Кожна національна література виростає з фольклору. Фольклорні твори можна розглядати не тільки як джерела вивчення історії літератури, але і як чисто історичні пам'ятки. Історик Микола Костомаров, наприклад, історію України вивчав за народними піснями й іншим пропонував це робити. Прислухаємося до порад відомого вченого і письменника.
Що ж можуть розповісти дослідникові історії тієї частини Північного Причорномор’я, яку нині називаємо Одещиною, українські народні пісні? Багато — аби ми хотіли тільки в ці пісні вчитатися або вслухатися. У найдавніших з цих пісень часто згадується річка Дунай: “Тихо, тихо Дунай воду несе...” І Марина в однойменній поемі Тараса Шевченка співає таку пісню:
Ой гиля — гиля, сірії гуси.
Гиля на Дунай.
Зав’язала головоньку,
Тепер сиди та й думай.
Пісень з Дунаєм багато. Деколи він означає навіть не назву річки, а воду взагалі: “Ой за горами вода дунаями”, або “Понад дунаями вода стоянами”. Очевидно, Дунай в житті наших предків відігравав унікальне значення. Історики підтверджують здогади фольклористів: у VI ст. нашої ери відбулося велике переселення народів. Слов’яни, ідучи з Середньої та Східної Європи, розселилися і по Ватіканському півострові до Адріатики і Пелопонесу включно, і Дунай став головною, серединною рікою слов’янського світу. З приходом до Європи угорського племені, з поширенням впливу Візантійської держави на Північне Причорномор’я Слов’янщина стала почуватися роз’єднаною і ущемленою. Українці-русичі були відтиснуті на північ, але впродовж довгих століть київські князі Аскольд, Олег, Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав пам’ятали про своє дунайське коріння і боролися з візантійцями-греками за Придунав’я (Святослав, узагалі, вважав, що столиця його держави мусить стояти лише на Дунаї). Раз по раз київські дружини прямували на південь то морем, то узбережжям мимо того місця, де колись виникне (вірніше — виросте з невеликого рибальського села Коцюбіїв) Одеса. А місцевість була густо заселена слов'янами — уличами й тиверцями.
Після навали татаро-монголів, утворення Кримського ханства, падіння Константинополя картина різко змінилася. Степи між річками Дунаєм на півдні і Савранкою та Кодимою (Кодиною) на півночі стали ареною затятої боротьби між українськими козаками і ординцями та турками. Боротьба ця знову ж таки відбита в українських історичних піснях і думах.
У давній козацькій пісні усе ще “протікає” Дунай:
Хто не пив води да дунайської,
Той не їв каші козацької.
У рядках пісні присутні і пісенна традиція (співати про Дунай як про щось найрідніше), і реальні події вже доби козацької: у середині XVI ст., і в наступні часи козаки-запорожці на човнах-чайках робили щорічні походи на міста Очаків, Білгород, на дунайські фортеці Кілію та Ізмаїл, у яких сиділи турецькі залоги. Десятки, сотні козацьких кобзарів співали про морські походи запорозьких отаманів Феська Покотила, Самійла Кішки, Івана Підкови, який мав ще прізвище Серп’яга, розповідали про поневіряння полонених козаків на турецьких галерах-каторгах, про постійні герці представників козацького прикордоння з ординцями та яничарами.
Один з таких герців відбувся поблизу Кілії і став сюжетом “Думи про козака Голоту”:
Ой полем, полем Килиїмеьким,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча,
ні третього болота.
Козак Голота виходить з бою переможцем. А от його побратимові не пощастило, про це розповідає дума “Смерть козака на Кодині-долині”. Ще в одній думі, “Отаман Матяш Старий”, ідеться про те, як досвід старого отамана дозволив невеликому загонові запорожців перемогти великий загін турків-яничар. І сталася ця пригода “на усті Самари-Богу”, тобто при впаданні річки Саврані у Південний Буг.
І подальша історія краю добре простежується за народними піснями. Після розгрому російським військом Запорозької Січі, після перейменування Коцюбієва-Гаджибея на Одесу залунав цей новий топонім в устах народних бардів — кобзарів та лірників. Про місто Одес чи Адес співали чумаки, що їздили по сіль на приодеські лимани, співали утіклі кріпаки, яким праця в молодому капіталістичному місті здавалася легшою за панщину:
А в Одесі добре жити,
Мішком хліба не носити,
На панщину не ходити.
Подушного не платити.
Ні за плугом, ні за ралом —
Називають мене паном!
З цього часу, кінця XVIII — початку XIX століття, можна вже говорити про твори літераторів, для яких мистецтво слова стало професією.
Але у списку письменників-класиків, імена яких лишилися в історії краю, першим стоїть ім’я Овідія, давньоримського поета, який відбував заслання у Північному Причорномор’ї десь на межі старого й нового літочислення. Тут Овідій написав свої “Послання” та “Скорботні елегії”. Його ім’я дало назву районному центрові Одещини — Овідіополю.
З пізніших століть твори конкретних авторів до нас доходили мало, але вони є. Скажімо, у липні 971 року під час останнього походу на південь київський князь Святослав зустрічався на Дунаї з візантійським імператором Іваном Цимісхієм. Відомий візантійський історик та письменник Лев Диякон, який був свідком зустрічі, накидав тоді такий портрет Святослава: був він “помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кошлатими бровами та світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим надмірно довгим волоссям над верхньою губою (вусами). Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся — ознака знатності роду. Міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком пропорційні. Виглядав він досить суворим і диким. В одне вухо у нього було протягнуто золоту сережку; вона була прикрашена золотим карбункулом, обрамлена двома перлинами. Одяг на ньому був білий і відрізнявся від одягу інших лише чистотою”. Портрет цей на диво нагадує зовнішність пізніших козачих ватажків. Наприклад, на графічному портреті Івана Підкови (XVI ст.) присутні ті самі атрибути: голена голова з “оселедцем”, чиста борода, довгі вуса і сережка у вусі. Усе це наштовхує новітніх істориків на перегляд усталених поглядів на часові початки українського козацтва.
Біля Гаджибея (Одеси) пролягав шлях гетьмана Івана Мазепи та Карла XII у 1709 році. Після поразки під Полтавою вони не пішли на захід, де їх могли б наздогнати вороги, а на південь і згодом досягли гирла Південного Бугу. Одеський історик Ф. Брун у книзі “Доля місцевості, яку займає Одеса” писав: “Супутники Карла XII детально описали все, що їм здавалося гідним уваги під час відомого подорожування шведського короля від околиць Ольвії до Бендер”. Напевне, описали вони й тодішній Пересип, у якому побували. Описи ці ще будуть належним чином перевидані. Вони збагатять наші уявлення про події минулих століть, пов’язані з Одесою та її околицями.
