До середини 80-х років в Україні продовжувався процес денаціоналізації і духовного спустошення, який на повні оберти розкручувала партійна та радянська верхівка. Спотворювалася історія країни, регіонів і областей. У виданій “Истории городов и сел Украинской ССР. Одесская область”, як і в багатотомній “Історії Української PCP”, були вилучені або фальсифіковані події національно-визвольного руху. Основний акцент зроблено на прославлянні “тріумфальних” досягнень під керівництвом комуністичної партії. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, де навчалося менше половини дітей, на двомовній основі працювали театри.
Разом з протестами проти намагань партійних і радянських функціонерів врятувати тоталітарний режим починається культурно-національне відродження. Готуються до друку, а згодом на полицях книжкових магазинів Одещини з'являються перші томи “Історії України-Руси” видатного українського історика, першого Президента України часів Центральної Ради М. С. Грушевського, трьохтомне видання “Історії запорозьких козаків” Д. І. Яворницького та інші. Згодом люди знайомляться з творами видатних вчених та борців за національне визволення, незалежну Україну Сергія Шелухина, Івана і Юрія Лип, Степана Рудницького та інших авторів, життя і діяльність яких були пов'язані з Одещиною. На сторінках газет, журналів, брошур публікуються цікаві розвідки місцевих краєзнавців, які відкривають забуті імена, події з історії рідного краю. Особливо це стосувалося фактів геноциду українського народу періодів колективізації і голодомору, сталінського терору проти української нації, депортацій національних меншин тощо. Відроджувалась історична пам’ять, повертались стерті режимом імена діячів культури і мистецтва Одещини. Українська культура переорієнтовувалася з партійно-класових на національні та загальнолюдські цінності.
Починаючи з 90-х років, інтелігенція Одещини, у тому чи елі й письменники, пости, краєзнавці, викладачі, гостро ставила питання про впровадження в освітній сфері концепції національної школи. Урочисто відзначаються ювілеї творців української культури Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, у творах яких сповідувались загальнолюдські цінності, українська культура і духовність. Після стагнації відроджувались національні основи гуманітарних дисциплін у вищій, середній та загальноосвітній школах.
Демократичні перетворення проходили у гострій політичній боротьбі з проімперськими силами. Ще в кінці 80-х років виникають осередки “неформальних”, тобто самодіяльних, непідконтрольних КПРС об’єднань: історико-просвітницька організація “Меморіал”, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, культурологічні клуби. Користуючись законом “Про пресу та інші засоби масової інформації” (1 серпня 1990 року), громадські та політичні об’єднання і групи намагались використати надані свободи слова і друку, відсутність цензури. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про суверенітет України. У ній проголошувався “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України”. До Декларації були включені важливі пункти про самовизначення української нації як основи суверенітету України, про визнання всього економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. В законі “Про економічну самостійність Української PCP (2 серпня 1990 р.) було визнано власність народу на його національне багатство, різноманітність і рівноправність форм власності, свободу підприємництва, введення національної грошової одиниці, право створення на власній території вільних економічних зон.
З 1989 р. починає діяти громадсько-політичний Народний рух України за перебудову, який очолив стихійні національно-демократичні прояви. Місцеві його осередки виникають і на Одещині, хоч необізнаність і насторожене ставлення населення до нього не сприяли його чисельності. У програмі Руху проголошувалася головна його мета: побудова в Україні демократичного й гуманного суспільства, у якому буде досягнуте справжнє народовладдя, добробут народу й створені умови для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української науки, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і побудови суверенної Української держави.
У 1991 році посилюється боротьба між проімперськими та національно-визвольними силами. В серпні 1991 р. військово-партійна бюрократія у Москві створила Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) і намагалася шляхом державного перевороту припинити громадсько-політичні зміни в країні, відновити диктатуру КПРС. Чимало місцевих партійних функціонерів, керівників державного апарату спішно заявляли про підтримку ДКНС. Але спроба зупинити демократизацію суспільства дістала належну відсіч народу і провалилась. Одеський міськвиконком, виконком Жовтневого району Одеси (тодішній голова Е. Гурвіц), редакція газети “Знамя коммунизма” (тепер “Юг”, редактор Ю. Мазур) рішуче виступили проти московського перевороту.
