Історія українського національного відродження — це не тільки цікавий період історії українського народу, але й рушійна сила його змагань за збереження своєї культури, створення незалежної соборної держави. Національне відродження України бере свій відлік з Кирило-Мефодіївського братства (грудень 1845 — березень 1847 рр.), яке об’єднало найталановитіших представників українського національного руху - Т. Г. Шевченка, М. I. Костомарова, П. О. Куліша та інших. Головним завданням товариство вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, об’єднання слов’янських народів у федеративну державу з республіканським ладом. Як свідчать документи, Т. Г. Шевченко листувався з трьома одеситами, а учасника Кирило-Мефодіївського товариства Савича заслали до Одеси.

Iдеї товариства мали продовження в діяльності так званих “громад” — культурно-просвітніх організацій демократичної української інтелігенції. До Одеської громади входила талановита молодь із числа педагогів середніх навчальних закладів, службовців міської управи, студентів. Якраз на 70-і роки припадають зоряні часи українського національного відродження в Одесі. Очолив громаду популярний у місті вчитель історії Рішельєвського ліцею Леонід Смоленський, лекції якого з захопленням слухали вчений світового рівня Ілля Мечников, відома революціонерка Віра Фігнер, філософ Володимир Лссевич та іншіЛ Після арешту і трагічної смерті останнього на пам’ятнику його були викарбувані слова: “Неначе наш Дніпро широкий, слова його лились, текли і в серце падали глибоко”.Актвними діячами громади були також педагог Олексій Андрієвський — автор “Історичних матеріалів” (10 випусків) з історії українського козацтва та гайдамацьких рухів на Правобережній Україні, службовець одеської міської управи Микола Ковалевський, охрещений жандармами “другим Драгомановим”, учитель грецької мови Петро Ніщинський — магістр Афінського університету, поет, перекладач українською мовою поем Гомера і “Антігони” Софокла, композитор, автор “Вечорниць” — значного твору української музичної культури та інші. Це були непересічні люди, сутність думок яких зводилася до двох висновків: 1) народність кожної країни визначається за її сільським населенням; 2) хто живе постійно в даній країні, зобов’язаний служити її інтересам, тобто інтересам її народу. Вони вважали, що строкатість міського населення, його зрусифікованість не повинні закривати шлях до національних коренів і витоків народу, його духу.

Членів громад, людей різних політичних поглядів, об’єднувала любов до свого народу, його традицій, демократичних основ життя. Щоправда, ідеї самостійності України ще не були притаманні членам громади і її майбутнє, як і кирило-мефодіївці, пов’язували з федерацією рівноправних слов’янських народів в єдиній російській державі. На їх суспільно-політичну думку суттєво вплинули відвідування Одеси М. І. Костомаровим, М. П. Драгомановим, В. Б. Антоновичем. Низка членів громади за політичну діяльність були заслані до Сибіру, де вони трималися мужньо, залишаючись відданими українській справі. Так, В. Мальований у пересильній в’язниці писав:

Не потурай на тс, що шлях ще не пробитий.

Що нстрами пустими треба йти.

Де тільки вис звір несамовитий:

Дарма — прямуй до світлої мети.

Про глибину і масштабність національного руху свідчить той факт, що члени Київської, Одеської та Харківської громад спілкувалися між собою, намагалися видавати журнал “Громада”, створити власну друкарню. По суті, Одеса була другим впливовим центром національного відродження після Києва.

У 90-х роках XIX ст. — на початку XX ст. до Одеської громади влилися нові члени. Серед них був Михайло Ко-маров — професійний правник, видавець збірника “Рада”, упорядник українського словника, автор історичних оповідань про Богдана Хмельницького, Антона Головатого. Цікаво, що діяльність громад розгляд;иіася як продовження традицій українських братств XVI — XVII ст., а першою громадою в Україні вважалось Кирило-Мефодіївське товариство.

Революція 1905 року дала поштовх українському національному життю. Зокрема, у вищих навчальних закладах були відкриті кафедри українознавства. В Одеському університеті історію України викладав брат М. С. Грушевського Олександр Грушевеький.

