Більше шести років війни, революцій та громадянської смути спричинили в Україні загибель мільйонів людей. Ущент були зруйновані промисловість і сільське господарство, занепала культура. Причиною економічної кризи була політика “воєнного комунізму” — система політичних та економічних заходів, яку більшовики запровадили ще в часи революції. Вся промисловість і торгівля були націоналізовані, приватна торгівля заборонена, введена примусова трудова мобілізація. “Воєнний комунізм” виконував завдання швидкого переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин. Відсутність матеріальних стимулів до праці зумовила провал цієї спроби. В 1922 році на Одещині було більше півмільйона голодуючих.
Особливу ненависть у селян викликала експропріація у них зерна (“продрозверстка”). З допомогою озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, забираючи навіть зерно, залишене для посіву. Селянину залишали всього близько 7,5 кг збіжжя на місяць.
Це, а також нерозв’язані національне, аграрне питання щодо розподілу землі, примусова мобілізація до війська викликали масовий повстанський рух. Тільки на Півдні України весною і літом 1919 року було 32 національних повстання. Найбільше їх було в німецьких та болгарських колоніях Одещини, в районі Овідіополя, у Рабакській, Севєринській, Краснянській та інших волостях, у Буялику. Губернію заторкнули повстання під керівництвом Н.Махна, М. Григор’єва та інших анархічно настроєних загонів.
Фізичний стан переважної більшості людей, особливо дітей, був жахливий — вони були в буквальному розумінні голодні і босі. У 1920 році на території Одещини налічувалось близько 15 тис. безпритульних дітей, у 1921 році їх вже було 50 тис., а в 1922 році — 100 тис. Більшість шкіл не працювали, а в тих, що діяли, відвідування складало 25-30%. Переважна більшість вчителів кидали свою роботу, створювали артілі для заготівлі дров, шевцювали тощо.
Селянські повстання, робітничі страйки та військові заколоти примусили Радянський уряд піти на поступки і ввести нову економічну політику, відому під назвою “неп”. Це була політика компромісу, вимушеного відступу від “миттєвого стрибка до комунізму”, введення елементів капіталізму. Заміна продрозверстки натуральним чи грошовим податком збільшила зацікавленість селян у підвищенні продуктивності праці і продажу продуктів на ринку. Допускалась вільна внутрішня торгівля, приватна власність і оренда дрібних підприємств, скасовувалась примусова трудова повинність. Неп навіть в умовах диктату радянської влади дав позитивні наслідки: пожвавилося виробництво, покінчено було з голодом, вщух повстанський рух. Піднялись з руїн і стали до ладу Одеський порт, залізниці, Чорноморсько-Азовський флот, завод сільгоспмашин, джутова фабрика та інші підприємства. Морським шляхом поступала з-за кордону допомога продовольством та медикаментами для районів, охоплених голодом.
У 1925 році відбудова господарства майже завершилася. Звільнившись від страху реквізицій продуктів, селяни швидко розширили площі оброблюваної землі, підвищили продуктивність праці. Але гостро відчувалась нестача засобів виробництва, тягла, реманенту. Вихід з такого скрутного становища радянські диктатори вбачали не в пошуках шляхів розвитку непу, а у відході від нього, у поверненні до більш жорстоких методів адміністративно-бюрократичного управління.
З квітня 1923 року Російська комуністична партія (більшовиків) під тиском розбурханих революцією національних стихій проголосила курс “коренізації”. Український різновид такої політики ввійшов до історії під назвою “українізація”. Враховуючи хиткість становища радянської влади на місцях, де в керівних партійних і державних органах було обмаль українців, партія закликала приймати в свої ряди, висувати в державний апарат не тільки росіян, а й корінних жителів, підтримати їх культурний і соціальний розвиток. Таким чином, борючись з проявами “місцевого націоналізму”, більшовики вимушені були в даний момент, як і в економіці, піти на компроміс — українське національне відродження, яке набуло в революційні роки широкого розмаху. Більшовицьке керівництво намагалось також продемонструвати всьому світові свою прихильність до вирішення національного питання. Передбачливим був С. Петлюра в оцінці цієї політичної акції: “Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть”.
