Історія пішла всупереч марксистській схемі, яка передбачала неминучу загибель капіталізму внаслідок класової боротьби пролетаріату. Капіталізм зміг істотно трансформуватися на власній основі, подолавши свою державно-монополістичну стадію, що справді гальмувала розвиток продуктивних сил. Приватна власність, приватний інтерес і конкуренція виявилися дієвими стимуляторами підвищення ефективності виробництва. Внаслідок розвитку професійних спілок, висунення політичних вимог з боку робітників у капітали стичн их країнах через законодавство були обмежені свавілля роботодавців. Посилилася соціальна орієнтованість усього капіталістичного ладу. Пролетаріат не тільки не став домінуючою верствою населення, але й зменшив свою чисельність. Соціальне партнерство (союз праці і капіталу) стало реальністю західного способу життя, а рівень добробуту переважної більшості населення зовсім не штовхав людей до насильницьких революційних дій.
За період переходу від індустріального до постіндустріального суспільства значні зміни відбулися і в соцкільно-класовій структурі західного суспільства. Якщо на початку індустріалізації чисельність працівників, заинятих у сільському господарстві, складала до 70% кіл усього працездатного населення, то з початком науково-технічної революції цей показник знизинея до 20,3%. Натомість зросла кількість людей, зайнятих в переробній промисловості, торгівлі, обслуговуванні, науці та культурі, будівництві й транспорті, управлінні. У добувній промисловості вона залишилася майже без змін.
Пам'ятник А. Рішельє
Головним досягненням капіталізму за період постмоно-полістичного розвитку слід вважати формування в його складі так званого “середньої») класу”, до якого зараховуються представники різних виробничих та позавиробничих сфер на підставі їхніх доходів, що дають можливість забезпечити рівень життя, гідний людини. Розміри цих доходів дають можливість “середньому класові” не хвилюватися про харчування та одяг, мати власний дім, декілька автомобілів на сім’ю, страхові поліси, у тому числі й медичні, вчити своїх дітей в престижних університетах, відпочивати щороку на курортах тощо. Представники цього середнього класу не розкошують, весь час підраховують свої витрати з метою визначення найекономніших їх варіантів, сплачують досить високі податки. Представники цього класу (дві третини суспільства) не є професійно однорідними, їх доходи теж значно диференційовані. Проте всі вони, а цс висококваліфіковані робітники, менеджери різних ланок, учені, лікарі, адвокати, торгівці, дрібні та середні бізнесмени, держанні службовці, поліцаї, військові, митці, рантьє, університетські та шкільні викладачі тощо, мають дещо спільне — змогу задовольняти свої фізіологічні, культурні та соціальні потреби на рівні високих стандартів сучасного суспільства.
Разом з тим, у сучасному західному суспільстві існує і значна соціальна нерівність. У деяких державах 3% супербагатих людей володіють половиною усього багатства країни. Існує і певний прошарок дуже бідних людей, серед яких переважають асоціальні, декласовані та люменізовані елементи. Незайняті, зайві люди — це неодмінна ознака сучасного високоефективного виробництва і водночас — міцний, хоча й досить жорсткий стимулятор ефективної праці для тих, хто має роботу. У багатьох країнах Заходу соціальна орієнтованість суспільства проявляється у вилученні у багатих значної кількості їхніх коштів через відшліфовану податкову систему з подальшим розподілом їх серед тих, хто не в змозі самостійно підтримувати своє існування. Таким чином, соціальна структура сучасного розвинутого суспільства включає в себе певну кількість дуже багатих, певну кількість дуже бідних людей, між якими розташований значний, до 80% від загальної чисельності населення, середній клас. Саме він складає фундамент класової структури цих суспільств, саме він є тим титаном, який на своїх плечах тримає західну демократію. Якраз така соціально-класова структура виступає як певний взірець для посттоталітарних країн, шо бачать в ній модель для розбудови власної суспільної структури.
Постає питання: наскільки реальним для нашої країни на шляху економічних перетворень є цей взірець соціаль-но-класової структури? Чи можемо ми трансформувати її так само, як це сталося в розвинутих країнах? Очевидно, що цей процес не буде простим, оскільки економіка як основа відповідних структурних утворень в нашому суспільстві зазнала значної деформації, відхилившись від загальнолюдського шляху її розвитку.
Грецька площа
Практична реалізація марксистської соціальної доктрини почалася в царській Росії, коли до влади, внаслідок фатального збігу історичних обставин, прийшло найбільш радикальне крило соціалістичного руху — більшовики. Росія на час революції не була навіть повністю капіталістичною країною, її лад був багатоукладним, з елементами феодального та навіть патріархально-родового соціально-класового устрою. Пролетаріат становив лише один відсоток зайнятого населення. Ясно, що за цих умов ніяких гальмуючих протидій розвиткові продуктивних сил з боку ще нерозвинутих капіталістичних відносин не було.
Об’єктивно більшовизм будував не соціалістичний лад, а державно-монополістичний капіталізм індустріального типу. Базовою галуззю вважалася важка промисловість, на розвитку якої було зосереджено всі сили суспільства. Цей розвиток відбувався за рахунок зубожіння та надмірної експлуатації селянства, яке, переїжджаючи до міст із голодуючих сіл, поповнювало робітничий клас. Селянство, позбавлене власності і силою загнане до колгоспів, перестало бути справжнім селянством. Воно перетворилося на напіврабів комуністичної колгоспно-радгоспної системи.
