ДУБ . МОДРИНА . СОСНА . ЯЛИНА . ЯЛИЦЯ. КЕДР. ТИС . Гінкго. ТОПОЛЯ. ОСИКА . ВІЛЬХА. ВЕРБА . БУК . КЛЕН ГРАБ. ГРУША . КАШТАН. БАРХАТ АМУРСЬКИЙ . АКАЦІЯ БІЛА. СОФОРА. ГЛЕДИЧІЯ. ГОРІХ ЧОРНИЙ. ГОРІХ ВОЛОСЬКИЙ. БУЗИНА. КАЛИНА. ТЕРЕН. ЛIЩИНА . АЙВА. БАРБАРИС. ІРГА. МАЛИНА. БУЗОК. ГЛІД. КИЗИЛ. ШИПШИНА. ЛИМОННИК КИТАЙСЬКИЙ. СМОРОДИНА. ГОРОБИНА ЧОРНОПЛІДНА . ВИШНЯ. ЧЕРЕМХА. ОБЛІПИХА. ЯСЕН. ШОВКОВИЦЯ. ЯЛОВЕЦЬ. ЧЕРЕШНЯ. ЯБЛУНЯ. ГОРОБИНА. ЛИПА.
ВІЛЬХА

Рід вільхи нараховує близько 30 видів деревних і чагарникових порід. Всі вони родичі берези і належать до однієї родини березових. Характерною ознакою цього роду вважається однодомність, невибагливість до умов життя, а тому зростають вони по всій території Радянського Союзу— від тундри до пустинь. В горах Кавказу вільха піднімається на висоту 2400 м над рівнем моря, в Карпатах до самих полонин, де створює низькорослі чагарникові зарості— так зване вільхове криволісся. Вільху можна зустріти в Криму, Західному Сибіру, Середній Азії і Прибалтиці.

В нашій країні зростає 12 видів вільхи. Серед них найбільш поширені вільха чорна, або клейка, пухнаста, боро- ;, давчаста, сибірська, сіра і зелена, або лелич.Останній вид — невеличкий, карликової форми чагарник, який стелиться по землі. Лелич зустрічається по окраїнах полонин — альпійських високогірних луків. Всі види вільхи є азотонагромаджувачами: вони збагачують грунт на поживні речовини, а лелич ще й захищає полонини від ерозії 1 грунтів. Під цим карликовим чагарником чудово росте трава. Там, де знищують лелич, грунт оголяється і ерозія з’їдає землю.

Вільха сіра — надзвичайно зимостійке дерево середньої висоти або великий чагарник. Росте в основному в північних районах СРСР. Всі види вільхи мають певне народногосподарське і екологічне значення, проте перше місце належить вільсі чорній. Цю породу називають ще породою-хамелеоном за те, що її деревина має властивість змінювати колір. Ті місця, по яких пройшлася сокира або пилка на повітрі, замість білого дуже швидко набувають гарного рожевого, а потім червонуватого кольору. Це тому, що в місцях поранення в пошкоджених тканинах змінюється внутрішньоклітинний тиск і на поверхню витискуються дубильні та інші речовини. На повітрі вони швидко, окислюються і надають деревині червонуватого кольору.

Вона стає схожою на деревину горіха волоського або червоного дерева. Ось за цю властивість і одержала вільха таку образливу назву — дерево-хамелеон.

Вільха чорна — дерево висотою 30—35 м, з діаметром 60—80, а інколи й 100 см. Молоді пагони і листя, а також бруньки вкриті липким нальотом, звідси ще одна назва її — вільха клейка. Чорною називають її за колір кори старих дерев, зокрема після дощу.

Походження наукової назви роду Аіпиз від кельтських слів —«ал» — при — ї «лан» — беріг, тобто порода, яка зростає біля річок. Видова назва glutinosa — в перекладі — клейка.

Листя у вільхи округле, двоя-козубчасте, у верхній частині з виїмками, блискуче, зверху темне, зісподу світло-зелене. Воно має своєрідну особливість опадати восени зеленим, чим відрізняється від листя інших деревних порід, яке перед опаданням стає жовтим, червоним або багряним.

Пагони у вільхи червонувато-бурі, голі або частково опушені. Стовбур рівний, циліндричний, добре очищений від сучків. В молодому віці крона яйцевидна, потім циліндрична, з відносно малою кількістю гілок. Добре очищення стовбура від сучків і рідка крона — характерна ознака переважної більшості світлолюбних порід.

