ДУБ . МОДРИНА . СОСНА . ЯЛИНА . ЯЛИЦЯ. КЕДР. ТИС . Гінкго. ТОПОЛЯ. ОСИКА . ВІЛЬХА. ВЕРБА . БУК . КЛЕН ГРАБ. ГРУША . КАШТАН. БАРХАТ АМУРСЬКИЙ . АКАЦІЯ БІЛА. СОФОРА. ГЛЕДИЧІЯ. ГОРІХ ЧОРНИЙ. ГОРІХ ВОЛОСЬКИЙ. БУЗИНА. КАЛИНА. ТЕРЕН. ЛIЩИНА . АЙВА. БАРБАРИС. ІРГА. МАЛИНА. БУЗОК. ГЛІД. КИЗИЛ. ШИПШИНА. ЛИМОННИК КИТАЙСЬКИЙ. СМОРОДИНА. ГОРОБИНА ЧОРНОПЛІДНА . ВИШНЯ. ЧЕРЕМХА. ОБЛІПИХА. ЯСЕН. ШОВКОВИЦЯ. ЯЛОВЕЦЬ. ЧЕРЕШНЯ. ЯБЛУНЯ. ГОРОБИНА. ЛИПА.

КИЗИЛ (ДЕРЕН)

Легенда свідчить, що засновник вічного міста Риму Ромул кизиловим списом накреслив його межі, а потім на Палатинському пагорбі встромив списа у землю і суха палиця перетворилася на квітуче дерево. Знаменитий давньогрецький герой Одіссей користувався кизиловими стрілами. З найдавніших часів руків’я мечів виготовляли з цього дерева, яке мало надзвичайно міцну і тверду деревину. Підтвердженням цього є і родова назва кизилу— Cornus L, що значить твердий, роговий, міцний. Недаремно народ називає його роговиком. З деревини кизилу виготовляють деталі машин і годинників, шестерні, гудзики, ручки для ударних інструментів, спиці, ткацькі човники, гнуті меблі, флейти, кларнети, використовують у токарній і столярній справі.

Рід кизилу включає 50 видів в основному невеликих дерев заввишки 6—9 м або крупних чагарників. У СРСР зростає 14 видів кизилу і серед них найбільш поширений кизил чоловічий — великий чагарник з розлогою кроною. Рослина ця порівняно теплолюбна і посухостійка, тому кизилова держава займає в основному правобережний Лісостеп, Поділля і Придністров’я. Кизил росте в Молдавії, Криму і на Кавказі. В окремих районах Полісся його можна побачити в парках і садах. В насадженнях природного походження росте він у сухих і свіжих дібровах, де утворює густий підлісок.

У степовій зоні України ще у минулому столітті на деяких ділянках були створені лісові культури дуба з участю кизилу. Найбільш цінні серед них посадки у селі Рацинська Дача (Вознесенський р-н Миколаївської обл.). Кизил — порода довговічна, живе до 300 років, вибаглива до грунту, проте може рости і на сухих крутосхилах з щебенюватими грунтами. Листя у нього супротивне, цілокрає, невелике за розмірами, еліптичної або яйцеподібної форми. Квіти невеличкі, золотисто-жовтого кольору, сидять групами по кілька штук на укорочених пагонах, з’являються ранньою весною до розпускання листя. Чудовий ранньовесняний медонос. Відзначається високою декоративністю, зокрема весною під час цвітіння і восени, після достигання плодів і пожовтіння листя. Не боїться забруднення пилом, вихлопними газами та відходами виробництва, морозостійкий, майже не пошкоджується шкідниками і хворобами.

Коли настає золота осінь, листя кизилу змінює зелений колір на жовтувато-багряний.

Листопад оголяє гілки кизилу і тоді добре видно їх сірий колір. Після закінчення вегетаційного періоду рослина ніби засинає, не подає ознак життя.

Проте, якщо ви захочете, щоб взимку гілка кизилу ожила і подарувала вам золотисто-жовті квітки, зріжте її і поставте у теплу воду, через 7—10 днів ваша кімната наповниться ніжним ароматом його квітів.

У процесі еволюції кизил добре пристосувався до умов вростання. Ось один з прикладів такого пристосування. Цвіте він ранньою весною тоді, коли погода міняється навіть кілька разів на добу. Для квітів кизилу ці зміни є своєрідними каталізаторами: хмари закрили сонЦе, повіяв холодний рвучкий вітер, знизилася температура — вони закрилися, виглянуло сонце, потепліло — відкрилися. І так протягом 20—25 днів — стільки триває період цвітіння кизилу, що підвищує цінність його як медоноса.

