Наш край, розташований в зоні інтенсивних міграційних процесів, здавна відзначався розмаїтою релігійною активністю.
Археологічні дослідження свідчать, що людина зуміла пов’язати розрізнені анімістичні уявлення в певну систему вірувань. Серед них виразно простежується культ богині-матері, культ померлих родичів, культи води, сонця і місяця, відображення яких дешифрується нарізними та мальованими орнаментами. Саме до цієї доби відносяться поселення, знайдені в селах Білоліссі, Гиржовому, Мирному, Анетівці нашої області.
Присутні на території Одещини (Савранщина) й ранньо-неолітичні племена буго-дністровської культури, які, на думку деяких дослідників, причетні до формування славетної культури трипілля (VI — ТІ тис. до н. е.) з її високим рівнем багатогалузевого господарства, провідну роль в якому відігравало землеробство, а в умовах степового півдня — скотарство (пізньотрипільські усатівські поселення під Одесою).
Землеробсько-скотарське виробництво, головною умовою якого була родючість землі, надало домінантного значення ідеї родючості і в релігійних уявленнях трипільців. З цією ідеєю пов’язана ціла система релігійно-магічних символів, міфів та обрядів (уламки обрядових предметів дійшли й до наших днів). Центральне місце в релігійних уявленнях трипільців посідає богиня родючості Велика Мати, скульптурні зображення якої (глиняні з домішками борошна або зерен злаків) знайдені майже у всіх досліджених трипільських поселеннях. Культове значення мало зображення биків, кіз чи козлів. Мабуть, з тих далеких часів походить і сучасний звичай водіння “кози” на Новий рік чи Різдво:
Де коза ногою — там жито горою,
Де коза рогом — там пшениця стогом.
Матеріальні пам’ятки культури цього періоду свідчать про оптимістичну віру трипільців у безкінечність і безперервність життя, роду.
Поглиблюються і вдосконалюються культи сонця (й вогню як його земного втілення), землі та води як елементів, що забезпечують безперервну родючість та безкінечність життя на землі.
В епоху ранньої бронзи (друга половина III — початок II тис. до н. е.) племена трипільців поглинули менш культурні, але войовничіші представники так званої ямної культури. З середини II тис. до н. е. на наших землях жили кімерійці, скіфи, сармати, готи та ряд інших народів, які привнесли свій світогляд, свою культуру, засвоюючи разом з тим і елементи культури та світогляду місцевих мешканців.Великий вплив на духовне життя нашого краю мали грецькі міста-колонії (VII в. до н. е.), залишки яких бачимо на всій території Північного Причорномор’я, в т. ч. й на Одещині, з язичницькими землеробськими культами, до певної міри співзвучними з ідеєю родючості у віруваннях прадревніх мешканців краю.
Кінець першого тисячоліття ознаменовується широкою християнізацією наших земель, а з XIII століття н. е., з початком монголо-татарських завоювань, — значним поширенням мусульманства, яке певною мірою загальмувало розпочатий Володимиром Великим процес християнізації, але не припинило його.
В 60-і роки XIV ст., з виходом на узбережжя Чорного моря Великого князівства литовського, християнство (в католицькому та православному різновидах) сповідується більшістю населення.
В 1415 році на місці сучасної Одеси виникає порт Коцюбіїв, відомий після турецького завоювання, в кінці XV ст., як Качибей. Мусульманські вірування тут, очевидно, сусідували з християнськими, оскільки на цій території тривалий час поряд з турками жили і греки, і вірмени, і українці.
Мирним це “співіснування” не було. Християнам заборонялося носити зброю. їх зобов’язували улесливо вітати мусульман під час зустрічі, уступати дорогу. Не дивно, що релігійний фактор відігравав не останню роль у збройних конфліктах із світом ісламу (походи козаків у нижнє Придністров’я у 1574-1576 рр., на Акерман у 1577-1578, 1586, 1589 рр.).
Наприкінці XVII століття релігійна ситуація в Північному Причорномор’ї визначається дальшим посиленням позицій християнства. Українські, молдавські та польські селяни освоюють нові землі поблизу річок Кодими та Саврані, де протягом тривалого часу проходив кордон між Річчю Посполитою і володіннями турецького султана та кримського хана. Навіть поблизу Хаджибея виникають християнські козацькі поселення. Відомо, що з 1775 року колишні запорожці селилися на Пересипу. Козацькі полки брали активну участь у штурмі турецької фортеці Хаджибей і заснуванні на відвойованій території порту і міста Одеси.
