Одещина розташована на південному заході України. Вона здавна історично зв’язана з територією Подніпров’я. Цю спільність не просто простежити, бо виявлялась вона у різних формах, часом переривалася, поки не утвердилась остаточно.
Пригадаймо археологічну періодизацію первісного ладу: палеоліт (давній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік. Усі ці епохи, а також античність і середньовіччя, представлені археологічними пам’ятками на терені сучасної Одеської області.
У палеоліті землі майбутньої України перебували під впливом льодовика: Чорне море мало вигляд озера, а сучасної Одеської затоки зовсім не існувало. Найдавніші пам’ятки на Одещині відносяться до часів раннього палеоліту: місцина Жолубець у с. Лабушне Колимського району і печера Ілоїнка поблизу Одеси. У пізньому палеоліті (40-10 тис. років тому назад) родові колективи просувались у Північне Причорномор’я з Центральної Європи і Передньої Азії. Численні пам’ятки, у тому числі з місцевою культурною традицією, охоплюють усі етапи пізнього палеоліту: Зелений хутір 2, Івашкове Поле, Велика Акаржа, Серединний Горб. Про складність життєвих уявлень палеолітичних мисливців свідчать залишки спеціально зібраних докупи кісток печерного ведмедя в печері біля с. Ілоїнка.
Збільшення населення в палеоліті призвело до одної з перших екологічних катастроф — винищення головного об’єкта полювання великих степових звірів (як і мамонта у північних районах України).
Наступна, післяльодовикова, епоха — мезоліт (11-8 тис. років тому назад) характеризувалась появою нової зброї — лука та стріл. Надбанням людини причорноморських степів стала і перша приручена тварина — собака. Серед найкраще вивчених мезолітичних пам’яток Буго-Дунайського межиріччя є стоянки біля с. Білолісся Татарбунарського району, с. Мирне Кілійського району, сіл Грижове і Гребеники Великомихайлівського району.
Перехід до нових форм суспільної праці, землеробства й скотарства, відбувся у неоліті. Значним досягненням людської думки ст;иіо опанування виробництва металу. Спочатку це була мідь, доволі м’який метал як для деяких знарядь праці і зброї. Та саме в мідно-кам’яному віці чи енеоліті (IV-IIІ тис. до н. е.) територія Одещини вперше увійшла складовою частиною до культурно-етнічної спільності трипільських племен, які жили на території, названій через багато тисячоліть Україною.
Для землеробів і скотарів-трипільців характерним було розвинуте житлобудування: глинобитні споруди досягали площі 150 кв. м і часто зводились у два поверхи. Багато таких пам’яток знайдено на півночі області. Найбільш відомі поселення біля сіл Кирилівка та Олександрівка Колимського району. До завершального етапу трипільської культури належать пам’ятки усатівського типу (від назви с. Усатове Біляївського району), які розташовані на побережжі Чорного моря. Люди там першими розгорнули кам’яне житлобудування, а їх кургани свідчать про високий рівень астрономічних знань.
Справжній переворот у житті наших предків розпочався з оволодінням секретами плавки бронзи, вироби з якої потіснили кам’яну зброю. Племена Північно-Західного Причорномор’я, внаслідок територіальної близькості, першими у Східній Європі вступили у добу металу. З епохи бронзи почався довгий період домінування у степах Буго-Дунайського межиріччя східних скотарсько-кочівницьких племен. Першими у III тис. до н. е. з’явились племена ямної культури (названі так від поховань у ямі під курганом). Вони добре пристосувались до кочівного укладу життя: предмети кінської упряжі свідчать про перехід до верхової їзди, а вже досить численні знахідки дерев’яних коліс (кургани у с. Яськи і с. Маяки Біляївського району, с. Холмське Арцизького р-ну та інших) свідчать про використання колісного транспорту. Вчені вважають, що розселення древніх предків індоєвропейських народів по усій території Старого Світу почалось з переміщення ямних племен із Північного Причорномор’я.
