Північне Причорномор'я є одним із найстрокатіших в етнонаціональному відношенні регіонів України. У тісному сусідстві тут живуть представники більш як 100 національностей, а з урахуванням зростаючої самоідентифікації (самоусвідомлення) малих етнічних груп та підвищеної рухливості населення — і того більше.
Відомо, що в давнину, в античні часи, тут, у причорноморських степах, вирувало життя, ішла досить жвава торгівля грецьких колоністів з місцевими племенами скіфів та сарматів. Потім ці причорноморські землі, малообжиті за тих часів степові простори стали об'єктом завоювання та пересування багатьох кочових племен. Спочатку то були гуни, авари, болгари, хозари, пізніше — угри, печеніги, половці, татари. Однак ще до утворення Київської Русі на цих землях, в Північно-Західному Причорномор'ї, переважали слов'янські племена. Між Південним Бугом та Дністром — уличі, а між нижнім Дністром та гирлами Дунаю — тиверці. Кочові народи взаємодіяли з осілим слов'янським населенням, накладали свій відбиток на розвиток праукраїнського, а потім і українського етносу.
Незаперечним є той факт, що з утворенням української державності ці землі входили до складу Київської Русі. Потім ці землі входили до Галицько-Волинського князівства, а в XV ст. — до Молдавського князівства. Проте уже з кінця XV ст. ці території стали об’єктом завойовницьких походів турків-османів, і панування їх затягнулось майже на три століття. Значну роль у боротьбі проти турецьких завойовників в ХУІ-ХУІІ ст. відігравали українські козаки, котрі, як то співалося в народній пісні, не раз бували “біля города, біля Кілії, на турецькій лінії”. Значну роль відігравало козацтво і в ході наступних російсько-турецьких війн 1768-1774, 1787-1791, 1806-1812 рр., що закінчились поступовим відвоюванням Північного Причорномор’я та входженням цих земель до складу Росії. Про це співалось, зокрема, в “Думі про козака Голоту”, а також в пісні “Від Кілії до Ізмайлова прокопані шанці”, відомої історикам ще і під назвою “Пісня про взяття Ізмаїла та Кілії”.
Землі від Південного Бугу до Дністра (тобто нинішня північно-східна частина Одеської області) ввійшли до складу Росії згідно з Ясським мирним договором з турками 1791 р. Територія ж Південної Бессарабії, Буджацький степ (південно-західна частина Одещини в її нинішніх адміністративних межах) — згідно з Бухарестським трактатом 1812 р.
Уже на час приєднання до Росії територія Північного Причорномор’я, як на ті неспокійні часи, була досить обжитою українським людом. Ще в турецькі часи за кордон, у вільні степи, втікали селяни, рятуючись від непосильної панщини. На звільнених землях, дарованих знатним особам у різні часи і різними володарями, — починаючи з литовських, потім — польських, потім — російських, — селилися як селяни-втікачі, так і заохочені до переселення. Це, в основному, були вихідці з Правобережної України. Вони ж складали й більшість міського люду. Так виникали, а згодом виростали до містечок нинішні Березівка, Велика Михайлівка, Іванівка, а ще раніше — Кодима, Любашівка, Саврань.
Запорозькі козаки стояли біля витоків Ананьєва, Біляївки, десятків інших великих і малих поселень. Відомо, що після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. багато козаків поселилося навколо Хаджибея, поклавши початок нинішнім приміським поселенням Одеси Усатовому та Нерубайському. Тоді ж значна частина козаків-запорожців рушила на Дунай і за Дунай, що виразно відображено як в українській народній пісні, так і в оперній класиці.
Включення цих земель до складу Росії посилило українську та російську колонізацію. Зросла питома вага і притоку росіян, зокрема в міських поселеннях, у сфері державного апарату, освіти та культури.
З певними відмінностями проходила колонізація південно-західної частини Одещини — Південної Бессарабії. Ще раніше, і особливо після входження цих земель до складу Росії, до переважаючого місцевого українського та молдавського населення долучалася велика кількість переселенців з балканських та центральноєвропейських країн. Російський уряд сприяв швидкому заселенню цих територій, заохочував приплив колоністів.