Уже в 1794 році було сплановано спорудження православних храмів. Храм св. Катерини, одначе, не був збудований. В травні 1804 року відбулося освячення Спасо-Преображенського кафедрального собору на Соборній площі.
Велична споруда могла вмістити майже 10 тисяч чоловік, мала чудову акустику, вражала розкішним інтер’єром десятками прекрасних ікон та картин. При соборі була чудова бібліотека.
На жаль, в роки комуністичного правління в ході боротьби з релігією це вікопомне творіння було по-варварському зруйноване, і лише в наші дні розпочато роботи по його відновленню.
Немало яскравих сторінок нашої історії пов’язано з Свято-Троїцьким грецьким храмом, де знаходиться саркофаг Константинопольського патріарха Григорія V, страченого турецькою владою за звинуваченням в організації повстання в Греції проти турецької неволі; з Різдвяно-Богородицькою слобідською церквою, де на рубежі століть діяло Пушкінське народне училище, церковно-приходська жіноча школа та 4 початкові народні училища; з Афонським та Пантелеймонівським подвір’ями.
Вікопомна сторінка української релігійної історії пов’язана із Дмитрівським храмом (нині палац культури ім. Лесі Українки), де вперше в Одесі (у 1917 р.) була відправлена служба Божа українською мовою в супроводі величного спіну знаменитої хорової капели композитора і диригента К. Стецснка. Причому службу відправив сам керівник капели — отець Кирило Стеценко.
У роки радянської влади діяльність релігійних організацій була істотно обмежена. У 1920-1930 роки було розстріляно або ув’язнено тисячі священиків. У намаганні створити державу “масового атеїзму” владні структури вдавалися до планового систематичного скорочення кількості релігійних громад, забороняли реєстрацію більшості сектантських організацій. Було закрито, а почасти і знищено, перетворено на склади, сплюндровано більшість культових споруд, а серед них — і немало відомих пам'ятників архітектури.
У роки незалежності духовна атмосфера на Одещині, як і скрізь в Україні, визначається передовсім відносинами між чотирма найбільш масовими течіями християнства на теренах колишнього СРСР — Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП), Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ), Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ) та православною церквою Московського патріархату.
Ідея створення єдиної православної церкви в Україні знаходить відгук серед мільйонів віруючих і значної кількості духовенства, щиро зацікавленого в тому, щоб суверенна держава в центрі Європи мала свою незалежну церкву, яка зайняла б гідне місце поряд з 15 іншими православними автокефальними церквами світу. Архієрейський Собор Української православної церкви в листопаді 1991 року звернувся до патріарха Московського Алексія II з проханням надати УПЦ автокефалію. Відповідь була негативною, що спричинило повсюдне зростання напруженості у відносинах між УПЦ Московського патріархату і тими общинами УПЦ, що взяли курс на узаконення і зміцнення позицій відновленої Київської автокефалії. Одещина не є винятком.
У розпорядженні УПЦ МП на Одещині понад 200 церковних будівель. Діють три чоловічих і три жіночих монастирі. Одеську духовну семінарію щороку закінчують майже 60 чоловік. Від молодого поповнення духовенства в значній мірі залежить прискорення переходу церкви на державницькі, патріотичні позиції, переборення розколу в православ’ї. Але виховання одеських семінаристів здійснюється в промосковському дусі.
До речі, боротьба за статус незалежної православної церкви в Україні має тривалу передісторію. Як було вже згадано, на Одещині є кілька общин Української автокефальної православної церкви, витоки якої сягають ще весни 1917 року. Знаменною віхою, як засвідчив у своїх спогадах митрополит УАПЦ В. Литовський, були проведені тієї весни єпархіальні з’їзди православних в усіх регіонах України, на яких виступали за скликання Всеукраїнського Церковного Собору духовенства та мирян. Проте в зв’язку з громадянською війною процес консолідації православ’я на грунті української державності загальмувався і лише в 1921 році Великий український собор декларував незалежність української церкви від Московського патріархату. В 1924 році національна церква мала 1100 парафій і 20 єпархій, було висвячено 34 єпископи. Проте Москва не дала згоди на заснування нової автокефальної (незалежної) церкви. У 1938 році був розстріляний митрополит
В.Липківський. Влада домоглася “саморозпуску” УАПЦ, і тільки після Третього Помісного собору автокефалістів у 1990 році, коли патріархом Київським і всієї України було названо Мстислава Скрипника, почався процес відродження церкви. Проте навіть спроби досягти порозуміння з Московським патріархатом не увінчались успіхом, як і прагнення об’єднання з УПЦ.