У тюрських народів існує легенда, згідно з якою аллах колись створив плодові дерева і наділяв ними людей. Чорт, або як називають його мусульмани, шайтан захотів і собі взяти якесь дерево. Як і всі представники чортячого роду він був дуже хитрий і перш ніж взяти собі саджанець, вияснив, яке дерево навесні зацвітає першим. Виявилося, що такою породою є кизил. Шайтан вважав, що дерево, яке першим зацвітає, і плоди дасть тоді, коли ні в кого їх ще немає. Але він помилився. Кизил справді розцвів найпершим. Проте влітку люди вже зібрали вишні, черешні, шовковицю та інші плоди, а на шайтановому дереві вони були ще зеленими. Розсердився чорт і покинув своє дерево. А десь наприкінці вересня люди скуштували плоди з нього і виявилося, що вони дуже смачні. З того часу люди називають їх шайтановою ягодою.

Кизил може плодоносити щорічно і рясно, проте урожайність його залежить насамперед від погоди. Дуже часто квіти майже повністю гинуть від пізніх весняних приморозків. Одним з найбільш ефективних засобів боротьби з дим лихом є окурювання кизилових насаджень димом. Для підвищення урожайності потрібно розчищати кущі, видаляти сухостій і пошкоджені гілки, вносити добрива. При належному догляді з одного куща навіть у лісі під шатром дуба збирають 10—15 кг, на узліссях при достатній кількості світла 30—35 кг, а рекордний урожай з добре розвиненого куща 120—200 кг.

Плід у кизила — кістянка завдовжки 1,5—2 см. За формою він нагадує сливу або мініатюрну пляшечку. Тривалий час у кизила, як і у всіх інших деревних порід, плід зеленого кольору, а потім поступово стає темно-червоним, як вишня. За цей колір він і називається кизилом, що в перекладі з тюрських мов означає червоний. Є багато різновидностей з іншим кольором плодів: чорним, темно-жовтим, жовто-гарячим і навіть білим. Достигають вони неодночасно: одні вже у серпні стали м’якими і впали на землю, а інші ще зовсім зелені. Ця особливість кизилу дає можливість збирати його плоди в кілька прийомів.

Достиглі плоди — справжня комора цілющих і поживних речовин. На смак вони кислувато-солодкі, мають приємний аромат і ніжний м’якуш. В зеленій аптеці кизил займає почесне місце. З давніх часів народна медицина використовує його плоди для поліпшення апетиту, ліку- І вання простудних і шлунково-кишкових хворо'б. Давньогрецький лікар Гіппократ, який жив у IV столітті до нашої ери, позитивно оцінював в’яжучі властивості листя кизилу і рекомендував застосовувати їх при хворобах шлунка. Дослідженнями вчених встановлено, що в них є чимало цілющих речовин.

Соки і водні витяжки з плодів і листя кизилу мають сильні антимікробні властивості. Вони здатні убивати дизентерійну паличку та інших збудників хвороб. Плоди кизилу — справжнє джерело здоров’я — містять цукру 8—9 %, яблучної, лимонної і бурштинової кислот — 2—2,5 %, велику кількість дубильних і пектинових речовин та ефірної олії, вітаміну С від 60 до 105 мг % і ДО того ж в стійкій формі, що дає можливість готувати з них концентрати цього вітаміну.

Люди вживають в їжу плоди кизилу з предавніх часів. Давньоримський поет Овiдій у поемі «Золотий вік» описує процес приготування кизилового варення. Плоди їдять свіжими, сушать, готують з них дуже смачне варення, повидло, кисіль, компот, джем, мармелад, зефір, пастилу, начинку для цукерок та різні напої. Єдиний недолік ніжних плодів кизилу — їх не можна зберігати тривалий час і транспортувати на велику відстань, при необхідності перевезення з дерева зривають напівстиглі плоди.

У садах і лісах Кавказу зростає велика кількість пло-дових та ягідних деревних порід, проте народи цього регіону вважають, що кизил є одним з найцінніших і найбільш популярних видів. На заготівлю його плодів в період достигання виходить буквально все населення. їх використовують для найрізноманітніших потреб, а насамперед для приготування національного блюда — кизилового лавашу. Для цього плоди очищають від камінчиків і перетворюють в одноманітну масу, яку розкочують тонким шаром. Після висушування лаваш готовий до вжитку. У такому вигляді він акумулює в собі 50—55 мг% вітаміну С.

У кісточках кизилу міститься до 34 % жирної олії. Кісточки просмажені і розмелені можуть бути замінниками кави, а листя — чаю. Кора і листя містять до 15 % танідів, за допомогою яких вичиняють шкіру і надають їй надзвичайно красивого жовтого кольору.

Кизил розмножується насінням, кореневими та від пеньків паростками і зеленими живцями. У природних умовах поширюють його численні види птахів і звірів, які поїдають плоди, а потім розсівають насіння разом з екскрементами. Плоди кизилу улюблені ласощі лисиці, вовка, диких кабанів та багатьох інших видів звірів. Для введення кизилу в лісові культури та для інших потреб сіянці його вирощують у лісорозсадниках з насіння, заготовленого в стадії воскової стиглості, тобто тоді, коли плоди його набувають рожево-червонуватого кольору. Таке насіння стратифікують 8, а повністю дозріле — 29 міс. Вчені прискорюють підготовку насіння до висіву обробкою 2—4%-ним розчином сірчаної кислоти. Нестратифіковані кісточки витримують у такому розчині 2—3 доби, а потім поміщають у субстрат для стратифікації і ставлять у тепле приміщення. Після 5—6-місячної стратифікації навесні висівають його у лісорозсаднику.

