З самого початку існування нашого міста роль міської влади була значною. Пояснюється це тим, що Одеса по-чала розбудовуватися не стихійно, а за планом, реалізація якого була покладена на градоначальників і губернаторів. Крім того, вони керували будівництвом порту, розвитком флоту (військового і торгового), торгівлі, ремесел, індустрії, освіти, культури, охорони здоров’я і т. д. Діяльність ця, як бачимо, була багатогранною і складною. Проте міська влада, як правило, справлялася із своїми завданнями добре. За короткий час місто стало великим, красивим і багатим. Тому в історичній пам’яті одеситів залишилося до неї шанобливе ставлення. Деяким видатним представникам місцевої влади вони спорудили пам’ятники, їхніми іменами назвали вулиці (де Рібас, Рішельє, Воронцов, Маразлі та ін.).
В кінці XVIII — першій половині XIX ст. окремого цивільного міського самоуправління в Одесі не було. Містом і Новоросійським краєм управляли призначені російським царем генерали, називалися вони градоначальниками і генерал-губернаторами. Вони здійснювали всю повноту делегованої їм царем військової і цивільної влади на довіреній території. Тільки у другій половині XIX ст. згідно з реформою місцевої влади в Одесі з’являється цивільна міська дума, яка обиралася громадянами разом з її головою. Звичайно, це прогресивне нововведення не порушувало основ абсолютистсько-монархічного, деспотично-бюрократичного режиму, що панував тоді в Російській імперії. Відбулася лише деяка його лібералізація.
За часів більшовицької влади встановилися порядки не-чуваного тоталітаризму, який називався спочатку “диктатурою пролетаріату”, а згодом “соціалістичною демократією”. Ленінсько-сталінська ідеологія приписувала вважати цю “демократію” найпередовішою в історії людства. У цій політичній системі “керівна і спрямовуюча” роль,тобто вся повнота влади, належала в центрі ЦК КПРС, а на місцях обласним, міським, районним комітетам компартії. Ради в центрі й на місцях були лише провідними пасами в цій системі, тобто вони слухняно виконували волю парткомітетів. Режим влади був абсолютно централістським, де панували адміністративно-командні і насильницькі методи. Влада партапарату, безмежна і жорстка, опиралася на каральні органи і насамперед на КДБ — озброєний загін КПРС. Ініціатива на місцях не заохочувалася, затискувалася. Раді змушені були працювати за принципом “не висовуйся”. Ось чому тодішня обласна і міська влада не залишила після себе ні оригінальних ініціатив, ні видатних особистостей керівників, ні шани одеситів до себе.
В умовах незалежної України ситуація принципово змінюється. Наше суспільство починає жити за цивілізованими нормами. Конституція України, Закон про місцеве самоврядування та інші законодавчі акти створили нове правове поле для діяльності місцевої влади. З нього вилучені елементи волюнтаризму, згадані закони визначають права і відповідальність органів самоуправління і держених адміністрацій, розмежовуються їхні функції, що усуває грунт для конфліктів між ними. Ще зовсім недавно через відсутність чіткого розмежування повноважень між обласною адміністрацією і міськрадою мав місце гострий конфлікт з цілого ряду життєво важливих питань — розподілу бюджетних надходжень, майна, цін на електроенергію, прав на прийняття рішень про будівництво у місті, про знесення пам’ятників комуністичним діячам тощо.
Поняття місцевого самоврядування у згаданому Законі характеризується так: це і гарантоване державою право, і реальна здатність громадськості міста (села, селища) самостійно або під відповідальність міськради та її представників (депутатів, виконкому, його управлінь та відділів) вирішувати питання міського життя в межах Конституції і законів України. До органів самоуправління належать сільські, селищні, міські та обласні ради, а також виконкоми та їх органи сільських, селищних та міських рад. Представником центральної державної влади на обласному рівні є обласна державна адміністрація, а на районному — районна адміністрація. Ці органи представляють державну владу в регіонах — області, районі.
В Законі про місцеве самоврядування чітко виписані повноваження міської ради. Серед цих повноважень слід виділити такі: управління майном, що є в комунальній власності; затвердження програми соціально-економічного та культурного розвитку і контроль їх виконання; встановлення місцевих податків і збори їх відповідно до закону; управління об’єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв’язку; управління закладами освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами; встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення; сприяння зовнішньо-політичним зв’язкам підприємств, установ та організацій; сприяння організації оборонної роботи (призову громадян на строкову військову службу, підготовці молоді до служби в армії тощо); сприяння діяльності органів суду, прокуратури, юстиції, служби безпеки, внутрішніх справ та адвокатури.
Для реалізації цих повноважень міськрада формує систему виконавчих органів — міськвиконком, галузеві управління, відділи тощо (управління освіти, відділ культури і т. д.). Управління мають подвійне підпорядкування — міськвиконкомові і галузевим міністерствам. З метою надання певної допомоги партійним і громадським організаціям та розвитку їх взаємодії міськрада створила відділ у справах зв’язку з громадськістю. Його очолила Н.О. Чайчук, добре відома своєю громадською діяльністю.
Прийнятий Верховною Радою Закон про місцеве самоврядування дає оптимальне для даного етапу розвитку нашої держави співвідношення централізму і повноважень місцевої влади. Проте є у нас політичні сили, які не задоволені цим співвідношенням (наприклад, кадетська партія, міжрегіональний блок реформ та ін.). Вони, як і раніше, вимагають введення федерального устрою нашої держави, тобто поділу України на окремі землі зі своїми урядами і з високим рівнем автономних повноважень. Реалізація цієї вимоги сьогодні є згубною для нашої країни. У нас ще не завершився процес формування єдиної нації, ще низький рівень комплексності економіки держави, недостатні економічні зв’язки між регіонами. В цих умовах федералізація неминуче привела б до істотного гальмування націотворення, інтеграції регіонів в єдину міцну державу. Тому залишається життєво необхідною досить висока міра централізації для вирішення стратегічних державотворчих завдань.
Але ступінь централізації у різних галузях може бути різним. Для економіки уже сьогодні можливий високий рівень децентралізації. Однак у сфері освіти, культури, інформації ще потрібне сильне централізоване державне управління, бо якщо мовна реформа буде виконуватися, скажімо, по-луганському чи по-донецькому, то 10-та стаття Конституції так і залишиться на папері.