Через століття, у 1812 році, з-під тієї ж Полтави до Причорномор’я примарширував із загоном ополченців поручик Іван Котляревський. Ішла війна з Наполеоном. Іван Петрович зі своїм загоном мав стерегти південний кордон від нападу можливих союзників французького імператора. Після цього походу Котляревський, зачинатель нової української літератури, пишучи нові розділи поеми “Енеїда”, вплів до веселого твору мотиви патріотизму: “Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинність ісправлять”. Або:
Любов к отчизні де героїть.
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійко,
Козак там чортові не брат.
Читаючи це, українці згадували часи героїчної боротьби козаків за волю для рідного краю.
Чи приїздив малий Тарас Шевченко на батьковому чумацькому возі до Одеси? Про це все ще сперечаються історики літератури, краєзнавці. Та це, можливо, не так і принципово. Важливіше те, що твори та ідеї Великого Кобзаря знайшли співчутливий відгомін у місті біля моря. Сюди приїздило й жило тут чимало близьких друзів Шевченка — Яків де Бальмен, Варвара Рєпніна, Андрій Лизогуб та інші. Саме з Одеси до Шевченка-солдата ішли співчутливі листи, книги, малярське приладдя.
У 1850 році до Одеси вдруге приїздив Микола Гоголь.
Княжна Рєпніна зустрічалася з ним, показувала лист Шевченка із заслання, у якому поет висловлював жаль, що так і не познайомився досі з Гоголем.
Після цього княжна послала своєму другові на півострів Мангишлак гоголівські “Мертві душі”. Автор же цього твору в одеські місяці напружено працював над другим томом “Мертвих душ”.
Могутня творчість Т. Шевченка зумовила швидкий ріст самосвідомості українців. Після Шевченка ні в кого не могло бути сумнівів, що українська література живе й розвивається. Але саме у 60-70-і роки з’являються урядові циркуляри, укази, які забороняють українську мову як мову освіти й друкування книг. У 80-і роки переслідуються вистави українською мовою. Славетний український Театр корифеїв не мав права виступати в українських губерніях Російської імперії. Та ніщо вже не могло зупинити розвиток відродженого слова. З’являються нові літературні імена, по великих містах України виникають культурницькі Громади.
До одеських “громадівців” перед виїздом за кордон приїздить ідеолог цього руху Михайло Драгоманов, про що згадує у своїх “Споминах” Євген Чикаленко.
Слідами Драгоманова, дядька по матері, дістається згодом Одеси і Лариса Косач — Леся Українка. Уперше провідала вона місто 1888 року. Проживала у сім’ї нового керівника Громади Михайла Комарова — визначного критика, фольклориста, бібліографа, автора чотиритомного “Словаря російсько-українського”. Дочка Михайла Федоровича Маргарита Комарова стала однією з найближчих подруг поетеси. Саме у неї зупинялася Леся, коли ще кілька разів за своє коротке життя приїздила до теплого моря. Враження від цього моря, від портового міста відбилися у цілій низці творів Лесі Українки, а початок їм поклав поетичний цикл “Подорож до моря”.
Приїздив на засідання одеської Громади й учитель з Ананьева Петро Ніщинський. Згодом він переселився до Одеси. Набула широкої популярності його музична картина “Вечорниці” до п’єси Т. Шевченка “Назар Стодоля”, особливо — композиція “Закувала та сива зозуля”. Був відомий П. Ніщинський і як автор ліричних романсів, і як перекладач з давньогрецьких класиків.
У 80-х роках проживав в Одесі Іван Нечуй-Левицький. Тутешні спостереження були викладені ним у романі “Над Чорним морем”. Ідейним підгрунтям цього епічного полотна стала боротьба між українськими народниками і провідниками утопічного соціалізму — “драгоманівцями”. Сьогоднішній молоді варто було б почитати його, оскільки роман виразно перегукується із сучасністю, якій притаманні зіткнення, зіставляння та протистояння різних ідей.
Часто бував в Одесі Михайло Коцюбинський, письменник, перейнятий соціалістичними ідеями, член патріотичної організації “Братство тарасівців”. Михайло Михайлович працював у філоксерній комісії, що наглядала за хворобами виноградних плантацій, їздив по Бессарабії та Криму. Потрапляючи до Одеси, Коцюбинський заходив до Громади, і діяльність її його не задовольняла. З позицій своїх соціалістичних переконань письменник критикував український лібералізм. Образ нерішучого та боязливого українського ліберала вивів Коцюбинський у казці “Хо”.
Риси південного краю відображені ним в оповіданнях з життя молдаван та кримських татар. А до найбільшого свого твору, повісті “Fata morgana”, Коцюбинський вводить образ одеського робітника Марка Гущі, який займається революційною агітацією на селі. Цей літературний герой у нових курсах української літератури в середній школі заслуговує на докорінне переосмислення, оскільки на нього було накладено чимало зайвих ідеологічних нашарувань. Ясно, що Марко Гуща — явище глибоко національне, органічно пов’язане з виникненням перших українських політичних партій у період революції 1905 року і перед нею.
Що стосується творчості українських драматургів, то принаймні два з них були тісно пов’язані з Одесою. Мова про Марка Кропивницького і Михайла Старицького. Молодий Кропивницький 1871 року приїхав вступати до Новоросійського університету. Але вступив до російської театральної трупи, бо перед тим добре зіграв роль Стецька у виставі за п'єсою Г. Квітки-Основ'яненка “Сватання на Гончарівці”. Гра його дуже сподобалась театральним ділкам, і вони вмовили Марка Лукича стати професійним актором. Йому згодом це — практичне знання сцени — дуже згодилося, коли Кропивницький почав писати п'єси для українського театру корифеїв.
Такий театр під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького виник на початку 80-х років. Новоросійський край не вважався українською губернією, а тому український театр дуже часто приїздив до Одеси й мав тут співчутливих глядачів більш ніж досить.
Слава театру корифеїв росла, потрібно було розширювати репертуар. Самі керівники його, драматург і актор, старший із братів Тобілевичів — Іван Карпєнко-Карий працювали, не покладаючи рук. Писали власні п’єси, допрацьовували малосценічні твори інших українських авторів, запозичували сюжети в зарубіжних літераторів. Чимало п’єс було допрацьовано, започатковано, написано саме в Одесі (“Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького, “За двома зайцями” М. Старицького).
Газета “Одесский вестник” 1883 року надрукувала в російському перекладі оповідання Івана Франка “Грицева шкільна наука”. З того часу одесити починають стежити за творчістю цього великого таланту з Галичини. На все стачало снаги у Каменяра — і свої твори писати, і літературні сили групувати, організовувати друкування творів колег з Великої України. І. Франко, як справжній господар у світлиці рідного письменства, все облікував, усі важливі твори українських письменників XIX ст. проаналізував, кожному авторові визначив місце у літературному процесі. Це стосується всіх названих нижче письменників, а ще — М. Костомарова, П. Куліша, С. Руданського, А. Метлинського, які також проїздили через Одесу, відпочивали, творили в цьому місті.