Недовгий час на наших землях перебували племена катакомбної культури (у поховальному обряді використовували яму з підбоєм, тобто катакомбу під курганом), їх поява спричинила нову спільність — культуру багатоваликової кераміки, посуд якої прикрашався наліпними валиками. Про характер цієї культури свідчить скарб коштовних речей: бронзові наконечники списів, інкрустовані золотом, сріблений кинджал, булави, сокири, знайдені у с. Бородинс Тарутинського р-ну.
У другій половині 2 тис. до н. е. кочові скотарі стали пристосовуватися до землеробства і постійної осідлості. Виявлено більше тисячі подібних поселень (найбільш визначне — у с. Воронівка Комінтернівського р-ну). їх виділяють у сабатинівську культуру (поселення у с. Сабатинівці Кіровоградської обл.). Сабатинівці оволоділи бронзоливарним ремеслом, отримуючи метал із Балкан і Трансільванії. У їх майстернях виробляли мечі, кинджали, наконечники списів, кінську збрую, серпи, тесла, пилки, кельми для будівництва. Люди споруджували великі кам’яні житла зі складним плануванням, об’єднані у значні за розміром поселення.
Таким чином, у палеоліті-мезоліті через Одещину пролягав шлях до Подніпров’я. В енеоліті Північно-Західне Причорномор’я розвивалось у єдиному культурно-етнічному процесі загальнотрипільської єдності. Бронзовий вік привів до відриву цих земель від центрально-українського масиву племен. Ця територія стала зоною контактів народів Заходу і Сходу, Європи й Азії.
Бронзовий вік завершив первісно-суспільний лад. У його надрах вже сформувалися сили, що привели до виникнення нових соціальних прошарків. Формування нового суспільного ладу в межах нашої області проходило в декілька етапів і у різних етнічних суспільствах. Спочатку з’явились племена, які пов’язують з першим відомим з грецьких писемних джерел народом Північного Причорномор’я — кіммерійцями, їх поховання із залізними кинджалами, виробами із золота, срібла, бронзи виявлені у багатьох курганах.
Скіфське населення опанувало Причорномор’я у 5-6 ст. до н. е. Хоча основна територія скіфської держави розташована у Подніпров’ї, багато слідів перебування скіфів знайдено і на периферії. У їх поховальному обряді за багатством інвентаря чітко розрізняються могильники дружинників, заможних скіфів й мирного рядового населення.
Придунайські землі стали контактною зоною народів Східної Європи і Балкан. За часів кіммерійців тут намагались утвердитись фракійські племена. В 512 р. до н. е. до Дунаю підійшов перський цар Дарій І, який замислив завоювати скіфів. Спорудивши переправу з кораблів, його війська висадились на лівий берег Дунаю біля сучасного с. Орлівка Ренійського р-ну. Ухиляючись від вирішальної битви, скіфи заманили ворога у глибину своїх земель, де виснажені загони персів стали їх легкою здобиччю. Так у наших степах знайшли безславний кінець відомі завойовники. У IV ст. до н. е. скіфи вступили у боротьбу з фракійцями за контроль над Нижнім Дунаєм. У затяжній війні з македонським царем Філіпом II цар скіфів Атей у 339 р. до н. е. потерпів поразку і відійшов на лівобережжя Дунаю. Зате коли до Скіфії увірвалось тридцятитисячне військо воєначальника Олександра Македонського Зопіріона, об’єднані сили скіфів і греків з м. Ольвія (нині с. Парутине Очаківського р-ну Миколаївської обл.) розбили його.