У день гумору на Дерібасівській
Як стверджувала офіційна радянська наука, після завершення суцільної колективізації суспільство складалося із двох трудящих класів — робітників і колгоспного селянства — та “прошарку” інтелігенції. Насправді соціальний склад радянського суспільства був принципово іншим. Наприкінці 1980-х років деякі радянські вчені дійшли висновку, що в СРСР немає двох дружніх класів, а фактично існують класи трударів та експлуататорів. Останніми була правляча номенклатурно-бюрократична верхівка, отой реальний розпорядник, а отже, і власник формально суспільної власності. Прикриваючись інтересами держави, цей клас мав можливість експлуатувати народ, отримуючи із запільного казана незрівнянно вищий, порівняно з трудящими, рівень споживання. За рахунок народу для панівної номенклатури будувалися розкішні комфортні квартири і дачі. Окрім високої грошової винагороди, номенклатурники мали можливість паразитично споживати громадські фонди, влаштовуючи собі спецобслуговування в лікарнях, санаторіях, продтоварних та промтоварних базах тощо. Різниця в доходах була разючою. Навіть відкинувши по десять відсотків з верхнього та нижнього рівнів споживання, співвідношення заробітної плати між тими, хто був унизу та нагорі, становило 1:10.
На пляжі “Аркадія”
Державно-монополістичний характер виробництва, наявність величезної армії неефективних управлінців, "брехлива статистика, що приховувала занепад економіки, невиправдано високі енерго-, матеріало- та трудовитрати зробили радянське суспільство зразком того, як не треба господарювати. Серед економічних чинників неефективності виробництва слід назвати відсутність реального суб'єкта підприємницької діяльності, нормативне обмеження росту заробітної плати, закостеніле командно-адміністративне управління економічними процесами, нереальні п'ятирічні плани, негнучку систему матеріально-технічного постачання виробництва. Диспропорції між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання, технологічна відсталість, низька продуктивність праці гальмували підвищення добробуту населення.
Такий стан справ визначав і відповідну соціальну структуру суспільства. За останнім радянським переписом населення у 1989 році чисельність робітничого класу у промисловості, сфері послуг та обслуговування становила більш як половину працездатного населення. Керівників різних рівнів нараховувалося біля 5%, спеціалістів і службовців — біля чверті працюючих. За своїми виробничо-управлінськими характеристиками це були люди, що звикли до патронажної ролі держави, безініціативні, з невисоким рівнем професійної підготовки. Заробітна плата, хоч і мізерна, порівняно із світовими стандартами, виплачувалася регулярно, незалежно від комерційної ефективності виробництва, за випущену, а не за реалізовану продукцію. Відсутність ринкових відносин не давала можливості визначити реальну ціну праці і товарів. Усі ці явища отримали назву “механізму гальмування” та “витратної економіки”.
Відчувши реальну загрозу загибелі, соціалістичний лад спробував реформуватися, перебудуватися шляхом “прискорення” економіки. Результати цього були фатальними для суспільства, що вичерпало свої історичні можливості. Влада, дозволивши утворювати при державних підприємствах малі приватні підприємства, знекровила перші, надавши можливість їхнім керівникам розбагатіти. Почався неконтрольований і невиправданий ростом виробництва ріст заробітної плати. Ці два чинники розбалансували фінансову систему держави, знецінивши карбованець. Товарообмін почав свідомо обмежуватися виробниками, які не могли дочекатися від партнерів оплати за продукцію. Поширилися бартерні операції. Відкриття кордонів викликало приплив на споживчий ринок відносно дешевих західних товарів, з якими не могли конкурувати вітчизняні. Значна частина торгово-економічних операцій пішла в “тінь”. Інфляційні процеси визначили великі банківські проценти, що привело до спекулятивного збагачення утворених на противагу державним банкам нових комерційних банків.
Ці стихійні процеси виступили як перший чинник змін у соціальній структурі суспільства посттоталітарної доби. “Червоні” директори, висунуті на посади ще органами КПРС, колишні партійні та комсомольські апаратники (номенклатура), фінансисти, робітники сфери торгівлі, спеціалісти, що відповідали за зовнішньоекономічні справи, та деякі інші прошарки населення утворили першу легальну групу людей з надвисоким рівнем доходів. Решта населення ще деякий час трималася, проте досить скоро приховане за часів соціалізму безробіття вийшло на поверхню. Скорочений робочий день, довготривалі відпустки, втрата робочого місця стали звичними для значної частини раніше зайнятого населення. Найактивніша його частина почала пробувати виходити із скрутного становища самотужки. З’явилося багато дрібних торгівців, посередників, “човникових” бізнес-туристів. їх чисельність сягає багатьох мільйонів чоловік. Вони дали початок раніше відсутньому прошарку бізнесменів, шо діяли на свій страх і ризик, на власному досвіді вивчаючи ази ринкових відносин. Таким чином, значна кількість робітників колишнього державного сектора економіки почала утворювати клас середніх та дрібних підприємців. Інша частина підключилася до сфери обслуговування потреб заможних людей у побутовій і в культурно-освітній сфері. Враховуючи, що цими послугами час від часу користуються і ті, хто має середній достаток, можна з’ясувати причини відносно стабільного становища цього прошарку населення. Усі вони утворили другу групу людей з досить значними особистими доходами, що видно з динаміки росту чисельності автомобілів та престижних котеджів у нашому місті та області.