Не менш трагічною є також історія Української греко-католицької церкви, що виникла внаслідок Брестської унії 1596 р. — вимушеного кроку українського єпископату, спрямованого на врятування українського релігійного обряду від польсько-католицького нищення та на захист прав православного люду в Речі Посполитій.
Відстоявши свою мову, свій обряд і своє національне обличчя і під польською і під австрійською владою, УГКЦ в 1948 р. була повністю заборонена комуністичним урядом, а більшість духовенства розстріляно чи репресовано. І лише в умовах незалежності України відкривається простір для об'єктивного висвітлення дійсної ролі УГКЦ у визвольних змаганнях, її ініціатив у відродженні основ української культури і мови, зміцненні основ української державності. А ця роль є значною і жертовною, бо з 1948 р. УГКЦ була заборонена, а абсолютна більшість духовенства розстріляна або репресована.
У принципі ідею християнського екуменізму (церковної єдності) підтримують чимало конфесій і православної, і протестантської орієнтації. В цьому неважко переконатися, аналізуючи виступи і заяви на міжконфесійних форумах в Києві у зв’язку з наближенням знаменної дати — 2000-річчя з часу виникнення християнства. Необхідність переборення відчуження між віруючими, подолання церковного розколу декларують немало православних ієрархів.
Поряд з чотирма основними християнськими конфесіями, що тяжіють до православ’я, на Одещині живуть кілька тисяч прихильників церкви старообрядців, створеної у XVIII ст. прихильниками патріарха Нікона, що не прийняли церковних реформ Петра І. В м. Вилкові та його околицях, у с. Плоскому (Великомихайлівського району), в Одесі зареєстровано 14 общин старообрядців Білокриницької єпархії, яка має найбільше прихильників і започаткована в 1846 році в буковинському селі Біла Криниця.
Релігійна панорама нашого краю буде неповною, якщо не поминути діяльність так званих “малих” протестантських церков. Ще в середині минулого століття, переважно серед переселенців з Німеччини, в Одесі і поблизу неї з’явилися громади баптистів (назва конфесії походить від грецького “баптізо” — хрещу водою). Національний склад їх невдовзі змінився на користь основних груп населення. Вони проповідують заповіді непротивлення злу насильством, моральне самовдосконалення, блаженство в “небесному Ханаані ”.
Зараз на Одещині діють десятки організацій євангельських християн-баптистів (ЄХБ) різного підпорядкування.
Євангельські християни-баптисти досить активно займаються місіонерською діяльністю, мають міжнародні контакти, особливо по лінії культурно-просвітницьких заходів та благодійних акцій. В Одесі знають про те, як розподіляється гуманітарна допомога з зарубіжжя працівниками місій “Добрий самарянин”, “Благодать” та ін. До речі, використовуються і місцеві резерви: віруючі з села наділяють міських жителів консервами та свіжими овочами і фруктами з власних городів та присадибних ділянок. Кілька років релігійні громади здійснюють шефство над товариством інвалідів, дитбудинками, школами-інтернатами.
Багато спільного є у баптистів з християнами віри євангельської (скорочено ХВЄ) — п’ятидесятниками (вони плекають надію, що так само, як колись на п’ятидесятий день після Пасхи (Трійця) Дух Святий зійшов на апостолів і вони стали пророками, прийде час і для віруючих-євангелістів: вони одержать дари Духа Святого, доживуть до здійснення заповітних бажань, перевтіляться, подібно до ангелів, у нетлінних.
Цей напрямок протестантизму в Одесі 1921 року заснував І. Ю. Воропаєв, поклавши початок найвпливовішій течії в п’ятидесятництві (воропаєвці) на Україні. Тепер на Одещині діють понад 60 громад п'ятидесятників. Частина з них утворилася шляхом відокремлення від общин християн-баптистів, з якими вони перебувади в одній церкві після інспірованого владою “об’єднання” в 1945-1946 роки.
До малих протестантських церков відносяться і адвентисти сьомого дня (суботники), що з’явилися на півдні України в другій половині XIX століття. Останній день тижня — сьомий (субота) є для них “заповіданим богом”, святковим. Вони вірять у близьке друге пришестя Христа і кінець світу. За їх глибоким переконанням, ця подія означатиме не просто завершення історії і загибель грішників, але й початок тисячолітнього блаженства праведників-ад-вентистів. На Одещині є майже 20 громад адвентистів сьомого дня.