Підняту громадою справу національного відродження після жовтневого маніфесту 1905 року про запровадження в Російській імперії політичних свобод продовжило товариство “Просвіта”. До складу “Просвіти” входили визначні громадські діячі М. Комаров, I. Луценко, С. Шелухин,

І.Липа та інші, у майбутньому відповідальні працівники української держави, міністри, діячі культури, імена яких носять тепер вулиці Одеси. “Просвіта”, як говорилося в статуті товариства, ставила завдання допомагати культурно-просвітньому розвитку українського народу. З цією метою проводились читання на зборах історичних, етнографічних, фольклорних рефератів, влаштовувались літера-турно-музично-вокальці вечори, аматорські вистави, відкривалися бібліотеки та читальні, книжкові лавки. Видавались також книжки та брошури, журнали.Основа , прокламації політичного характеру, проводилися театральні вистави, ювілейні вечори, присвячені Т. Г. Шевченку, Лесі Українці. 1 листопада 1909 року одеська “Просвіта” — найбільш чисельна організація на Україні (до 500 активних членів) була закрита однією з перших в Україн¡.

Таким чином, на рубежі XIX — XX ст. Одещина стала одним із основних центрів українського національного відродження, набуваючи досвіду і готуючи сили для практичної участі у створенні в майбутньому української самостійної держави.

Весь перебіг подій XIX — початку XX ст., особливо періоду першої російської революції та першої світової війни, створили в Україні передумови для національного і соціального вибуху. Імперський режим вичерпав можливості жорстоких силових методів контролю громадсько-політичного життя, неефективного бюрократичного управління господарством і військовими діями, і це призвело до краху монархії і повного розладу існуючої системи. Ці події не обминули і Одещини. Характерні особливості її розвитку обумовлювалися розташуванням на перехресті шляхів з Європи до Азії і, відповідно, зіткненням інтересів різних соціально-політичних, етнонаціональних, міжнародних сил. Після того як Туреччина — союзник Німеччини закрила для російських суден прохід через чорноморські протоки, Одеський порт завмер, у місті запанували безробіття, спекуляція, нестача продовольства. Одеса, недавно квітуче, торгове і промислове місто, що по чисельності населення (400 000 чоловік) було першим на Україні і третім в імперії, повністю занепала. Закономірно, що звістка про лютневу демократичну революцію в Росії була зустрінута одеситами та жителями краю із захопленням! У перших числах березня 1917 року відбувалися мітинги, демонстрації, лунали гасла про свободу, демократію, з тюрем звільняли в’язнів. Робітники мріяли одержати роботу, селяни — землю, все населення — мир. Але треба враховувати, що великі землевласники, володарі фабрик і заводів, багаті купці, іноземні підприємці, яких у південних районах України було немало, намагалися зберегти старі порядки. Ось чому оцінка політичних подій і сподівання на майбутнє для різних соціальних верств були неоднозначні, а інколи й протилежні, що загострювало і так доволі складну ситуацію.

У містах і селах швидко розформовувалися органи царської адміністрації, суду і поліції. В Одесі, Балті, Ананьєві, Ізмаїлі та інших містах, замість міських дум, створювалися громадські комітети, а в селах — земельні комітети як органи управління Тимчасового уряду. Поряд з ними виникали Ради робітничих і солдатських, а згодом і селянських депутатів. Тобто діяла система двовладдя. Щоправда, у самих Радах йшла гостра боротьба за керівництво між більшовиками, меншовиками, есерами. У травні 1917 року виникає ще одна форма влади — Румчерод, тобто Рада Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського округу. На першому з’їзді Румчероду 10 — 17 травня в Одесі його учасники ухвалили резолюцію підтримки політики Тимчасового уряду, продовження війни.