У 1909 та 1912 роках І. Франко сам приїздить на лікування до Одеси. Нині про це можна прочитати на меморіальній дошці на будинку колишнього готелю “Лейпціг”, що на Грецькій вулиці.
Вулиця Грецька... А ще є вулиці Велика і Мала Арнаутські, Польська, Єврейська, Болгарська. Про що свідчать ці назви? Про те, що в портовому місті Одесі упродовж XIX ст. селилися представники різних націй. А серед них — і представники відповідних національних літератур.
Якщо говорити про росіян, то з тих, хто з’явився в Одесі у перші десятиріччя минулого століття, треба насамперед назвати імена Костянтина Батюшкова та Олександра Пушкіна. Останній за вільнолюбиві твори був висланий на південь служити під опікою намісника Бессарабії генерала Інзова. Старий генерал поблажливо, майже з любов’ю ставився до молодого поета. Пушкін, живучи в генеральському будинку, їздив, куди бажав, займався, чим хотів. Та ось Інзова (певне, за м’якість) відправили у відставку. Пушкін переїздить до Одеси на службу до канцелярії генерал-губернатора Воронцова. Той поставився до відомого поета як до простого чиновника, вимагав покори й дисципліни. Життя Пушкіна стало нестерпним. Можна сказати, що в Одесі він пережив більше сумного, ніж радісного. Його гонитель Воронцов полегшено зітхнув, відправляючи поета на північ: на прощання Пушкін обдарував його влучною епіграмою “Полу-милорд, полу-купец...” А от одесити завжди з піднесенням згадумли тринадцятимісячне перебування Пушкіна в їхньому місті і 1888 року на Думській площі вставили йому пам’ятник.
В Одесі О. Пушкін написав цілу низку відомих віршів, закінчив працю над поемами “Бахчисарайський фонтан” і “Цигани”, напружено працював над першими главами “Євгенія Онєгіна”. Перебуваючи в Кишиневі та Одесі, Пушкін зацікавився історією України. Згодом, через два роки, він написав присвячену цій історії поему “Полтава”.
В Одесі бували в різні часи Віссаріон Бєлінський, Микола Добролюбов, Антон Чехов, Іван Бунін, Володимир Короленко, Олександр Купрін. В. Бєлінському належить фраза: “О провінція — жахлива річ! Одеса — чарівне місто, але для проходящих”. Фраза знаменна. Справді, у портовому місті процвітала купівля-продаж, за матеріальним зиском шалено гонилися грошові ділки, у густо набудованих шинках шумів робітній люд. Творча людина незручно тут почувалася. Хіба що повчитися певний час в університеті, полікуватися купанням у морі, вдихнути морської екзотики, але потім — далі, на батьківщину, до культурних центрів Києва чи Москви, де було більше можливостей для друкування творів, для організації художніх виставок тощо.
Невдовзі після від’їзду О. Пушкіна з Одеси до його маєтку в селі Михайлівському центр Новоросійського краю приймав іншого вигнанця, польського поета Адама Міцкевича. З лютого по листопад 1825 року мешкав той у будинку Рішельєвського ліцею, складав романтичні балади й романси, працював над другою частиною поеми “Дзяди”.
Друга половина XIX ст. ознаменувалась наростанням боротьби болгар за звільнення з-під отто-манського ярма. Велике повстання вибухнуло 1876 року. У ньому взяв активну участь і загинув поет Христо Ботев. Болгарський герой учився в Одесі, писав тут свої запальні вірші, збирав гроші і зброю для повстанців. Десятьма роками пізніше проживав у цьому ж місті інший болгарський класик Іван Вазов. Тут він почав писати великий роман “Під ігом”, який здобув широку популярність і в українському перекладі.
Чимало років називав себе одеситом основоположник нової єврейської прози Менделе Мойхер-Сфорім, який мав значний вплив на літераторів, які пізніше писали на ідиш. У тому числі — і на Шолом-Алейхема, котрий називав творчого попередника своїм дідусем”.
Шолом-Алейхем був тісно пов’язаний з Одесою, а в 1890 році поселився в ній із сім’єю. Тут він задумав і розпочав роботу над “Тев’є-молочником”, написав російськомовні “Вірші в прозі”, “Типи малої біржі”, нариси для місцевих газет, у яких сміливо критикував царську владу за недостатні заходи в боротьбі з епідемією холери.
Бували в портовому місті і літератори з Кавказу, з інших земель царської імперії, але, в основному, як люди “проходящі”. Про Одесу-місто, про навколишній край вони залишили свої спогади. І вони, і гості з віддалених країн намагалися вказати на своєрідні, неповторні ознаки міста й одеситів. Чимало разів було сказано, шо Одеса — місто багатонаціональне. Цього ніхто не стане заперечувати. Але найточніше тут, на нашу думку, висловився уродженець Одеси, російський письменник радянського періоду Лев Славін: “На Одесі при всьому національному розмаїтті її лежить відчутний український відбиток. У селянському хлопцеві, у капітані далекого плавання, в університетському професорі раптом проглядав, зберігшись у всій чистоті, тип запорожця з козацької січової вольниці — весь цей сплав завзяття, гумору, сили, поезії”.
Двадцяте століття починалося для України обнадійливо. Національна стихія, що накопичувалась і набирала сили, потребувала виходу і знаходила його. 1891 року у Каневі, на могилі Тараса, гурт українців присягнув боротися за самостійність і незалежність України. Серед них Іван Липа, що з 1900 року житиме в Одесі, і студент Віталій Боровик, і Борис Грінченко, і Михайло Коцюбинський, і Володимир Самійленко. Пізніше долучився Микола Міх-иовський, який 1900 року випустив у Полтаві брошуру “Самостійна Україна”. Членів цього гуртка називали “тарасівцями”.
Розгром Росії у війні з Японією, наростання незадоволення народів чи, як їх називали тоді, “інородців” стали ознаками серйозної кризи імперії, яка здобула сумну славу “тюрми народів”.
Вулкан вибухнув 1905 року. 17 жовтня цар Микола II змушений був видати “височайший маніфест”, який знімав заборону з української мови і дозволяв гуртуватися в різні товариства. І вже 30 хшвтня в Одесі виникає перша на Україні “Просвіта” на зразок галицьких. Головою обирається лікар Іван Луценко, що проживав на Херсонській, 52. До кінця року у “Просвіті” вже було 150 членів, а на 1 січня 1908 року — 532, із яких біля сотні не були українцями. Друкарня Ю. Фесенка видавала багато книг українською мовою.
