альманахи без попередньою схвалення царем. Тут Пушкін вперше відчутно і наочно збагнув ціну царської «милості», яка нібито поста-иила його в привілейоване становище в порівнянні з іншими російськими письменниками, а насправді цензурно обплутала його ще більше, ніж він був обплутаний, перебуваючи в засланні.

Після побачення з Пушкіним Микола І, для того, щоб перевірити політичні переконання поета і примусити його висловитись з питань виховання молоді, які для уряду мали особливо актуальний характер саме після повстання декабристів, запропонував йому написати записку про народне виховання. Не можна було придумати більш витонченого «допиту з пристрасністю» щойно випущеного на волю засланця, ніж той, що придуманий був царем. Пушкіна примушували засудити свої політичні «помилки» і разом з тим засудити дії своїх друзів, що привели їх на плаху і на каторгу. Бенкендорф, передаючи Пушкіну доручення Миколи І, наставницьки зауважував, натякаючи на минуле поета: «І предмет цей повинен становити для вас тим ширше коло, що на досвіді бачили досконало всі згубні наслідки хибної системи виховання».

Не легко було Пушкіну справитися з покладеним на нього завданням. Мимоволі доводилось багато писати не так, як він думав. Йому довелося засудити «помилки» учасників грудневого повстання, і все ж записка його пройнята духом гуманності і піклуванням про розповсюдження освіти, в якій він бачив засіб для політичного і суспільного добробуту Росії. Міркування Пушкіна, проте, далеко не у всьому задовольнили царя. Він вкрив рукопис знаками запитання і оклику, що мали явно несхвальне значення, а Бенкендорф, сповіщаючи Пушкіна про думку Миколи щодо записки, повчально говорив при цьому: «Государ імператор... зауважити зволив, що прийняте вами правило, нібито освіта і геній служать виключно основою довершеності, є правило небезпечне для загального спокою, яке затягло вас самих на край прірви і повергло в неї таке число молодих людей. Моральність, старанне служіння, ретельність повинні дістати перевагу перед освітою недосвідченою, неморальною і некорисною. На цих ось началах повинно бути засноване благоспрямоване виховання».

Формально живучи на волі, Пушкін, після повернення з заслання, весь час жив під таємним наглядом поліції, що стежила за кожним його кроком, перехоплювала його листи і листи до нього, доносила про його спосіб життя, про його зустрічі з знайомими Беикендорфу, який час від часу робив поетові суворі зауваження. Дозвіл на свободу пересування виявився для нього просто фікцією. Коли в 1829 році він їхав на Кавказ з наміром взяти участь у воєнних діях Росії з Туреччиною і побачитися з братом і друзями, які служили там, в тому числі і з засланими декабристами, йому зроблено було за це сувору догану. Дорікав Пушкіну Бенкендорф навіть за те, що в наступному році він без його дозволу виїхав з Петербурга в Москву. Царська цензура творів Пушкіна була дуже причіплива і, щоб уникнути її, він примушений був іноді друкуватися під чужим іменем або під псевдонімом, чи й без будь-якого підпису. Слідство, що велося над ним протягом двох років — спочатку з приводу розповсюджених рядків вірша «Андрей Шеньє», які не були допущені до друку, а потім з приводу «Гавриїліади», завдало йому багато неприємностей. Чимало прикростей завдавали йому й заздрісники, які намагалися використати в своїх інтересах хистке політичне становище поета. Безчесний продажний літератор Булгарін, який був на службі у III відділі, особливо цькував Пушкіна в пресі і доносив на нього властям.

Усе це, в зв’язку з реакцією, яка посилилась після поразки грудневого повстання, не могло не відбитися на душевному стані Пушкіна. Незважаючи на властиве йому вміння перемагати силою свого життестверджуючого характеру всі гіркоти і лиха життя, він впадав часом у відчай, і в його віршах почали звучати скорботні ноти. Йому здавалось іноді, що з трьох джерел, які таємно пробилися «в степу життя, безкрайньому й сумному», — джерела юності, що сяє і дзюрчить, джерела поетичного натхнення і холодного джерела «забуття», найбільше бажане для нього останнє джерело,бо воно дає «холодне і німотне забуття». В день свого народження—26 травня 1828 року—Пушкін підбиває-безрадісний підсумок свого життя:

Несподіване н даремне,

Нащо ти, життя, мені?

Чом тебе судьба таємна Прирекла на згубні дні?

Ні мети переді мною,

Марні роздуми, чуття,

І знесилюе нудьгою Однотонний шум життя.

У тому ж році лихі передчуття нових гонінь мучать його душу; темні хмари згустилися над ним; випливли й пригадалися вже ніби забуті «гріхи» його волелюбної і вільнодумної музи, виникла справа про «Гавриїліаду», стали загрожувати нові лиха:

Знову хмари наді мною Нависають навісні,

Доля заздрісна бідою Знов погрожує мені...

Щоб підтримати душевну бадьорість, поет звертається пам’яттю до своєї юності, коли він стійко і мужньо переносив удари долі:

Чи схитне мою зневагу Доля в грізному бою?

Непохитність і відвагу,

Гордість молоду мою?

«Бурхливим життям утомлений», він байдуже чекає бурі, сподіваючись, що, може, врятований, він знов знайде пристань. В передчутті розлуки з тією, яка володіла тоді серцем поета, він зворушено просить у неї лише ласкавого прощання з ним і тихого, привітного її погляду. І тоді спогади про неї замінять йому

Силу, гордість і надії,

І відвагу юних днів.

Людина уявлялася Пушкіну жертвою згубного, нічим не виправданого деспотизму, що панує в світі. Такий зміст трагічного вірша «Анчар». До дерева, що росте в чахлій і скупій пустелі, на розпеченому сонцем грунті і виділяє з себе смертельну отруту, що губить все довкола, людина людину послала владним поглядом. Слухняний раб приніс страшну отруту і, знесилений, помер біля ніг «непереможного владики», що намочив тією отрутою стріли, якими він прирік на загибель сусідні народи. Найбільш жорстокий прояв деспотизму Пушкін бачив насамперед, звичайно, в державному режимі самодержавної Росії.

В шуканні забуття від життєвих тривог Пушкін, який довго жив далеко від товариства столичних друзів і знайомих, в тиші й самотності свого Михайловського, тепер легко піддавався тим принадам дозвільного життя, які могла дати йому Москва і особливо Петербург, куди він — з дозволу Бенкендорфа — поїхав у травні

1827 року і де він не був цілих сім років. Там він провів зиму 1827—1828 року і літо 1828 року. Живучи в обох столицях інтересами поточного літературного життя, беручи велику участь в організації й виданні кращого тодішнього російського журналу «Московский вестник», випускаючи в світ свої твори, зокрема поему «Цигани» і окремі розділи «Євгенія Онєгіна», Пушкін в той же час віддавав данину й дружнім гулянкам і сердечним захопленням.

Проте дозвільне життя не тільки не давало поетові тривалих радостей і душевного задоволення, але, навпаки, викликало в ньому почуття глибокого розчарування і жалю за безрозсудно розтраченими душевними силами. Суворий внутрішній самоконтроль примушував його гаряче каятись в тому, що палило „його соромом за відступи від того високого життєвого ідеалу, який завжди жив в його моральній свідомості. Він написав у 1828 році таку потрясаючу своєю схвильованістю сповідь, рівну якій мало можна знайти в світовій художній літературі. Йдеться тут про геніальний силою виразу «Спогад»:

Коли для смертного замовкне день труда І на німі майдани міста Напівпрозорчаста наляже ніч бліда І сну крило повіє чисте,

Тоді в самотності, легких не знавши снів,

Тривожної я повен муки:

В безсонні устає сумління темний гнів,

Шиплять докори, як гадюки;

Душа горить; в умі схвильовані думки Одна по одній виникають,

І давні спомини, безмовні та тяжкі,

Сувої довгі розгортають.

І я, читаючи свою облуду й гріх,

Життя минуле проклинаю,

І тяжко скаржуся, але в сльозах гірких Рядків печальних не змиваю.

Льва Толстого, який взагалі байдуже ставився до віршів, пушкінський «Спогад» завжди дуже хвилював. Він пристосовував його до свого власного життя і говорив, що на 10 000 віршів трапляється лише один такий, як цей. Він включив його — серед лише трьох інших піршів — у складений ним «Круг читання».