Дедалі зростаючу підтримку на Одещині одержувала Центральна Рада — основний політичний орган в Україні з 17 березня 1917 року до 28 квітня 1918 року. Центральна Рада перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду, поклала край сумнівам відносно факту існування українського народу: “Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, — писав відомий письменник і політичний діяч Володимир Винниченко, — а виразний, необхідний прояв існування української нації... Коли б вона не виникла в Києві, то утворилась би в Харкові, в Полтаві, Одесі. Центрадьна Рада прагнула створити демократичний парламентський устрій, добитися українського самоврядування, надати етнонаціональ-ним меншинам широкої культурної автономії. З огляду на це вона користувалася більшою підтримкою українського населення, аніж Тимчасовий уряд.Місцевими органами влади Центральної Ради були губерніальні Ради. Діяльність Ради підтримували партії соціалістичного напрямку, у тому числі соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери. На позиціях національного відродження України стояли українські військові підрозділи та гайдамацькі частини. Центральна Рада схвально віднеслась до ідеї створення в Одесі “вільного міста” та інших ініціатив одеситів.

Події в Петрограді та Києві впливали на зміну ситуації на Півдні України. Якщо до липня 1917 року реальна влада належала представникам Тимчасового уряду, то після невдалої спроби перевороту Корнілова в Петрограді і падіння авторитету цього уряду його позиції похитнулись на користь рад. Загострилися соціальні конфлікти між багатими підприємцями і банкірами та робітниками Молдаванки і Пересипу, що страйкували, власниками землі та безземельними. Поповнення населення міста за рахунок біженців, репатріантів змінювало демографічний склад городян, розширювало коло бездомних та безробітних. Давали себе знати і етнонаціональні протиріччя, адже на Одещині проживали люди більше 50 національностей, хоч більшість складали українці і росіяни (78,2%). Певний вплив на ситуацію, що склалася, мав штаб Одеського військового округу і 100-тисячний гарнізон міста.

Весь спектр соціальних та етнонаціональних інтересів відбивався в діяльності партій та організацій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем. До складу партій входила переважно інтелігенція, між ними постійно точилися чвари, йшла боротьба за лідерство. Оскільки українська інтелігенція дотримувалася в основному лівих поглядів, а власне консервативних партій українського гатунку не було, частина українців змушена була вступати до російських консервативних проурядових партій на кшалт Російської монархічної партії, а також групи “Союза русского народа”, “Союза георгиевских кавалеров” та ін. їх в народі називали “чорними сотнями” за погроми єврейських общин та антиукраїнську агітацію.

Досить енергійно в Одесі діяла проросійська партія конституційних демократів, або скорочено — кадетів, яку очолював журналіст Б. Велихов — послідовник ідей лідера партії П. Мілюкова. Її популярність зросла в зв’язку з тим,, що вона в умовах кризи та інфляції намагалася пожвавити промислове виробництво, торгівлю, налагодити зв’язки з іноземними інвесторами та підприємцями. Антиукраїнський характер носили її гасла “єдиної і неділимої Росії” і “продовження війни до переможного кінця”. Мали свої політичні організації й національні меншини, зокрема, єврейське населення представляла партія Паолєй-Ціон.

До складу одеської організації більшовиків у квітні 1917 року входило всього біля 300 чоловік. Вони вели жорстку боротьбу з меншовиками і есерами за керівництво Радами, готуючись до силового захоплення влади, створювали бойові загони. Червону Гвардію. У той же час меншовики зосереджували роботу на культурно-просвітніх заходах.