Уже після російсько-турецької війни 1787-1791 рр. частина болгар та греків переселилася на території, що відійшли до складу Росії. Рятуючись від помсти турків та захищаючи православну віру, вони шукали притулку в Росії. Проте переважна більшість болгар оселилась уже пізніше, після російсько-турецьких війн 1806-1812, 1828-1829 рр., а також на початку Кримської війни. Ще в 1819 р. для болгарських поселенців був виділений величезний масив землі з адміністративним центром у майбутньому Болграді. До середини XIX ст. уже існувало понад 60 болгарських поселень. Разом з болгарами селились і гагаузи. Це окремий тюркомовний народ зі своєю самобутньою етнічною культурою, але побутом та звичаями дещо близький до болгар. І сьогодні болгари та гагаузи живуть, як правило, в змішаних селах.
Значний масив колоністів тодішнього часу складали німці. В 1814 р., наприклад, було засноване містечко Тарутине, першими поселенцями якого були німці. Тарутине протягом певного часу відігравало роль головного центру німецьких поселень у цих краях. Скоро ж німецькими поселенцями був заснований і Арциз. Усього протягом першої половини XIX ст. на території сучасної Одеської області, включаючи околиці Одеси і Буджак, було засновано близько 60 колоній. Виселення німців напередодні другої світової війни зруйнувало життя колоністів, а їх нинішнє повернення в колись обжиті регіони проходить досить повільно, з великими труднощами.
Були серед колоністів також поляки, серби, албанці, інші вихідці з сусідніх і більш підпалених країн. Усе це, з одного боку, ускладнювало етнічну структуру населення, а з другого — сприяло становленню дружніх, виважених, толерантних відносин між людьми різних національностей, що не раз підтверджувалося подальшим розвитком історичних подій.
За матеріалами статистики 1851 р. у Херсонській губернії, до складу якої входила і північно-східна частина нинішньої Одеської області, дві третини населення складали українці. В Ананьївському та Тираспольському повітах, зокрема, питома вага українців складала 54%, молдаван — 17%. Згідно з переписом 1897 року на Півдні України проживало 53% українців, 22% росіян, 11% євреїв та десятки інших національностей. У південно-західній частині Одеської області питома вага українців була нижча, бо майже дві третини населення Південної Бессарабії записувалися болгарами, румунами, молдаванами, гагаузами, німцями, росіянами тощо. Але й тут вони складали відносну більшість — 36,5%.
Румунська окупація української частини Бессарабії в квітні-березні 1918 р. викликала сильний спротив корінного населення краю. Але сталось так, що південнобессарабські українські землі залишилися в складі Румунії, і тільки в 1940 р. румунський уряд під тиском СРСР зрікся Південної Бессарабії. Українські землі були повернені до складу СРСР, а отже, до складу тодішньої радянської України.
Як бачимо, формування етнічного складу населення краю тривало в різні часи під впливом різних факторів. Неодноразові і досить запеклі війни, значне переміщення населення та цілих етносів, стихійна та цілеспрямована державна колонізація, приплив іноземців — усе це в більшій чи меншій мірі впливало на зміну етнічного складу населення краю, робило його більш різноманітним, сприяло змішуванню етнічних потоків, етнічних культур. Ця багатоманітність етнонаціонального життя — і сьогодні переважаюча характеристика регіону.
Як же виглядає етнополітичне життя краю сьогодні? Наведемо, перш за все, кількісні показники в етнічному складі населення Одеської області. Причому зробимо це на основі як перепису 1989 року, так і даних поточної статистики 1996 року. І хоча зміни, як то буде видно, в більшості випадків незначні, проте певні тенденції, принаймні такі, що стосуються окремих етнічних груп, все-таки простежуються.
Більше половини населення міста та дві третини області складають українці. У північно-східних районах області переважання українського етносу абсолютне (до 90% всіх жителів). Значну частину населення області складають росіяни — більше чверті, які є в переважаючій більшості міськими жителями. У сукупності українці та росіяни складають 83% населення області. Уже ці кількісні показники свідчать, що загальний стан етнонаціональних відносин в регіоні, як і в країні в цілому, у значній мірі визначається саме взаємовідносинами українців та росіян. Одначе фактом залишається і те, що майже шоста частина населення області — це інші досить вагомі етнічні групи: болгари, молдавани, євреї, гагаузи та інші.