Патріотично настроєні працівники культури та народні маси з ентузіазмом сприйняли українізацію, що сприяло її розмахові у 20-х роках. Слід відзначити, що в ході українізації не було примусової денаціоналізації меншин. Навпаки, вона стимулювала їх розвиток. Для керівництва коренізацією був створений Одеський окружний комітет, а при губкомі — національні відділи, бюро, секції. Це були відділи єврейський, німецький, східний (із секціями вірменською, грецькою, турецько-перською), польське бюро (з секціями литовською, білоруською, естонською, молдавською) та галицьке бюро. Поряд з державними створювались такі територіальні формування, як національні райони і національні сільські ради. В Одеській губернії були два німецьких і один болгарський райони, 85 національних сільських рад, у тому числі 46 німецьких, 14 молдавських, 11 єврейських, 9 болгарських, 2 польські, 2 білоруські, одна литовська. Усього працювало більш як 1,5 тисячі шкіл, триста шість з них для національних меншин (116 німецьких, 82 єврейських, 45 молдавських, 10 болгарських та інші). У 1932 році кількість шкіл з викладанням національними мовами зросла до 543. У 1927-1928 роках з 1684 шкіл області українських було 1326, російських 93, німецьких 112, єврейських ЗО, болгарських 26, змішаних 65 і т. д. Культурно-просвітню роботу серед “своїх” національностей вели єврейський робітничий дім, польський, німецький, литовський, білоруський робітничі клуби, клуб для трудящих Сходу. Глядачі могли за вибором відвідати український, російський, єврейський, польський і болгарський театри. Видавалися для німецьких поселенців газета “Нахрихтен”, для єврейських — “Одесаєр Арбайтер” і “Дер Ємес”, для всіх національних меншин — обласна газета “Червона Зірка”.
У проведенні українізації були значні труднощі: не вистачало викладачів і підручників українською мовою, у вузах була мала питома вага українців (в Одеському інституті народного господарства — 21%, у політехнічному інституті — 15,5%). Особливо слабко проводилась українізація працівників державного апарату. Ось чому виступ українською мовою на зборах був рідкістю і викликав негативну реакцію серед управлінців. Навіть у типово українських районах більшість голів і секретарів сільрад були зрусифіковані і не володіли українською мовою. Ряд викладачів вузів відмовлялися користуватися “селянською” мовою. Типовим прикладом були слова професора Толстого з Одеси: “Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на читання лекцій українською мовою, ренегатами”.
Долаючи труднощі, національне відродження набирало силу. На кінець 20-х років абсолютна більшість шкіл та майже третина вузів вели навчання виключно українською мовою. Приплив великого числа сільських жителів до зростаючих міст сприяв українізації.
Однак у другій половині 20-х років українізація зазнала відчутних ударів, а в 30-х роках — нищівних. Зміцнивши свою владу після жорстокої боротьби, Сталін та його прихильники повертають до традиційних дня російської політики одноосібної влади і суворого централізму. Вчені визначили поєднання особистої диктатури з монолітною організацією влади як тоталітаризм, при якому людина не мала ніякої ціни. У радянській імперії з пануванням шовіністичної політики українці з їх прагненням до національного відродження були приречені на асиміляцію і знищення.
Більшовицька партія висуває гасло швидкого будівництва “соціалізму в одній, окремо взятій країні”. Приймаються радикальні і термінові заходи під гаслом відвернення загрози нападу капіталістичних країн на СРСР. У першу чергу ставилось завдання ударними темпами провести індустріалізацію країни, “наздогнати і перегнати капіталістичний світ” в економічному відношенні. Для швидких темпів індустріалізації створювалася атмосфера напруженості, економічної боротьби з капіталізмом, в якій людське життя нічого не коштувало.
Загалом модернізація принесла значні зрушення в промисловому розвитку, оскільки капіталовкладення були значними, як і експлуатація робочої сили. Зросла питома вага машинобудування і металообробки, хімічної промисловості. З невеликих майстерень перетворилися на великі підприємства завод важкого машинобудування, завод ім. П. І. Старостіна, канатний і суперфосфатний заводи, судноремонтний завод № 1 та інші.
Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, Україна перетворилася з аграрної в індустріальну країну, урбанізація сприяла українізації і формуванню українського робітничого класу і технічної інтелігенції. Однак відчутними були негативні наслідки: кошти- для індустріалізації добувалися за рахунок пограбування села, відбувся відхід від непу, запроваджувалася командно-адміністративна система, зникли умови для самостійної економічної політики України, почалися пошуки шкідників, ворогів народу, масові репресії.
1929 рік відкрив ще одну трагічну сторінку української історії — почалася суцільна колективізація. Необхідність колективізації вимагала соціалістична доктрина, яка передбачала ліквідацію приватної власності і перехід до колективного господарства на селі. З другого боку, треба було приборкати селян, незадоволених здирствами для проведення індустріалізації. Жорстокими методами людей заганяли в колгоспи, усуспільнювали худобу, навіть домашню птицю, ліквідовували “куркулів”, що були насправді заможними селянами, як ворожий клас. Оскільки майже половина селян після засудження “перегинів” в колективізації вийшли з колгоспів і повернулися до індивідуального господарювання, влада почала застосовувати інші примусові методи повернення до колгоспів: їм давали погані землі, не повертали худобу і реманент, посилювали податки на індивідуальні господарства, а колгоспам надавали пільги і кредити, постачали технікою і добривами. У 1932 році на території Одеської області до колгоспів входили 85% всіх селянських господарств. їх обслуговували 89 машинно-тракторних станцій, до парку яких належало більш як 7 тис. тракторів та інших сільгоспмашин.