Тим часом держава продовжувала нарощувати зусилля на наповненні бюджету шляхом створення жорсткого податкового та митного законодавства. Мільйони доларів не потрапили до державного бюджету внаслідок втрати контролю за горілчаною та тютюновою монополією. Введення акцизних зборів та митних податків дещо поліпшило ситуацію, проте занадто великий тягар успадкувала держава від соціалізму. В країні дуже багато пільговиків, хворих та інвалідів. Завищеною є і кількість працівників в сфері бюджетної освіти, охорони здоров’я, управління. Ми не маємо власних джерел постачання енергоносіїв, що примушує направляти значну частину національного продукту за кордон для розрахунків з їх імпортерами. Але головною причиною кризових явищ був і залишається застій у сфері продуктивного виробництва. Відсутність прогресивного законодавства, що стимулювало б залучення іноземних інвестицій, невиправданий податковий тягар, значні “тіньові” витрати підприємців, гальмування реформи землеволодіння, корумпованість державних службовців, хабарництво, залежність від кримінальних елементів при відсутності захисту з боку держави — ось ті чинники, що не дають стати на ноги основі добробуту всіх верств населення — виробництву.
У найближчі роки чисельність середнього класу як єдиної надійної соціальної опори демократії становитиме не більше як двадцять відсотків працездатного населення. Приватизація держмайна шляхом видачі сертифікатів усьому населенню країни якшо і дасть позитивні результати, то через десять-п'ятнадцять років. Старшому поколінню, що весь час потерпало від соціалістичних експериментів, випала нещаслива доля. Але треба враховувати, що іншого шляху повернення до нормальної економіки і, отже, до нормальної соціально-класової структури суспільства немає. Чим рішучіше буде проведена величезна робота щодо подолання спадщини “розвинутого соціалізму” та “перебудови”, тим скоріше переважна більшість наших громадян досягне середньосвітових рівнів добробуту. Ми повинні бути готовими до випробувань, пам’ятаючи, що західні країни, які нині процвітають, ще 50-70 років тому вирішували проблему миски супу для безробітного, пристойної зарплати для робітника. Тільки продуктивна праця на підставі вільного обігу капіталів та конкуренції дасть нам у перспективі суспільство, де чотири п’ятих населення можна буде віднести до “середнього класу”, тобто добре забезпеченого.
Розвиток підприємництва
Розвиток підприємництва в країнах Заходу визначив підвищений інтерес до особи підприємця з боку вчених цих країн. Вони дійшли висновку, що підприємець — це власник промислового або торговельного підприємства, ініціативний організатор бізнесових справ. Сам термін уперше вжив англієць Р. Кантільон, яким він означив осіб з нефіксованими доходами, що працюють в сфері економіки і залучені до процесу купівлі та продажу товарів в умовах нестабільних цін та непередбачуваної комерційної ситуації. їх важливою рисою він вважав здатність до ризику. Француз А. Тюрго відзначив, що, окрім цієї риси, підприємець повинен мати певні організаторські та творчі здібності. На думку великого англійського політеконома А.Сміта, підприємець має також економічний інтерес в своїй діяльності, заповзятість в реалізації господарських планів, обачність, чесність та компетентність в реалізації свого основного прагнення до максимального прибутку. Американські вчені, що звернулися до вивчення сутності підприємницької діяльності взагалі та особи підприємця зокрема за часів інтенсивного поступу їхньої власної економіки, коли з’явилися і набули розголосу реальні втілення “американської мрії” — династії Карнегі, Рокфеллерів, Вандербільдів, Фордів та інших, до вищезгаданих рис підприємця додали також їх вміння передбачати розвиток економіки, добре розумітися у її перспективних напрямках, бачити всі ланки власного бізнесу не іззовні, а зсередини, попередньо пройшовши всі його ступені. Крім цього, підприємець повинен бути добрим організатором не тільки технологічно-виробничої, але й людської складової своєї справи, вміти добре організовувати робочу силу, бути рішучим, наполегливим, працездатним, витриманим, неформальним лідером, чесним компаньйоном та партнером тощо.
Феодально-кріпосницька Російська імпер.л за своїм су-спільно-економічним складом не була однорідною. Поряд з традиційними закостенілими виробничими відносинами в ній відбувалося формування нового типу господарства, передусім на тих землях, де не пустив глибоких коренів поміщицький спосіб виробництва, де землі не перебували у приватній власності магнатів з дідів-прадідів, де було відсутнє кріпацтво. Ці землі отримали назву Новоросії, хоча фактично вони були споконвічною етнічною територією русичів-українців, які є єдиним автохтонним етносом на цих теренах ще з пра-індо-європейських часів. Звільнення цих земель від татаро-турецької присутності поставило перед Росією майже такі ж завдання, які колись вирішували переселенці за океаном щодо господарювання та освоєння Нового Світу (Південної та Північної Америки).
Вибуховоподібний розквіт Одеси багато в чому визначився тим, що у дію вступили ті ж самі чинники, що сприяли інтенсивному розвиткові нових капіталістичних країн. Створення сприятливих умов для розвитку нових форм індивідуальної економічної діяльності обумовили появу підприємницького іміджу нашого міста на багато років вперед. Дух ініціативної підприємницької діяльності пронизував всі верстви мешканців міста. Навіть прості люди вважали за потрібне підключатися до неї за будь-якої можливості. Коли Петька та Гаврик з повісті одесита В.П. Катаева “Біліє парус одинокий” мандрували околицями міста, то їх вразило те, що на всіх Близьких Млинах було безліч невеликих крамничок з дешевими товарами. Цей дух залишився у одеситів і в наші часи, оскільки вони, не завжди добровільно, а внаслідок економічної скрути, миттєво опанували різні види індивідуальної підприємницької діяльності.