Переживши крах своїх волелюбних мрій і надій, Пушкін сподівався, що Микола І спокутує свою розправу над декабристами корисними російському народові внутрішніми реформами, що Микола І у своїй державній діяльності в принципі буде додержуватись загального напрямку політики Петра І. Він схильний був навіть порівнювати обох російських царів по тих завданнях і цілях, які ставив перед собою Петро і які повинен був, на думку поета, поставити перед собою й Микола І. У своїх «Стансах», написаних скоро після побачення з царем у московському Кремлі, він говорив про те, що «в надії слави і добра» дивиться вперед без страху. «Початок славних справ Петра», так само як і початок царювання Миколи, «затьмарювали заколоти й страти». Але Петро зумів «правдою» привернути серця і приборкати звичаї наукою.

Він сіяв сміливо знання Рукою владною своєю,

Він знав вітчизни завдання:

Не зневажав в погорді нею.

То академік, то тесляр,

То воїн, то моряк завзятий,

На троні вічний був трудар,

В ділах і в помислах крилатий.

Це була ціла програма діяльності для молодого царя,— сміливий урок цареві, даний йому поетом і громадянином, який, ставши з самодержцем на рівну ногу, вважав, що має право говорити з ним одверто й сміливо — не як винуватий засланець, а як владна людина, його серце боліло при думці про долю декабристів, і свій вірш, звернений до Миколи, він закінчує порадою царю наслідувати свого предка не тільки в державній діяльності, але й у великодушному ставленні до тих, кого він щойно засудив, як своїх політичних ворогів.

Тож слави предка не забудь,

У всьому пращуру наслідуй:

Як він невтомним, гордим будь,

Як він, злобивості не відай.

В останньому рядку міститься заклик —милостиво поставитись до засланих декабристів, яким сам Пушкін у 1827 році надіслав у Сибір віршоване послання, що мало в собі підбадьорююче передбачення:

Не згине ваш скорботний труд І напрям думання високий.

Важкі закови упадуть,

Темниці рухнуть, і свобода Вас прийме радо біля входа,

І браття меч вам віддадуть-

Отредактировано gogencon (Вт 06:03)

Он, правда, мужичок та баби дві старі.

Без шапки він; несе в труні своє дитятко І кличе здалека ледаче попенятко,

Щоб батька привело, бо треба ж поховать:

Мерщій, робота є, нема коли чекать!

В цих рядках — випередження - мотивів поезії Некрасова.

Незабаром після написання цього вірша з-під пера Пушкіна виходить нова редакція його. Цей вірш, що спочатку ввійшов до «Подорожі в Арзрум» — «Стамбул гяури нині славлять» — зразок розуміння поетом психології консервативного мусульманина, свого роду стилістичне перегукування з «Наслідуванням Корану».

Тема нехтування загрозою смерті, що сильно звучала в «маленьких трагедіях», повторена і у вірші «Герой», з тією лише різницею, що тут безстрашність перед смертю диктується не індивідуалістичним самоутвердженням особи, яка знаходить захоплення в «бою і безодні понурої на краю» і в загрозі загибелі зазнає

Незрозуміле чарування,

Безсмертя, може, відчуття! —

(«Бенкет у чуму»),

а співчуттям до людей, які потребують підбадьорення і втіхи. Поет бачить Наполеона не в апогеї його воєнної слави, а тоді, коли він з’являється серед хворих на чуму, коли він

Похмуро ходить між мерцями І руку стискує чумі,

І в погасаючім умі

Бадьорість родить...

У «Віршах, складених вночі під час безсоння» поет, в душевному томлінні, прислухаючись до глухих голосів, ночі, виразно відчуває «життя мишачу біганину» і в нудному шепотінні нічних голосів чує докір чи нарікання, зміст яких він марно намагається відгадати.

У відповідь на пасквільний фейлетон Булгаріна, в якому дуже недвозначно натякалося на те, що Пушкін, який пишається своїм шестисотлітнім дворянством, походить від негра, купленого Петром за пляшку рому, — він пише вірш «Мій родовід», в якому, іронічно називаючи себе міщанином, бере під захист своїх предків, протиставляючи їх новій служилій аристократії і вихваляючи свого «чорного діда» Ганнібала і прадіда—арапа, який:

Ретельним виріс, непідкупним,

Довірений царя, не раб.

«Мій родовід» вістрям своїм був спрямований проти тих, хто був головною підпорою трону, і тому цей твір за життя Пушкіна не міг бути надрукований і розповсюджувався в рукописах.

У Болдіні Пушкін написав кілька коротких, дуже виразних віршів у новій для нього метричній формі — класичного елегійного дистиха — «Труд», «Царськосель-ська статуя», «Підліток», «Рима», «На переклад Іліади». Перший з них написано в зв’язку з завершенням ним роботи над «Євгенієм Онєгіним»:

Мить довгождана прийшла: завершено труд многолітній.

Як же цей смуток збагну? Чом він тривожить мене?

Може, досягши мети, я стою, наче наймит сторонній,

Плату прийнявши свою, іншій роботі чужий?

Може, труда мені жаль, мовчазного супутника ночі,

Друга Аврори-зорі, друга пенатів святих?

Вірш «На початку життя я школу пам’ятаю» поет пише ще складнішим розміром, ніж октава, — терцинами, якими написана і «Божественна комедія» Данте.

Якщо до всього сказаного додати, що в болдінську осінь Пушкін написав «Казку про попа і наймита його Балду» і незакінчену «Казку про ведмедиху» (обидві на основі народних казок), то нам стане ясно, яка сила і різносторонність в дуже короткий період часу виявилися в його художній творчості.

Готуючись до нового етапу свого життя, Пушкін ніби підбив творчий підсумок всієї попередньої своєї літературної роботи, завершив незавершене раніше і втілив на папері задуми, виношені ним колись або нові, що тільки тепер виникли у нього. Поетична праця його була тим більше напруженою і енергійною, що житейське море, в яке він повинен був поринути в найближчому майбутньому, як він добре розумів, повинно було відтягти його від служіння мистецтву:

...Віщує труд і горе Майбутнього схвильованеє море.

Так уявляв собі Пушкін близьке своє майбутнє скоро після свого приїзду в Болдіно.

Виїхавши в кінці листопада з Болдіна, Пушкін 5 грудня був уже в Москві. Тут йому довелося зіразу ж поринути у матеріальні й інші клопоти, зв’язані з близь-. ким одруженням. Він дуже захоплений був і політичними подіями, що відбувалися- в Західній Європі і в Польщі. Про липневу революцію 1830 р. у Франції він дізнався скоро після того, як вона спалахнула, і потім стежив за її політичними результатами до від’їзду в Болдіно і в самому Болдіні — по скупих відомостях, що доходили до нього. У Москві — за посередництвом своєї петербурзької знайомої Є. М. Хитрово — він мав можливість ознайомитись зі свіжими французькими газетами, в яких повідомлялося про французькі справи після повалення Бурбонів і приходу на королівський престол Луї-Філіпа. В листах до Хитрово він ділиться своїми думками про події у Франції, різко висловлюючись про реакційну політику скинутого Карла X і його першого міністра Полїньяка.

Про листопадове повстання 1830 року в Польщі Пушкін дізнався зразу ж після приїзду з Болдіна. Воно дуже схвилювало його. В листі до Хитрово від 9 грудня він писав: «Що за рік, що за події! Звістка про польське повстання мене зовсім перевернула... Все це мене дуже засмучує. Росія потребує спокою. Я щойно проїхав по ній... Народ зморений і роздратований у всіх шістнадцяти заражених губерніях. 1830-й рік для нас сумний рік».

В самому кінці грудня 1830 року з’явився, нарешті, у світ «Борис Годунов», зустрінутий критикою дуже холодно. Великої оправи, зробленої Пушкіним в галузі російської національної драматургії, справи, якій сам він надавав такого великого значення, не зрозуміла і не оцінила відстала російська журналістика, і це не могло не відбитися на його внутрішньому самопочутті. Скоро—14 січня Г831 року—несподівано помер улюблений друг його — Дельвіг, і ця смерть, як ми знаємо, глибоко засмутила Пушкіна. Пішов з життя

Товариш юних днів живих,

Товариш юності сумної,

Товариш молодих пісень,

Бенкетів і поривів чистих.