Відомо, що багато просвітян писало — хто вірші, хто прозу, хто публіцистику. Приміром, суддя і сенатор, а згодом Генеральний суддя УНР Сергій Шелухин віршував. “Франко 1903 року запропонував мені, — згадував він, — зібрати мої вірші й вислати йому. Я загаявся, а тоді Франко занедужав. Мій збірник пропав у Києві 1919 р.”
Надзвичайно багато зробив і написав колишній “громаді вець”, а потім просвітянин Михайло Комаров (1844— 1913). Постійна, самовіддана, каторжна праця його увінчалася чудовими виданнями, які досі мають чимале значення. Такими є книжки “Т. Шевченко в літературі і мистецтві” (1903 р.), “Українська драматургія” (1906 р.) із додатком 1912 р., “Вінок Шевченкові з віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів” (1912) та ін. Чимало душі і часу вклав М. Комаров у семитомне видання Степана Руданського, зберігши його спадок. Він уклав бібліографії видань Миколи Лисенка (1904), Івана Котляревського (1904), чимало перекладів з інших мов, а І. Франка друкував в одеських газетах російською мовою. Мешкав М. Комаров на вул. Поштовій, 27.
Не можна оминути короткочасне перебування в Одесі знаменитого поета-лірика модерніста Миколи Вороного. Приїхавши до Одеси 1902 року, він організовує видання чудового альманаха “З-над хмар і долин” у 1903 році, де поруч із творами письменників-традиціоналів друкує новаторські студії молодих (Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Іван Нечуй-Левицький, Агатангел Кримський, Василь Щурат, Петро Карманський та ін.).
М. Вороний до цього альманаху написав передмову, яку цензура заборонила. Поет згадує: “Що було робити? Без вступу якось ніяково... Тоді я, одержавши якраз посланіє Франка до мене, написав відповідь на його посланіє і надрукував замість вступної статті...”
Цей знаменитий діалог між двома друзями займає гідне місце в історії нашого письменства. М. Вороний чітко ставить вимогу перед колегами: “на естетичний бік творів має бути звернута найбільша увага”. Краса для Вороного — богиня, “натхненна чарівниця”: “її я славлю і хвалю, і кожну їй хвилину Готов оддать я без жалю. Мій друже, я красу люблю,Як рідну Україну!”
Після першого революційного вибуху починається активніша письменницька праця ще одного подвижника нашої літератури — Івана Липи (1865-1923), що 1900 року починає лікарську практику в Одесі. Деякі свої оповідання і казки він друкує в періодиці, у журналі “Українська хата”, в “Літературно-науковому віснику”. Видає альманах “Багаття” (1905).
І. Липа створює низочку чудових казок-притч, у яких охоплює і Всесвіт, і Землю, і душу людську. Володимир Самійленко писав про ці твори: “Вони обвіяні чарами щиро народного духу і повні поезії. Стиль у автора простий і колоритний... Казки ці, як звичайно всі гарні казки, однаково придатні як дітям, так і дорослим”.
1913 року з’являється повість І. Липи “Нові хрести”, де автор аналізує стосунки таємного оточення і жертовної праці кращих людей в ім’я народу.І. Липа разом з М. Вороним та С. Шелухіним заснував Одеську літературну спілку, під егідою якої видає низку книг. Зокрема, двотомник передчасно померлого (у 20 років) письменника Олексія Плюща.
Національна стихія, що вибухає після зречення царя, радує і тішить Івана Липу та його побратимів. Одеське громадянство створює Керівничий комітет, членом якого стає Липа. Він є співредактором першого часопису “Українське слово”. Його обирають комісаром міста, і аж до травня 1918 року він виконує цю тяжку місію. Восени, після повалення влади Гетьмана, Іван Липа стає міністром сповідань в уряді Директорії Української Народної Республіки і 1 січня 1919 року переїздить до Києва. Незважаючи на величезні труднощі, Липа проводить з'їзд єпископів з усієї України, які засновують Українську автокефальну православну церкву.
Опинившись в еміграції у селі Винники піді Львовом, де має періодичну лікарську практику, І. Липа важко переживає крах української революції: “І не тільки моя хата вже не моя, а весь край мені чужий! Там оселивсь Каїн, убійник свого брата, і запанував із усім своїм хамським кодлом. Любов свята вмерла, і народилася звіряча жорстокість. Воля похована в тюрмах, і лаврами заквітчалась сваволя... Весь край в полоні розбійників з вічно кривавими руками. Смерть і тління повисло над ним... Колись загартовані борці вже поділяють із ворогом хліб-сіль. Свята ненависть до нього погасла”.
І. Липа помирає від раку шлунку 13 листопада 1923 р., похований у Винниках поблизу Львова. 1924 року син Юрій видає збірник притч і казок батька “Світильник неугасимий”, що був перевиданні! 1935 і 1995 року.
Україна тим часом переживає пекло громадянської війни і більшовицької окупації. Розбудова першої Української держави перервана.
Починається дифузія на Україну більшовицьких ідей, гасел, військ і емісарів. Безжалісне, методичне винищення усіх “ворогів” приводить до встановлення диктатури однієї партії, однієї ідеології. А це стає причиною шоку, паралічу, депресії більшої частини суспільства на довгі роки. Лише невелика частина його “проявляє активність” сама або маріонетково смикається ниточками з Москви.
Свідомі українські сили або гинуть, як доктор І. Луценко (в бою під Староконстянтиновим) чи міністр УНР М. Білінський (зарубаний у Базарському поході), або виїздять, емігрують за межі України, як І. Липа, К). Липа, С. Шелухин.
Та народ залишається на землі своїй. Його національна стихія, розбурхана за роки існування УНР, уже не піддається знищенню. Її можна лише стриножити, ув’язнити, приручити. Задля цього більшовики роблять деякі поступки, дозволивши “коренізацію”, “українізацію”, створивши видимість державності — Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Це була, за задумом Леніна і Троцького — містифікація національного відродження, у яку, однак, повірили тисячі і мільйони українців, сприйнявши її як справжню (досить згадати вірність їй, а потім і самогубство Мик. Скрипника, Мик. Хвильового та ін.).
Дм. Донцов, живучи в еміграції, досить точно описав стан України в міжвоєнний час таким порівнянням: “Тому це і виходить танець ведмедя на розпечених плитах, який виводить ось уже стільки років Україна під києм Кремлівського цигана, з марксівським “камертоном розуму” в одній руці, а в другій з ленінською нагайкою, яка відбиває нам приватновласницькі печінки”... (Д. Донцов. Дві літератури нашої доби, Львів, 1991, стор. 82).