Паралелі у формуванні сприятливих для підприємництва умов між новими капіталістичними країнами та Одесою можна побачити в усіх елементах вищезгаданого ансамблю. Поставши на березі Чорного моря, Одеса, природно, почала відігравати роль морських воріт держави, обігнавши в своєму розвитку як морського порту таких серйозних конкурентів, що стояли на водних шляхах до глибин континентальної частини імперії, як Херсон, Миколаїв та Очаків. Експортно-імпортні операції, що здійснювалися через Одесу, визначили розвиток шляхів сполучення. Саме з Одеси почалося будівництво однієї з перших у країні залізниць, що зв’язала її спочатку з Балтою, а потім — з Києвом та Москвою. В Одесі була головна контора найбільшого пароплавства з напрацьованими водними шляхами до чорноморських та дунайських портів. Географічний чинник виступав як своєрідний “каталізатор” посилення підприємницької діяльності, оскільки розгалужена транспортна система, зручний зв’язок з іншими торговельно-промисловими центрами робили Одесу привабливою для нових ділових ініціатив.
Для прискореного розвитку краю уряд імперії прийняв чимало важливих економіко-правових рішень, серед них — надання земельних наділів переселенцям, заохочення інвестицій іноземними власниками, введення режиму порто-франко тощо. Останнє відіграло чи не найважливішу роль у швидкому розквіті міста. Наявність значних кредитних ресурсів стимулював торговельну та виробничу діяльність з великими позитивними очікуваннями її результатів: адже в малоперспективні та програшні справи жодна банківська структура вкладати гроші не буде. Серед найвідоміших установ цього напрямку, що вливали грошові та кредитні ресурси в Одесу, можна назвати Херсонський земський банк, Одеське товариство взаємного кредиту, Одеський комерційний банк, Одеський обліковий банк, відділення Ліонського кредиту, відділення київських та московських банків, ломбарди.
Заселення звільнених земель Північного Причорномор’я із значними пільгами з боку уряду втікачами від поміщиків набуло вигляду своєрідної другої народної колонізації цих земель. Вільні селяни, отримавши чималі наділи землі, за короткий строк налагодили товарне виробництво зерна та худоби, активно залучалися до перевозу їх до міста з метою подальшого експорту, включалися як наймані робітники до економічних процесів. Попит на вільні робочі руки викликав приплив до Одеси не тільки кабальних, приписних та посесійних робітників, але й вільнонайманих, їх чисельність відразу після 1861 р. склала три чверті всіх робітників краю.
Зменшення чисельності робітників, що тим чи іншим чином залежали від поміщиків, відображало зростання купецького капіталу, що все наполегливіше витісняв капітал поміщицький. Наприкінці XIX століття в Одесі нараховувалося 193 купці першої гільдії та 1239 — другої. До гільдійських підприємств належали банкірські доми, агенції, міняльні лавки, число яких у 1892 році дорівнювало 194 одиницям, а обіг доходив до 760 млн карбованців. Обіг бакалійних та гастрономічних магазинів становив біля 21 млн карбованців. До 5 млн доходив обіг готелів та ресторанів, магазинів з продажу золота та срібла — 7 млн карбованців. У місті працювало біля сімдесяти аптек та косметичних магазинів з обігом до 5 млн карбованців. Тютюнові торговельні установи мали обіг до 3,5 млн карбованців. Отже, якщо врахувати значну купівельну спроможність тодішнього карбованця, неважко уявити, якою жвавою та вигідною була торгова справа в Одесі. Тільки великих хлібних магазинів-складів нараховувалося біля семисот. Зовнішньоторговельний обіг міста досяг свого піку у 1888 році і становив більш як 200 млн карбованців. На експорт ішли хліб, вовна, худоба, імпортувалися чай, кофе, цукор, тютюн, фарби, ліки, тканини тощо. Чималу долю складали і каботажні перевезення. Наведені цифри свідчать про значний середній прибуток городян. Адже якщо стосовно купівлі дорогоцінностей або тютюну можна припустити, що вони збувалися оптом не місцевим мешканцям, то прибутки в ресторанах прямо відбивають рівень споживання в межах міста. Фантастична дешевизна проживання в Одесі стала легендарною.
Як і в інших переселенців з насиджених місць, у новоприбулих одеситів в душі грав дух вільності та відваги. Ті, хто лякався всього нового, незвичного, залишалися вдома. Цей “генетичний” відбір наклав сильний відбиток на психологію одеситів на багато генерацій вперед. Крім того, на землях, що звільнилися, не було тих, хто міг би вимагати собі пріоритетів на підставі часової першості. Як і в Новому світі, всі новоприбулі були з цієї точки зору рівними один перед одним. Ділове або професійне реноме людини було важливішим, ніж її етнічне походження та релігійні уподобання. Тому серед позитивних чинників, що сприяли розквіту підприємництва в нашому місті, слід назвати національну та релігійну толерантність.
Ризикованість підприємництва означає, що позитивні його результати не є гарантованими. Славу Одесі як місту, де можна розбагатіти, принесли ті, хто мав успіх у бізнесі. При цьому не згадував, що не всім випадала щаслива підприємницька доля. Але на цю славу з усієї країни потягнулися до Одеси ті, хто сподівався виправити своє знедолене становище. їх надії дуже часто не виправдовувалися, і вони поповнювали групу людей, що контрастно відтінювала загальний благополучний рівень життя в місті. Цих невдах називали “босяками”. Проте заможні городяни не залишали їх без підтримки, додержуючись принципів милосердя, благодійництва та філантропії.