Наближався час одруження. За тиждень до цього Пушкін писав своєму старому приятелеві М. І. Кривцову, який втратив ногу під час походу російських військ за кордон у 1813 році: «Ти без ноги, а я жонатий.— Жонатий — чи майже жонатий. Все, що ти міг би сказати мені на користь холостого життя і проти одруження, все вже мною продумано. Я холоднокровно зважив вигоди й невигоди стану, мною обраного. Молодість моя пройшла шумно і безплідно. Досі я жив інакше, ніж звичайно живуть. Щастя мені не було.  Мені за 30 років. У тридцять років люди звичайно женяться — я роблю, як люди, і, мабуть, не буду в цьому розкаюватись. До того ж я женюся без захвату, без дитячого зачарування. Майбутнє постає переді мною не в трояндах, а в суворій наготі своїй. Прикрості не здивують мене: вони входять в мої домашні розрахунки. Всяка радість буде мені несподіванкою».

18 лютого 1831 року в Москві відбувся шлюб Пушкіна і вісімнадцятилітньої Наталії Миколаївни Гончарової.

Першого часу Пушкін почував себе щасливим чоловіком «першої європейської красуні», як сам він говорив про свою дружину. Незабаром після одруження він писав своєму другові П. А. Плетньову: «Я жонатий — і щасливий. Одно бажання моє, щоб нічого в житті моєму не зманилося: кращого не діждусь. Цей стан для мене такий новий, що, здається, я переродився...» І далі почуття Пушкіна до дружини все більше зміцнювалось, незважаючи на її внутрішню пустоту і убозтво її розумових інтересів. Душевно щедрий поет, наділений великим людським талантом любові, ідеалізував супутницю свого життя і живив своє серце «підвищуючим обманом».

Проживши після шлюбу в Москві три місяці і почавши тяготитися цим життям, що вимагало при мазерних достатках Пушкіна великих грошових витрат, а також прагнучи звільнитись від товариства, рідні і близьких знайомих дружини, він разом з нею поїхав у Петербург, а звідти в Царське Село, де вони жили до середини жовтня.

Недавні революційні події в Європі збуджують у Пушкіна інтерес до французької буржуазної революції 1789 р., про яку він збирається писати тепер дослідження, запасаючись для цього потрібними йому французькими книгами і мемуарами. Він дуже уважно і з хвилюванням стежить за розвитком подій в Польщі, викликаних повстанням. Гострота політичного моменту примушує Пушкіна добиватись дозволу на видання, замість «Литературной газети», яка припинила своє існування, нової газети чи журналу.

Та ні газета, ні журнал Пушкіну дозволені не були, і йому залишалося відгукуватись на події, що його хвилювали, своїми віршами. В кінці травня чи на початку червня він, у зв’язку з невдалими діями російських військ у Польщі, пише вірш «Перед гробницею святою», в якому, звертаючись до гробниці Кутузова, що була в Казанському соборі в Петербурзі, закликає переможця у боротьбі з Наполеоном встати, вдихнути «захоплення ї завзяття» в російські полки і вказати свого наступника для переможного завершення війни.

Через деякий час, у відповідь на вихватки французьких громадських діячів і журналістів проти Росії в зв’язку з польськими справами, Пушкін пише свій пристрасний віршований памфлет «Наклепникам Росії», в якому гніївно протестує проти втручання іноземців у те, що він вважає «суперечкою слов’ян поміж собою», «домашньою, старою суперечкою».

Нагадавши ворогам Росії, що, перемігши наполеонівську Францію, росіяни своєю кров’ю купили «Європи вольність, честь і мир», Пушкін так закінчує овій гнівний вірш:

Чи ми Європу вже не вчили?

Чи руський од звитяг одвик?

Чи мало нас? Хіба від Пермі до Тавріди Од фінських зимних скель до пломеню Колхіди,

Від непохитного Кремля До стін Китаю — мов стіною Вогнем, щетиною стальною Не встане руськая земля?

То шліть своїх синів, вітії, їм не зломити наших сил!

Є місце їм в полях Росії Поміж знайомих їм могил!

26 серпня 1831 року, в роковини Бородінської битви, Пушкін написав вірш «Бородінські роковини», в якому, згадуючи торжество Росії над всією Європою, що наканулась на неї, він все своє громадянське обурення звертає на адресу європейських політиків, «мутителів палат», «легкоязичних витій», «наклепників, ворогів Росії», що намірювались скористуватися польським повстанням в своїх корисливих цілях. До поляків поет ставиться як гуманіст. Він говорив:

На них народна Немезіда Не зверне гнівного лиця,

І не почути їм обиди Від ліри руського співця.

Живучи в Царському Селі, Пушкін остаточно опрацював останній розділ «Євгенія Онєгіна», додав до нього лист Онєгіна до Татьяни, написав «Казку про царя Салтана» і невелику повість «Рославлєв» з підзаголовком «Уривок з недрукованих записок дами», полемічно спрямовану проти романа Загоскіна під тим же заголовком. В ній центральною постаттю є княжна Поліна — образ дівчини, гарячої патріотки, яка дуже гостро переживає навалу французів на Росію і має намір пробратися в табір противника, щоб убити Наполеона. Патріотична тема повісті підказана була Пушкіну все тією ж його реакцією на події польського повстання.

В Царському Селі Пушкін зустрічався з Жуковським, який проводив там літо, і з Гоголем, з яким недавно познайомився в Петербурзі, зустрічався з розумною і освіченою фрейліною О. О. Россет (по чоловіку Смирновою). Там, на прогулянках, йому довелося зустрічатись і з Миколою І, який жив тут з другої половини літа і виявляв до Пушкіна свою увагу головним чином тому, що він був чоловіком красуні, яка зачарувала і царицю і царя. Царська увага до подружжя таїла в собі для Пушкіна і для його сімейного життя дуже важкі ускладнення.

Микола І задовольнив прохання Пушкіна про прийняття його на службу в ту саму колегію закордонних справ, в якій він числився до заслання його на південь, і про дозвіл йому працювати в державних архівах над історією Петра І.

Н. М. Пушкіна (Гончарова) — дружина поета.
У другій половині жовтня Пушкін з дружиною переїхав у Петербург. Тут йому необхідно було влаштовувати побут, приділяючи увагу щоденним дрібним турботам про влаштування квартири, добування засобів до життя, тим більше, що платню він почав одержувати лише через рік після зачислення його на службу. Красуня-дружина привертала до себе увагу світського столичного товариства, і заради неї Пушкіну доводилося витрачати час і гроші на прийоми, виїзди, розваги, які тепер дуже мало радували його, відриваючи від систематичної роботи. В травні 1832 року в Пушкіних народилася перша дитина — дочка Марія, в липні 1833 — друга — син Олександр. Витрати збільшувались, а матеріальні засоби були дуже невеликі. Настрій Пушкіна в зв’язку з цим найкраще характеризується його лютневим листом 1833 року до його приятеля П. В. Нащокіна: «Життя моє в Петербурзі — ні те ні се. Турботи про життя заважають мені нудьгувати. Але нема в мене дозвілля, безтурботного, вільного холостяцького життя, необхідного для письменника. Кручусь у світі, дружина моя у великій моді — все це вимагає грошей, гроші дістаються мені через працю, а праця вимагає самоти».

Пушкін знов став клопотатися про дозвіл видавати літературну чи політичну газету, яка дала б йому можливість освіжити й оздоровити затхлу літературно-публіцистичну атмосферу, що вкорінилася у монопольній, казенно-офіціозній булгарінській «Северной пчеле». Але кінець кінцем він вирішив припинити свої клопотання, передбачаючи, що цензурний режим не дасть змоги ні йому, ні його співробітникам, яких він уже почав добирати, в будь-якій мірі вільно висловлюватись. Він почав наполегливо працювати над історією Петра І, наїжджаючи в Москву для роботи в московських архівах; потім його увагу привернула особа Пугачова, яка цікавила його й раніше, і він розпочав роботу над історичними матеріалами, зв’язаними з Пугачовим і очолюваним ним селянським повстанням.