Вільха чорна — порода швидкоросла. В молодому віці приріст її становить в середньому 1 м на рік. Найшвидше росте вона у віці 5—20 років. Зменшення приросту спостерігається тоді, коли починає плодоносити. Ця особливість характерна для багатьох деревних порід. В густих лісах вільха починає плодоносити у віці 30—40, а дерева на волі у 10—15 років. Вільха, як і всі інші швидкорослі і світлолюбні породи, недовговічна — живе до 100—120, зрідка до 150—300 років. У стиглому віці (60 років) часто стовбури її пошкоджуються гниллю.

Коренева система у вільхи дуже велика і сильно розгалужена. На корінні містяться бульбочки — колонії мікроорганізмів, здатних засвоювати азот з повітря і збагачувати ним грунт. Листя вільхи після опаду перегниває дуже швидко і також збагачує грунт азотом та іншими поживними речовинами. Ось чому вільха вважається однією з кращих грунтополіпшуючих порід. Домішка її завжди бажана в інших деревостанах.

Вільха — одна з найбільших вологолюбів. Росте в заплавах і по берегах річок, на заболочених ділянках. Проте не любить застійного зволоження і високої кислотності грунтів, а також вимагає значної аерації грунту. На болотах і надмірно зволожених ділянках оселяється групами на невеличких підвищеннях — купинах. Тут стовбури її на товстих коренях—ніби піднесені над поверхнею грунту. Хоча ця порода витримує-заболочення грунту, але ж звичайно до певної межі. Піднімаючись на лапах-коренях над землею, вона таким чином рятується від надмірного зволоження, зокрема там, де між купинами майже постійно стоїть вода.

До багатства грунту вільха вимоглива. На бідних грунтах росте погано або й зовсім гине. Чим бідніший грунт, тим менша її продуктивність і довговічність. Найкращі умови для вільхи на понижених ділянках вздовж струмків і маленьких річечок. Тут вона утворює чисті високопродуктивні деревостани або з домішкою ясеня звичайного, сосни, верби ламкої, горобини, берези та деяких інших порід.

Ліси з перевагою в їх складі вільхи називають ольс-болотом, або ольс-драговиною. Деревостани вільхи займають в СРСР 2,5, на Україні 0,2 млн гектарів. Під шатром вільхи можна побачити смородину чорну, черемшину, калину, різні чагарникові верби. Останні зростають в основному на узліссях або галявинах.

Світ вільшняків похмурий і таємничий. Є в цьому лісі цілий ряд лише йому властивих особливостей. Зустрічаються тут рослини, про які ми не часто й згадуємо, наприклад, ліани. Коли чуємо це слово, уявляємо густі, непролазні далекосхідні або тропічні ліси, де, використовуючи високі дерева як опори, виткі рослини — ліани намагаються пробитися до сонця. Проте, щоб побачити ліани, не потрібно їхати в тропіки або в Уссурійську тайгу. Досить прогулятися у найближчий вільховий ліс і там можна побачити місцеві ліани —дикий хміль, ожину та деякі інші види.

Стебла їх здатні піднятися над землею лише за допомогою вільхи та інших порід, які тут зустрічаються. Коли хміль або ожина покажуться з землі, войи нічим особливим не відрізняються від інших рослин. З часом вони чіпляються за якусь опору, знайшовши її, обвивають сїовбур І гілки, чіпляючись за них відростками-вусиками тягнуться до сонця.

Під шатром вільхи море жалючої кропиви, а це свідчить, що в грунті є багато азоту. Заболоченість ділянок, купини, кропива та міріади комах-кровосисів, густі і часто важкопрохідні зарості чагарників не приваблюють відпочиваючих у вільхові ліси. Без крайньої\потреби люди в такі деревостани не ходять. Разом з тим вільхові ліси з густим чагарниковим підліском — улюблене місце поселення співочих птахів, насамперед солов’їв. Ці ліси залюбки відвідують лосі, дикі кабани, бобри та інші звірі.

Вільха — одна з тих порід, які утворюють тінисте вбрання річок. Від нього залежить їх глибина і чистота води, стан берегів. Там, де прирічкові смуги оголені, позбавлені захисту дерев та чагарників, береги руйнуються, а річки міліють. Виявляється, вільха не лише закріплює береги, але й приваблює рибу. На її корінні поселяється велика кількість мікроорганізмів. Є тут і багато личинок — це приманка й харчі для риби.