Після обрання в 1994 р. головою міськради Е. Й. Гур-віца роль міської влади у проведенні реформ, у подоланні кризових явиш помітно зросла. По-перше, активізувалася робота по створенню Вільної економічної зони (ВЕЗ) в Одесі. Історія нашого міста має аналогічний досвід — у нас раніше кілька десятиліть існувало таке економіко-правове утворення, як порто-франко. Саме це утворення дало могутній імпульс розвиткові усіх сфер міського життя. Міськрада зробила все необхідне, щоб запровадити ВЕЗ, але Київ ще не дав “зеленого світла”. Позицію центральної влади не можна пояснювати однією лише неповоротливістю бюрократичної машини. Остаточне вирішення питання, мабуть, впирається в проблему міри децентралізації, про яку щойно йшла мова. Київ до цього часу не готовий був піти на ту міру децентралізації, яка передбачена у ВЕЗ.
По-друге, тепер активніше проводяться заходи по реалізації економічної реформи: через аукціони на конкурентній основі проводиться приватизація комунального майна; створюється ринок міського кредитування шляхом розміщення міських позик; значна частина житлового фонду міста приватизована і т. д.
По-третє, збільшилося фінансування ремонту вулиць, впорядкування парків і скверів, забезпечення чистоти на вулицях (з’явилися нові, добре сконструйовані баки для сміття, які регулярно спорожняються); проводиться реконструкція нашої головної вулиці — Дєрібасівської. Мер Е. Й. Гурвіц закликав одеситів зробити любов до рідного міста конкретною, дієвою. Нехай кожна сім’я, говорив він, приведе в порядок свій під’їзд, кожний дім, свій двір, тільки разом ми допоможемо один одному, місту і собі.
Можна позитивно оцінити проведену міськрадою реформу адміністративного управління районами міста. В результаті цієї перебудови громіздкі, забюрократизовані райвиконкоми були замінені більш ефективними районними адміністраціями. З боку лівих сил реформа викликала опір. Вони прагнули відстояти систему рад в її недоторканому вигляді, боронячи те, що очевидно віджило свій вік і гальмувало рух вперед. Взагалі комуно-соціалісти пильно оберігають непорушність всього, що стверджує їхні ідеологію і політику, — кожну установу, кожну назву, камінь.
Міськрада внесла вагомий вклад у зміну політичної ситуації на користь України в її південному регіоні. Вона відмежувалася від сепаратистських сил. Її керівник Е. И. Гурвіц підтримав будівництво Одеського нафтотерміналу, життєво необхідного для України. Своїми діями він сприяє зміцненню авторитету нашої держави.
Разом з тим в діяльності міськради мають місце і прикрі факти. Не секрет, що апарат міськвиконкому ще не звільнився від людей, які негативно ставляться до нашої держави, культурно-мовної реформи. Саме вони іноді схиляють міськраду до рішень, які ніяк не відповідають її загальній державницькій лінії.
У порівнянні з міським самоуправлінням діяльність обласної Ради являє собою негативний контраст. Саме в ній визріла думка про денонсацію Бєловезьких угод і була прийнята відповідна заява. Цьому ганебному рішенню передував виступ облради з вимогою підписання статуту СНД в повному обсязі, статуту, який істотно обмежував суверенітет України. Нині, правда, керівники облради і облдержадміністрації запевняють у своїх виступах, що будуть вірними Конституції. Це добрий знак. В цілому можна сказати, що зараз і обласна влада починає інтегруватися, хоч і повільно, в єдине державно-політичне поле України.
Відомі постаті міської та регіональної влади
Незаперечним є те, що руками і розумом рядових трудівників будуються міста і села, обробляється земля, розвивається індустрія, рухається вперед освіта, культура, спорт, оборона і т. д.
Та не менш очевидним є і величезна роль талановитих організаторів усіх цих соціальних процесів, адже армія перемагає лише тоді, коли її очолює талановитий полководець.
За часів царського деспотизму ступінь свободи діяльності місцевих адміністраторів хоч і був невеликим, проте він давав певний простір для творчої ініціативи талановитих лідерів, завдяки чому деякі із них стали історичними постатями, тобто діячами, які внесли помітний вклад у розвиток нашого міста і регіону. В умовах більшовицького бюрократично-тоталітарного режиму можливості для творчої ініціативи місцевих керівників були вкрай обмеженими.
Хоч серед тодішніх адміністраторів і траплялися непересічні особистості, але реалізуватися достатньою мірою вони не змогли. Можна виділити хіба що ретельних виконавців рішень парткомів. Однак чи заслуговують на добру пам’ять слухняні провідники політики репресій, голодоморів, “ударних соціалістичних будов”, організтори “соц-змагання”?
В незалежній демократичній Україні складються сприятливі політико-правові умови для творчої праці керівників і вже можна зафіксувати формування нової, самостійно мислячої, творчої управлінської еліти, талановитих постатей місцевих лідерів.
Коротко розглянемо вклад деяких найбільш відомих керівників міста і региону, які діяли на протязі XIX-XX століть.
Перший керівник розбудови Одеси і Одеського порту Й. М. ДЕРІБАС (1749-1800)
Майбутній завойовник Хаджибею та будівничий Одеси Хосе (Йосиф Михайлович) Дерібас народився 6 червня 1749 року у Неаполі. Батько Хосе був іспанським військовим моряком. Після завоювання Неаполя іспанським принцем він став маршалом та міністром Неаполітанського королівства. Молодий Й. Дерібас служив офіцером неаполітанської армії, коли 1769 року у Ліворно познайомився та заприятелював з фаворитом імператриці Катерини II, керівником російської ескадри у Середземному морі графом Олексієм Орловим. За пропозицією останнього И. Дерібас пішов служити офіцером до російського флоту. Вже в 1770 році Й. Дерібас у складі ескадри О. Орлова брав участь у славетній Чесменській битві. За протекцією впливового царициного фаворита Й. Дерібас у 1774 р. влаштувався на службу у С.-Петербурзі капітаном Кадетського пажеського корпусу, він також брав участь у походах російської армії в Крим у 1783-1784 роках. Спритний, високоосвічений, хоробрий в бою та безмежно честолюбний, Й. Дерібас швидко придбав необхідні для кар’єри зв’язки у вищих колах С.-Петербурга. Вигідно одружився. Не дивно, що у 1780 р. він вже отримав чин полковника та був кавалером престижних російських нагород.
В 1787 році розпочалась нова війна з Осьманською імперією. Опинившись у складі діючої армії, Й. Дерібас виявив вміння не тільки подобатись сановним особам, але й чудово керувати військовими на полі бою. При облозі Очакова він знаходився під командуванням Г. Потьомкіна; брав участь у морській баталії на Дніпровському лимані; керуючи канонерським човном, у липні 1788 р. відзначився в бою за острів Березань, а потім при штурмі Очакова.