Ще живучи восени 1830 року в Болдіні, Пушкін був свідком холерних бунтів. Скоро після цього відбулися дуже значні заворушення в аракчеєвських військових поселеннях у Нижегородській губернії, піід час яких повсталі солдати і селяни перебили багато офіцерів. Події ці примусили Пушкіна серйозно задуматись над питанням про селянський рух, і на цю тему в останні місяці 1832 року і на початку 1833 року він пише роман «Дубровський». Центральною постаттю романа є Володимир Дубровський, син бідного дворянина, розореного багатим, жорстоким помііщиком-самодуром Троєкуровим. Внаслідок глибокого душевного потрясіння батько Володимира помирає. Образ молодого Дубровського, який очолює ватагу розбійників і мститься за скривдження свого батька і його смерть не безпосередньому винуватцеві цього — Троєкурову, бо Дубровський закоханий в його дочку, а навколишнім поміщикам, найменше вдався Пушкіну: в ньому немало мелодраматичних рис; вчинки його не завжди переконливо вмотивовані. Зате з великою художньою удачею Пушкін змалював образи старшого покоління дворян — Троєкурова, старого Дубровського, старого, сластолюбного князя Єврейського, який наперекір бажанню молодої дівчини через наполягання її батька Троєкурова одружується з нею. Вдалися Пушкіну й постаті селян, розлючених поміщицькою сваволею, а також зображення судового крутійства, жертвою якого став старий Дубровський.

Пушкін працював над цим романом з великою енергією, але не закінчив його, і він був надрукований лише після його смерті: Пушкіна відірвала робота над «Капітанською дочкою», розпочатою тоді, коли більша частина «Дубровського» була написана, і закінченою лише в 1836 році, після широкого ознайомлення з подіями пугачовського повстання. Починаючи писати «Капітанську дочку», Пушкін, очевидно, вирішив, що цікава для нього тема селянських революційних рухів з участю вихідця з дворянського середовища, найкраще може бути художньо розв’язана через використання історичного матеріалу.

Не закінчена була Пушкіним і його драма «Русалка», розпочата ще в 1829 році. Особливостями своєї побудови «Русалка» стояла поряд з його «маленькими трагедіями». До роботи над нею він повернувся пізніше і припинив цю роботу весною 1832 року. Пушкінська «Русалка» сюжетно зв’язана з популярною оперою М. С. Краснорольського «Дніпровська русалка», яку поет добре знав. В «Русалці» відбилися також мотиви російського фольклору.

Ще в період роботи над «Дубровським» Пушкін вирішує глибоко зайнятись історією пугачовського повстання. Він звертається до військового міністра з проханням дати йому архівні матеріали для його роботи. В кінці лютого, в березні і в квітні 1833 року він вивчає ці матеріали, і в другій половині травня закінчує шість розділів «Історії Пугачова». Не задовольняючись архівними документами, Пушкін просить дати йому відпустку на шість місяців для поїздки в ті місця, де відбувалися події. Одержавши цей дозвіл, він 18 серпня від’їжджає в Казань, Оренбург і Уральськ. Живучи в цих містах і відвідуючи їх околиці, Пушкін всюди збирає фактичні відомості про пугачовське повстання, розпитує стариків, які були сучасниками і свідками повстання, записує їх розповіді і перекази про Пугачова і водночас продовжує писати свою «Історію». Захоплення історичним твором на довгий час відсуває роботу над історичним романом на тему про пугачовське повстання— над «Капітанською дочкою».

Ідучи назад у Петербург, Пушкін на півтора місяця,з першого жовтня до середини листопада, зупиняється в Болдіні. Друга болдінська осінь для нього — по літературній плодовитості — була схожою на першу осінь. Він знову почуває особливе творче піднесення.

Під час цього другого тривалого перебування в Болдіні, Пушкін написав прекрасний великий вірш «Осінь», в якому дуже точно передав, яке значення в його житті і творчості мала ця пора року:

Зажурлива пора! очей зачарування!

Мені приємні дні прощальної краси.

Люблю розкішне я природи прив’ядання,

В багрець та золото одягнуті ліси,

В їх вітах вітру шум і свіжості дихання,

І небо в хвилях мли у вранішні часи,

І промені скупі, несмілі ще морози,

І сивої зими віддалені погрози.

Щоосені завжди я розцвітаю знов;

Для мене корисний міцний російський холод;

До звичок життьових знов чується любов;

Зліта по черзі сон, іде по черзі голод;

І легко й радісно у серці грає кров,

Бажання знов киплять — я знов щасливий, молод.

Я сповнений життя — такий мій організм (Даруйте вже мені цей зайвий прозаїзм).

Ведуть мені коня; і простором відкритим,

Махнувши гривою, він вершника помчав.

І дзвінко під його розгонистим копитом

Промерзлий лід дзвенить, лід чистий затріщав.

Та погасає день—-і в пічці — це ж не літом —

Вогонь палає знов — то світло розілляв,

То тліє-дотліва, — а я сиджу, читаю,

Чи довгі розмисли в душі моїй плекаю.

Я забуваю світ, — в солодкій тишині Я заколисаний уявою моєю,

І прокидається поезія в мені:

Лірична хвиля враз ширяє над душею,

Тріпоче і звучить, шукає, як у сні,

Щоб вільно вилитись міцною течією, —

І тут до мене йде гостей незримий рій,

Знайомі давнішні, плоди таємних мрій.

І думи в голові хвилюються безсонні,

І рими легко так назустріч їм ідуть,

І пальці до пера вже тягнуться в розгоні,

Перо до аркуша, і вірші потечуть...

Прозовим коментарем до цього вірша може бути лист Пушкіна до дружини, написаний ним в кінці жовтня 1833 р. з Болдіна: «Прокидаюсь о 7 годині, п’ю кофе і лежу до 3-ї години. Недавно розписався і вже написав силу-еиленну. О 3 годині сідаю верхи, а о 5 — у ванну, а потім обідаю картоплею і гречаною кашею. До 9 години — читаю. Ось тобі мій день..»

Справді, і в цей час, як і в болдінську осінь 1830 року, Пушкін написав «силу-силенну». Він закінчив «Історію Пугачова», написав поему «Мідний вершник», поему про Єзереького, яку пізніше переробив у «Родовід, мого героя», поему «Анджело», повість «Пікова дама», «Казку про рибака і рибку» і «Казку про мертву царівну та про сім богатирів», а також кілька віршів, і серед них «Будрис і його сини» та «Воєвода» — пере-клад-переробку двох віршів Міцкєвича.

Працюючи над «Історією Пугачова», Пушкін використав дуже велику кількість рукописних і друкованих матеріалів, що наочно видно, між іншим, з обширних приміток і додатків, які має «Історія» (зрештою, дуже важливого для роботи Пушкіна матеріалу — слідчу справу про Пугачова — не було дано в його розпорядження» хоч він і просив про це на початку своєї роботи, і він обігнався з нею лише після того, як праця його вже була надрукована). Передбачаючи неминучі цензурні перешкоди, Пушкін не наважувався в своїй праці говорити про події пугачовського повстання як про результат того нестерпного становища, в яке поставлена була селянська маса, що на неї Пугачов головним чином спирався, і тому зосередив свою увагу в основному на особі самого вождя руху, відповідно до цього і назвавши свою працю — «Історія Пугачова». Але, за розпорядженням Миколи І, який сказав, що Пугачов не май історії, книзі Пушкіна дано було назву «Історія пугачовського бунту», під якою вона й була надрукована і яка не відповідала змістові книги, бо соціальні сили, які брали участь в цьому «бунті», не були й не могли бути показані Пушкіним. У своїх зауваженнях до видрукованої вже книги, які Пушкін послав Миколі І, він, між іншим, вказав на ці сили. «Весь чорний народ, — писав він, —був за Пугачова; духовенство ставилось до нього доброзичливо, не лише попи і монахи, але й архімандрити і архієреї. Тільки дворянство було одверто на боці уряду. Пугачов і його співучасники хотіли спершу і дворян схилити на свій бік, але вигоди їх були надто протилежні. (Клас приказних і чиновників був ще малочислений і рішуче належав до простого народу. Те ж саме можна сказати і про офіцерів, які вислужились із солдатів. Велика кількість із цих останніх були у ватагах Пугачова. Шванвич один був з хороших дворян)». В закресленій частині цих зауважень Пушкін писав: «Свідчення деяких істориків, які стверджували, що ні один з дворян не був причетний до пугачовського бунту, зовсім несправедливе. Велика кількість офіцерів (які по чину своєму стали дворянами) служили в рядах Пугачова, не рахуючи тих, які через боязкість пристали до нього».