Значно розширилися посівні площі, інтенсивно готувалися кадри механізаторів, працівники набували агротехнічних і зоотехнічних знань. Але довго давали себе знати наслідки поголовного знищення худоби селянами, які не хотіли вести своїх коней та корів до колгоспного гурту.
( Колективізація в цілому підірвала сільськогосподарське виробництво, ліквідувала економічну самостійність селян, знищила найбільш грамотну і працьовиту верству, поклала край матеріальній зацікавленості у результатах праці.
Голодомор 1932—1933 років був викликаний нелюдською політикою знищення приватновласницької психології селян, у якій вбачали грунт для націоналізму. У збірнику документів і матеріалів “Колективізація і голод на Україні” (1929—1933 років)” вміщено чимало листів одноосібних селян з Одещини, у яких вони благають повернути їм хату і худобу, реквізовані нібито у “куркулів”. Так, житель с. Устимівка Кофан Г. С. у заяві на ім’я уповноваженого від Укрколгоспцентру пише, що він до революції був бідняком, після революції працював сторожем, хоч не мав лівої руки. За нездачу грошового податку він був розкуркулений, виселений із своєї хати. “Причому, — пише потерпілий, — мені, крім каліцтва, 75 років від роду, старуха моя 25 років ногами не ходить”. Він прохає повернути йому хату та худобу. Таких заяв і листів було чимало.
Спеціальні загони робили обшуки і вилучали у селян останнє зерно. Люди змушені були їсти товчену кору дерев, солому, котів, собак, щурів; були численні випадки людожерства, божевілля від голоду. А Радянський Союз продовжував експорт зерна. Американський дослідник колективізації і голодомору Роберт Конквест у своїй книзі “Жнива скорботи” пише: “Чверть сільського населення — чоловіків, жінок і дітей померли або помирали, а решта були настільки виснаженими, що не мали навіть сил ховати своїх родичів і сусідів”. В результаті штучного голодомору з карти України зникло більше 100 сіл і вимерло більше 8 мільйонів населення. Радянський уряд приховував від світової громадськості правду про голод і його наслідки. Тільки в 1987 році з’явилися перші відомості про голодомор 1932—1933 років.
Масовий терор проводився у 30-х роках не тільки проти селян і робітників, але й проти української інтелігенції, яку звинувачували у буржуазному націоналізмі, приналежності до таємних націоналістичних організацій. Фабрикувалися справи для того, щоб скомпрометувати політику українізації, знищити справжніх і потенційних противників сталінського тоталітарного режиму. Звинувачених кидали у в’язниці, висилали в табори смерті, страчували. Особливо жорстоких репресій зазнали вчені і викладачі одеських вузів у 1936—1938 роках. В квітні 1937 року Одеський обком партії прийняв рішення “Про класову боротьбу на фронті національно-культурного будівництва”, даючи поштовх переслідуванню вузівських працівників. Багато років перебували в таборах філософ Б. М. Мела-мед, археолог і етнограф М. Ф. Болтенко. До реззетрілу були засуджені завідуючий кафедрою історії України І. І. Погорілий, декан історичного факультету Д. Д. Кипарисов, професор психології Одеського науково-дослідного інституту С. О. Лозинський, професору О. А. Сухову розстріл був замінений на заслання. Багато викладачів звільнені з роботи, а в педінституті заарештовано близько 20 студентів. Реабілітація більшості репресованих була здійснена тільки на початку 90-х років. В пам'яті людства масове фізичне і моральне винищення людей закарбувалося під назвою великого терору.
Курс сталінської політики на побудову соціалізму у другій половині 30-х років передбачав високі темпи промислового виробництва, повний контроль держави і правлячої партії над усіма сферами суспільного і особистого життя людей.
У серпні 1940 року Румунія змушена була повернути Бессарабію Радянському Союзові. Ізмаїльський і Акерманський повіти, де більшість складало українське населення, повернені Україні, як її історичні території. Тепер це Ізмаїльський і Білгород-Дністровський райони Одещини.