При пересадці сіянці і саджанці кизилу, якщо корінь пошкоджений, приживаються і ростуть погано, кілька років майже не дають приросту. Для прискорення росту через 2—3 роки після посадки їх саджають на пень, тобто вирубують надземну частину, що викликає утворення молодого і швидкоростучого пагона. Старі кущі омолоджують частковим обрізуванням гілок або й посадкою на пень. Люди ввели кизил в культури дуже давно. Вже задовго до нашої ери його саджали в країнах античного світу на присадибних ділянках. Проте, незважаючи на його величезну цінність та декоративність, він ще й тепер не часто зустрічається в лісових культурах і захисних лісонасадженнях, садах і парках республіки.

Недооцінюють цю породу лісівники та озеленювачі міст і сіл. Його доцільно саджати насамперед на ділянках з порівняно багатими сухими та свіжими грунтами, але він може рости майже по всій території України. У кизилу величезна коренева система, яка відмінно закріплює землю на ярах і еродованих крутосхилах. Рослина добре вживається з дубом та іншими деревними породами першого ярусу. Доцільно саджати породи, змішуючи їх окремими рядами, ланками або кулісами з 3—4 рядів, створювати спеціальні плантації кизилу, по периметру обсаджувати ним заліснювані ділянки на ярах і крутосхилах, вводити в крайні ряди полезахисних лісосмуг.

В озеленювальних посадках варто віддавати перевагу найбільш декоративним формам — пірамідальній золотистій, сріблясто-плямистій та деяким іншим. Велику цінність для озеленення мають садові форми кизилу: іспанський, султанський, цареградський, жовтоплідний та інші. В колекції Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР зібрано майже 100 форм кизилу, з них для впровадження в лісові культури та озеленювальні посадки рекомендується ЗО різновидностей.

Болгари вважають, що кизил приносить людям здоров’я, радість і щастя. Для цього його слід саджати скрізь, де він може рости. На жаль, лісівники майже не вирощують сіянців кизилу і не вводять його в лісові культури. Незважаючи на відмінні декоративні та інші позитивні його якості, здатність добре переносити формування крони, він залишається забутою і занедбаною породою.

Варення. Для його приготування використовують не зовсім стиглі плоди. їх миють, бланшують в окропі протягом 5 хвилин. Потім занурюють у киплячий сироп і варять на слабкому вогні 15 хвилин. Роблять перерву у варінні на 6—8 годин і знову варять до готовності. Щоб не допустити підгорання, під час варіння систематично помішують і знімають пінку.

На 1 кг плодів 1,5—1,7 кг цукру і 400 г води. Вихід варення становить 2,4—2,5 кг.

Сироп. Якісний сироп одержують з перестиглих м’ясистих плодів. їх спочатку миють, після стікання води розтирають в емальованому посуді дерев’яною ложкою і дають відстоятися протягом доби. Одержану масу відціджують, додають цукор і воду і варять на сильному вогні.

На 1 кг плодів 2 кг цукру і 7—8 склянок води.

Зберігають сироп у пляшках, закриваючи їх на другий день після гарячого розливу.

Желе. Плоди спочатку миють, просушують, кладуть в емальовану каструлю і заливають водою так, щоб вона їх покрила, варять до розм’якшення. Потім проціджують і дають відстоятися. Одержаний сік змішують з цукром і варять, безперервно знімаючи пінку. Гаряче желе розливають у пастеризовані банки і закривають" кришками.

1 кг соку, 700 г цукру.

Мармелад. Готують його із стиглих, добре промитих плодів без кісточок. Варять їх у воді до повного розм’якшення. Потім воду відціджують і використовують для желе, а масу, що залишилась, протирають крізь сито, додають до неї цукор і варять, помішуючи, до готовності.

На 5 кг плодів 2,5 кг цукру і 2 л води.

Компот. Для його приготування найбільш придатні стиглі м’ясисті плоди. їх старанно миють. Коли вода стече, плоди розкладають у банки: при ємкості 0,5 л — 350 г плодів, 1 л — 700 г, 3 л — 2100 г. Потім заливають теплим (40—50 °С) сиропом 50%-ї концентрації, закривають кришками і стерилізують: півлітрові банки 8 хвилин, літрові 12, трилітрові ЗО хвилин. Після стерилізації їх закривають.

Повидло. 5 кг стиглих плодів миють, закладають у глибоку емальовану каструлю, заливають 5—8 склянками води і варять до повного розм’якшення. Потім протирають крізь сито. Одержану масу змішують з 1,5—2 кг цукру і варять до загустіння, безперервно помішуючи дерев’яною ложкою.

Отредактировано юля (Пт 05:01)