Символічно, що серед перших здобутків Й. Дерібаса як полководця був штурм Хаджибею 14 вересня 1780 р. Поведінка Й. Дерібаса в той славетний день, здаєтся, чудово виявила його вдачу. Палаючи бажанням зробити щось визначне, Й. Дерібас довго готувався до штурму. Чорноморські козаки (з ними Й. Дерібас потоваришував ще під час бою за о. Березань) ретельно розвідали ситуацію навколо фортеці. Коли підготовка до наступу закінчилася, керівництво штурмом було доручено генералу І. В. Гудовичу. Полковник Й. Дерібас мусив лише командувати авангардом. Однак, коли його відділ опинився біля Хаджибею, хоробрий та спритний іспанець не став чекати підходу головного корпусу генерала Гудовича. Пославшись на об’єктивні причини, Й. Дерібас власними силами напав на Хаджибей, оволодів замком та містом і здобув собі лаври переможця.
Наступного року на чолі військової вессльної флотилії та відділу човнів чорноморських козаків Й. Дерібас здійснив блискучий рейд з Чорного моря у гирло Дунаю. Невеликі судна флотилії (керівником десантних військ, що перебували на них, був рідний брат Й. Дерібаса Емануїл) несподіваними для ворога ударами оволоділи містами Тулчю та Ісакчею, а також захопили стратегічно важливий острів проти турецької твердині — Ізмаїла. Війська Й. Дерібаса стрімким десантом з острова розпочали славетний штурм Ізмаіла і значною мірою забезпечили загальну перемогу росіян. (У складі військ Й. Дерібаса під час штурму билися два його рідних брати Емануїл та Фелікс, видатний інженер Ф. Деволан й майбутні градоначальники Одеси А. Е. Рішельє та О. Ф. Ланжерон). За штурм Ізмаїла Й. Дерібас був нагороджений золотою шпагою з діамантами, а також... 800 кріпаками у Пензенській губернії. Згодом отримав він і чин контр-адмірала. Перебуваючи у складі діючої армії до кінця війни Й. Дерібас забезпечував переправу російських військ через Дунай, вміло керував відділом в бою та інше. Не дивно, що Й. Дерібас був членом російської делегації при підписанні з Туреччиною Ясського миру 1791 р.
По закінченню війни Й. Дерібас з не меншою енергією взявся за справи цивільні. Як керівник чорноморської весельної флотілії та черноморського гренадерського корпусу, нін перебував у Херсоні. Поруч на щойно приєднаних до Російської імперії землях знаходився Хаджибей, завойовником якого справедливо вважався Й. Дерібас. Контр-адмірал захопився ідеєю стати на чолі розбудови міста і порту в Хаджибеї, який міг би стати “вікном у Європу” для хлібородних земель Правобережної України. Це підприємство обіцяло як славу, так і значні прибутки. Спираючись на висновки видатного інженера Ф. Деволана та підтримку свого особистого приятеля О. В. Суворо-ва, Й. Дерібас зацікавив своїм проектом впливових людей у С.-Петербурзі. Тут придворні зв’язки й хитрість Й. Дерібаса, які до того допомагали спритному іспанцю робити кар’єру, принесли велику користь нашому місту. Саме завдяки Й. Дерібасу прибічником торговельного розвитку Хаджибея став всемогутній фаворит цариці Платон Зубов. Як наслідок, Катерина II виділила на будівництво Хаджибеївського порту досить значні кошти і дозволила іноземним купецьким суднам відвідувати цей порт.
Керівником розбудови Хаджибея став віце-адмірал Й. Дерібас. За часи його недовгого правління в Хаджибеї-Одесі було зроблено: у 1794 р. створено Експедицію будівництва міста й порту; розпочалась роздача ділянок під забудову у центрі міста. Показуюіш приклад іншим, Й. Дерібас одним з перших збудував собі в місті приватний будинок (постійним мешканцем Одеси став також його брат Фелікс). Тоді ж розпочалось спорудження порту. У наступному 1725 р. в Одесі було засновано митницю, карантин, закладено перші камені православних храмів. Й. Дерібас добився дозволу розселити в Одесі греків та албанів, які служили у складі російської армії. Були засновані також Одеський магістрат, біржа, створено поліцію, відділення цензури, мешканцям міста надано значні пільги. Слід зауважити, що привілеї та асигнування грошей для Одеси И. Дерібасу доводилося “вибивати” у С.-Петербурзі, конкуруючи із сановними особами, які вимагали державної допомоги для інших міст.
Після смерті Катерини II Й. Дерібас опинився у досить скрутному становищі. Вже у грудні 1796 р. було скасовано Експедицію будівництва Одеського порту. У січні 1797 р. Й. Дерібаса викликали у С.-Петербург. Відтоді він в Одесу вже не повертався. Як прихильника Катерини II Й. Дерібаса могло чекати покарання. Однак йому вдалося залишитися на службі й навіть отримати посаду члена адміралтейств колегії. Потім, вдало виконавши завдання -покращити постачання продовольства у С.-Петербрг — Й. Дерібас отримав у 1799 р. чин адмірала та посаду керівника лісного департаменту. Й. Дерібас допускався для особистих доповідей імператору Павлу І, з часом завоював прихильне ставлення останнього. Це відкривало добрі перспективи для подальшої кар’єри Й. Дерібаса (тим більш, що в цей час Павло І змінив на краще й своє ставлення до Одеси). Однак у листопаді 1800 року він несподівано захворів і помер. На думку істориків, Й. Дерібаса отруїли учасники заколоту проти російського імператора, які боялисяг що адмірал може викрити Павлу І їх плани. Адмирала Йосифа Дерібаса поховано у С.-Петербурзі на Смоленському католицькому цвинтарі. Там досі збереглася (й нещодавно була відновлена) його могила.