Кінцесвітові (есхатологічні) переконання характерні і для “свідків Єгови”. Сотні тисяч активних діячів і прихильників цієї релігійної течії в усіх країнах світу вірять, що грізний і справедливий бог Єгова в останній битві з силами зла — армагедцоні — знищить тих, що притісняють блаженних, і перетворить землю в рай для мільйонів праведників, які ніколи більше не знатимуть смерті, страждань, соціальної нерівності.
На одеських вулицях, у міському транспорті, при відвідуванні квартир — не обов'язково по запрошенню — єговісти поширюють журнали “Сторожова башта”, “Пробудись!” та інші видання. При індивідуальних бесідах, при проведенні масових, добре розрекламованих акцій єговісти орієнтуються на ефект психологічного тиску, загострюючи увагу слухачів на фактах сповзання людства до світової термоядерної катастрофи, екоспазму, вважаючи знаменнями близького кінця світу найрізноманітніші явища -від статевої розбещеності і засилля авангардизму в музиці до сонячних затемнень тощо.
Наш край, де прожинають гіредстаиники десятків національностей, де перетинались і перетинаються шляхи поширення багатьох релігій і культів, не є регіоном, у якому діють виключно християнські конфесії, нідомі в усьому світі. В Одесі і області діють кілька громад прихильників іудаїзму — послідовники Блайха, Дубинського, “євреї за Ісуса”. Поряд з громадами української католицької церкви діють вісім громад римо-католицької церкви, дві — вірменської. Повернення в райони колишнього проживання багатьох осіб німецької національності поставили на порядок дня відбудову лютеранської кірхи Одеси та інших споруд для прихильників німецької євангельсько-лютеранської церкви. На Одещині діють дві мусульманські, три буддиські організації і навіть одна громада, правда, нечисленна, неоязичників-“рунвірівців”, тобто прихильників “Рідної української віри”, які ставлять собі за мету повернення до прадавніх язичницьких коренів нашого народу. Прихильники “Рунвіри” роблять значний внесок у вивчення давніх звичаїв, обрядів, моралі та мистецтва україїнського народу, але як релігія “Рунвіра”, за всіма ознаками, є нежиттєздатним витвором.
На території Одеси та в деяких районах області останнім часом розгорнули свою діяльність нетрадиційні для нашої країни культи — “Вартові Голгофи”, “Джерело живої води”, “Слово життя”, “Сонце правди” та ін.
На одеських вулицях можна зустріти ввічливих молодих людей, які пропонують подзвонити по певному телефону, завітати “в гості”, або просто прочитати листівку-запрошення, брошурку. Для декого таке знайомство обернулося конфліктом в сім’ї, безсонними ночами, нервовим зривом, крахом кар’єри. Так було, зокрема, з прихильниками Великого Білого братства, “Церквою Христа” Бостонського спрямування.
До приморських міст України під виглядом туристів, а іноді й на запрошення релігійних та громадських організацій прибувають десятки і сотні місіонерів різних сект та церков. На Заході поширилась “релігія ЛСД” і, зважаючи на поширення в Одесі та інших містах наркоманії, треба чекати небезпеки і з цього боку.
Поява і поширення екзотичних харизматичних культів обумовлюється цілим комплексом обставин, насамперед:— поглибленням соціально-економічної кризи;— пошуками “нових істин”, які б відповідали реаліям наших днів;—бажанням одержати гарантоване блаженство в омріяному “новому світі” тощо.
Не останнє місце серед факторів, що обумовлюють активність ’’нових культів”, є намагання певних політичних кіл всередині країни і за рубежем дестабілізувати суспільство, посіяти хаос, щоб добитися реалізації своїх деструктивних цілей або політичного чи релігійного реваншу.
Зрештою треба усвідомити, що церква не тільки задовольняє духовно-релігійні потреби людей. Відокремлені, незалежні від держави, церковні організації здатні морально захищати віруючих від сваволі і насильства з боку влади, формувати громадську думку, здійснювати патріотичне виховання. У своїй ролі церква виступає канонсистом громадського суспільства. Нинішнє інтенсивне відродження конфесійних організацій тісно пов’язане з потребами формування громадянського суспільства як основи демократії.