Усе це свідчить про складність вирішення етнонаціональних питань, вимагає особливо чуйного, виваженого ставлення до проблем національного культурного відродження кожної національної меншини, створення сприятливих умов для задоволення їх і соціально-економічних, і духовних, і екологічних, і суто господарських потреб.
Справа ускладнюється також і тим, що як для півдня України в цілому, так і для нашого краю зокрема гостро постає питання національного відродження самого українства. Українці набули статусу державної нації. Проте культурні та мовні проблеми, принаймні в містах півдня, для них залишаються невирішеними. Українська держава мусить в даному випадку вирішувати подвійне завдання: сприяти розвитку як самих українців, так і всіх національних меншин. Мова йде про поступовий процес інтеграції населення в нове етносоціальне середовище, пов’язане з визнанням України як держави всіх громадян, що проживають на її території, з розширенням сфери вживання української мови та культури. Життя показує, що цей процес проходить досить складно.
Візьмемо Одесу. Відомо, що поселення міського характеру тут існувало задовго до 1794 року. В селі Усатовому та Куяльнику виявлені занедбані, забуті нащадками кладовища кінця XVII — першої половини XVIII ст., де поховані запорізькі козаки. Про обживання цієї території козаками та іншим українським людом свідчать метричні книги усатівської церкви та інші незаперечні історичні дані. За переписом 1799 року серед поселенців переважали українці. В подальшому, одначе, в зв'язку із швидким і цілеспрямованим ростом міста як торговельно-промислового центру Півдня Росії, спостерігається значний приплив людей різних національностей. Але і сьогодні українці складають більше половини населення Одеси. Українці як етнос мають і історичне, і моральне, і юридичне право на збереження та відтворення своїх духовних цінностей. Таке ж право мають всі націон;иіьності, що бережуть спою етнічну спадщину.
Саме тому поряд з соціально-економічними та економіко-географічними аспектами регіональної політики сьогодні все більшого значення набувають питання врахування етнополітичних та етнокультурних особливостей території. На основі Конституції України та названих законодавчих актів розроблена Концепція державної етнополітики в Україні, регіональні програми розвитку культури національних меншин.
Конституція встановила, що всі етноси разом складають український народ, а їхні представники, що є громадянами України, водночас є українцями (хоч і різного етнічного походження). Віднині і у нас, як і в інших цивілізованих країнах, набуватимуть поширення такі поняття, як українець болгарського походження, українець єврейського походження, українець російського походження і т. д. Всі громадяни України є, насамперед, українцями. І це має нас єднати. Як і патріотична любов до нашої єдиної Батьківщини.
Згідно з Конституцією України, названими законодавчими актами велика відповідальність за здійснення демократичної етнополітики покладена на місцеві органи влади та державне управління. В умовах багатоетнічності будь-яке питання, що має важливе суспільно-політичне значення, здатне перетворитися в проблему етнонаціо-нальних відносин. Прикладом може слугувати ініціатива Одеської обласної Ради у вигляді постанови, яка вимагала денонсувати Біловезьку угоду й таким чином реставрувати тоталітарний Радянський Союз. Ця постанова, як і рішення керівництва області про припинення будівництва нафтотерміналу біля м. Южного, активізувала діяльність проімперських сил, які до своїх “протестів” негайно долучили вимогу припинення “насильницької українізації”, яка начебто мала місце.
Чимало суперечок викликало повернення Одесі за рішенням виконкому міськради історичних назв вулиць та парків, майданів. Як ліві, так і праві радикали вдалися до відвертих спекуляцій, перекручення фактів і навіть дезінформації. Хвилю обурення правих викликав намір відновити пам’ятник імператриці Катерині II як гнобительниці української мови і культури, руйнівниці Запорізької Січі. Ліві сили протестували проти знесення пам'ятників Леніну, яких в місті було понад сто, та величезної кількості бюстів, меморіальних дошок більшовицьким вождям-ленінцям. Комуністична символіка була складовою частиною політики русифікації, імперської ідеології, і міськрада, власне, виконала розпорядження Президента України Леоніда Кравчука про викорінення символів тоталітарного режиму. Сьогодні Одеса э чи не єдиним містом в Україні, де майже немає комуноідеологічних пам'яток більшовизму. Натомість у міській топоніміці широко представлені імена видатних діячів націонадьної культури, борців за незалежність України.