А виховування, дресирування партією “інженерів людських душ” нагадує йому муштровку царських солдатів: “грізне гукання фельдфебелів: “Сматрі вєсєлєй! Падтянісь! Эш начальника глазамі!” .
Що ж, життя є життя, неволя є неволя. І письменникам доводиться вивчати нову абетку нового життя, освоювати нові, жорстокіші правила поведінки. Валентин Катаев побував у 1920 році в одеській більшовицькій в’язниці — і цього йому вистачило на все життя. Максим Рильський посидів з 23 березня по 28 квітня 1931 року у Лук’янівсь-кій — і став “сматрєть вєсєлєй”.
Та тоді, у громадянську, в Одесі літератори, поети, прозаїки гуртувалися навколо окремих осіб, збиралися то в кафе, то по квартирах. Обтісуються, кристалізуються такі таланти як Едуард Багрицький (Дзюбін), Валентин Катаев, Юрій Олеша, Ілля Ільф, Володимир Сосюра, Сергій Бондарін, Семен Кирсанов та інші. У лихоліття громадянської війни у нашому місті жив і творив славетний російський письменник, лауреат Нобелівської премії І. Бунін. Тут він написав кілька оповідань та публіцистичних есе (напр., “Окаянные дни”, у яких глибоко розкривається антигуманна сутність більшовизму).
Володимир Сосюра (1898-1965) в Одесі опинився 1919 року, коли став курсантом військово-політичних курсів при 41-й стрілецькій дивізії. Любов до поезії водила його по всіх отих зібраннях поетів і він пізніше згадував: “...Я познайомився з Юрієм Олешею, з поетами Шенгелі і Багрицьким, які в світлі і добрі руки взяли моє серце і показали йому дорогу в блакитне небо поезії”.
І що цікаво — саме в Одесі відбувається з молодим поетом метаморфоза, яку дехто називає другим народженням: прояснюється національна свідомість. Як свого часу Ольга Кобилянська, Юрій Федькович з німецькомовних перетворилися в українців. Як Панас Мирний раптом перейшов на українську, записавши 28 квітня у щоденнику: “Не начать ли дневника писать на украинском Языке? С завтрашнего дня бросаю московский и берусь за свой”. А було йому тоді 16 років!
В.Сосюра написав вірша українською мовою і послав до газети “Одесский коммунист” із супровідним листом: “Дорогой тов. редактор! Посылаю для вашей газеты стихотворение “Відплата”. Я горжусь, что пишу по-украински, но с рабочим содержанием”. Наступного дня Володимир побачив на стіні, де наклеювали газету, великими літерами заголовок “Відплата”. “У мене ніби крила виросли!” — признається поет.
Тепер ми знаємо, яка йому була відплата долі за першу радість. Через якихось десяток літ він, згідно з отим “камертоном розуму”, писав: “Цвіте Радянська Україна, де хвиля в берег б’є дзвінка, там, де Дніпро гримить і лине, уже поставила турбіни міцна робочого рука”. А серце йому диктувало: “Ходою гнівною блукаю в своїм краю чужинцем я, пожаром очі застилає мені трагедія моя” (вступ до поеми “Мазепа”, опублікований по смерті поета). Рядки про “цвітіння” УРСР — це, за висловом М. Рильського, своєрідна “панщина” більшовицькому режимові, а про “трагедію” — це робота на полі власної душі.
У січні 1920 р. Херсонська губернія була поділена на Одеську і Херсонську губернії. Дніпровський повіт з центром в Олешках приєднаний був до Одеської губернії, і Микола Куліш, працівник народної освіти цього повіту був запрошений до Одеси на посаду обласного інспектора освіти. 1922 року він з родиною переїздить до Одеси і тут пише п’єсу “97”.
Цс перший правдивий твір про трагедію знищеного більшовиками села, про страшний голод 1921-1922 рр. Ю. Смолич писав: “П’єса “97” лишиться в нашій літературі як найяскравіший зразок з історичного нашого минулого”. Ця п’єса мала шалений успіх на сценах багатьох українських театрів.
А в січні наступного року автор працює над новою п’єсою “Комуна в степу”. І одночасно на одному диханні створює комедію “Так загинув Гуска”. Так Одеса стала батьківщиною трьох пречудових, талановитих п’єс цього автора.
Протягом 20-тих років письменницькі угрупування ростуть, як гриби, потім розсипаються, щоб утворити нові. В 1925 році до Одеського об'єднання українських пролетарських письменників входили Г. Вакар, В. Гадзинський,С.Голованівський та ін. В “Гарті” бачимо таких як І. Микитенко, М. Пригара, М. Орлик, П. Долина. До “Плугу” входять І. Сенченко, Т. Огневик, П. Педата ін.
Іван Микитенко (1897-1937) до Одеси прибув 1922 року, вступив до медичного інституту, одразу ж включився в літературно-мистецьке життя міста, активно друкуючись в одеських газетах і журналах, виступаючи на літературних вечорах. Він був керівником одеської філії літературної організації “Гарт”. Ранні оповідання його ішли в руслі вимог партії, як тоді писали критики, “відображали героїку селянської бідноти в революційних подіях часів громадянської війни, зростання класової свідомості незаможного селянства” і т. д.
Перша п’єса Микитенка “Іду” написана в 1926 році в Одесі. Присвячена вона темі організації колгоспів і комун.Та й усі його твори витримувались у партійному дусі, відповідали вимогам сьогодення, були цілком радянськими, ілюстративними. Але це не врятувало драматурга — він був так само розтоптаний більшовицькою імперією, як і Микола Куліш, з яким стільки боровся Микитенко, особливо з його “націоналістичними ухилами”. Молох більшовицький пожирав усе українське, талановите. А що талант у Микитенка був, свідчать повість “Вуркагани” і роман “Ранок”, де йшлося про долю безпритульних дітей.
Роман “Майстер корабля” Юрій Яновський почав писати в Одесі, а завершив і видав у Харкові 1928 р. Роман став визначним досягненням автора, але критикувався за те, що в ньому не діє “пролетаріат”. Надалі всі твори Яновського викликали брутальну партійну критику, йому доводилось їх переробляти.
Видатний український письменник і кінорежисер Олександр Довженко (1894-1956) після дипломатичної роботи у Варшаві і Берліні, після праці у газеті “Вісті ВУДВК” художником-ілюстратором з Харкова приїздить до Одеси в 1926 році, стає режисером кінофабрики. Саме тут почалося сходження Довженка на верхів’я світової слави. Одна за одною виходять його кінокартини: “Вася-реформатор”, “Сумка дипкур’єра” (повнометражний пригодницький фільм). А 1928 року йде у кіномережу видатний фільм “Звенигора” — символічний, глибоко національний, історичний. Фільм, який викликав скандал, бо сценаристи Майк Йогансен і Юрко Тютюнник (колишній генерал-хорунжий УНР) влаштували режисеру обструкцію — настільки він змінив сценарій. Тому надалі усі фільми Довженко знімав за своїми сценаріями. Кожен фільм ставав визначною подією в історії кіно: “Арсенал” (1929), “Земля” (1930), “Іван” (1932). Після кожного фільму виникали пристрасті, бурхливі обговорення. У 1958 році на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі “Землю” визнано одним з 12 найкращих фільмів світу, чим і Одеса має право пишатися.