Перше благодійне товариство утворилося в Одесі ще у 1823 році на основі шеститисячного внеску іменитої городянки Олени Кленової. На початку 1830-х років жіноче благодійне товариство, що його очолювала княгиня Є. К. Воронцова, забезпечувало харчуванням понад чотири тисячі чоловік, продавало їм хліб за одну третину його вартості, організовувало громадські роботи, на яких декілька сот робітників заробили 25 тис. карбованців асигнаціями. Серед відомих меценатів Одеси — С. І. Черепенніков, А. М. Бродський, Є. А. Мас, А. О. Коган, П. 3. Ямчитський, М. Р. Гладков. На гроші цих людей будувалися притулки, лікарні, житлові будинки для бідних. Відомим організатором-розпорядником благодійної допомоги був Ю. І. Тимчєнко. Чимало було в Одесі і товариств взаємної допомоги, у які громадяни об’єднувалися за професійними та релігійно-національними ознаками. їх діяльність за своїм обсягом перевищувала показники всіх інших міст імперії. Так, якщо в Москві благодійна діяльність приватних осіб та об’єднань складала біля 20 відсотків від загальних соціальних витрат, то в Одесі вона була вдвічі вищою. Досить зазначити, що у 1893 році загальні витрати міста, в тому числі на пенсії, охорону здоров’я, міське господарство, армію та поліцію становили біля півтора мільйона карбованців, то витрати благодійних установ доходили до шестисот тисяч. Інакше кажучи, одесити не сподівались на допомогу держави вже за тих часів і допомагали самі собі, беручи на себе третину від усіх міських витрат на соціальне забезпечення.
Тоталітарний режим, що панував в СРСР протягом майже сімдесяти років, будувався на принципах етатизму. Держава брала на себе обов’язки з патронажу громадян, проте в обмін на це робила себе головною метою суспільного розвитку. Окрема людина перетворилася на бездушний гвинтик системи, повинна була підкорятися ідеології колективізму, що нівелював усі неповторні індивідуально-особистісні риси людини. За цих умов, годі й говорити, не було місця приватній ініціативі та її реалізації в економічній сфері — підприємництві.
У незалежній Україні поступово, з великими труднощами та затримками почав відбуватися процес відновлення підприємницької діяльності. Відродження її спостерігається і в Одесі. Які ж із вищезгаданих факторів, що стимулюють формування підприємництва, відновляються в Одесі?
Безумовно, повторення минулого не може бути і не буде. Одначе, якщо існують загальні риси в суспільстві, що заохочує підприємництво, то тим чи іншим способом вони повинні з'явитися і в Україні взагалі, і в Одесі зокрема. При цьому важливо відзначити пряму залежність відновлення підприємництва в нашому місті від загальних макроекономічних процесів у державі. Процеси ці такі: подолання загальносистемної кризи в економіці, стабільність грошей, поява фондового ринку та ринку цінних паперів, а також робочої сили, наявність сприятливого законодавства, ліквідація залишків державно-монополістичного господарювання, заохочення добросовісної конкуренції тощо.
Не менше значення мають також соціально-психологічні аспекти підприємницької діяльності, такі як подолання негативних стереотипів сприйняття підприємництва, формування позитивного іміджу його представників, розпиток принципово нових типів стосунків між суб’єктами економічної діяльності, серед яких можна назвати чесність, вміння дотримувати слова та порядність.
Сучасний перехідний період ше не дозволяє говорити про природу відновленої підприємницької діяльності в нашій країні. Рекрутування до складу так званої “нової еліти” представників колишнього “червоного директорату” або навіть партійних працівників сталося внаслідок непослідовних та нерішучих дій тих, хто прагнув реформувати економіку. Не всі з них стануть справжніми підприємцями, здатними діяти на свій ризик в умовах реальних ринкових відносин.
Навряд чи варто покладати при цьому великі надії на так звану “народну приватизацію”. Акціонерні підприємства та інші об’єднання власників зберігають головну ваду соціалістичної економіки — колективну безвідповідальність. Як би ми не ставилися до окремої особи конкретного підприємця, ми повинні зрозуміти, що лише особиста зацікавленість, поєднана із законністю бізнесу, виведення його зі спекулятивної сфери на рівень дійсного підприємництва здатні подолати спад і почати поступовий економічний ріст. Велику роль при цьому мають грати люди, що сформувалися як підприємці за нових соціально-економічних умов, які здатні виконувати управлінську функцію з найвищою ефективністю. Розвиток підприємництва на Заході показав, що сучасний справжній підприємець у переважній більшості випадків не поєднує функції управління підприємством з функціями володіння ним.
Що стосується одеситів, то традиційна для них заповзятість, економічна, ділова “жилка” відразу вийшли на поверхню економічного життя, як тільки для цього створилися мінімальні умови. Саме в Одесі, через сприятливе географічне розташування, утворився найдешевший в Україні оптовий ринок споживчих товарів.
А що заважає підприємництву в Одесі? Як і в усій країні, підприємствам з заробленої гривні залишається не більше десяти копійок. Чомусь надмірно відкритий наш економічний простір для продукції закордонних фірм, які мають сприятливіші внутрішні умови господарювання, через що їхня продукція є конкурентоспроможнішою. Проте всі вищезгадані суб’єкти господарювання енергійно і наполегливо шукають найефективніші сфери докладання власних інтересів, навіть за скрутних умов здатних забезпечити пристойне життя для себе і своїх рідних.