Прагнення народу до свободи і відродження принесло свої плоди: 24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради України був прийнятий Акт проголошення незалежності України. У грудні 1991 року абсолютна більшість жителів нашого краю, які брали участь у Всеукраїнському референдумі, проголосували за те, щоб Україна була незалежною державою. Оскільки Одещина, природно, входила в систему єдиного державного механізму, у ній відбувалися процеси, спільні для всього суспільства. Розпад консервативної тоталітарної політики призвів до руйнування багатьох ланок суспільного життя, дестабілізації економіки, соціальної сфери. Часто в магазинах не було хліба, цукру, солі, сірників, мила, тютюну та інших важливих товарів. Єдино можливим виходом з кризової ситуації вважалося введення ринкових відносин. Але на практиці перехід на нову систему господарювання виявився більш складним, ніж передбачалося. Відсутність чіткої програми переходу до ринку, непослідовність і нерішучість дій, непродумані часті реорганізації органів управління, відсутність законодавчих актів і механізму їх здійснення призвели до повільного формування нової системи управління. Становище ускладнювалось тим, що Одеська ТЕЦ могла забезпечити лише 7% потреб промисловості області. Більша половина техніки, що використовувалася, була застарілою. Відміна державних замовлень і розрив господарських зв’язків спричинили зупинку підприємств. У червні 1995 р. в останній рейс з рибного порту Іллічівськ відправилася рибопромислова база “Радянська Україна”, яка була високопродуктивною три з половиною десятиліття. Було підраховано, що модернізація, реконструкція і ремонт обійдуться в таку суму, що вигідніше продати судно за кордон на металобрухт. Тільки деякі підприємства зуміли зорієнтуватися в нових умовах, змінити профіль роботи, випускати продукцію високої якості, яка користувалася попитом серед вітчизняних та зарубіжних споживачів.
Радянська система господарювання, деформація економічної структури привели від застою до занепаду не тільки промисловість, а й транспорт, сільське господарство. Безперспективна колгоспно-радгоспна система, позбавлена рушійних сил саморозвитку, матеріального стимулу до праці, розпадалася. Появлялися фермерські господарства та кооперативи, орендні підприємства, але слабка підтримка з боку держави стримувала їх ріст. Обезлюднення сіл, слабке матеріально-технічне забезпечення, низька продуктивність праці, значні втрати врожаю свідчили про деградацію сільського господарства. На Одещині щороку зменшувався збір зерна, технічних культур, виробництво молока і м’яса. Ще в часи “перебудови” М. С. Горбачова антиалкогольна боротьба призвела до винищення плантацій винограду.
Здійснювалася приватизація підприємств, магазинів, житла, а одержані кошти використовувалися для розвитку підприємництва, виплати заробітної плати, допомоги малозабезпеченому населенню. У бюджетах міст і селищ пріоритетною була стаття витрат на соціальний захист населення, забезпеченість яких складала 55% від потреб. Міськими та районними центрами і відділами соціальної допомоги надавалася допомога пенсіонерам, інвалідам, малозабезпеченим громадянам. Була відновлена традиція благодійності, коріння якої сягає 1823 р., коли в Одесі було створено першу організацію громадської опіки. Благодійну роботу вели об'єднання пенсіонерів, інвалідів, асоціації лікарів, “Меморіал”. Скрутне матеріальне становище викликало збільшення сімейних витрат на оплату комунальних послуг з 10% їх реальної вартості (основну частину доплачувала держава) до 80% у 1997 р. Тому державою вводилися щомісячні адресні безгрошові субсидії для відшкодування витрат на оплату житла і комунальних послуг.
Якщо в 60-х — першій половині 80-х рр. швидко появлялися нові житлові райони та селища, то у 90-х роках в основному йшло будівництво житла за рахунок населення. По суті, було заморожене будівництво шкіл та лікарень. Таким чином, жителі Одещини переживають всі біди і негаразди, які відчуває весь народ України, не втрачаючи віри в те, що прийдуть кращі часи.
З 1986 р. у пресі появилися статті з ідеєю створення вільних економічних зон (ВЕЗ) в Одесі, Іллічівську, Ізмаїлі та інших містах. Вчені Одещини розробили і затвердили в Академії народного господарства повний варіант документації. Був проведений референдум, у якому 93,8% одеситів, які взяли участь в референдумі, підтримали необхідність створення вільної економічної зони. ВЕЗ дозволила б, використовуючи іноземні інвестиції, власні ресурси і кваліфіковані кадри, сприятливі податкові умови, ввести нову технологію і організацію праці, добитися високої продуктивності виробництва і зайнятості населення. На жаль, до цього часу ще не вирішене питання відкриття ВЕЗ внаслідок неоперативності роботи керівних органів, відсутності законодавчої бази.