Починається справжній геноцид проти українського народу. У 1929 році арештовують сотні українських патріотів, звинувачуючи їх у антирадянській діяльності.
1930 року відбувається широкорозрекламований суд над Спілкою Визволення України. 45 осіб, серед яких академіки, професори, вчителі, сидять на лаві підсудних, якою стала сцена Харківського оперного театру. Єзуїтська машина ГПУ так перемолола їхні душі, що вони беруть на себе все, що їм приписують, каються. “Опера СВУ, музика ГПУ”, — так гірко жартували тоді. Серед підсудних є група одеситів — академік Михайло Слабченко, син його Тарас, Андрій Ніковський, колись активний просвітянин, потім міністр УНР М. Ралев та інші.
Тарас Слабченко (1904 р. нар.) був розстріляний у 1937 році, його батько, історик та літератор академік Михайло Слабченко, народжений 1882 року в Одесі, звільнений 1947 року, помер 27 листопада 1952 р. від голоду в м. Первомайську (тоді Одеської області).
У самій Одесі був розстріляний і Микола Вороний, “гетьман української поезії”, як назвав його Симон Петлюра в 1919 році, коли на державному рівні УНР відзначала ювілей 25-річної праці свого поета.
Після переслідувань, висилки на три роки на Воронежчину, після арешту сина Марка (той відбував покарання на Соловках) заарештовують Вороного в Ново-Українці Одеської області, разом з 12 селянами (“Дело № 66162 по обвинению Павлюченко Логвина и др.”) М. Вороний проходив як основний підбурювач: “завербував селянина Гулика, компрометував заходи партії і уряду”. 23 квітня 1938 року особлива трійка при УНКВС Одеської області розглянула цю справу і постановила: “расстрелять”.
7 червня о 24 годині вирок було виконано. Сина Марка було теж розстріляно ще 3 листопада 1937 р.
Так що серед десяти тисяч розстріляних одеситів у ті роки є й ім’я видатного поета М. Вороного. Де його могила — поки що не встановлено. Тридцятилітнім був репресований талановитий поет Панько Педа (1907-1938), випускник Одеського ІНО.
Народилося і побувало в Одесі багато російських письменників.
Незабутній Валентин Катаев, який стільки сторінок присвятив Одесі — “Біліє парус одинокий” (1936), “Зимовий вечір” (1960),роман “За владу Рад” (1949,перероблений 1951 р.), виїхав до Москви у 1921 р.Знаменитий автор “Конармії” Ісаак Бабель народився на Молдаванці 1894 року, перебрався до Петербурга в 1916 р. Але там став автором і зачинателем “одеської школи” в російській літературі. Його знаменитий герой Бєня Крик не втрачає своєї популярності й досі.
Бабель був заарештований у травні 1939 року. Після трьох діб безперервного допиту його засуджено рішенням “трійки” до розстрілу. Вирок цього репресивного сталінського органу було виконано.
Євген Петров (1903-1942) народився в Одесі, він у співавторстві з Іллею Ільфом написав визначні сатиричні твори “Дванадцять стільців” ,(1928) і “Золоте теля” (1931). Загинув під час війни. Його друг Ілля Ільф (літ. псевдонім Файнзільберга) народився 1897 р. в Одесі. До Москви виїхав 1923 року. Загинув 13.04.1937 р.
Костянтин Паустовський жив в Одесі до січня 1922 р. Автор автобіографічної епопеї “Повість про життя” (1945-1960), книги про письменницьку працю “Золота троянда” (1955), історико-біографічної повісті “Тарас Шевченко” (1939) та багатьох інших.
Едуард Багрицький (Дзюбін) народився 1895 року в Одесі. У його творчості чимало українських мотивів — “Україна”, “Одеса”, “Тарас Шевченко”, “Дума про Опанаса” (1926). Він згодом виїхав до Москви.
Юрій Олеша (1899-1960) в Одесі навчався, виїхав 1921 р. до Харкова, потім до Москви. Найвизначніший твір його — романтична казка “Три товстуни”.
Народилася і прожила кілька місяців у Одесі велика російська поетеса Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко) (1888-1966). Її чоловік, відомий поет Микола Гумільов був розстріляний більшовиками в 1921 році, син Лев Гумільов репресований у 1934 із., але залишився живий, став відомим істориком. Анна Ахматова переклала російською збірку Івана Франка “Зів'яле листя” у 1958 році.
Знаменитий письменник, драматург, перекладач, оратор, видатний діяч сіоністського руху Володимир Жабо-тинський народився 1880 року в Одесі і прожив тут перші 18 років свого життя. Корній Чуковський згадує: “Він здавася мені світлоносним, життєрадісним, я пишався дружбою з ним і був певен, що перед ним широка літературна дорога. Але ось прогримів у Кишиневі погром. Володя Жаботинський змінився зовсім. Він почав вивчати рідну мову, порвав зі своїм дотеперішнім середовищем, незабаром перестав брати участь у спільній пресі...”
Жаботинський, ставши національно свідомим, дійшов до правильного висновку, що народ, який не має своєї держави, є неповноцінним. Ось чому все своє життя він боровся за створення єврейської держави. Глибоко розумів також стан українського народу, серед якого виріс, і захищав право цього народу на свою державу, підтримав Українську Народну Республіку, контактував із Симоном Петлюрою.
У блискучій статті “Урок ювілею Шевченка”, де він глибоко розкриває тезу про те, що великій поет є патріотом-націоналістом. І сам він стояв на позиції демократичного, творчого, конструктивного націоналізму. Його численні твори оспівують націоналізм як велику життєдайну і ліберальну ідею, яка не має нічого спільного з шовінізмом, расизмом або національною зарозумілістю.
І дуже показово, що В. Жаботинський закликав євреїв до створення єдиного фронту з українським національно-визвольним рухом. Нині пророчі думки видатного одесита стають дійсністю: Україна з Ізраїлем розвивають дружні стосунки.
1964 року прах В. Жаботинського, який помер 1940 р., з Нью-Йорка перевезено до Ізраїлю і поховано на горі Герцля в Єрусалимі. Одесити теж не забувають свого земляка — на будинку № 1 по вулиці Єврейській встановлено 1997 року меморіальну дошку.