Не сприяє підприємництву інерція суспільної психології та хибна переконаність, що заможна людина — це завжди нечесна людина, але саме так оцінюють представників підприємництва пересічні громадяни. Особливо це стосується людей старшого віку. Серед них біля половини не підтримують підприємництво взагалі, а понад 60 відсотків вважають, що стан, коли одні отримують дуже багато грошей, а інші — дуже мало, є несправедливим. Цих людей можна зрозуміти, адже мало хто з них сподівається виправити власне становище самотужки. Протилежна їм вікова група, молодь до 20 років, майже на 90 відсотків підтримує підприємництво, а 60 відсотків людей до 25 років вважають, що без значної різниці в оплаті праці не буде зацікавленості в її результатах. Тобто, молодь у переважній більшості визнає цінності підприємницької діяльності, сподіваючись через реалізацію своїх здібностей в цій сфері життя досягти певних матеріальних результатів.
З одного боку, ці сподівання виростають на несприйнятті злиденності тоталітарного суспільства, яке, незважаючи на декларовані переваги соціалізму, весь час із заздрістю дивилося на “гнилий” капіталізм. З іншого боку, вони свідчать про те, що здоровий інтерес і практична зацікавленість людини у якомога кращому рівні задоволення своїх потреб не були знищені десятиліттями комуністичної рівності в злиднях.
Цікавими є дані про основні мотивації діяльності серед підприємців. Під час опитування на перше місце наші підприємці поставили можливість діяти самостійно, на друге — можливість проявити свої здібності і лише на четверте — великі доходи. При цьому відразу за цим йде така ціннісна установка, як можливість приносити користь суспільству, допомагати людям. В іншому опитуванні, що торкалося вже безпосередньо соціально-духовних цінностей, на перші місця підприємці поставили здоров'я, наявність добрих друзів, щасливе сімейне життя тощо. Як бачимо, навіть за наших скрутних умов і при відомому соціальному складові підприємців здобуття прибутку не є для них головною метою життя.
Добре зрозуміти суть нинішніх суспільних змін дозволяє вивчення підприємництва, яке вже буяло в Одесі і було знищене внаслідок нелюдських експериментів над народами, започаткованих трагічним жовтнем 1917 року. У цьому плані варто придивитися до постатей підприємців минулого століття.
Одеські комерсанти першої половини XIX ст. займалися здебільшого операціями, пов’язаними з експортом українського хліба до Європи. Серед них були люди досить поважні, як, наприклад, француз, “комерції радник” барон Жан Рено, який прибув до Одеси на рубежі XVIII — XIX століть. У 1802 р. він став консулом Франції в Одесі і одночасно — володарем найкращих у місті клубу та готелю, які свого часу відвідували і поет О. С. Пушкін, і імператор Микола І. Між іншим, ще у 1806 р. Ж. Рено побудував для міста “біржову заду”, за що отримав монопольне право на проведення в місті балів. Експортуючи пшеницю, Ж. Рено піклувався про підвищення культури хліборобства в Україні. Він став одним із засновників Товариства сільського господарства південної Росії, а в 1832 р. був нагороджений спеціальним кубком цього товариства за кращі сорти пшениці.
На початку XIX ст. в Одесі виникла низка важливих промислових підприємств. Серед них канатний завод, заснований у 1803 р. брянським купцем І. С. Новиковим. Завод був першим таким виробництвом не тільки в Одесі, але й у всій Україні, він займав майже цілий квартал на вулиці, що отримала назву Канатна. Продукція його досить швидко опанувала внутрішній ринок, а потім здобула і закордонного споживача. На початку 1830-х років вона вже займала вагоме місце в одеському експорті, а в 1834 р. низка країн Європи навіть спеціально підняла довізні мита на канати, щоб захистити власного виробника від конкуренції дешевих і якісних виробів підприємства І. Новикова.
І.Новиков займався також будівництвом та хлібною торгівлею. В портофранківській Одесі 1830-40 рр., коли іноземне купецтво беззастережно панувало в експорті та імпорті, І. Новиков був єдиним купцем-росіянином, який займався зовнішньою торгівлею. Не тільки як впливова, але й високоосвічена людина, він брав активну участь у громадському житті міста: був членом будівельного комітету й багатьох різних комісій, а в 1830-33 рр. навіть займав посаду міського голови (пізніше міським головою Одеси був його син Яків). Як благодійник, І. Новиков особливо багато жертвував на церковні справи. Наприклад. він став ініціатором створення церкви Арх. Михаїла і керував її спорудженням. Коли виявилось, що місто не в змозі оплатити навіть половини вартості храму, ініціатор добудував його за власний рахунок.
Канатник І. Новиков заснував в Одесі не тільки велике виробництво, але й започаткував у місті підприємницьку династію, яка плекала та удосконалювала це виробництво протягом більш ніж ста років. Після його смерті з 1842 по 1855 р. заводом та торгівлею керував його син Яків Ілліч, а з 1855 по 1887 р. — онук Олександр Якович, з 1887 по 1913 р. — правнук Яків Олександрович. Нащадки І. Новикова збільшили обсяги виробництва, повністю механізували його, розширили географію постачання сировини та ринок збуту своїх виробів. В 1894 р. Я. О. Новиков разом з німецьким комерсантом Венгом Вольфом заснували спільне підприємство, яке з часом побудувало новий канатний завод по вул. Водопровідній.
Почесні громадяни Одеси Новикови, продовжуючи традицію свого предка, брали активну участь у громадському житті міста, відзначались високою освітою (Я. О. Новиков, наприклад, був одним з найвизначніших економістів тогочасної України), щедрістю в благодійних справах.
