Одеса — українське місто... І не тільки за своїм географічним розташуванням та державною приналежністю. Переважна більшість одеситів за своєю національністю — українці. Але й ця більша половина спілкується або намагається спілкуватися переважно російською. Чому?
Понад триста років російська мова силою та лукавством насаджувалася в Україні, запроваджувалася в життя і душі українців. Від школи та церкви до урядових канцелярій усе робилося для того, щоб українцеві без російської мови ні кроку ступити не можна було, щоб виробити в українця комплекс меншовартості у ставленні до своєї вітчизни і своєї рідної мови.
Значної шкоди розвитку української культури завдав указ міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р., який тлумачив, що окремого “малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Цей указ забороняв друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, що фактично закривало дорогу рідній мові для простого люду. Ще більшого удару було завдано українському рухові Емським указом 18 травня 1876 р., яким цар забороняв не лише друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх з-за кордону.
У відповідь на репресії царського уряду у великих містах України посилився рух за відродження і розвиток рідної мови, літератури, в цілому культури. Так, в Одесі на початку 90-х років члени “братства тарасівців”
організували лекції, постановки п’єс, свята на честь Т. Г. Шевченка, розповсюджували серед студентів та селян українську літературу. Іван Липа та його прихильники звернулися до українських письменників з закликом орієнтуватися у своїй творчості не на російський, а на європейський літературний досвід.
Зоряним часом українського національного відродження в Одесі були середина і друга половина 70-х років XIX ст., коли міська “Громада” розгорнула широку культурно-просвітницьку роботу. Діяльність “громадівців” підготувала грунт для створення в 1905 р. організації “Просвіта”.
Тому саме з Одеси у січні 1905 року вийшов єдиний у своєму роді меморандум на захист права українців користуватися своєю мовою. Уклав його юрист і суддя Сергій Шелухін (згодом генеральний суддя УНР). Підписали його такі люди, як колишній ректор Одеського університету проф. Ярошенко, міський голова Зелений, колишній міський голова Ліпин та інші. Голова кабінету міністрів Сергій Вітте, який, до речі, закінчив фізмат того таки університету, звернув увагу на цей меморандум. Юридична аргументація була така детальна і переконлива,що лягла в основу відомої записки Імператорської Академії наук, де констатувалося, що нашу мову слід називати українською, а не малоросійською, і в жодному разі не слід її забороняти.
Внаслідок революції 1905 р. відкрилися нові можливості для розвитку української мови. Були скасовані заборони Емського указу. В Одеському держуніверситеті відкрита кафедра українознавства, брат М. С. Грушевського Олександр читав тут курс історії України. Здолавши опір адміністрації і поліції міста, 1 січня 1906 р. активісти “Просвіти” випустили перший номер газети “Народное дело”, де частина матеріалів друкувалась українською мовою. Потім почали виходити “Народна справа” і “Вісті”. В 1907 р. просвітяни порушили клопотання про відкриття початкової' школи з українською мовою навчання.
Погіршилися справи “Просвіти”, коли генерал-губернатором Одеси став генерал -майор Толмачов. Він настирливо підкреслював, що “малоросский язык не есть язык, а наречие”. 31 березня 1908 р. власті заборонили реферати, читання і співи в товаристві “Просвіти” “на малоросском наречии”. Згодом загальні збори дозволялося проводити тільки російською мовою. Просвітяни намагалися проводити засідання українською мовою. Врешті-решт 1 листопада 1909 р. “Просвіта” була закрита. Вона відіграла значну роль у пробудженні національної свідомості жителів Одещини та в ознайомленні їх через рідне слово з кращими здобутками національної культури.
Але потепління було короткочасним. Русифікація йшла повним ходом. Наприклад, у 1917 р. в Одесі як великому центрі книгодрукування 80% книжок видавалося російською мовою. Політика русифікації та багатовікова міграція населення на Південь України перетворило цей регіон у російськомовний.
Встановлення радянської влади і курс на “інтернаціоналізацію” життя по суті був продовженням політики асиміляції українського населення. Але винятком були 20-і роки, коли був взятий курс на українізацію. Українізація проводилася сталінським керівництвом з метою зміцнення партійної і Радянської влади. Але в той же час вона знайшла широку підтримку населення і принесла досить плідні наслідки до часу її згортання на початку 30-х років.Якщо в 1922 році на Одещині питома вага українських шкіл та таких, що переходили на українську мову, становила 37%, то в 1923 році цей показник досяг 68%.