Минулі роки нового державного будівництва зі всією очевидністю підтвердили значення міжетнічного миру та злагоди як умови стабільності в суспільстві. Український народ, що на собі відчув важкі наслідки політичного та духовного гноблення, з повагою ставився і ставиться до інших народів, що проживають спільно з ним.
Національні меншини підтримали будівництво України як самостійної держави. Зі свого боку держава гарантувала вільний розвиток національних меншин і в міру своїх матеріальних та фінансових можливостей сприяє створенню умов для етнонаціонального відродження.
Характерною особливістю етнополітичного та етнокультурного життя краю є наявність та активна діяльність національно-культурних та культурно-просвітницьких товариств та об’єднань. Діє 21 культурно-просвітницький центр. Вдосконалюється система підготовки та перепідготовки кадрів для національних меншин. При Одеському держуніверситеті, Ізмаїльському педінституті, Білгород-Дністровському педагогічному училищі відкрито факультети та створено навчальні групи з підготовки фахівців болгарської, гагаузької, німецької філології, вчителів початкових класів. Значну допомогу в підготовці фахівців подають навчальні заклади Болгарії, Молдови, інших країн. Усе це, безумовно, буде сприяти національно-культурному розвитку кожної етнічної меншини.
Факультативно вивчаються грецька, польська мови. Діє досить розгалужена мережа шкіл та дитячих установ для молдавської частини населення. Активно включилась у суспільно-політичне та культурне життя єврейська спільнота: відкрито дитячий садок, державну і приватну школи з вивчення івриту та історії єврейського народу. Виходять тижневики болгарською, єврейською, циганською мовами. Окремі газети дублюються молдавською та болгарською мовами. П’ятьма мовами веде передачі обласне радіо.
Традиційно проводяться фестивалі та свята національних культур — молдавської, болгарської, гагаузької тощо. Вони сприяють популяризації кращих досягнень народної творчості кожної національної меншини, збирають тисячі учасників різних національностей, тим самим перетворюються на свята міжнаціонального єднання, порозуміння, злагоди. Важливо додати, що в рамках фестивалів проводяться і суто наукові конференції з проблем історії, культури, сьогоденних проблем розвитку національних меншин.
Життя показує, що одним з ключових питань державотворення є зростання довіри національних меншин до держави. Саме тому виключного значення набувають проблеми, що пов’язані з рівнем патріотичної свідомості та практичною поведінкою всіх національних спільнот. Не дивлячись на виключно складні умови соціально-економічного, політичного та культурного розвитку на сучасному етапі розбудови Української держави, національні меншини Одещини в цілому позитивно сприйняли факт створення української державності, пов'язують з нею свій подальший розвиток.
Про це свідчать, зокрема, неодноразові соціологічні дослідження серед різних етнічних спільнот Одещини: болгар, гагаузів тощо. Українська держава все більше сприймається ними як Батьківщина. Зростає розуміння необхідності розширення як національного, так і україномовного інформаційного та культурного простору. Зростає потяг до вивчення української мови та культури.
Наявність широких зв'язків з сусідами значно посилює рухомість населення. Це вимагає від органів влади, з одного боку, посиленої уваги до безперешкодного чи то ж полегшеного розвитку людських контактів, особливо в частині спілкування представників національних меншин з державами походження, де і сьогодні вони мають немало родинних зв’язків, з іншого — виваженої та контрольованої міграційної політики. Досить нагадати, що наш край дав притулок багатьом біженцям з регіонів міжнаціональних конфліктів. Одночасно зростає міграція з мотивів працевлаштування, бажання змінити громадянство тощо.
Розширення міжнародних зв’язків — то характерна риса етнополітичного життя нашого краю. Досить сказати, що Одеса має більше двох з половиною десятків міст-побратимів. Область бере активну участь у міжнародних програмах із співробітництва країн Чорноморського басейну. Одещина представляє Україну в таких впливових міжнародних неурядових організаціях, як Асамблея європейських регіонів та Співдружності придунайських країн.
Одеса стала одним з загальновизнаних центрів, де регулярно проводяться різні міжнародні форуми, зустрічі, фестивалі. Сюди систематично приїздять представники ділових кіл, відомі українські та зарубіжні політичні діячі, керівники зарубіжних країн, представники політичних партій та рухів, релігійних громад.