Серед занять одеських підприємців минулого століття були не тільки торгівля й промисловість. Важливим джерелом прибутку були, наприклад, і державні підряди на виконання будівельних робіт. Так, у першій чверті XIX ст. найзначнішим будівельним підрядником міста, що швидко зростало, був А. І. Шостак. В 1808-18 роках він здійснив величезний обсяг будівельних робіт в Одеському порту, побудував першу бруковану місцевим камінням вулицю міста, низку адміністративних споруд тощо, а в 1818-19 pp. організував спорудження комплексу будівель для розміщення Рішельєвського ліцею.
Особистий друг генерал-губернатора А. Є. Рішельє А.І. Шостак був високоосвіченою і талановитою людиною. Ще в 1808 році на замовлення славетного Дюка він перший написав нарис з історії Одеси.
У першій половині XIX ст. зовнішня торгівля Одеси значною мірою перебувала під впливом грецьких негоціантів. Деякі підприємницькі родини, що виходили з земель стародавньої Еллади, протягом майже цілого століття займали провідні позиції в економічному житті міста. Наприклад, славнозвісні родини Родоконакі, Ралі, Маразлі та ін.
Родоконакі виводили свій рід з о. Хіоса в Егейському морі. Звідти був Михайло Родоконакі (1775-1843 pp.), що мав велику фірму у Ліворно і вів успішну торгівлю з багатьма містами світу, у тому числі і з Одесою. Племінник М. Родоконакі Федір оселився в Одесі. Спираючись на допомогу та поради родичів (а вони на той час вже володіли фірмами у Марселі, Сайрі та Трієсті), Ф. Родоконакі швидко розбагатів. Він прибув до Одеси в 1812 р. 15-річним юнаком, а коли йому було 21 рік, вже очолював фірму, що носила його ім’я. Торгівля фірми Ф. Родоконакі стрімко зростала, у 1847 р. її обіг сягав 3,5 мли крб., що складало 10% всього тогочасного товарообміну Одеського порту. Ф. Родоконакі не було рівних у одеській зовнішній торгівлі, особливо в імпорті, і він далеко випередив своїх конкурентів.
Син Ф. Родоконакі, уродженець Одеси Перікл Родоконакі (1848-1899 pp.), що успадкував від батька фірму, був навіть записаний російським імператором у дворянство. Його сестра Аріадна Родоконакі одружилася з нащадком іншого заможного роду грецьких комерсантів Миколою Маврокордато. Останній став компаньйоном Родоконакі у фірмі, що отримала назву “Родоконакі-Маврокордато”. В другій половині XIX ст., не зважаючи на зменшення обсягів зовнішньої торгівлі фірми (у цей час купці-греки вже почали втрачати провідні позиції в одеському товарообміні), родина Родоконакі залишалася однією з найповажніших купецьких родин міста. Гласний міської думи Перікл Федорович Родоконакі, між іншим, був одним з головних засновників утвореного в 1872 р. Одеського кредитового товариства. Потім він трипалий час очолював цю установу, що набула великого впливу на фінансове життя міста. Як щедрий меценат, П. Родоконакі був почесним членом правлінь Одеського товариства допомоги бідним, грецького та жіночого благодійного товариств тощо.
Родина Ралі, так само як і Родоконакі, походила з острова Хіос. Іван Ралі (1785-1859 рр.) ще хлопчиком змушений був залишити батьківщину. Він відвідав майже всі великі порти Середземномор’я і мав уже добрий торговельний досвід, перш ніж на початку 1830-х рр. оселився в Одесі. Так само, як і Ф. Родоконакі, І. Ралі міг спиратися на підтримку своїх родичів у європейських та близькосхідних портах (його батько був банкіром у Константинополі, а інші родичі мали свої фірми у Ліворно та Трієсті). З часом бізнес І. Ралі досяг значних успіхів. Протягом 20 років загальний обсяг його зовнішньої торгівлі зріс у 10 разів. У 1847 році І. Ралі в Одесі вже належало п'ять могутніх торговельних фірм, і якщо Ф. Родоконакі переважав в одеському імпорті, то І. Ралі мав найвищі показники в експорті (здебільшого українського зерна).
Про високий авторитет І. Ралі свідчило й те, що він за дорученням американського уряду з 1831 року перебував на посаді одеського консула США, хоч і не був громадянином цієї країни. Після смерті І. Ралі обов'язки віце-консула виконував його син Стефан. Він, успадкувавши від батька величезний капітал, займався хлібним експортом й операціями з нерухомістю. У 1879 р. С. Ралі разом із своїм сином Павлом заснували та очолили Одеський обліковий банк, що став одним з найзначніших приватних банків міста.
Стефан Ралі (1835-1901 рр.) брав участь у діяльності багатьох благодійних товариств міста, зокрема товариства Червоного Хреста, комітетів допомоги лікарям тощо. Значний внесок зробив С. Ралі в утворення Одеського товариства допомоги тваринам. Власним коштом побудував для безпритульних тварин ветеринарну лікарню на Пересипу. Особливою любов’ю С. Ралі користувалися собаки. Для них жалісливий багатій навіть побудував спеціальний великий будинок. Окрім того, більш як 100 собак жили на дачі С. Ралі на Великому Фонтані. До їх послуг були спеціальні прислужники (у присутності господаря вони зверталися до собак лише на “ви”), кухар та ветеринар. Хоча це свідчило про щедрість і доброту підстаркуватого мільйонера, усе ж слід зауважити, що людей С. Ралі, здається, любив менше, ніж своїх четвероногих друзів.