Важливо відзначити, що політика українізації не тільки не обмежила прав національних меншин, але сприяла їх розвиткові, духовному піднесенню. На початку 20-х років на Одещині створюється розгалужена мережа шкіл для національних меншин. Так, з 2025 шкіл було 786 єврейських, 628 німецьких, 38 польських, 16 молдавських, 8 татарських, 2 ассірійські. На Одещину припадало приблизно 18% шкіл для національних меншин України. Згортання українізації у 30-х роках призвело до різкого скорочення таких шкіл, масових репресій проти ініціаторів українізації, вчителів української мови, інтелігенції.
У подальші десятиліття радянської влади розширюється мережа наукових, мистецьких, культурно-освітніх закладів. Але за цим крилася трагедія творців духовних цінностей, жорсткий контроль комуністичної партії над національно-культурними процесами, напади на українську мову і літературу. Уніфікація закладів народної освіти, видавництв, наукових установ базувалася на русифікації і одноманітності, догматизмі і диктатурі. Зокрема, необгрунтовано був підданий критиці як “ідейно порочний твір” патріотичний вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, ряд творів М. Рильського, одеського композитора К. Данькевича (опера “Богдан Хмельницький”). Навіть в умовах хрущовської відлиги (1953-1964), коли було лібералізоване культурне життя і почався рух дисидентів за введення в учбових закладах української мови, тоталітарний режим продовжував блокування громадського пробудження, національного відродження. Так, новий шкільний закон (прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р.), що надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, був використаний владою для русифікації українців.
У 70-80-х роках теоретично обгрунтовується теза про злиття націй, стирання національних відмінностей, особливо мовних. Видано ряд урядових постанов про поліпшення вивчення російської мови, вводяться вимоги про проведення офіційних заходів, випуску літератури, захисту дисертацій і т. д. тільки російською мовою. Батьки могли,подавши заяву, звільняти учнів від вивчення української мови. Постановою ЦК КПРС вчителям російської мови та літератури доплачували 15%, а класи для вивчення російської мови поділялись. Виходило, що російська мова є офіційною, обов’язковою, а українська вивчається за бажанням. Одеська кіностудія з 860 відзнятих фільмів українською мовою випустила лише 3. Інтенсивна міграція в Одеську область російськомовного населення негативно вплинула на ставлення людей до основного засобу спілкування — рідної мови. Про це свідчив той факт, що при перепису населення у 1959 і 1989 роках помітно зменшилася питома вага українців, які мову своєї національності вважали рідною.
По суті справи оборону української мови і культури вели тільки дисиденти та нескорена українська інтелігенція з числа вчителів, викладачів вузів і технікумів, літераторів. Дисиденти боролися проти догм офіційної влади про “зближення націй і досягнення їх мовної єдності”, “інтернаціоналізації життя”, за духовне і культурне відродження українського народу, в тому числі його самобутність, традиції, мову, правдиве висвітлення історичного минулого. Владні структури нещадно викорінювали дисидентів, кидали їх у тюрми, переслідували, саджали у психлікарні. Так, у жовтні 1971 р. на п'ять з половиною років був засуджений викладач української мови й літератури вечірньої школи Одеси, поет і журналіст Олекса Різників. Поетичним словом він викрив суть обвинувачення: “Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя”. У грудні цього ж року арештували мікробіолога Ніну Строкату, яка відмовилася зректися свого ув’язненого в тюрму чоловіка С. Кара-ванського. У відповідь на це насильство був створений громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Це було перше в Україні несанкціоноване легальне об’єднання, що передувало виникненню Української гельсінської групи. В числі тих, хто підписав установчу заяву, були Василь Стус, Ірина Стасів (Калинець), Вячеслав Чорновіл, матрос з Одеси Леонід Тимчук. Численні арешти у січні 1972 року не дали можливості розгорнути діяльність комітету.
Пізніше переслідування зазнали члени Української Гельсінської групи та ті, що не входили до неї. Викладач Одеського університету Василь Барладяну отримав три роки таборів за створення гуртка з вивчення історії українського мистецтва і розповсюдження самвидаву. У 1980 р. йому накинули ще три роки ув’язнення за створення у таборі семінару культури і передачу за кордон свого твору.