25 жовтня 1917 року об 11 годині вечора по центральному телеграфу Одеси було прийняте повідомлення про перемогу збройного повстання в Петрограді Одеські більшовики хотіли також взяти владу в свої руки, але це їм не вдалося. Влада на Одещині належала місцевим органам Центральної Ради і Радам меншовицького складу. Проти волі більшовиків та монархічно настроєних груп рух набував національно-демократичного характеру. В Одесі та інших містах відбулися мітинги на підтримку III Універсалу Центральної Ради про проголошення України Народною Республікою і огляди українських частин. Про підтримку Центральної Ради заявили гайдамацькі курені. Але були й інші сили. Керівники Одеського військового округу доводили необхідність наведення порядку шляхом надзвичайних заходів і встановлення влади “твердої руки”, тобто диктатури. Меншовики прагнули сформувати коаліційний, соціалістичний уряд, більшовики претендували на встановлення диктатури пролетаріату. У багатьох містах і районах відбувалися масові мітинги з гаслами національного, визвольного, демократичного і соціального характеру. Здавалося, що справа закінчиться масовими сутичками і кровопролиттям. Але традиції консолідації і толерантного підходу, притаманні Одесі, привели до компромісу. Вибори до Установчих зборів свідчили про рівновагу сил, а відповідно — про складність політичних процесів. Ніякої мови про тріумфальний хід радянської влади не могло бути. Іван Бунін у своїх одеських спогадах “Окаянні дні” колоритно змалював події на Одещині, негативно оцінив революційні виступи прихильників “жовтневого перевороту”. Коли Центральна Рада зрозуміла, що домовитися з Раднаркомом Росії неможливо і більшовики спробують будь-що встановити радянську владу в Україні,у січні 1918 року вона прийняла IV Універсал, за яким Україна проголошувалась незалежною, суверенною державою.

З метою національного єднання та протидії антиукраїнській пропаганді уряд Центральної Ради — Рада Народних Міністрів (колишній Генеральний Секретаріат) — розпочав створення Української автокефальної церкви, державним гербом визнав тризуб — символ влади князів Київської Русі, надав росіянам, євреям, полякам національно-територіальну автономію. Таке право при бажанні могли одержати інші національні меншини. Згідно з новим територіально-адміністративним поділом територія УНР поділялася на 30 земель (однією з них була Одеса), землі - на волості, а останні — на громади. При цьому враховувалися історичні та етнографічні традиції козацтва. Але військово-політична нестабільність, допущені недоліки (заміна регулярної армії народною міліцією, відсутність або слабкість місцевих адміністративних органів тощо) не дозволили впровадити в життя заходи Центральної Ради. Широкі верстви були незадоволені тим, що Рада не дала землю селянам, засоби виробництва робітникам, що не принесла миру, запросивши в країну німецькі війська.

Багатонаціональний склад населення міста, соціальна диференціація, довголітня русифікація гальмували національно-визвольний рух, але завжди гостро тут стояло питання національного відродження, утворення української держави. В газеті “Українське слово”, в діяльності культурно-просвітних центрів, Товаристві історії і старовини зберігалися просвітянські традиції, прагнення до розвитку української культури. На сторінках газети “Українське слово” (вийшло всього 12 номерів), журналів “Основа” та “Літературно-науковий вісник” друкувалися статті письменника І. Липи, журналіста В. Боровика, історика М. Слабченка з питань історії рідного краю, проблем розвитку духовності народу, перспективи українського державотворення. У той же час у місті розповсюджувалися газети Центральної Ради “Нова Рада”, “Робітнича газета”, журнали “Шлях”, “Книгар” та інші видання.

Силові методи більшовиків дозволили їм досягти мети — захопити в січні 1918 року владу в свої руки. Проходять зміни в управлінні краєм: були скасовані посади генерал-губернатора округу, головного начальника і військового комісара. Громадянською владою оголошувався Одеський Раднарком на чолі з більшовиком В. Г. Юдовським — колишнім головою УВК Румчероду і Військово-революційного комітету. Навіть ззовні виправдані акції більшовиків з налагодження промисловості, торгівлі, поліпшення соціальних умов праці та життя населення супроводжувалися конфіскаціями, арештами, обшуками, що викликало невдоволення і протидію новій владі.

У події втрутилися іноземні сиди. На початку 1918 року Румунія захоплює Бессарабію, включаючи Ізмаїльщину. Не дивлячись на “смутні” часи, французькі, бельгійські, німецькі, англійські, американські капіталісти володіли тут заводами, трамвайним і газовим господарством. Вони намагались впливати не тільки на економічне, але й громадське життя Одеси, владні структури. Професійна некомпетентність більшовицької влади, адміністративні методи керівництва господарством, класово-партійний підхід до старих кадрів не сприяли економічному розвиткові.