Злам адміністративно - 6юрократичної системи управління в умовах незалежної України дозволив значно розширити права місцевих органів влади, розірвати номенклатурне коло чиновників, прийти до органів управління нестандартно мислячим керівникам. Так, одеський міський виконавчий комітет своїм рішенням передав районним Радам частину функцій самоуправління у сфері бюджету і фінансів, житлово-комунального господарства, торгівлі і споживання, соціальну сферу. Спеціальним рішенням при міськвиконкомі були створені управління з охорони і використання пам’ятників історії і культури, служби головного художника міста, центр соціальної допомоги. Відбулися суттєві зміни правових і економічних умов функціювання міського господарства і самоуправління відділів.
Найпринциповішими були зміни в реорганізації управління районами міста. Причиною цього стали не втішні наслідки виконання рішень і розпоряджень міськвиконкому і міськради, неефективне здійснення районними виконкомами функцій самоуправління. Правовою основою реорганізації був розділ XI нової Конституції України “Місцеве самоврядування”, в якому питання організації управління районами в містах відносяться до компетенції міських Рад. Згідно з Конституцією вводилися районні адміністрації, які виконували широкий діапазон повноважень: планування, бюджет і фінанси, житлово-комунальне господарство, торгівля, будівництво і земельні відносини, громадський порядок, соціальне забезпечення. Одержані прибутки від збору місцевих податків, орендної плати за землю, нежилі приміщення і т. д. направляються на соціальний розвиток району і задоволення потреб його жителів.
Символічно, що цілеспрямована творча діяльність мера міста Е. Гурвіца була відзначена досить авторитетними нагородами, зокрема у номінації “Мер року-96”. Він же вийшов переможцем у ше одній номінації загальнонаціональної програми, ставши володарем “Прометей—престижу” за “Місію доброї волі”. Акція вивезення за його участю із Чечні 36 громадян України отримала широкий міжнародний резонанс.
Національне відродження вимагало більшої уваги до історичних пам’яток, традицій українського народу. Заходи в цьому напрямку проводилися з участю вчених, творчих спілок і громадськості міста. Віддаючи належне заслугам українського козацтва в освоєнні і захисті південного регіону, його участі в розвитку і захисті Одеси, прийнято рішення встановити в місті пам’ятник українському козачому отаманові Антону Головатому. На Пересипі, на місці перших українських козачих поселень, встановлено пам’ятний знак українським козакам — першобудівникам Одеси. Шанобливе ставлення до традицій міста, відновлення справедливості при перейменуванні і введенні нових назв вулиць викликали почуття вдячності потомків — жителів міста, інших населених пунктів країни. Так, дочка відомого вченого і політичного діяча Ю. Липи Марта Липа-Гуменецька звернулася із словами подяки до Одеської міськради за увічнення пам’яті її славних предків, патріотів Вітчизни — одеситів батька Ю. Липи і діда І. Липи. Нині одеські вулиці носять назви М. Грушевського, Р. Шухевича, В. Стуса та інших знаменитих борців за Україну.
З проголошенням незалежності України активізували свою діяльність політичні партії і об’єднання Одещини. Сприятливі умови для цього створило вилучення із ст. 6 Конституції СРСР положення про “керівну і спрямовуючу” роль КПРС (березень 1990 р.).
Партії представляли, відстоювали і реалізовували інтереси різних соціальних груп і прошарків населення. Крім партій, на Одещині виникало багато культурних і політичних об’єднань і асоціацій. У їх числі “Південна громада”, “Демократична дія”, Конгрес української інтелігенції та інші. Місцеві власті і непартійні організації намагалися консолідувати гуманістично і патріотично настроєні сили. У березні 1996 р. Обласна рада миру провела круглий стіл на тему: “Стабільність і злагода в Україні: тривоги і надії” з участю вчених, політичних лідерів, працівників виконкомів. Багато цікавих пропозицій було внесено з питань демократичного устрою держави, активізації миролюбних дій людей, відродження національної самосвідомості, звернення до джерел духовності. Оригінальні судження і пропозиції щодо проекту нової Конституції України внесли представники партій і рухів під час зустрічі з народними депутатами і мером міста.