Зрештою, в одному випадку, говорячи про перехід Пугачова через Волгу, Пушкін у своїй «Історії» описує, як Пугачова зустріли прості люди: «Переправа Пугачова викликала загальне збентеження. Вся західна сторона Волги повстала й перейшла на бік самозванця. Панські селяни збунтувались, іновірці і новохрещені почали вбивати російських священиків. Воєводи тікали з міст, дворяни з маєтків, чернь ловила тих і інших і звідусіль приводила до Пугачова. Пугачов оголосив народові вольніїсть, знищення дворянського роду, відпущення повинностей і безгрошову роздачу солі».

Підсумовуючи в своїх зауваженнях дослідження про пугачовське повстання, Пушкін відзначає неабиякий організаторський талант Пугачова та його найближчих співробітників і нездатність тих, хто стояв на чолі урядових військ. «Розглядаючи заходи, вжиті Пугачовим і його співучасниками, — писав Пушкін, — необхідно визнати, що повстанці обрали заходи найбільш надійні і дійсні для досягнення мети. Уряд з свого боку діяв слабко, повільно, помилково».

Пушкінська праця, присвячена Пугачову, була визначним явищем в галузі російської історичної науки, що відзначили найбільш компетентні знавці справи, в тому числі і Бєлінський. В той же час це був твір великого майстра слова, який і в історичному творі зумів ,додержатись тієї мудрої простоти, стислості викладу і ясності, які характеризують і його художню прозу і які так контрастували з традиційною риторичною манерою Історичної прози Карамзіна.

Одним з найвидатніших творів Пушкіна, написаних ним в другу болдінську осінь, є поема чи, як назвав її сам Пушкін, «петербурзька повість», «Мідний вершник». Найближчим приводом до її написання були різко негативні міркування Міцкєвича в його поемі «Поминки» («Дзяди»), з якою Пушкін познайомився влітку

1833 р., про Петра І як царя і засновника Петербурга. Усім тим, що і як говорить Пушкін про Петра 1 про Петербург, він полемізує з Міцкєвичем.

Вже у вступі до поеми зразу ж ідеться про Петра, який задумав побудувати нову столицю «на березі пустинних вод», щоб запобігти будь-якій небезпеці з боку сусідів-шведів, «ногою твердо стать при морі» і зав’язати стосунки з іноземними країнами. Поет з захопленням говорить далі про те, як виріс і прикрасився Петербург через сто років після його заснування. Натхненними віршами висловлює Пушкін свою любов до північної -столиці, і свій гімн на славу її закінчує словами:

Красуйся, городе Петрів,

Будь непоборний, як Росія.

Повінь, що була в Петербурзі 7 листопада 1824 року, стала тією подією, що лягла в основу фабули поеми. Основна тема її — гнівний протест «маленької» людини, декласованого дворянина, щастя якого було зруйноване повінню, — проти Петра, засновника Петербурга. В поемі з геніальною силою художньої виразності показано зіткнення інтересів особи — в даному випадку одного з багатьох скромних, непомітних, не розпещених долею людей — з інтересами держави, яка в своїх насущних, історично виправданих діях зважає не на особу, а на суспільство, на народ в його цілому, на потреби нації, підкоряє собі інтереси особи і часто вимагає від неї великих жертв. У «Мідному вершнику» об’єктивно доцільна історична необхідність торжествує над суб’єктивно справедливим, але безсилим повстанням одного з «малих цих» проти «могутнього владаря долі», який залізною рукою Росію ставма підхопив.

Євгеній — жертва історичної неминучості обставин -божеволіє, не знайшовши після повені ні будиночка,в якому жила його наречена, ні самої нареченої. З відчаєм і люттю він кидає виклик Мідному вершнику — фалько-нетівському пам’ятнику Петра: «А, будівниче чудотворний... Буде ж тобі!...» І зразу ж його затуманеній свідомості ввижається, що «кумир... на бронзовім, коні» з гнівом женеться за ним, і він нікуди не може сховатися від цієї погоні. Євгеній сам тепер наляканий своїм протестом, що з відчаю вирвався з його вуст; він безмірно пригнічений могутністю Мідного вершника:

Відтоді, як йому бувати В місцях доводилося тих,

Міг кожен по йому пізнати Тривогу. До грудей своїх Поквапно притискав він руку,

Немов утишуючи муку,

Подерту шапочку скидав І погляду не підіймав Ніколи.

Євгеній помирає на пустельному острові, біля порога ветхого будиночка, в якому жила колись його наречена і який повінню занесло на цей острів.

Поема Пушкіна—плід його глибоких і трипалих філософських та історичних роздумів про відносини між особою і державою, роздумів, навіяних йому насамперед його долею і його особистим життєвим досвідом, а також долею близьких йому своїм політичним і соціальним становищем людей.Якщо в «Полтаві» ми маємо синтез елементів стилю, властивих романтичній і героїчній поемі, то «Мідний вершник» являє собою гармонійне поєднання героїчної поеми з реалістичною повістю про долю пасинка життя, одного з числа забутих на життєвому бенкеті. Образні засоби і віршована мова поеми — вершина художньої досконалості. Бєлінський писав: «Картина повені написана в Пушкіна фарбами, які ціною життя готовий був би купити поет минулого віку, що схибнувся на думці написати епічну поему «Потоп»... Тут не знаєш, з, чого більше дивуватися, — чи з величезної грандіозності опису, чи з його майже прозової простоти, — що, разом взяте, доходить до найвищої поезії... Нам хотілося б сказати що-небудь про вірші «Мідного вершника», про їх пружність, силу, енергію, величавість, але це вище за наші сили: тільки такими віршами, а не нашою бідною прозою можна хвалити їх...»

За життя поета «Мідний вершник» не був надрукований (в друку — у 1834 році — з’явилася лише більша частина «Вступу», названа «Петербург. Уривок з поеми», з пропуском викреслених Миколою І рядків, в яких говорилося, що «перед молодшою столицею померкла стара Москва»). Пушкін не міг піти на ті цензурні зміни, яких вимагав для поеми Микола І. Надрукована вона була лише після смерті поета, із змінами в Догоду цензурі.

Одночасно з «Мідним вершником» Пушкін працював над поемою «Анджело», яку написав надзвичайно швидко — за чотири дні. В поетичній спадщині Пушкіна ця поема поступається перед багатьма його шедеврами і зустрінута була критикою холодно; не співчутливо відгукнувся про неї й Бєлінський, але сам Пушкін дуже дорожив нею і, в розмові з Нащокіним, говорив: «Наші критики не звернули увагу на цю пієсу і думають, що це один із слабких моїх творів, тоді як нічого кращого я не написав».

Повість «Пікова дама» написана на ту саму тему всемогутньої влади над людиною грошей, на яку написано й «маленьку трагедію» «Скупий рицар». Як і старий барон, герой «Пікової дами» Германн — раб однієї пристрасті, що цілком оволоділа його душею, — пристрасті до грошей. Думаючи про своє багатство, барон говорить:

Чи дурно все оце мені далось,

Чи жартома, мов ігроку отому,

Що в кості купи злота загрібає?

Хто знає, скільки прегірких утримань,

Приборканих страстей, нелегких дум,

Денних турбот, ночей без. сну мені Усе це коштує?

Германн, син обрусілого німця, володіючи лише маленьким капіталом, який залишив йому батько, ішов тим же шляхом суворих нестатків і самообмеження, яким у своїй молодості йшов л барон. «Бувши твердо переконаним в необхідності зміцнити свою незалежність, Германн не займав і процентів, жив на саму платню, не дозволяв собі найменшої примхи». Він, як і барон, мав «сильні пристрасті» Барона він нагадує й тим, що в нього була «огненна уява». Але пристрасті свої, як і барон, він підкорив тверезому розсудові, а палку свою уяву спрямував на те, щоб здобути у графині таємницю трьох карт, які забезпечать йому великий виграш. Бувши в душі гравцем, доти, поки не дізнався про цю таємницю, «ніколи не брав він карти до рук, бо зважив, що його достаток не дозволяв йому (як казав він) жертвувати, необхідним в надії здобути зайве, — а тимчасом цілі ночі просиджував за картярськими столами і стежив з гарячковим трепетом за різними оборотами гри». З якою надзвичайною методичністю цей фанатик збагачення нагромаджував гроші, можна судити з того, що його куш, поставлений на першу карту, становив величезну суму сорок сім тисяч, яка вразила навіть багатих його партнерів, що взяли участь у грі.