14 березня 1918 року до Одеси вступають австро-німецькі війська, заявивши про свій намір захистити Україну від зовнішньої агресії. Та насправді окупанти грабували українські землі, вивезли за перший тиждень 600 вагонів хліба, 29 вагонів цукру, верстати, сировину та ін. Робітники розгортали страйковий рух, саботували виробництво, виводили з ладу устаткування. Революція в Німеччині і масовий виступ населення примусили німецькі війська в листопаді 1918 року покинути Одесу. На зміну їм висадились біля 30 000 англо-французьких інтервентів, створивши плацдарм для наступу на більшовицькі війська. З Катеринодара прибуло 10-тисячна армія Денікіна. Але 6 квітня 1919 року внаслідок внутрішньої боротьби, а також наступу червоних в Одесі була встановлена Радянська влада.

Ще раніше, 28 квітня 1918 року, Центральна Рада припинила своє існування і замінив гетьманський уряд на чолі з П. Скоропадським— нащадком козацького роду, який був генералом, ад’ютантом Миколи II. “Малоросійський” аристократ згадав про своє українське коріння і намагався диктаторськими методами відновити правопорядок, скасувавши наслідки “соціалістичних експериментів” Центральної Ради. Він ввів посади губернських і повітових старост, а Київ, Одесу і Миколаїв як стратегічні центри виділив в окремі адміністративні одиниці — “градоначальства” на чолі зі столичним і міськими отаманами. Відновлення поміщицьких маєтностей, підтримка німецьких екзекуцій, русифікація чиновництва і офіцерства викликали невдоволення населення, численні повстання, у тому числі в Балтському, Тилігуло-Березанському повітах, Придністров’ї. У той же час гетьманський уряд сприяв розбудові портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі, Маріуполі, створенню українського війська і флоту, підтримці козацького стану. Проводилася українізація освіти, культури, розширювалися міжнародні зв’язки. Але намагання гетьмана зміцнити українську державність і культуру на силовій основі не мали перспективи! У листопаді 1918 року у зв'язку з революцією в Німеччині, відступом окупаційних військ і масовим повстанським рухом до влади прийшла Директорія на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. До Одеси ввійшли денікінські війська і союзні війська Антанти чисельністю понад 60000 чоловік, що обгрунтовувалося як “допомога цивілізованої Європи в захисті демократичної Одеси”. Насправді Одеса мала стати плацдармом для подальшого захоплення України на шляху до Москви.

Військам Директорії вдалося 11 грудня 1918 року ввійти до Одеси. По суті справи, місто було поділене на три сектори, де знаходилися війська Директорії, Добровольчої армії і війська Антанти. Останні два порозумілися і витіснили на окраїни національні сили. Більшовики організували підпільно-партизанський рух проти військ Антанти, що привело до великих людських втрат з обох сторін і відступу інтервентів з Одеси . Скориставшись складною обстановкою, до міста ввірвалися війська під проводом отамана М. Григор’єва, які чинили грабунки, безчинства, погроми єврейського населення.

4-5 квітня 1919 року Одесу зайняли регулярні частини Червоної Армії і встановили радянську владу.У Створений більшовиками Губраднаргосп націонадізував усі банки.Після тривалих боїв край перебував у надзвичайно тяжких умовах. Не працювали порт, електростанція, інтервентами було вивезено багато майна, у тому числі більше 100 торгових суден. Невистачало хліба, продовольства, палива. За допомогою флоту Антанти, що стояв на рейді в серпні

1919 року — лютому 1920 року, денікінці відновили свою владу, поглибивши кризове становище міст і сіл. Після них, як образно писав письменник К. Паустовський, “море лежало, як мертвий пласт, без жодного пароплавного диму”.

Але до кінця лютого 1920 року містам і селам губернії надовго була нав’язана радянська влада.Задушивши національно-визвольний рух, більшовики почади свій анти-людський експеримент з будівництва “нового” суспільства шляхом примусового усуспільнення власності, ліквідації залишків демократичних свобод, “інтернаціоналізації” духовного життя за рахунок знищення національної культури українського народу та духовності національних меншин.

Одещина у Радянський перiод.