Герцог А. Е. РІШЕЛЬЄ (1766-1822) — градоначальник Одеси та генерал-губернатор Новоросійського краю Арман Емануїл де Віньєро дю Плюсі граф Шиньйон, герцог де Рішельє, якого в Одесі називають здебільшого просто Дюк, народився 25 вересня 1766 року у французькому місті Бордо. Походив він з дуже знатного роду, серед представників якого були всесвітньо відомий, завдяки романам Дюма, кардинал Рішельє (1585-1642 рр.) і маршал Рішельє (1695-1788), який був рідним дідом майбутнього одеського градоначальника. 1784 р. А. Е. Рішельє поступив на службу в армію молодшим офіцером. Успішно брав участь у декількох кампаніях. Доля молодого дворянина круто змінилась разом з долею всієї Франції в 1780 році. Спалахнула революція. А. Е. Рішельє мусив лишити батьківщину. В 1790 р. він приїхав до Відня, де познайомився з графом О. Ф. Ланжероном, який вже кілька років служив у російській армії. За пропозицією О. Ф. Ланжерона Рішельє теж вирішив вступити до лав російського війська, яке на той час воювало проти Туреччини. Герцог служив у флотилії під командуванням І. Дерібаса. Відзначився під час штурму Ізмаїла в 1790 році. Далі в 1791-1794 pp. А. Е. Рішельє хоробро воював у склад австрійської армії, яка силою намагалась відновити монархічний устрій у Франції. Після невдачі цієї компанії герцог знов повернувся на російську службу. Знатний французький дворянин і хоробрий військовий, А. Е. Рішельє мав великий авторитет при російському дворі. В 1803 році йому надають чин генерал-лейтенанта. Однак уславити своє ім’я А. Е. Рішельє випало не на військовій ниві.
В 1802 році в Одесі було утворено градоначальство. Відтоді містом мав керувати градоначальник, який призначався особисто імператором. Тоді ж першим в історії Одеси градоначальником було затверджено генерал-лейтенанта А. Е. Рішелье. З 1805 року герцог став також і генерал-губернатором трьох губерній (Катеринославської, Херсонської і Таврійської). Не зважаючи на отримання нової посади, А. Е. Рішельє обрав місцем свого постійного перебування Одесу. Пізніше його прикладу слідували інші генерал-губернатори. Таким чином, саме з часів А. Е. Рішельє Одеса стала фактичним центром краю.
Високоосвічений та знайомий з ідеями видатних західних політекономістів (Тюрбо, Сміта та ін.), А. Е. Рішельє добре розумів, що тільки економічні важелі здатні спричинити до піднесення міста і краю. Першочергового значення Дюк надавав будівництву Одеського порту. Він дотримувався правила: з 130 тис. крб, що складали доходи Одеси (на 1807 рік), тільки 25 тисяч витрачати на міські потреби, а решту віддавати на будівництво порту “для користі торгівлі”. На його прохання великі кошти асигнувалися із скарбниці імперії. Не дивно, що, за словами одного з сучасників. Дюк залишив після свого правління “всі портові споруди в найкращому стані”.
Розуміючи, що збільшення одеського хлібного експорту неможливе без подальшого господарського освоєння причорноморських степів, А.Е. Рішелье сприяв переселенню в край численних колоністів. Супротивник феодальних засобів виробництва, герцог робив ставку на невеликі фермерські господарства, які з часом почали вивозити через Одеський порт в Європу значну кількість хліба, вовни та інших товарів.
Дюк був відомий як послідовний захисник принципів вільної торгівлі. Він добився скасування низки незручних для городян податків, а також надання міській скарбниці 1/5 частини від митних зборів Одеського порту. Гроші ці мали витрачатися на благоустрій міста. Використовуючи свій вплив у С.-Петербурзі, А. Е. Рішельє під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. добився дозволу не припиняти торгівлю на Чорному морі. Отже, країни воювали, а взаємовигідна торгівля між ними продовжувала успішно розвиватись. Вона принесла Одесі та всьому краю значні прибутки. В ті ж часи почала активно діяти транзитна торгівля між Європою та Близьким Сходом через Одесу. Для того ще 1804 року в місті було створено склади, до яких могли безмитно привозитися іноземні товари. А. Е. Рішельє не бажав на тому зупинятись. Він просив царя поширити права безмитної торгівлі на всю територию міста, тобто надати Одесі статус “порто-франко”. Це бажання А. Е. Рішельє було втілено в життя вже за часів правління його наступника — графа О. Ф. Ланжерона.
Неабияке значення для розвитку одеської торгівлі- мали й інші заходи, що їх здійснили за ініціативою Рільшельє. Так, в 1804 р. було утворено Одеську контору для обміну монети, в 1806 р. відкрилася нова “Біржева зала”, в 1808 р. почав діяти Одеський комерційний суд тощо. Не слід забувати й того, що саме ім’я герцога А. Е. Рішельє та його особистий авторитет у світі приваблював іноземних негоціантів відвідувати Одесу. Не дивно, що саме за часів Рішельє в місті було засновано десяткі значних торговельних фірм, а їх володарі нерідко ставали особистими друзями гостинного та простого в обходженні генерал-губернатора.
Сприяючи одеській торгівлі, Дюк не забував і інші галузі міського життя. Серед перших дій А. Е. Рішельє як градоначальника Одеси було асигнування значної суми на будівництво першого міського театру. В 1804 р. було відновлено роботи по спорудженню кафедрального собору. Розпочато будівництво грецької та католицької церков.
В часи правління А. Е. Рішельє було утворено комерційне училище та “благородний інститут” (з відділенням для дівчат), який знаходився під особливим піклуванням герцога.
Закладаючи фундамент майбутнього добробуту міста, Дюк дбав і про благоустрій Одеси. За часів його правління були зроблені перші кроки у замощенні вулиць місце-ним та іноземним камінням, розпочалось освітлення центру Одеси (в 1811 р. було встановлено 200 перших ліхтарів, які працювали на солі). Усілякими заходами сприяв Дюк приватному будівництву. Міська земля віддавалась під забудову фактично безкоштовно (лише з умовою побудувати добру споруду протягом двох років), бажаючим оселитися в Одесі надавалися державні позики тощо. А. Е. Рішельє був серед ініциаторів озеленення Одеси та ії передмість. Він сам, показуючи приклад іншим, завів собі чудовий сад у місті.
Однак не все було добре в Одесі і в часи правління А. Е. Рішельє. Найстрашнішим лихом була чума 1812-1813 рр., що забрала 2656 життів одеситів (майже кожного дев’ятого мешканця міста). Дюк, керуючи містом в тих надзвичайних умовах, нерідко знаходився в епіцентрі епідемії. Це вимагало більшої хоробрості, ніж на полі бою. На думку сучасників, якби не енергійність та рішучість А. Е. Рішельє, наслідки епідемії' могли бути фатальнішими.
Здібності видатного адміністратора А. Е. Рішельє поєднував з надзвичайною простотою та скромністю в побуті. Жив він у маленькому одноповерховому будиночку, на розі сучасних вулиць Дерібасівської та Рішельєвської, й з невеликих своїх капіталів завжди знаходив гроші на благодійність. (До речі, у 1812 р. він пожертвував 40 тисяч крб на боротьбу з навалою Наполеона).