Майже одночасно зі скіфами на узбережжі моря з’явились греки-колоністи. Головні міста-поліси розташовувались у Криму та по узбережжю Дніпро-Бугського лиману. На Дністрі греки з м. Мілет збудували невеликі укріплені поселення, але це були вже дійсно перші міста на нашій землі. На правому березі річки виросло м. Tipa (у межах сучасного Білгорода-Дністровського), а на лівому — дещо менше місто Ніконій (с. Роксолани Овідіопольського р-ну). Поступово Tipa перетворилась на економічний центр Дністровського регіону, сформувалась як типовий грецький поліс, тобто місто-держава з власною системою владних структур, з чеканкою власних грошей, пантеоном богів і навіть власним календарем. Звичайно, рабство тут не могло існувати у таких формах, як в самій Греції, та рабовласницькі відносини тут панували рабську силу використовували на міських роботах, велась торгівля рабами.
Грецькі переселенці стали носіями античної культури. Найяскравіше це виявилося в архітектурі та ювелірному мистецтві. В Одеському археологічному музеї зберігаються деякі ювелірні вироби, зроблені у так званому “скіфському звіриному стилі”. Вплив греків на довколишнє населення призвів до появи у IV-III ст. до н. е. численних землеробсько-торговельних поселень на берегах Дністра і на морському узбережжі, у тому числі й довкола сучасної Одеської затоки. Для цих поселень характерні наочні прояви взаємовпливів грецьких та місцевих елементів у багатьох сферах життя.
У перших століттях н. е. в регіоні змінилась етнокультурна та політична ситуація. Зі сходу на зміну скіфам прийшло інше іраномовне кочове плем'я — сармати, а із заходу — легіони Римської імперії. З початку II ст. римський гарнізон із солдат Македонського, І Італійського та XI Клавдієвого легіонів розташувався в Тірі, а нижньодунайські землі увійшли до римської провінції Нижня Мезія. Фортеця біля переправи через Дунай (в районі сучасної Кам’яної гори біля с. Орлівка Ренійського району) та кораблі Флавієвого Мезійського флоту прикривали шляхи з півночі до римських володінь.
Господарями степів з І по III ст. були сармати, у яких, за свідченням античних авторів, надзвичайно велику роль відігравали жінки. Вони нарівні з чоловіками кінно брали участь у війні, одягались у чоловічий одяг, ставали воєначальниками і жрицями. Захоронення сарматської жінки з багатими речами знайдено в кургані біля с. Михайлівка Саратського району.
У III-IV ст. Північно-Західне Причорномор'я входить до єдиної культурної спільності з пам’ятками, розташованими на терені сучасної Центральної України. З цього часу історія нашого краю пов’язана з історією українських земель. Від степів Подунав'я до лісостепів північних районів сучасної Одещини розкинулись поселення черняхівської культури (від с. Черняхове Київської обл.), які майже нічим не відрізнялись від поселень українського лісостепу. Тільки на південніших землях зустрічались будівлі із каміння та в матеріальній культурі проявився вплив сарматів і римської провінційної культури.
Наступні кілька століть припали на епоху “Великого переселення народів”. Починаючи з гуннів, які потіснили черняхівців, стрімко проходили причорноморськими степами різні народи, зваблені чутками про багатства середземноморських міст. В цьому незборимому потоці йшли і слов'яни. На VI-VIІ ст. припадають слов'янські поселення у придунайських землях. Учені вважають, що т. з. Нижній Троянів вад насправді був збудований слов’янами у середині VII ст. Пам'ятки між Дунаєм і вадом показують перебування тут слов’ян поруч із болгарами аж до XII ст.Давньокиївський літопис “Повість минулих літ” вказував: “...а уличі і тиверці сиділи по Дністру і сусідили з Дунаєм. Було їх багато: сиділи вони до того по Дністру до самого моря, і збереглись міста їхні і до цього часу, і називали їх греки “Велика Скіф”.
Південні племена східних слов’ян довго не хотіли визнавати владу київських князів, і тільки у середині X ст. землі тиверці в і уличів увійшли до складу Давньоруської держави. Князь Святослав (969-972), зайнявши кілька поселень у дельті Дунаю, збирався перенести туди свою столицю, та не встиг цього зробити. Важливу роль на шляху з Києва до Константинополя відігравав відроджений на місці Тіри Білгород. Поряд з осілим населенням у степах кочували печеніги, половці, узи та інші тюркомовні племена.