Вільха однією з перших прокидається після зими, зустрічає весну. Цвіте рано навесні, коли середньодобова температура досягає +5 °С. Як тільки пригріє сонце землю, зовнішній вигляд вільхи швидко змінюється. Крона її стає рудувато-золотистою через появу величезної кількості жовтуватих чоловічих суцвіть — сережок довжиною до 7 см, в кожній з яких є майже 300 квіточок. Майбутні сережки закладаються влітку в кінці червня або на початку липня. З настанням осені вони набувають своїх звичайних розмірів і такими зимують на гілках. Ранньою весною сережки ще трошки підростають, стають товщими і через деякий час розкривають пильники. Навіть маленький вітерець, розхитуючи гілки, сприяє появі великої кількості жовтуватого пилку, що суцільними хмарами вкриває крону вільхи. Запилення жіночих сережок відбувається лише за допомогою вітру. Комахи для цієї мети вільсі не потрібні, тому вона поспішає цвісти до розпускання листя, щоб воно не заважало вітру переносити пилок з чоловічих на жіночі сережки.

Малесенькі за розмірами жіночі сережки закладаються восени на кінцях гілок там, де є чоловічі суцвіття. Жіночі супліддя, зібрані в китиці по 8—10 шт„ після запліднення і достигання плодів перетворюються в тверді шишечки, в яких приквіткові лусочки стають дерев’янистими. Плоди достигають у вересні — жовтні. Плід однонасіннєвий двокрилий горішок з одерев’янілими приймочками на їх вершинках. Насіння з шишечок вилітає з осені до весни,а самі вони висять на гілках ще досить тривалий час, а деякі й кілька років.

Природа подарувала кожній насінині вільхи двоє крилець, щоб йому легше було мандрувати по землі, снігу і воді. Насіння у вільхи дрібнюсіньке — 1000 насінин важать 1—1,5 г, а в одному кілограмі до 1,5 мільйона плодиків. Норма висіву його в лісорозсадниках 0,5 г на 1 м погонної довжини посівної стрічки. Родить вільха щорічно і рясно. Ця властивість притаманна всім швидкорослим і недовговічним породам, які мають надто дрібне насіння. На їх утворення дереву не потрібно, як, наприклад, дубу, затрачувати велику кількість поживних речовин. Ось чому рясні врожаї у дуба бувають один раз в 6—8 років.

Вільха поновлюється не лише насінням, а й паростками від пеньків. Інколи навколо одного пенька утворюється цілий букет, в якому можна нарахувати до 50 порослевих стовбурів. Висота молодих паростків в перші роки їх життя збільшується на 1 —1,5 м. На заболочених ділянках, де росте вільха, обробити грунт і посадити сіянці у більшості випадків неможливо, тому турбота про відновлення лісу покладається на природу. До речі, їй це нічого не коштує.

Однак для посадки вільхи по берегах річок, днищах ярів та в деяких інших місцях потрібні сіянці вільхи. Для цього вирощують їх на лісорозсадниках. Грунт тут'повинен бути добре зволожений. Висівають насіння на дію борозенок шириною 4—6 см і присипають їх землею або піском всього лише на кілька міліметрів. Посіви і сходи вільхи регулярно зрошують, щоб поверхня грунту не висихала. Для посадки на лісокультурну площу придатні однорічні сіянці. Через сильну заболоченість вільху рубають і деревину трелюють взимку під час сильних морозів. На ділянках, де вільха поновлюється порослю, як правило, є чимало вікон і галявин. На них доцільно саджати калину, смородину чорну і черемшину. Ці породи потрібні для підвищення цінності лісу і приваблення птахів.

Вільха має величезну народногосподарське значення. Деревина її м’яка, легка, еластична, добре і легко обробляється, колеться, полірується та фарбується. На ній майже не видно річних кілець і немає різниці між весняним й літнім шаром деревини. За будовою та кольором ці шари також однакові, що підвищує цінність деревини. її використовують для виготовлення меблів, дикту, столярних виробів. Деревина вільхи добра сировина для виготовлення шляхом пресування втулок, прокладок та інших деталей. Пресована деревина вільхи заміняє бабіт, бронзу і мідь.

Деталі з пресованої деревини вільхи служать в кілька разів довше, ніж металеві, і в десятки разів дешевші від них.