В 1814 році, після закінчення війни в Європі, А. Е. Рішельє мусив залишити Одесу і повернутись до своєї “першої” батьківщини — до Франції. За 10 років правління Дюка населення Одеси зросло майже в 5 разів, кількість будинків збільшилася з 800 до 2600, торгівля сягнула нечуваних сум і прибутки міста зросли більш ніж у 10 разів. Однак, підсумовуючи свої успіхи на посаді одеського градоначальника, сам А. Е. Рішельє наголошував, що його ініциативи мали успіх лише завдяки “одностайній підтримці усіх городян міста”.
Від’їжджаючи до Франції, А. Е. Рішельє подарував місту свій пожиттєвий пенсіон (3260 талерів у рік виплачувалися до 1831 р.). Згодом ця сума пішла на утримання Рішельєвського ліцею, який було створенно в 1817 році. Як пам’ять про герцога лишився в Одесі його сад, який з часом перейшов у власність міста і отримав назву “Дюковський”.
На батьківщині А. Е. Рішельє довелося двічі займати посаду прем’єр-міністра країни. Він добре послужив Франції у вельми скрутний для неї історичний період. Слід лише згадати, що саме завдяки герцогу була значно зменшена контрибуція з переможеної країни та виведені іноземні війська з ії території. Вийшовши у відставку, Дюк збирався знов відвідати Одесу та край, яким він колись керував. Однак ці плани порушила передчасна смерть. Перший градоначальник Одеси А. Е. Рішельє помер 3 травня 1822 р. в Парижі. Минуло лише 6 років — і вдячні одесити спорудили на честь свого Дюка чудовий пам’ятник, який досі лишається одним з символів Одеси.
Генерал-губернатор та Одеський градоначальник О. Ф. ЛАНЖЕРОН (1763-1831)
Людовик Олександр Андро (в Російській імперії його найчастіше називали просто Олександром Федоровичем) Ланжерон народився у 1763 році в Парижі. З 1779 р. він служив офіцером французької армії, хоробро воював у кількох кампаніях, а також трохи займався літературою, зокрема писав п’єси. Революція 1779 р. змусила представника знатного роду лишити батьківщину. О. Ф. Ланжерон поступив на службу в армію Російської імперії, яка майже постійно вела війну и потребувала добре навчених офіцерів. Ланжерон воював спочатку проти Швеції, потім проти Туреччини (за штурм Ізмаїла 1790 р. був нагороджений шпагою з надписом “За хоробрість”) 1814 року. Закінчивши війну з Наполеоном в чині генерала, О. Ф. Ланжерон, на відміну від свого приятеля А. Е. Рішельє, не повернувся у відновлену французьку монархію, а лишився на службі монархії російській.
В кінці 1815 року О. Ф. Ланжерона було призначено херсонським військовим губернатором, керівником “цивільної частини” трьох губерній (Херсонської, Таврійської та Катеринославської), одеським градоначальником та главнокомандуючим Бузького та Чорноморського козачих військ. Граф Ланжерон керував краєм протягом шести з половиною років. У 1820 р. він за власним бажанням лишив посаду одеського міського голови, але й після того Олександр Федорович, як губернатор, вирішував найзнач-ніші питання міського життя (в ті часи саме генерал-губернатор, а не градоначальник був фактичним керівником Одеси).
Серед досягнень правління О. Ф. Ланжерона було надання Одесі статусу порто-франко (1819), тобто порту безмитної зовнішньої торгівлі. Межа зони вільної торгівлі (довжиною у 24 версти) виявилась незручною і згодом двічі переносилася (в 1822 та 1826 роках). Однак вже з початку свого існування режим порто-франко сприяв економічному піднесенню міста.
В 1819 р. було відкрито Одеську контору державного комерційного банку.
О. Ф. Ланжерон вже в 1817 р. добився більшої самостійності для одеської влади у затвердженні будівельних проектів. В 1820 р. за поданням губернатора цар підписав новий план перспективної забудови міста. В порту споруджувались нові об’єкти, замощувалися одеські вулиці. Саме за часів правління О. Ф. Ланжерона почали зносити малопривабливі казарми в центрі Одеси, на місці яких в 1821 р. під наглядом інженера Пот’є було закладено бульвар, який отримав назву Приморський і став центром зростаючого міста-порту. В 1818 р. під керівництвом садівника Карла Десмети, якого спеціально запросили із Франції, розпочалось утворення Одеського ботанічного саду (на площі в 70 гектарів було посаджено 125 тисяч дерев).
Найвищим досягненням правління О. Ф. Ланжерона у галузі народної освіти було утворення в 1819 році Рішельевського ліцею — попередника майбутнього Одеського університету. Окрім того, тоді відкрилось “народне дівоче училище”, згодом — грецьке училище тощо. З 1820 р. в Одесі почала виходити перша газета.
Граф О. Ф. Ланжерон не тільки сприяв прогресивним зрушенням в краї, він добре розумів необхідність реформування феодальних порядків в усій імперії. В своїх листах до царя Ланжерон пропонував прийняти закони щодо зменшення бюрократичної тяганини, усунення військових методів з управління країною та інше. Листи ці дратували імператора й це певною мірою спричинилось до звільнення О. Ф. Ланжерона з усіх державних посад влітку 1822 року (формальною причиною було начебто погіршення стану здоров’я генерал-губернатора).
Після відставки граф Ланжерон відвідав батьківщину, потім знов повернувся в Російську імперію. В 1829 р. він остаточно залишив службу і поселився як приватна особа в Одесі. Серед мешканців міста старий генерал мав славу щедрої та гостинної людини. На початку 1831 року О.Ф. Ланжерон приїхав до С.-Петербурга, де помер від холери в 68-річному віці. Поховали графа Олександра Федоровича Ланжерона в Одесі у католицькій церкві Успіння Богородиці.
Гвнерал-губернатор М. С. ВОРОНЦОВ (1792-1856)
Михайло Семенович Воронцов народився в 1792 р. в С.-Петербурзі. Ще немовлям М. С. Воронцова перевезли до Англії, де його батько виконував обов’язки російського посла у Лондоні.