Український народ, який поніс значні людські втрати від сталінського тоталітарного режиму, у першій половині 40-х років зазнав удару з боку іншої тоталітарної системи — фашистської Німеччини. Криваві репресії проти офіцерського складу Червоної Армії, прорахунки Сталіна в підготовці до війни зумовили невдачі радянських військ у перший період війни. Обстановка на Одещині ускладнювалась тим, що німецьким військам подавали підтримку 18 румунських дивізій. Протягом 73 днів (5 серпня — 16 жовтня 1941 р.) стійко обороняли місто Одесу 25-та Чапаєвська стрілецька дивізія генерала І. Петрова та військові частини моряків Чорноморського флоту. Ратними подвигами в боротьбі проти окупантів обезсмертили свої імена піхотинці Я. Г. Бреус, В. П. Симонок, матроси Д. М. Во-ронко, С. Г. Клименко, О. М. Хмелевський, кулеметниця
Н.А. Онилова, снайпер Л. М. Павличенко, льотчики М. Є. Асташкін, О. О. Єлохін та багато інших. Жителі міста освоїли виробництво своєрідних “ганків” (бронетракторів), мінометів, вогнеметів, по можливості поповнювали ряди воїнів на оборонних рубежах. Тільки у зв’язку з ускладненням воєнної обстановки радянські війська залишили Одесу і відступили до Криму. Подвиг захисників Одеси заслуговував на всенародне визнання, усі вони були удостоєні медалі “За оборону Одеси”. Оборона Одеси, як і інших міст, вплинула на хід війни, допомогла зірвати плани блискавичної війни, за що Одеса названа містом-героєм.
Окупанти ввели у місті і області жорстокий режим, влаштовуючи облави, вбиваючи мирних жителів. Усього вони розстріляли і закатували на Одещині близько 200 тис. чоловік. У цих тяжких умовах жителі Одещини вели боротьбу у підпіллі, вступали у партизанські загони, саботували виробництво, при підході регулярної Червоної Армії вливалися в її ряди.
10 квітня 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням уродженця Одеси генерала армії Р. Я. Малиновського визволили місто, а в серпні — усю область. Жителі Одещини шанують пам'ять 88 тис. загиблих воїнів. На території області споруджено 782 пам'ятники і обеліски.
Осмислюючи сьогодні складну історію другої світової війни, ми не можемо ставити на одну дошку хитросплетіння політики сталінського уряду і героїзм народу. У війні мільйони людей захищали від іноземного поневолення не сталінський казармений соціалізм, не диктатуру КПРС, а власне життя, свої сім’ї, домівки, рідну землю — Україну від ворога, що зазіхав на саме існування української нації. Мужність та героїзм українського народу у боротьбі за свою, а також народів Європи свободу і незалежність здобули визнання народів світу. Тому ми повинні віддавати належну шану учасникам війни — борцям за визволення свого краю від коричневої чуми.
Великі зусилля приклали наші земляки, щоб відновити життя з руїн і попелу. Стали до ладу Одеський порт, Чорноморське і Дунайське пароплавства, залізниця, підприємства і господарства Придунайського краю. Незважаючи на напівголодне життя, тяжку працю, побутову невлаштованість, одесити зберегли віру в мир, щастя, заможне життя.
Люди брали участь у суспільно-політичному житті, яке набувало все більш формального характеру, тому що важливі питання громадсько-політичного характеру вирішувалися в кабінетах парткомів КПРС.У 60-х роках і у другій половині 80-х років відбулася деяка лібералізація суспільного життя, засуджені репресивні методи, зроблені спроби реформувати політичну систему. Більша увага приділялась житловому будівництву, охороні здоров’я, освіті і культурі. Нові житлові масиви виросли не тільки в Одесі, але й в Ізмаїлі, Рені, Білгороді-Дністровському, Котовсь-ку, Іллічівську та інших містах.
Але у 70-80-і роки відчувалось, що тоталітарна система вичерпала свої можливості інтенсивного розвитку. Різко зменшився приріст виробництва, зупинився і почав падати приріст доходів на душу населення. Навіть спроби “прогресивної перебудови, деякі демократичні перетворення не вписувалися в авторитарну, адміністративно-командну систему. Країна стояла на порозі краху.
Блокована десятиліттями думка про національне відродження пробивалась ростками в 60-х і наступних роках у формі дисидентського руху, але новітня політика русифікації та система репресій не давала можливості їй розвинутись. На протязі 60-80-х років всі вищі навчальні заклади, технікуми, училища та практично усі школи в Одесі були зрусифіковані. Усе ж опозиційний рух підготував грунт для подальшої боротьби за демократичне суспільство. Народний рух України зміг об’єднати всі національно свідомі та патріотично налаштовані сили в Україні. Ці сили засудили комуністичний серпневий заколот 1991 р. і зумовили прийняття акту “Про державну незалежність України” 24 серпня 1991 р., а грудневий всенародний референдум 90 % голосів його затвердив. Україна повертається в лоно світової цивілізації.