Деревина вільхи має перевагу перед всіма іншими породами по водостійкості. Дубильні речовини, які є у вільсі, в холодній воді не розчиняються. Виступаючи на поверхню деревини, вони утворюють з солями металів, розчинених у воді, сполуки. Все це сприяє утворенню на поверхні деревини захисного бар’єру і значному збільшенню її стійкості. .Крім того, дубильні речовини мають протимікробні і протигрибкові властивості. Ось чому деревина вільхи у воді набуває особливої стійкості і міцності, що дає можливість широко використовувати її у будівництві гідротехнічних споруд. З деревини вільхи виготовляють колодязні зруби, палі, підводні частини мостів, В підводних спорудах вільха зберігається до 3000 років. Довго служить вона також в сухих і вологих місцях. Однак, якщо колоди вільхи після їх заготівлі, залишити в корі, то вже через кілька місяців вони починають загнивати. Для збереження деревини вільхи з колод повністю або частково знімають кору, а щоб торцівки не тріскалися, необхідно побілити їх вапном.

Вільха — це чудове паливо. Дрова з неї добре горять і дають мало кіптяви й сажі. З них виготовляють деревне вугілля і бездимний порох.

Лісова аптека відкрита для людей цілорічно. Навіть взимку, коли сніг надійно вкрив землю, в лісі можна заготовляти різноманітну лікарську сировину. Взимку збирають тверді і дерев’янисті вільхові шишечки. За ними потрібно йти на ділянки, де ведеться вирубка стиглих вільшняків. Тут нема потреби збирати .шишечки на ростучих деревах. Після заготівлі їх розстилають тонким шаром в добре провітрюваних приміщеннях, а потім досушують в печах або духовках при температурі 40—50 °С. Зберігають в сухому приміщенні в мішках. В таких умовах вони можуть зберігати свої цілющі властивості чотири роки.

Які ж цілющі речовини в шишечках вільхи? Від яких хвороб їх застосовують? Виявляється, що ці непоказні плоди — справжнє джерело здоров’я. З лікувальною метою шишечки використовує наукова і народна медицина при колітах, ентероколітах, подагрі, дизентерії, захворюваннях слизової оболонки порожнини рота. Застосовують їх як в'яжучий і кровоспинний засіб, при опіках, ангіні, запаленні шкіри, кровотечі з носа і десен, простуді і ревматизмі. В’яжучий чай з вільхових шишечок допомагає при розладах шлунку, запаленнях та інших його хворобах та кишок. З шишечок вільхи виготовляють тхмелін — сухий екстракт — засіб проти шлункових хвороб.

Вільхові шишечки містять дубильних речовин 6—7 %, в т.ому числі таніну 2,5, галлової кислоти 3,7 % та інші корисні речовини.

Лікувальні властивості має також кора і молоде листя вільхи. Кору заготовляють до початку сокоруху, а листя в основному у травні. Щойно зірване листя прикладають до гнійних ран і чиряків. Відвар сережок п’ють і роблять з них примочки при діатезі. Настойку з сережок застосовують від геморою і як проносний засіб. Відварами і настойками з шишок, кори або молодого листя полощуть рот і горло при ангінах, стоматитах і для укріплення ясен. Препарати з вільхи, як з усіх інших деревних порід, настойки І відвари застосовують лише за рекомендацією лікаря.

Квітки вільхи — джерело перги в той час, коли для бджіл, крім верби, практично немає іншого узятку. В листі, корі, молодих гілках вільхи є коричнева фарба. Кора використовується для лікування телят. Молоде листя — джерело протеїну для худоби. Вільха виділяє специфічні фітонциди і такі відходи своєї життєдіяльності, які відлякують вовчка,— надзвичайно небезпечного шкідника для городніх культур і лісорозсадників.

Як бачимо, вільха — надзвичайно цінна деревна порода і її потрібно саджати скрізь, де вона може рости, а саме по берегах річок і водойм, днищах ярів, на болотах і вільхових вирубках. До речі, цікавий і повчальний досвід вирощування вільхових насаджень на заболочених ділянках має Тростянецький лісгоспзаг на Сумщині. Тут в 1899 р. викопували канави глибиною 1,4 м і землю з них викидали на один бік у вали, в які саджали сіянці вільхи. У віці 70 років запас деревини у цьому насадженні становив 525 м3, або в середньому в два рази більше, ніж в інших деревостанах вільхи.

Отредактировано юля (Ср 10:38)