На особливу увагу заслуговує талановитий поет, письменник і мислитель Юрій Липа (1900-1944), який глибоко розумів історичну долю України. У нього склалася цілісна концепція незалежної Держави (а в появі такої Липа був переконаний). У цій Державі і Чорне море, і весь Південь мали відігравати величезну роль. Своє розуміння національної ідеї Ю. Липа виклав у книзі “Призначення України”. Появі такої концепції, такого бачення (цілком реального, як ми переконуємося нині) сприяло його оточення з юних років, спілкування з друзями і однодумцями батька І. Липи.
Навчаючись у гімназії, Юрій жваво цікавився літературою, історією, сам писав вірші, хоч батько забороняв йому це. Та бажання писати було таке непереборне, що батько мусив повезти сина до Володимира Самійленка, до Івана Франка, показати їм те писання. Почувши схвальні відгуки таких авторитетів, та ще й Миколи Вороного, Іван Липа змирився і став допомагати синові.
Бурхливі події, що почалися після зречення царя, захоплюють, заполонюють душу, розум і уяву юнака, який тільки-но закінчив гімназію. “Краса відродження Країни” (Ол. Олесь) захоплює мільйони людей, навіть тих, що вже не сподівалися побачити Україну незалежною. Юрій з друзями-одчайдухами створюють Одеську Січ, яка одержує освячення і клейноди у церкві, де зараз в Одесі гімназія № 1.
1917-1919 р. батько з сином засновують видавництво “Народний стяг”, в якому видають зо два десятки книжок для народу. Назавжди лишаться в пам’яті вразливого хлопця картини смертельних герців січовиків з ненависними царистами, з ордами більшовиків, яким допомагали кримінальники типу Мишки Япончика, Григорія Ко-товського, Петьки Клина...
Потім був Київ, Кам’янець-Подільський, еміграція — до Польщі. Можна уявити, як страждала душа юнака, спостерігаючи розбудову незалежної Польщі — те, чого не вдалося Україні. Та ще ж, до того, змирятися з окупацією Західної України, прекрасного Львова, неподалік від якого лікарював тато. І сам Юрій вступає в 1922 р. на медичний факультет у Познані, який закінчує в 1929 році.
На цей час припадає і початок розквіту небуденного таланту Ю. Липи. “Літературно-науковий вісник”, що його редагував ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, згуртував навколо себе гурт молодих, наснажених ідеєю полі України творців — Євген Маланюк, Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Олекса Стеф;шович, Наталя Ліпи цька-Хол одна, Оксана Лятуринська, Улас Самчук, Олег Ольжич, Олена Теліга, Галя Мазуренко та інші. До цієї плеяди, до цього грона нездоланих співців належав і Юрій Липа. Нове покоління сповідувало “відродження давнього власного аристократичного духу України Володимира Великого і Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького і Івана Мазепи”.
1925 року виходить збірка поезій Ю. Липи “Світлість”,1931 року — “Суворість”, 1938 року — “Вірую”. Збірки просякнуті духом героїки, устремлінням до Величного, культом лицарства і боротьби. Прозовий доробок письменника не менш значимий. Історичний роман “Козаки в Московії” (Варшава, 1934 р.), три томи “Натагника” (1936-1937 рр.). Тут зібрано високомистецькі новели на теми війни 1918-1920 рр., зокрема багато чудових сторінок про Одесу.
Коли почалася війна, Юрій Липа переїздить до Галичини, лікує селян і поранених воїнів УПА. На захід іти відмовився, хотів бути зі своїм народом до кінця.
Взяли Ю. Липу енкаведисти в саду — від жінки і малих діток на Спаса 19 серпня 1944 року, у місті Яворів піді Львовом. Один із офіцерів дав “слово советского офицера”, “что врач через два-три часа вернется”. Через два дні його знайшли дружина з сусідкою, замордованого, закатованого. Там, у сусідньому селі Бунів, і похований вірний син Одеси, великий патріот землі нашої.
Ми тільки дивуємося, як міг він ще в ті роки розробити “Чорноморську доктрину”, прозірливо побачити “Призначення України”, знати про наступний “Розподіл Росії”, цей красивий і мудрий чоловік.
Наш знаменитий земляк був глибоко закоханий у рідний край. Свідченням цьому є його вірш “Одеса”:
П’ють елеватори, задихуючись, зерна,
Що Південь злотогрудий дарував,
Ревуть гудки, японський пароплав Коло норвезького спинив брунатні стерна.
О,місто-паво, міліонная таверно,
У сонці Бог тебе, мов килим, розіслав —
Впивайся винами, корінністю потрав,
Лови чужую річ, що дивна і майстерна...
У Радянській Україні комуністична партія знищувала український народ штучним голодом і в таборах ГУЛАГу. А письменники, котрі виживали і процвітали, складали їй славослів’я. Називалась така творчість “соціалістичним реалізмом”.
Створюючи у 1934 році єдину спілку письменників, сталінський режим не тільки ліквідував розмаїті за творчими платформами літературні групи і об’єднання, але й продовжив практикований ще російським царизмом процес затоплення національних літературних атлантид. Влада заохочувала переїзди талановитих поетів і прозаїків до Москви, Києва, інших столиць колишніх союзних республік, аби з позицій ідеологічного диктату “скеровувати” творче життя, впроваджуючи гнітючу зашореність методу соціалістичного реалізму. Хвиля за хвилею на інтелігенцію накочувалися політичні репресії — особливо жорстокими вони були в Україні. Тож наприкінці 30-х років літературне життя поза столицями було практично знекровлене; скажімо, Одеса того періоду стала яскравим прикладом подібного виснаженння.
А далі настало воєнне лихоліття, коли, як відомо, говорять гармати, а музи — мовчать. І Одеса — неповторна літературна оаза у XIX та у першій третині XX століття після звільнення у 1944 році від фашистів була в царині красного письменства практично пустелею. Лише через рік з’явилися перші збірочки віршів Євгена Бандурєнка, Віктора Бершздського, Юрія Трусова, Олександра Уварова. Але мине ціле десятиліття, поки вчорашні фронтовики осмислять пережите народом і кожним зосібна, накопичать професійний досвід, виберуть любимі жанри.
Помітною постаттю в колі одеських літераторів повоєнної пори був Євген Бандуренко (1919-1972). Очолюючи майже 10 років обласну письменницьку організацію, він постійно дбав про підготовку творчої зміни, належний фаховий рівень альманаху “Літературна Одеса”, збільшення обсягів продукції місцевого книжкового видавництва. Лірика Бандурєнка має виразне народно-пісенне забарвлення, тяжіє до мініатюрної форми:
Так ніщо, як море, не мінливе:
То воно воркоче, то гримить.
То воно і ніжне, і грайливе,
То суворе й грізне через мить.