Ця людина, в якої «профіль Наполеона, а душа Мефістофеля», в гонитві за збагаченням не знає ні жалю, ні співчуття до своїх жертв, як не знав цього і старий барон. Германн захоплює і холодно обдурює бідну вихованку графині, яку він зваблює своїми палкими освідченнями тільки для того, щоб зробити її зброєю свого задуму — проникнути до графині й вивідати в неї погрібну йому таємницю. Смерть графині, з його вини, бентежить його совість, як бентежать і совість барона і'юго злочини, але ні той, ні другий не каються у своїх вчинках.

Різниця між Германном і бароном в тому, що останній—дітище середньовічного феодального ладу, в той час, як Германн — продукт сучасної Пушкіну міської капіталістпчної культури. Звідси — особливості його характеру, в якому відсутні ті риси рицарственності і культу аристократичної честі, які властиві барону. Доля Германна — та ж сама, що й доля Євгенія в «Мідному вершнику»: обидва вони божеволіють — один від помсти привиду померлої старої графині, другий — «кумира» самодержавного владаря. В обох творах показано Петербург з його разючими контрастами-столичного міста, що поєднує в собі багатство з бідністю, пишноту з важкими життьовими буднями, з принизливими умовами існування дрібних, знедолених чиновників Євгеніїв і безсловесних, бідних вихованок, таких, як Лизавета Іванівна.

Фантастичний сюжет повісті розповідається такою тверезою прозою, такою гранично простою, без будь-яких прикрас мовою, що повість стоїть в ряду найдосконаліших реалістичних і найстрункіших з точки зору композиційної побудови творів Пушкіна. Повість зустрінута була критикою і читачами здебільшого дуже співчутливо. Пушкін записав у своєму щоденнику: «Моя «Пікова дама» у великій моді. Гравці понтирують на трійку, сімку і туза». Один з видатних французьких прозаїків Проспер Меріме переклав її на французьку мову, висловившись про неї, як про шедевр художньої прози.

Написані Пушкіним у Болдіні в ту пору дві казки— «Про рибака і рибку» та «Про мертву царівну і про сім богатирів» разом з написаними ним раніше казками «Про попа і про наймита його Балду», «Про ведмедиху», «Про царя Салтана» і через рік створеною «Казкою про золотого півника»—дуже істотний момент в справі збагачення російської поетичної мови. Ще бувши в Михайловському, де задумані і начорно накидані були плани деяких з цих казок, Пушкін говорив: «Що за краса ці казки! Кожна є поемою!», а в 1827 році він писав: «У зрілій словесності приходить час, коли розуми, знудившись одноманітними творами мистецтва, обмеженим колом мови умовної, вибраної, звертаються до свіжих вимислів народних і до дивного просторіччя, спочатку зневаженого».

Велика художня майстерність Пушкіна як автора казок обумовлена була його любов’ю до російського фольклору, постійним інтересом до нього, вмінням цінити красу народної мови, народної пісні і казки. Він глибоко почував і реалізм і фантастику народної казки, і її здоровий оптимізм, і її гумор і сатиру, спрямовані проти господарів життя— гнобителів народу. Деякі його казки, як, наприклад, «Казка про рибака і рибку», самії перейшли в народ і, в свою чергу, перетворилися на народну казку.

Незабаром після повернення Пушкіна в Петербург, в кінці грудня 1833 року, він одержав нижче придворне звання — камер-юнкера, яким звичайно нагороджувалося людей в молодому віці. Такого роду царське «пожалування» дуже вразило його самолюбство, тим більше, що він добре розумів справжню причину цієї «милості» до нього з боку Миколи: щоб красуня-дружина, поета могла появлятися на двірцевих балах, треба було самого поета, якому належало супроводити її, одягнути в придворний мундир. Бали, великосвітські раути, парадні прийоми, на яких Пушкіну доводилось тепер бувати особливо часто, знов одривали його від зосередженої роботи. Заборона друкувати поему «Мідний вершник» підривала його матеріальні ресурси, і для надрукування «Історії пугачовського бунту» йому довелося просити урядову позику в 20 000 карбованців. Поліцейське стеження за ним не припинялося, і справа доходила до того, що перехоплювалися й розпечатувались навіть його листи до дружини і зміст їх доводився до відома царя. Дізнавшись про один такий випадок, Пушкін з обуренням записав у своєму щоденнику (10 травня 1834 року), в якому, між іншим, читаємо: «Государю невгодно було, що про своє камер-юнкерство говорив я не з розчуленням і вдячністю. Але я можу бути підданим, навіть рабом, але холопом і блазнем не буду і в царя небесного. Проте яка глибока неморальність у звичках нашого уряду! Поліція розпечатує листи чоловіка до жінки і приносить їх читати царю, і цар не соромиться в цьому признаватися і давати хід інтризі, гідній Відока (французький сищик. — М. Г.) і Булгаріна! ІЦо не говори, важко бути самодержавним!».

Наскільки самодержавний режим був ненависний Пушкіну, легко судити з того, що, дізнавшись про призначене на ЗО серпня 1834 р. освячення Олександрівської колони, спорудженої на Двірцевій площі в пам’ять попереднього самодержця — Олександра І, — першого гонителя поета, він за шість днів до цього царського свята виїхав у Москву, «щоб не бути присутнім на церемонії разом з камер-юнкерами — своїми товаришами» (запис Пушкіна в щоденнику).

Пізніше, говорячії про «нерукотворний» пам’ятник, споруджений ним самому собі, він сказав, що Олександрійський стовп, у славі необорний,

Йому не досягне чола.

Все наполегливіше Пушкін став подумувати про відставку, про можливість покинути Петербург і пересели-, тися з сім’єю в село — в Болдіно. В кінці червня він через Бенкендорфа звертається до царя з проханням про звільнення його від служби із збереженням за ним пра ва відвідувати архіви. Микола І сприйняв це прохання як вияв невдячності з боку Пушкіна і поскаржився на нього Жуковському, заявивши, Що коли Пушкін не відмовиться від свого клопотання, між ними буде все скінчено. Жуковський дуже схвилювався і почав дорікати Пушкіну за зроблений ним крок, наполягаючи на тому, щоб він узяв прохання про відставку назад; Бенкендорф надіслав йому суху відповідь, в якій повідомлялося, що цар задовольнив його прохання про відставку, але з забороною відвідувати державні архіви. Пушкіну не залишалося нічого іншого, як відмовитись від свого наміру.

До всіх цих неприємностей приєдналися турботи не тільки про свій і своєї сім’ї матеріальний достаток, але й про грошову допомогу батькам, які мали неоплатні борги.

Життя Пушкіна з кожним місяцем все далі й далі заходило в глухий кут, вибратися з якого він гарячково, але марно намагався до кінця свого життя. Метушливе, безрадісно-розважальне марнування часу на догоду своїй красуні-дружині, не байдужій до принад великосвітської суєти, що зваблювала її, суєти, в яку неминуче повинен був втягатися поет, обтяжений придворним чином, одягнений в камер-юнкерський мундир; ревниві підозри, викликані поведінкою легковажної, кокетливої Наталії Миколаївни, охочої до залицяння мужчин, що бували у «вищому світі», в тому числі і царя; журнальне і цензурне цькування, що не припинялося; непослабне поліцейське стеження, що втручалося не тільки в громадське, але й в особисте, інтимне життя Пушкіна, — все це робило його існування справді трагічним.

Становище ускладнювалося ще дедалі більшими турботами про здобуваня грошей, про виплату численних боргів. Витрати значно перевищували мізерні доходи, тим більше, що до Пушкіних переселилися дві незаміжні сестри Наталії Миколаївни, збільшилася і його власна сім’я народженням ще двох дітей. Пушкін наполегливо задумував покинути Петербург і виїхати на три-чотири роки в село, де він міг би і зменшити свої грошові витрати, і знайти дозвілля й сприятливу обстановку для літературної роботи, але Микола І у відповідь на його прохання про це наклав роздратовану резолюцію, яка дозволяла поетові «їхати, куди хоче», але виявляла при цьому здивування, як це такий тривалий від’їзд він думає сполучити з своєю службою. Бенкендорфу запропоновано було запитати Пушкіна, чи не хоче він відставки, але відставка і на цей раз тягла за собою заборону працювати в архівах, тобто позбавляла його можливості не тільки продовжувати роботу, що цікавила його, але й одержувати від неї матеріальні вигоди. Пушкіну знов довелося скоритись, не думаючи вже про звільнення себе від важкого столичного життя, і обмежитись одержанням чотиримісячної відпустки і тридцятитисяч-ної позички. При його боргах в шістдесят тисяч і при зобов’язанні сплатити цю позичку протягом чотирьох років, при житті в Петербурзі, це не давало виходу з його заплутаних грошових справ. А Миколі хотілося затримати Пушкіна в Петербурзі не тому, що він надавав особливе значення його службі, а тому, що досадно було розстатися з прикрасою придворних балів — Наталією Миколаївною.