Там майбутній генерал-губернатор виріс та отримав початкову освіту. Потім молодий М. С. Воронцов відправився у Росію служити. Свою військову кар’єру він розпочав в 1803 р. поручиком на Кавказі. Потім брав участь у війні з Наполеоном в 1805-1807 рр., вміло командував полком під час російсько-турецької війни 1808-1812 рр. В 1812 р., вже керуючи дивізією, М. С. Воронцов був поранений в битві під Бородіном. Видужавши, він командував з’єднаннями російських військ під час їх закордонного походу в 1813-1814 рр. Неабияку хоробрість виявив генерал-лейтенант М. С. Воронцов в битві з авангардом армії Наполеона під Краоном (1814 р.), потім він брав Париж, а в 1815-1818 рр. командував російським окупаційним корпусом у Франції.
М. С. Воронцов був призначений генерал-губернатором Новоросійського краю в 1823 році. Хоча Михайло Семенович ніколи не обіймав посади одеського градоначальника, але саме Одеса як найбільше місто генерал-губернаторства знаходилась в центрі його уваги і стала місцем перебування графа.
Здобутки М. С. Воронцова на адміністративній ниві були більш вражаючими, ніж його воєнні перемоги. Зовнішня торгівля Одеси набула значних розмірів і за обсягами випередила усі порти імперії за винятком С.-Петербузького. Сприяючи її розвитку, губернатор добився виділення значних сум на будівництво Одеського порту. З 1828 р. між Одесою та іншими портами Чорного моря почав курсувати перший пароплав (“Одеса”) завдяки підтримці губернатора пароплавне сполучення швидко розвивалося.
За часів правління М. С. Воронцова були значні прибутки від торгівлі. Нарешті дозволили Одесі серйозно подбати про власний благоустрій. Одним з перших своїх розпоряджень на посаді генерал-губернатора М. С. Воронцов розпочав шосуьання одеських вулиць щебнем. В місті та передмістях будувалися нові мости, укріплювались береги, схили Карантинної та Військової балок. За час перебування М. С. Воронцова на посаді генерал-губернатора краю перспективний план розбудови Одеси доповнювався 14 разів.
Використовуючи свій вплив у С.-Петербурзі, М. С. Воронцов добивався затвердження для Одеси важливих будівельних проектів.
Ось лише деякі з них. Було забудовано Приморський бульвар, архітектурний ансамбль якого доповнили будинок старої Купецької біржі, напівкругла площа, пам’ятник А. Е. Рішельє та, нарешті, Приморські (Потьомкінські) сходи.Було перебудовано Театральну площу, ансамбль якої доповнили будинок Одеського (Англійського) клубу та Торговельні ряди (Пале-Рояль), реконструйовано Старо-базарну та Новобазарну площі тощо.
Навіть деякі, здавалося, другорядні розпорядження М. С. Воронцова мали значний вплив на розвиток нашого міста.
Наприклад, серед десятків тисяч дерев, які висаджувалися в місті щорічно, садівники, за особистим бажанням М. С. Воронцова, найбільше садили акацій, бо це дерево дуже подобалось графу. В 1830 р. М. С. Воронцов заборонив в центральній частині міста будувати одноповерхові будинки. Ще раніше, в 1829 р., граф заборонив залишати проміжки між сусідніми будинками, що виходили фасадами на вулиці. Такі розпорядження М. С. Воронцова фактично формували риси неповторного обличчя старої Одеси (біла акація стала одним з символів міста, одноповерхових будівель в центрі майже немає, а будинки вздовж вулиць і досі в багатьох місцях стоять немовби суцільним муром).
Людина високої освіти, М. С. Воронцов звичайно дбав і про духовний добробут Одеси. За роки його правління було відкрито “Институт благородных девиц”, Духовну семінарію, училище східних мов, жіноче училище, дві гімназії, багато шкіл.
Завдяки активній підтримці М. С. Воронцова утворились: Товариство історії та старожитностей, Товариство сільського господарства Південної Росії, а також Одеська публічна бібліотека.
На жаль, царський уряд час від часу згадував про те, що М. С. Воронцов був не тільки адміністратором, а ще й воєначальником. Так трапилось 1828-1829 рр., коли він мусив керувати військами на Балканах, і нарешті в 1845 році, коли його відправили воювати з чеченцями на Кавказ. В 1856 році повернувшись до Одеси, генерал-фельдмаршал М. С. Воронцов помер. Він був похований у Преображенському кафедральному соборі.
Міський голова Г. Г. МАРАЗЛІ (1831-1907 рр.)
Григорій Григорович Маразлі народився 1831 року в Одесі у родині дуже заможних грецьких купців. По закінченні Рішельєвського ліцею він служив в адміністрації на Кавказі, потім тривалий час жив у Парижі. Повернувшись до Одеси, Г. Г. Маразлі брав активну участь у громадському житті міста, обирався депутатом (“гласним”) міської думи, членом багатьох комісій, заступником міського голови. В 1878 році Одеська дума обрала Г. Г. Маразлі міським головою.
Взявши кермо управління містом з рук свого попередника М. О. Новосельського, Г. Г. Маразлі 17 років гідно виконував обов’язки міського голови. За часи головування Г. Г. Маразлі в Одесі було відкрито перші лінії кінної залізниці та парового трамваю, споруджено неперевершений Одеський оперний театр, величезні будинки “дешевих квартир” для громадян міста, пам’ятник О. С. Пушкіну на Приморському бульварі, побудовані криті корпуси на одеських базарах, лікувальні установи на Куяльницькому лимані та багато іншого. Г. Г. Маразлі був не тільки міським головою, але й, мабуть, найзначнішим благодійником і меценатом за всю історію Одеси. Володіючи колосальними капіталами, Г. Г. Маразлі не мав дітей, мабуть тому він вирішив спрямувати свої гроші на користь рідному місту. Робив він це дуже вдало, адже як міський голова чудово розумів матеріальні та духовні потреби громадян Одеси.
Важко навіть перелічити все те, що було зроблено особистим коштом Г. Г. Маразлі. Ось лише деякі приклади. В 1883 році “на пожертвування міського голови було споруджено будинок Одеської бібліотеки та Музею Одеського товариства історії та старожитностей (зараз в ньому розміщується Одеський археологічний музей). В 1889 році Г. Г. Маразлі купив та подарував місту садибу-палац по вул. Софієвській для утворення в ній Одеського художнього музею. В 1890 р. видатний меценат побудував власним коштом міську народну читальню з училищем (зараз будинок бібліотеки ім. Ф. Франка). В 1893 р. за гроші Г. Г. Маразлі була заснована перша в Російській імперії бактеріологічна станція. На пожертвування Г. Г. Маразлі також будувалися притулки для дітей та дорослих, лікарні для бідних, училища та початкові школи для дітей робітників з одеських передмість, аудиторія народних читань, дешеві їдальні, церкви тощо. Він частково фінансував багато інших державних проектів, які здійснювались в той час в Одесі. Не дивно, що Г. Г. Маразлі в Одесі дуже повішали й любили. Після того як він пішов з посади міського голови, за рішенням Одеської думи від 1895 р. одній з вулиць міста ще за життя Г. Г. Маразлі було надано його ім’я.