Духовне відродження українського народу нерозривно зв’язане з докорінною зміною статусу державної мови, яка виступає важливим фактором розвитку нації, світоглядного виховання громадян, зміцнення держави. Багато вчених наголошують на тому, що культурний прояв кожного етносу неповторний і ця неповторність полягає у своєрідності національної спільності й національної мопи.
Існують теоретично обгрунтовані й практично вивірені положення соціолінгвистики — науки, що вивчає життя мови в суспільстві й оперує поняттями “мовний стан”, “мовна ситуація”, “мовна політика”. Чи не найголовніше з цих положень сформульоване відомим американцем О. Топпінгом так: “Доки освіта й право працюють чужими мовами, уся система лишається чужою для народу”. Або народ має перейти на ту чужу мову, тобто стати вже іншим народом, або освіта й право (передусім ці дві життєво важливі сфери!) мають облишити чужу мову. Тривалий час для українця вища освіта й право були доступні лише чужою мовою — російською).
В умовах “перебудови” пожвавилося національне життя. 28 жовтня 1989 року вийшов “Закон про мови в УРСР”, який відновив державний статус української мови. 25 червня 1992 р., після проголошення незалежності України, приймається Закон “Про національні меншини”, де давалось чітке визначення поняття “національної меншини”. Національним меншинам було надано право використання рідної мови, вивчення її у державних навчальних закладах або через національно-культурні товариства. Нарешті в ст. 10 Конституції України, прийнятій V сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р., визначалось: “Державною мовою в Україні є українська мова”. Згідно з Конституцією держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, а також гарантувати вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Нова Конституція — це основоположна ланка у формуванні законодавчої бази, яка регулює національні проблеми, в тому числі у мовній сфері. Була розроблена і затверджена Державна програма розвитку українського та інших національних мов до 2000 року.
За роки незалежності України відбулися істотні зміни у ставленні населення, особливо вчителів, керівництва шкіл до мовної реформи, створення національної школи, виховання молоді в дусі національної ідеї. На Одещині зростає кількість україномовних шкіл, створюються навчальні програми і учбово-методична література нового покоління українською мовою. Збільшується обсяг української мови в засобах масової інформації, що сприяє підвищенню загальної мовної культури громадян, вихованню в них поваги до української мови. Якщо до прийняття Закону про мови в Одесі було всього дві українські школи, то тепер їх вісімнадцять. Але цього мало, враховуючи, що українці складають половину населення міста, а навчаються українською мовою всього 11% школярів. У 1995-1996 навчальному році в Одесі російською мовою навчалося 86% студентів, 87% дітей в дошкільних навчальних закладах. Таким чином, питома вага українських закладів освіти набагато менша від частини українців серед жителів нашого міста.
Державна політика у сфері мови забезпечує громадянам України вільний вибір мови навчання дітей і в той же час забезпечує можливість широкого вивчення державної мови у навчальних закладах, обумовлює орієнтацію системи освіти, культури, науки, інформатики переважно на українську мову. Згідно з законами українська мова є мовою діловодства і документації державних, партійних і громадських органів, судочинства, нотаріального діловодства, однією з мов міжнародних договорів та угод тощо. Мовна політика спрямована на поєднання у діяльності органів державного управління принципу державності української мови з гарантіями розвитку та використання мов національних меншин.
Поряд з державною мовою у світовій практиці використовуються терміни “офіційна мова”. Офіційна мова — це мова, законодавчо або традиційно закріплена як обов’язкова для використання в державному і суспільному житті країни чи її певного регіону.
Мова — це обличчя нації. Олесь Гончар говорив: “Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”. Щоб побудувати справді сильну державу, потрібно, безперечно, відновити економіку, але не слід забувати й про культурні й духовні цінності, без яких мети не досягти. Національна свідомість починається з освоєння рідної мови. Люди повинні усвідомити, що неможлива нація без рідної мови, яка в українського народу є воістину солов’їна. На всесвітньому конкурсі мов українська за красою звучання та мелодійністю зайняла одне з перших місць. Після такого визнання треба не тільки любити, але й пишатися мовою свого народу. Адже батьки наші проливали кров, щоб побачити свою Вітчизну вільною, зберегти давню історичну самобутність, неповторну культуру і мову. Рідна школа дає молоді необхідні знання і виховує справжніх громадян-патріотів нашої молодої держави.