В останні роки життя Пушкін кілька разів їздив у село— в Болдіно, Михайловське, Тригорське, живучи там іноді по місяцю й більше, до того ж в улюблені ним для роботи осінні місяці, але робота у нього не йшла, не було й сліду того творчого піднесення, якого він зазнавав у болдінські осені 1830 і 1833 років.

У глибоко зворушливому, надзвичайно задушевному вірші «Відвідав знову я», написаному в одну із таких поїздок у Михайловське, Пушкін — весь у спогадах про минуле, зв’язаних з його роками молодості, коли він тут.

... зволік

У вигнанні два роки непримітних.

Вірш пройнятий свідомістю того, що життя вже коротке, в ньому звучить покірність долі; туга і смуток — переважний його настрій. Він написаний білим неримо-ваним віршем, немовби підтверджуючи ще в 1826 роді зроблене зізнання поета:

До прози нас літа схиляють І риму геть літа ганяють,

І я, зі смутком признаюсь,

За нею ледве волочусь.

І справді, в останні роки життя Пушкіна його лірична творчість іде на спад, і він зосереджується переважно на прозі, художній і історичній.

З віршів цієї пори треба відзначити насамперед «ПІсні західних слов’ян», написані Пушкіним також здебільшого білим, неримованим, типовим для сербської' епічної поезії десятискладником. Всього до цього циклу ввійшло шістнадцять віршів, з яких одинадцять є перет кладами або переробками віршів із збірника французького письменника Проопера Меріме «Гуслі або вибрані іллірійські вірші, зібрані в Далмації, Боснії, Кроаці та Герцеговині». Меріме видав свій збірник за переклад південно-слов’янських пісень, його вірші насправді написані були за матеріалами одного італійського мандрівника з Далмації, але Пушкін був переконаний в тому, що ці вірші беруть свій початок " від справжніх слов’янських пісень. Сам він знав сербські пісні із знаменитого збірника Вука Караджича і дві з них переклав безпосередньо з цього збірника. Деякі вірші цього циклу походять з усних переказів, що їх чув Пушкін ще в Кишиневі. Одна пісня — «Яниш Королевич» — тематично близька до сюжету «Русалки». У всьому цьому циклі Пушкін виявив чудове почуття духу і стилю слов’янських поезій.

Більшість віршів Пушкіна останніх років зв’язані переважно не стільки з його інтимними переживаннями і настроями, з особистою його біографією, скільки з його роздумами на історичні і філософські теми, з враженнями про обстановку, що оточує його, і про людей, з якими йому доводилось зустрічатися, з гіркими роздумами про безповоротно минулу молодість і про турботи поточного життя. Кілька віршів написано на античні мотиви або в стилі античних авторів. Пушкін знов воскрешає шестистопний олександрійський вірш, продовжує користуватись класичним елегічним дистихом, до якого він звернувся ще в першу болдіпську осінь. Багато з цих віршів останніх років не були остаточно оброблені Пушкіним або не були закінчені ним. Більшість із них надруковані після його смерті.

В незакінченому вірші цього -часу «Він між нами жив» Пушкін згадує Міцкєвича, який жив серед російських друзів, до яких сам він був прихильний і які платили йому за це своєю любов’ю, ділячись з них «і чистими мріями і піснями», жадібно слухаючи його слова

... про ті часи грядущі,

Коли народи, позабувши чвари,

З’єднаються в одну сім’ю велику.

Російський поет боліє серцем тепер, що, пішовши на Захід, «наш мирний гість нам став ворогом». Пушкін має тут на увазі вихватки Міцкєвича проти Росії і російського суспільства, на які він перед цим завуальовано відгукнувся і в «Мідному вершнику».

Тема вірша «Полководець», написаного в 1835 році,— доля Барклая де-Толлі, першого головнокомандуючого у Вітчизняній війні 1812 року, воєнні заслуги якого не були належно оцінені сучасниками. В цьому невизнанні заслуг видатної людини за її життя Пушкін бачив загальну долю багатьох видатних людей. З уст Пушкіна виривається гнівний докір людям, які винні у зневазі до тих, хто має право на їх вдячність,—докір, в якому поет, очевидно, висловлював і особисте гірке почуття образи на своїх огудників і недоброзичливців:

Мізерний рід людський, достойний сліз і сміху!

Жерці хвилинного, які шанують втіху!

Як часто,мимо нас проходить чоловік,

Якого зневажа сліпий і буйний вік,

Але чий лик ясний в майбутні дні жадані В поета виклика любов -в зачаруванні.

В «Бенкеті Петра Першого» Пушкін зображує веселе, урочисте свято російського царя — не з нагоди його нових перемог чи придбань російського флоту, не в зв’язку з переможними роковинами чи сімейними подіями, а в зв'язку з тим, що

...Він підданим прощає;

Винуватому вину

Пробачаючи, гуляє;

П'є з ним чарку не одну:

І в чоло його цілує,

Душу тішачи свою,

1 пробачення святкує,

Як побіду у бою.

В цих рядках неважко побачити спробу Пушкіна примирити Миколу з декабристами й переконати його повернути їх із заслання, — те, про що він натякнув царю майже десять років тому у своїх «Стансах». Вірші ці написані були в 1835 році, коли чекали амністії декабристам, яка насправді не здійснилася.

Опозиційний настрій Пушкіна до темних реакційних сил царського уряду не послаблювався в нього до кінця життя. Восени 1835 року він пише їдку сатиру — «На видужання Лукулла», замасковану і заголовком і підзаголовком — «Переклад з латинської». Сатира спрямована була проти міністра народної освіти і голови цензурного відомства С. С. Уварова, людини неморальної і безчесної, запеклого переслідувача Пушкіна. Тоді ж, приблизно, він пише злу епіграму на ближчого співробітника Уварова по цензурному відомству — князя М. К. Донду-кова-Корсакова, з протекції Уварова призначеного віце-президентом Академії наук при відсутності у нього будь-яких наукових заслуг.

З тим же, розрахованим на цензуру, маскуванням, як і «Видужання Лукулла», вийшов з-під пера Пушкіна і вірш «із Пїндемонті», що являє собою нібито переклад вірша італійського поета, а насправді є оригінальним твором Пушкіна, в якому він захищає своє право на незалежність і свободу від підлягання будь-яким зовнішнім примусовим силам і обставинам. Той же протест проти грубої сили, що ображає духовну природу людини, звучить й у вірші «Мирська влада». Тривоги життя, зв'язані із ставленням до поета властей, символізуються в нього й тепер, як і раніше, в образі грозової хмари, що залишилася від «розвіяної бурі» і затьмарює радість природи.

Прагненню Пушкіна врятуватися втечею в село від шуму, метушні і обтяжливих пут столичної обстановки йшов назустріч зміст поеми англійського поета Беньяна «Мандрівка пілігрима», перший розділ якої він переклав під заголовком «Мандрівник». В поетичному зверненні до дружини це прагнення вилилося в такі зворушливі рядки:

Пора, мій друг, пора! Душа жада спокою, —

Летять за днями дні, і кожен із собою

Несе частки буття, а ми удвох якраз

Гадаєм жити вдвох... Поглянь,— і вмерти час.

Немає щастя тут, лиш супокій та воля.

Давно омріяна мене чарує доля —

Давно, безсилий раб, втекти я захотів До чистих насолод, незмушених трудів.

Глибоким сумом пройнято й незакінчений вірш, присвячений двадцятип'ятилітнім роковинам ліцею, написаний Пушкіним незадовго до смерті. Життєрадісному, повному надій минулому у вірші протиставляється похмуре, безрадісне сучасне, що не обіцяє ніяких утіх і в майбутньому. Прочитавши на ліцейському святі перші рядки цього вірша, Пушкін заридав і вже не міг далі читати.