Помер Г. Г. Маразлі в Одесі, похований в Грецькій Троїцькій церкві.
Міський голова М. О. НОВОСЕЛЬСЬКИЙ (1818-1898)
Микола Олександрович Новосельський протягом десяти років був міським головою Одеси. Уроженець Катеринославської губернії, Микола Олександрович у 1853 році закінчив Харківський університет і почав службу з посади директора пароплавної компанії “Меркурій” на Волзі. Проявивши неабиякі організаторські здібності, він за короткий строк зумів поправити фінансові справи компанії. Тому в 1855 році йому доручили організацію пароплавного сполучення з Кавказом під час Кримської війни. Через рік він і адмірал М. А. Аркас стали ініціаторами створення Російського товариства пароплавства і торгівлі (РОПІТ) на Чорному морі. Завідуючи комерційною стороною підприємства і пошуком капіталів, Микола Олександрович особисто відкрив контору товариства в Одесі. Він також був організатором перших рейсів в Англію, організувавши і там агентство РОПІТ.
Однак його діяльність цим не обмежилася. В 1859 році городський голова організував роботи по поглибленню Одеського порту, за його розпорядженням було встановлено телеграфне сполучення між Одесою і Ростовом-на-Дону. Взявши в оренду соляний промисел на Куяльнику, він поставив справу гак, що на момент повернення промислу державі видобуток солі склав 3-4 тисячі пудів щороку. В 1857 році за його ініціативою було складено проект залізниці Одеса—Київ з відведенням на Лемберг (Львів) та Західну Європу. На жаль, цей проект, незважаючи на підтримку кращих людей міста, тоді реалізувати не вдалося і він був виконаний набагато пізніше.
Новосельський брав активну участь у прийнятті міського уложення Одеси 1863 p., котре визнали найпрогресивнішим в Російській імперії, і міської реформи в 1870 p., згідно з якою влада призначених вище чиновників передавалася міському голові. У 1867 році Одеська дума обрала, а в 1873 р. знову переобрала міським головою М. О. Новосельського.
Серед перших його дій було збільшення асигнувань на міську поліцію і санітарну службу, що незабаром дало позитивні результати. За активної участі М. О. Новосельського були створені перші народні училища, укладений і виконаний контракт на замощення всього центру міста гранітом.
Та найбільшою заслугою міського голови М. О. Новосельського сучасники вважали будівництво Одеського водопроводу, про який одесити мріяли більше піввіку.
На організованому ним конкурсі були представлені проекти з Парижа, Лондона, Москви, Петербурга, Глазго, Одеси, Берліна, Кенігсберга. Перевагу віддали москвичам Швабену і Мофу. Фінансову сторону забезпечувало “Одеське водопровідне товариство”, організоване в Лондоні.
9 вересня 1873 р. водопровід був урочисто відкритий і на Соборній площі освячений фонтан, що діє й досі. Водопровід протяжністю у 40 верст, що пов’язує Одесу з Дністром, як по довжині, так і по густоті міської мережі значно перевершував всі наявні тоді в Російській імперії.
У 1878 році М. О. Новосельський пішов у відставку, а 25 вересня 1898 р. в Ялті помер. Звідти його прах перевезли до Одеси, де з почестями був похований на Першому християнському кладовищі. Згодом останки знаменитого одесита перепоховали на кладовищі Новодівочого монастиря С.-Петербурга поряд з дружиною і сином.
На початку століття за бажанням громадян міста вулиця Ямська, на якій жив Микола Олександрович, була перейменована у вулицю Новосельського.
Голова міської думи П. О. ЗЕЛЕНИЙ
На третьму році існування Одеси виник перший орган громадського управління нею — міська дума. Відаючи господарськими, будівельними, фінансовими й торговельними справами, вона з деякими змінами й уточненнями функцій проіснувала аж до радянських часів. Очолював думу міський голова, якого обирали на три роки.
Першим головою був Андрій Железцов. Серед інших численних керманичів думи бачимо такі неординарні постаті, як приятель Олександра Пушкіна купець Пилип Лучич, котрого тричі переобирали на вельми кропітку й відповідальну посаду, підприємці Ілля Новиков та Семен Яхненко, мільйонер і філантроп Григорій Маразлі, визначний фахівець з теоретичної і практичної механіки професор Новоросійського університету Валер’ян Лігін. Останнього в 1898 році змінив Павло Олександрович Зелений — особистість яскрава, але нині дуже мало знана; більш за те нерідко сплутувана зі своїм сучасником — реакційно налаштованим одеським градоначальником генерал-лейтенантом на ймення Павло Олексійович Зелений.
Павло Олександрович Зелений, що прокладав курс Одесі в бурхливому морі суспільно-економічного життя упродовж семилітнього перебування на посту міського голови, вийшов з єлисаветградського степу, де побачив світ у батьківському маєтку 1839 року. Двадцятилітнім він закінчив правничий факультет Харківського університету і тоді ж розпочав літературну, етнографічну та журналістську діяльність, вміщуючи свої оповідання та народознавчі нариси, зокрема, в газеті “Одесский вестник” за псевдонімом П. Сонін. Писав Зелений російською мовою, хоча чудово володів рідною йому українською, — і в цьому немає ані дива, ані його гріха: на підросійській Україні не було жодного періодичного видання, яке виходило б українською мовою. Павлові Олександровичу належить честь підготовки першої програми україномовної газети для селян південноукраїнського краю, яку, розуміється, імперська влада категорично відхилила.
Після університету Зелений служив у канцелярії Херсонського губернатора, деякий час був судовим слідчим у Бобринецькому повіті, а відтак став активним земським діячем. Він доклав багато зусиль до стиорсння у Єлисанстграді реального училища та міської публічної бібліотеки, до розвитку тут газетно-видавничої і театральної справи.
З другої половини 1870-х років Павло Олександрович замешкав в Одесі. Він придбав друкарню Ульріха в Красному провулку й узяв на свої плечі редагування найстарішого у чорноморському регіоні часопису — вже згаданого “Одесского вестника”. Зелений надав газеті виразного українофільського характеру, прагнув залучити до участі в ній багатьох визначних українських письменників, систематично пропагував їхню творчість у російських перекладах. Зеленого як редактора “Одесского вестника” рідко коли згадують. Його патріотичні настрої і починання не вкладаються у той образ Одеси, який намагаються і сьогодні створити заангажовані пан-російською ідеологією історики міста.