Справи С. Ралі продовжував його син Павло. Останній представник цього підприємницького роду в Одесі П. Ралі (1851-1911 рр.) збільшив і без того колосальне багатство родини, займаючись хлібною торгівлею і виробництвом цукру (до речі, на цукрових заводах П. Ралі серед перших в Україні було впроваджено 8-годинний робочий день). Павло Раді та його дружина Катерина (уроджена Тимошенко) були відомими не тільки в Одесі, але й на всьому Півдні України благодійниками.
Серед грецьких підприємців Одеси минулого століття був і Іван Юрійович Вучина (1833-1902 рр.). Він вдало займався хлібним експортом, кредитом тощо. Чверть століття І. Вучина виконував обов'язки грецького консула в Одесі, за добру службу був нагороджений багатьма державними нагородами Греції. Однж І. Вучина ввійшов в історію Одеси не як комерсант та громадський діяч, а, передусім, лише одним своїм вчинком. Він пожертвував значну суму, утворивши щорічну (видавалася з 1871 р.) премію для студентів історико-філологічного факультету Одеського (тоді Новоросійського) університету за кращий драматичний твір.
У першій половині XIX ст. до Одеси, щоб випробувати щастя у хлібоекспортних операціях, з'їжджалися підприємливі представники ледве не всіх народів Європи: англійці, французи, італійці, серби, іспанці тощо. Іноді їм справді вдавалось нажити собі в Одесі значний капітал. Так, в 1830-х роках прибув до Одеси небагатий моряк родом із Сіцілії Анджело Анатра. Збагнувши, що в Одеському порту бракує плавзасобів для відвантаження українського хліба на іноземні судна, він організував будівництво невеликих човнів і ними почав перевозити купецькі товари (здебільшого зерно). Займаючись цим, Анджело Анатра з часом розбагатів і, за словами одного з одеських старожилів, “з простого перевізника та відправника вантажів за чужий рахунок перетворився у негоціанта”.
Шість синів заповзятливого італійця допомагали йому в роботі. Вони ж продовжували після смерті А. Анатри у 1860 р. його бізнес. Четвертий син підприємливого моряка уродженець м. Палермо, також Анджело Анатра (1848-1910 рр.), успадкував від батька спритність у комерції та палку любов до моря. Закінчивши італійську шкіперську школу, він організував в Одесі власну судноплавну компанію, а в 1867 р. разом з братом Варфоломієм — Торговий дім Анатра. Тоді ж для братів Анатра в Англії було побудовано перший пароплав. А. Анатра власноруч керував ним на шляху до Одеси, виконуючи обов'язки шкіпера, а іноді й простого матроса, бо найнята команда виявилась непідготовленою обслуговувати парове судно. Минув час, і торговий дім Анатра (з 1875 р. у єдиній фірмі “брати Анатра” об’єдналися вже чотири брати: Анджело, Варфоломій, Йосип та Антон) уже володів одним із найбільших приватних пароплавств на Чорному морі. Окрім того, їхня фірма продовжувала займатися експортом хліба та банківськими операціями, а також побудувавша на Пересипу величезний паровий млин, один з найбільших в Одесі.
Провідну роль у справах фірми продовжував відігравати А.А. Анатра. Він брав активну участь і у громадському житті міста: неодноразово обирався гласним (депутатом) міської думи, представником від купецтва в Одеському комерційному суді, головою арбітражного суду тощо. Закоханий у море А. А. Анатра жив поруч гавані. Біля його будинку стояв баркас, на якому він часто самотужки приходив на допомогу суднам, що потрапляли в біду в Одеській затоці. Іноді під час таких шляхетних вчинків він ризикував своїм життям. Не дивно, що А. А. Анатра згодом був одним з організаторів Одеського відділення товариства рятування на водах і власним коштом спорудив в Одесі будинок для пункту першої допомоги потопаючим. Окрім цього, А. Анатра був почесним опікуном четвертої одеської гімназії, членом правління Марийського притулку та інших благодійних товариств.
Соратниками братів Анатра в їх участі у багатьох благодійних товариствах Одеси кінця XIX — початку XX ст. були представники іншого знатного купецького роду, почесні громадяни Дмитро та Павло Котляревські. їх батько Петро Котляревський ще у 1833 році заснував в Одесі на Старому базарі фірму-крамницю з продажу мануфактурних виробів (здебільшого вітчизняних). Пізніше йому вдалося розширити власну торгівлю та утворити розгалужену мережу магазинів по всіх великих містах України та південної Росії. З 1870 р. фірма перейшла у спадок до синів П. Котляревського. В 1870-1900 рр. нею керував Дмитро, а в 1900-1917 рр. — Павло. Братам вдалося не тільки збагатити фірму, що лишив їм батько (вони и далі продовжували займатись головним чином мануфактурною торгівлею), а й значно підняти свій авторитет у місті. Дмитро Петрович Котляревський, був гласним Одеської думи, членом правління міського банку тощо. Павло Петрович Котляревський тривалий час, аж до буремного 1917 р., очолював Одеський біржовий комітет та місцеве відділення російсько-французької торговельної палати. Котляревські були, як сказано вище, відомими благодійниками. Між іншим, Д. П. Котляревський був почесним старшиною, пізніше директором Марийського дитячого притулку, а П. П. Котляревський — почесним опікуном Одеської духовної семінарії. Брати не шкодували грошей, щоб сприяти розвиткові цих закладів.
З початком економічних ринкових реформ в Одесі з’явилося немало талановитих ділових людей. Але поки що їхні біографії як бізнесменів знаходяться на стартовому етапі. Тому ще не настав час включати їхні імена в навчальні посібники. Це справа майбутнього, можливо, зовсім близького.