З початком феод;ільної роздробленості Русі південно-західні її землі увійшли до володінь галицького князя. Монголо-татарська навала середини XIII ст. захопила і південний край Галицько-волинського князівства, де утвердився хан Ногай, владі якого підкорилось навіть Болгарське царство. Характер золотоординського міста поступово прибрав Білгород, а Кілія розвивалась більше під впливом зв'язків з Візантією і Генуєю. Подністров’я стало крайнім західним регіоном розповсюдження золотоординської культури, створеної підневільною працею багатьох народів.
У кінці XIV ст. землі між Дністром та Дунаєм увійшли до Молдавського князівства. Четатя Албе, так тепер звався Білгород, став центром усього Північно-Західного Причорномор’я. Кам'яна фортеця, споруджена якраз тоді, збереглась до наших часів. Майже одночасно на лівобережжя Дністра поширилась влада Литовсько-Руської держави. Писемні джерела свідчать про спорудження литовцями у Причорномор’ї декількох укріплених містечок, хоча ототожнити їх із сучасними містами складно.
Розгром князем Вітовтом татар у 1362 р. в урочищі Сині Води на Поділлі відкрив шлях для повернення українського населення на південь. Українці швидко освоюють південну межу лісостепу між річками Саврань та Кодима, т. з. Вітовтів Брід. Тут уже в кінці XIV століття виникли поселення, у т. ч. містечко Саврань. З часом кордон між Великим князівством Литовським та Османською імперією і Кримським ханством остаточно встановився по р. Кодимі. На її лівому березі у середині XVI ст. турки спорудили фортецю Балта.
Історичні документи дуже скупо оповідають про заснування поселення, яке через кілька століть було перейменовано на Одесу. Першою згадкою про цей населений пункт є свідчення польського хроніста XV ст. Длугоша, який вказував, що в 1415 році польський король Владис-лав Ягайло відправив з порту під назвою Кацюбіїв транспорт збіжжя до обложеного турками Константинополя. У пізніших документах місто стало називатися Гаджибей (Хаджибей). Протягом перших чотирьох століть воно не відігравало помітної ролі в економічному і політичному житті Північного Причорномор'я. Його щаслива доля попереду. Але відкидати доодеську історію нашого міста означало б відступати від історичної правди.
У XV ст. Нижнє Подунав’я перетворилось на арену боротьби між Молдовою, Валахією, Угорщиною і Османською імперією. Після кількох невдалих спроб літом 1484 р. турецько-кримське військо захопило Кілію, а згодом Білгород, що став зватись уже Акерманом. XVI ст. розпочався процес переселення з-за Волги ногайців. Між Південним Бугом і Дністром виникла Едисанська орда, а в кінці XVI ст. між Дністром і Дунаєм сформувалась із декількох ногайських племен Буджацька орда. У їх традиційному способі життя провідну роль відігравала військово-грабіжницька діяльність.
Таким чином, надзвичайно складною виявилась історична доля південно-західних земель України. Увійшовши до трипільської спільноти, що охоплювала більшу частину майбутньої України, вони потім на довгий час відірвались від неї. Відкритість степових просторів від Алтайських до Карпатських гір сприяла переміщенню значних мас кочових народів Азії, бо це був прямий і найкоротший шлях до середземноморських цивілізацій. Від епохи бронзи узбережжя Чорного моря стало контактною зоною різних етнічних та господарсько-культурних традицій Європи і Азії, народів півночі і півдня, сходу й заходу. Це відігравало визначальну роль у стосунках населення регіону із сусідніми етносами. Починаючи з перших віків нашої ери, з черняхівської культури, тенденція до єднання краю з українськими землями, незалежно від дії зовнішніх факторів, проступала все виразніше.
Отредактировано gosha (Пн 09:37)