Демократичні перетворення в незалежній Україні дали імпульс становленню широкого спектра молодіжних об’єднань. Виникло більше двох десятків таких організацій, різних за чисельністю, цілями, інтересами, політичними поглядами, релігійними переконаннями, національною належністю. Найактивніше діяли Союз молоді, Об’єднання молодіжних клубів, Рада ветеранів Афганістану. Поширення набули підприємницькі і госпрозрахункові установи при молодіжних об’єднаннях.
Більшість молодіжних організацій визначили головним завданням своєї діяльності стимулювання самореалізацій молодої людини, її соціальний захист, організацію відпочинку юнаків і дівчат міста. Студентські товариства “Просвіти” сприяли національному відродженню українського народу. Розгорнули роботу історико-культурологічні, економічні, філософсько-теоретичні групи молоді. Ряд організацій головним у своїй діяльності вважали вивчення історії, фольклору, етнографії народів України. Цим, зокрема, займалась лабораторія археології і етнографії Степової України Одеського університету — своєрідний центр науково-дослідної роботи студентів-археологів і етнографів з проблем розвитку самобутності культур українського, російського, болгарського, гагаузького населення на цій території. У лютому 1995 р. студентами лабораторії організована і проведена третя міжнародна конференція студентів і молодих вчених за участю представників 18 вузів України, Росії, Молдови, Білорусі, Болгарії. Значення творчих пошуків полягало і в тому, що у молоді виховувалася повага до культури і історії народів, які століттями жили поруч.
Унаслідок перетворень у сфері освіти появилися школи нового типу: ліцеї, гімназії, школи з поглибленим вивченням низки предметів, у тому числі гуманітарних, які значну увагу приділяють засвоєнню загальнолюдських цінностей, естетичному вихованню, вивченню національної культури.
Проголошення незалежної України сприяло відкриттю нових культурних центрів. У лютому 1995 р. після 72-річ-ної перерви силами викладачів Одеського держуніверситету і представників наукової бібліотеки відновила свою роботу галерея мистецтв ОДУ. На першій виставці були представлені з особистих колекцій викладачів унікальні книги-стародруки, українські ікони XVIII ст. У 1995 р. в історико-краєзнавчому музеї було відкрито два нових зали: з історії театру і зал загального плану. Там експонуються матеріали з краєзнавства, історії розвитку на Одещині театру, теле- і кіностудії, художнього училища ім. Грекова.
Наші земляки можуть пишатися, що їхній край зв’язаний з іменами визначних вчених, педагогів, діячів культури. До них належали Нобелівські лауреати І.І. Мечников та І. Бунін, вчений-офтальмолог В. П. Філатов, композитор К. Ф. Данькевич, зачинателі космонавтики академіки С. П. Корольов і В. П. Глушко та багато інших. Наш край за своїм творчим потенціалом можна прирівняти до осередків світової культури. Митці та люди праці, науковці збагатили духовний світ жителів, прославили Одещину далеко за межами України.
Зміцненню історико-культурних традицій сприяють конкурси, фестивалі, вистави, диспути. Так, в Одесі відбулися Міжнародний фестиваль сучасної музики, кінофестиваль “Золотий Дюк”, які сприяли інтеграції української культури в європейську. На честь 50-річчя Великої Перемоги над фашизмом пройшов конкурс художньої самодіяльності студентів вузів. Майстерно виступили український хор, хорова капела Одеського держуніверситету, капела бандуристів Південноукраїнського університету і його фольклорний ансамбль “Рідні наспіви”. Популярністю серед населення користувалися свята слов’янського братства, дні і вечори зарубіжної книги, тематичні вистави.
Звичайно, нові часи сприяли появі різних поглядів та позицій, політичних уподобань щодо шляхів поступу суспільства вперед. Але у нас спільна мета — закласти надійний фундамент будівництва Української держави, основу для цивілізованого життя багатьох поколінь її громадян. Це можуть зробити ті юнаки та дівчата, які грунтовно знають історію свого краю, намагаються примножити його кращі традиції, проявляють розум, наполегливість і волю в облаштуванні і зміцненні своєї Вітчизни.