Павла Олександровича як міського голову взагалі забуто. Тимчасом на муніципальній ниві Зелений був могутньою постаттю; він виявив великі знання у питаннях міського господарства, умів залучати на службу кращих представників третього стану, які й утілювали в життя ліберальні накреслення глави міського господарства.
Стійкий захисник гласності й друг преси, як атестують його ті, хто близько знав Зеленого, і в ролі редактора “Одесского вестника”, і в кріслі міського голови не раз відстоював гнане царизмом українське слово. Ще на початку 1880-х років він пише передову статтю на захист української мови. Певна річ, вона не була дозволена цензурою. У січні 1905 року Зелений вносить на обговорення міської думи доповідь, де наполягає на скасуванні циркулярів, що затискують викладання у школах української мови, на складанні окремих навчальних посібників з української мови, на допущенні українських книг у шкільні й народні бібліотеки — і взагалі на цілковитому скасуванні заборонних актів самодержавства від 1863, 1876 та 1881 років. Павло Олександрович приєднується до тих, хто підписав заадресовану до Петербурга телеграму про скасування утисків української преси. Він був серед тих, хто підтримав резолюцію з’їзду земських та міських діячів з питання про українізацію школи. За його почином було прийняте рішення про асигнування 500 карбованців на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові. До самісінької смерті він залишався членом Петербурзького благодійного товариства поширення книг українською мовою.
Природно, що Зелений увійшов до числа засновників одеського українського культурологічного товариства “Просвіта”. Він був членом його першого правління, обраного взимку 1906 року, підтримував усі заходи товариства, допомагав влаштовувати літературно-мистецькі вечори й читання. За дозволом Зеленого в Одесі 24 листопада 1905 року відбувся перший у Російській імперії велелюдний український мітинг, учасники якого зажадали повернути Україні відібрані в неї російськими царями вільності.
Коли ви входите до Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького, на вулиці Пастера, згадайте добрим словом Павла Олександровича, якому належить ініціатива спорудження цього гарного приміщення, що й тепер є однією з окрас міста. При початку його головування міська публічна бібліотека, заснована 1829 року, знаходилася у тому будинку, який у наші дні займає археологічний музей. Було їй і тісно, й незатишно. В грудні 1902 року адміністрація бібліотеки звернулася до Зеленого з клопотанням про те, аби питання про будівництво нової книгозбірні було поставлене на першу чергу при реалізації дозволеної урядом 10-мільйонної позики. Одеса тоді переживала важку фінансову кризу і змушена була взяти цю позику. Незважаючи на те, що “дірок” для неї вистачало, Зелений підхопив ідею спорудження нового бібліотечного приміщення і сам став на чолі комісії, яка організовувала й контролювала будівельні роботи.
Павло Олександрович був палким книголюбом. Переглядаючи звіти міської бібліотеки кінця XIX — початку XX століття, не раз зустрічаєш його прізвище серед тих, хто дарував “публічці” книги, мистецькі твори, рукописи. 19 квітня 1905 року він взяв участь у закладенні будівлі бібліотеки. Виступаючи з промовою, Зелений покладав великі надії на молодь як головну рушійну силу історії, говорив про видатну роль книги в поступі людської цивілізації.
Залишити пост міського голови його примусили консервативно настроєні гласні, які в обстановці спаду революційного піднесення вимагали під Зеленого “поменше м’якості, побільше владності”. Павло Олександрович виїхав з Одеси. Про його долю довго не було жодних вістей. Аж улітку 1912 року надійшло сумне повідомлення, що Павло Олександрович помер 15 серпня у Ростові Ярославської губернії. Там він провів останні свої літа у журбі за батьківською землею і в злиднях. Там його й поховали. У скупих промовах над домовиною все ж було відзначено його високі моральні риси, його помітну роль як гуманного громадського діяча.
ГУРВІЦ ЕДУАРД ЙОСИПОВИЧ
З 1994 року — голова Одеської міськради (мер міста). Народився 30 січня 1948 року у місті Могилів-Подільський Вінницької області. Освіта — вища, закінчив Ленінградський інженерно-будівельний інститут. У 1971-1972 рр. служив у армії, потім працював прорабом, інженером-технологом, начальником будівельної дільниці в різних ремонтно-будівельних організаціях України та Молдови. З 1987 р. — голова Експериментальної творчої студії “Екополіс” в Одесі. У травні 1990 року обраний головою Жовтневої районної ради народних депутатів міста Одеси. На цій посаді здобув прихильність багатьох одеситів завдяки рішучій реформаторській діяльності та соціально орієнтованій політиці.
Під час серпневого путчу 1991 року зайняв чітку та активну антигекачепістську позицію. Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України очолив у місті агітаційну роботу на підтримку незалежності України та найбільш популярного на той час лідера національно-демократичних сил Вячеслава Чорновола, підтримував його на перших президентських виборах.
З весни 1994 року — депутат Верховної Ради України. У липні того ж року обраний головою Одеської міськради, перемігши представника проросійських сил в Одесі — Олексія Костусєва.
На посаді мера міста в тяжких умовах економічних негараздів в Українській державі веде активну реформаторську діяльність. В економіці сприяє подальшій приватизації, розвитку приватного сектора, залученню іноземних інвестицій. Багато працює над встановленням та поліпшенням широких міжнародних зв’язків Одеси, завдяки чому відіграє серйозну роль в українській політиці. До Одеси часто приїздять іноземні посли, видатні політичні діячі (канцлер Німеччини Г. Коль, президент Польщі А. Кваснєвський).
В політиці рішуче дає відсіч проявам антиукраїнських та проросійських кіл. Перший мер, що провів в Україні архітектурну та топонімічну декомунізацію міста, демонтувавши з його вулиць всі комуністичні пам’ятники.
Велику увагу приділяє розвитку поліетнічної культури міста. Зокрема, значну підтримку надає українській періодиці, книговидавництву, українським творчим колективам. Започаткував традицію загальноміських свят Дня міста, Нового року, Дня сміху, зустрічей з ветеранами у День Перемоги тощо.
Свідченням його популярності на вседержавних теренах є перше місце в області та двадцяте місце в рейтингу най-популярніших політичних діячів держави і перемога в номінаціях “Миротворець року” (за визволення заручників в Чечні) та “Мер року” на всеукраїнському конкурсі “Людина року”.