Ніби передчуваючи близький кінець життя, він пише вірші про свій «нерукотворний» пам’ятник, до якого, він знає, «не заросте народна тропа». Він вірив у те, що весь він не помре, що «душа в завітній лірі» переживе ного прах і «тління уникне». І впевненість ця живиться з нього свідомістю свого служіння найпередовішим людським ідеалам. В такій — майже передсмертній — самооцінці ми. бачимо прояв його високого уявлення про завдання й місію поета і свідчення справжнього його гуманізму.

Робота Пушкіна над художньою прозою в останні роки його життя далеко не була завершена. Залишались незакінченими начерки і нездійсненими плани прозаїчних творів, початих ще в кінці 20-х років, і ряду тих, що були початі або задумані в останні два-три роки.

В кінці грудня 1834 року Пушкін надрукував повість «Кірджалі», що являє собою нарис, сюжетом для якого були розбійницькі пригоди сміливого і спритного молдавського авантюриста Георгія Кірджалі, який брав участь у повстанні гетеристів, що боролися проти турків за вдзволення Греції, і був заарештований в Кишиневі і виданий туркам, від яких він утік і потім продовжував розбійничати. Про Кірджалі Пушкін знав ще під час свого перебування в Кишиневі, років через десять після нього до нього дійшли розповіді про його дальшу долю. Особа його настільки зацікавила Пушкіна, що в 1828 р. він почав писати про нього поему.

В 1835 році Пушкін працював над повістю «Єгипетські ночі», для якої він використав матеріали двох раніше початих ним і незакінчених повістей, а також раніше написаних, теж незакінченнх, але при включенні їх у повість перероблених двох віршів на тему про поета (з поеми «Єзерський») та про царицю Клеопатру. Зміст і сюжет повісті — виступ бідняка італійця-іімпровізатора, покровителем якого був поет-аристократ Чарський, — тісно зв’язані з роздумами Пушкіна про природу поетичного натхнення, про долю і завдання поета і про його становище в суспільстві. Вони перегукуються з такими його віршами, як «Поет», «Поетові», «Відповідь Аноніму», і з деякими його прозаїчними висловлюваннями на цю тему. До Чарського і до італійця-імпровізатора цілком можна застосувати пушкінську характеристику поета:

Поки поета не взиває До жертв священних Аполлон,

В турботи суєтні без краю Пірнає він без перепон.
Та божий глас у тишині До слуха лиш ного торкнеться,

Душа поета стрепенеться,

Немов орел в височині.

Повість закінчується незавершеним віршем, присвяченим Клеопатрі і вкладеним в уста імпровізатора, цим, за висловом Бєлінського, «чудом мистецтва». Очевидно, слідом за цим віршем мало йти продовження повісті» якого Пушкін не написав.

Вищим досягненням пушкінської художньої прози була його повість з часів Пугачовського повстання «Капітанська дочка». Матеріалом для історичного фону її була власна робота Пушкіна по.«Історії Пугачова», а також перекази та усні розповіді про події селянської (революції 1773—1774 рр., зібрані Пушкіним під час його подорожі по Уралу. Над цією повістю Пушкін працював кілька років, закінчивши 'її за півроку до смерті. Ще за дванадцять років перед цим, на початку третього розділу «Євгенія Онєгіна», писаного в Одесі, Пушкін, припускаючи, що на схилі днів своїх він принизиться «до смиренної прози», обіцяв написати «роман на старий лад», в якому перекаже

Родини руської подання,

Любові сштлосяііні сни Та звичаї старовини.

«Капітанська дочка» була виконанням цієї обіцянки поета. В ній, справді, на першому місці показано те, про що говориться в цих трьох віршових рядках. Повість ця — насамперед сімейна хроніка двох старовинних російських сімей — Гриньових і Миронових, що жили в часи напружених і хвилюючих історичних подій. Самі події зображуються в повісті лише остільки, оскільки вони допомагають зрозуміти долю, поведінку і характери членів цих родин. Як і в «Історії Пугачова», Пушкін ие міг тут, через цензурні умови, дати широку картину селянського руху і висвітлити соціальне коріння цього руху. Не міг він і показати, як поводилися в часи повстання інші суспільні класи, яке було ставлення закріпаченого селянства до поміщиків. Образ висланого з гвардії за поєдинок дворянина-аристократа Швабріна, підказаний Пушкіну історичною особою Шванвича, змальовано виключно темними фарбами не лише тому, що це потрібно було для розвитку інтриги повісті і для зображення драматичної долі позитивних її героїв, але й тому, що дворянин, який свідомо перейшов на бік Пугачова, не міг бути, з міркувань цензурних, наділений якими-небудь позитивними рисами характеру. Зате з явною симпатією зображений в повісті Пугачов — людина яскравого темпераменту, широка натура, якій властиві прояви "не тільки жорстокості, але й благородства, справедливості і великодушності, уміння розбиратись в людях, живе почуття гумору в найважчих обставинах,,його життя. Це, як змалював його Пушкін, — не мелодраматичний класичний розбійник, а жива людська індивідуальність.

Ще з більшою художньою майстерністю і ще з більшою правдивістю показані в повісті постаті скромних, простих, внутрішньо привабливих людей, таких звичайних у своєму повсякденному побуті і разом з тим здатних на високі душевні порухи, людей морально непідкупних, які роблять так, як підказує їм почуття обов’язку і честі. Розумовий і громадський кругозір їх обмежений і визначений їх вихованням, середовищем і умовами їх соціального буття, але все це люди нелукаві, прямі, не здатні на угоду з своєю совістю. Такі старі Миронови і їх дочка Марія Іванівна, такі й старі Гриньови і син їх Петро Андрійович Гриньов. Такий і старий слуга Гриньових — Савельїч, мабуть, чи не найбільш художньо яскравий образ у повісті.

В російській прозі «Капітанська дочка», як твір могутнього реалістичного мистецтва, була величезним досягненням в порівнянні з усім тим, іцо до неї зроблено було російськими прозаїками. «В порівнянні з «Капітанською дочкою», — писав Гоголь, — всі наші романи і повісті здаються нудною розмазнею. Чистота й безпосередність піднеслись в ній на такий високий ступінь, що сама дійсність здається перед нею штучною і карикатурною. Вперше виступили справді російські характери; простий комендант кріпості, капітанша, поручик, сама крі-пость з єдиною гарматою, безладдя часу і проста велич простих людей, все — не тільки сама правда, але ще ніби краще за неї».

Всі особливості простої, ясної, стислої, лаконічної пушкінської прозаїчної мови в «Капітанській дочці» знайшли собі найповніше втілення. Це піднесена на високий ступінь літературна мова, збагачена елементами мови народної, мови народних пісень, прислів’я, приказок. З тією ж майстерністю, з якою Пушкін зобразив характери персонажів повісті у відповідності з епохою, в якій ці персонажі жили і діяли, передав він і особливості їх мови, завжди індивідуалізованої, не прагнучи при цьому точно відтворити мовну архаїку, властиву описуваній епосі, і тим самим додержуючи того почуття художньої міри, яке тільки й здатне врятувати письменника від літературно-невиправданих педантичних мовних надмірностей.

З незакінчених художніх творів Пушкіна особливий інтерес являє повість «Марія Шонінг» — трагічна історія бідної німецької дівчини, дочки робітника, який помер на її руках. Після смерті батька вона приречена на цілковите убозтво і разом зі своєю подругою, колишньою її прислужницею, кінчає життя на пласі через обвинувачення в злочині, якого ні та ні друга не вчинили. Дуже знаменне це звернення Пушкіна до теми і долі пасинків життя, що належать до соціальних «низів»!

Тема селянського повстання, яку Пушкін опрацьовував в «Дубровському», «Історії Пугачова» та «Капітанській дочці» на матеріалі російської історії, настільки цікавила його, що він зробив спробу опрацювати її і на матеріалі середньовічної західноєвропейської історії. Незадовго до смерті він працював над драматичним твором, якого не встиг закінчити і який у посмертній публікації названо було «Сцени з рицарських часів». Центральною подією, про яку розповідається в «Сценах», є повстання «васалів»-селян проти рнцарів-феодалів під проводом співця-поета, вихідця з міщан.

Отредактировано gogencon (Вт 06:06)