Колір теж воно міняє часто:
Часом синє, часом — голубе,
Біле, олов’яне, зеленасте,
То від хвилі мертвої — рябе.
Як би не мінилося раптово,
Та його люблю я все одно.
Бо таки по-справжньому чудове І в своїй мінливості воно.Майже півстоліття виразно звучить в українській поезії одухотворена муза Володимира Гетьмана. Назвою його першої збірки став рядок з вірша Є. Бандуренка — “Рибальське щастя”, а головними героями постають земляки з села Маяки на Дністрі. Але собором дум, болінь і молінь поета завжди була Україна. Гетьмана не лякали ані рогатки радянської цензури, ані мстива безпам’ятність чиновництва: він боровся за збереження хутора Надія на Кіровоградщині (рідного гнізда корифеїв нашого національного театру), він у десятках творів і виступів перед читачами доводив, що справжні свята бувають не за календарем, а коли у школах, театрах, на вулицях міст гратиме-переливатиметься всіма кольорами мова наших предків, слово Шевченка і Франка. Вже в роки незалежності України В. Гетьман помітив і привітав молодих речників національного відродження, створивши поетичний цикл “Україна вічна”, де є такий твір:
У мирній хаті — наше Слово,
На мирній ниві — пісня рідна.
Іде година світанкова.
Іде розкршіено погідна.
І я стою благоговійно,
І закосичений промінням,
Де щебет виплеснувся рвійно Над тополиним сновидінням.
“Первая любовь”, “Улицы впадают в океан”, “Сладкая соль”, “Назначаю свидание”, “Время винограда”, “Капля меда”, — всього 50 книг побачили світ за життя поета, прозаїка і драматурга Івана Рядченка (1924-1997). Він народився в Одесі, на Приморському бульварі, в родині моряка. Тож вірші його просякнуті закоханістю в рідне місто, в неповторний портовий краєвид з маяком. Книги Рядченка (а вони виходили у світ в Одесі та Львові, Києві та Москві) є в десятках тисяч сімей одеситів, передаються від одного покоління до наступного. Про майстрів гравюри на металі кажуть, що вони володіють срібним штрихом. Подібне уміння було притаманне і перові Івана Рядченка. Україна мала в його особі відданого сина. Не тільки у двотомнику вибраних творів поета, але й першій-ліпшій збірці знаходимо натхненні рядки про рідну землю, Дніпро, Причорномор’я:
Святыня наша, тихий Канэв, ты потрясаешь нас, как гром.
Здесь, думой очи затуманив,
Кобзарь гуляет над Днепром.
Стоят почтительные внуки, придя за мудростью сюда.
Молчит над кручей у излуки благоговейная вода.
Легко и трепетно до дрожи!
И даже белый пароход, чтоб дум поэта не тревожить, как бы на цыпочках вдет.
Ще змолоду драматично складалася життєва доля Івана Гайдаєнка (1914-1994). Після закінчення морехідного училища він плавав на торговельному флоті. Наприкінці 1936 року фашисти захопили в полон команду теплохода, а отже, і 22-річного Гайдаєнка, потопили судно, а заручників кинули в похмуру середньовічну тюрму з красивою назвою “Санта-Марія”. Так озброєні пірати помстилися морякам з Одеси, котрі везли найнеобхідніше для бійців інтербригад, що чинили опір диктаторові Іспанії Франко.
Через три десятиліття, зіпершись на вагомий журналістський і літературно-публіцистичний досвід, Іван Гайдаєнко напише своє найкрупніше епічне полотно — роман “Санта-Марія”. Цей твір — про моральну стійкість і несхитність наших моряків, що витримали всі муки і незлагоди фашистських застінків, не схилили голів перед катами і з гідністю повернулися на батьківщину. Написана очевидцем і учасником подій трилогія витримала п’ять видань.
Якщо брати масштаб європейської історії, порівнювати з Києвом або Черніговом, то біографія Одеси виглядає відносно короткою: одні фахівці вважають, що нашому місту 600, а інші — лише 200 років. Однією з причин цього “протистояння” науковців є відношення кожної сторони до участі українського населення, зокрема козацтва, до освоєння території північного Причорномор’я. Ця роль офіційно або замовчувалася, або трактувалася довший час однобічно.
В дискусії про відтинок минулого нашого краю — кінець XVIII і початок XIX століть — сказав своє вагоме слово Юрій Трусов (1914-1991). Ще 1957 року він опублікував повість “Падіння Хаджибея”, яка згодом стала дилогією, а в кінцевому варіанті — тетрологією. Автор писав свій твір майже ЗО років і вивів, попри деякі застереження, правдиві образи козацьких ватажків Чепіги, Білого, Головатого, їхніх бойових побратимів в остаточному завоюванні Росією турецької кріп ості Хаджибей і навколишніх земель, зобразив їх активну участь в розбудові Одеси. І коли в нашому місті нині є вулиця Чорноморського козацтва, будується пам’ятник отаманові Антонові Головатому, то є в цім заслуга письменницького слова Юрія Трусова.
Завидною творчою активністю відзначається Анастасія Зорич — від початку 50-х років вона видала більше 40 романів і повістей. І кожна книга викликала резонанс в читацьких колах і серед критиків. По-перше, письменниця володіє рідкісною здатністю майстерно вивершувати сюжетні лінії. По-друге, як головних, так і другорядних героїв вона зображує виразно індивідуалізованими і життєво достовірними. Чи то виписуючи напівпригодницькі колізії, чи розробляючи любовно-психологічну тематику (з характерним для Одеси моряцьким колоритом: розлуки, щасливі та драматичні повернення в рідний порт, вірність дружин і наречених, а часом — їхні зради, невміння зберегти щастя), Зорич переконливо показує, що додає людині благородства, а що здрібнює душу, як вивищує добро, а як заганяє у сліпий кут зло. Тому книш автора — “Капитан дальнего плавания”, “Войди другом в мой дом”, “И остается доброта”, “Красный мрамор”, “Не смолкает прибой” та інші — найбільш “зачитані” в кожній бібліотеці.
Юнь не може бути байдужою до героїки, зокрема до славного минулого Чорномор’я і Одеси. Тому ще батьки і діди нинішніх школярів залюбки читали повісті “Твой сын, Одесса” и “Шли мальчишки в огонь” Григорія Карева (1914-1994), оповіді про А. Гайдара Володимира Лясковського, “Партизанську іскру” Сергія Полякова (1906-1961), “Тридцяту заставу” Якова Сікорського (1904-1980), “Шхуну “Зору” Юрія Усиченка (1919-1980). Військова тематика є провідною у творчості прозаїків Аркадія Голишева (1923-1994), Дмитра Сергієвича, Миколи Сердюкова.
У книгах балад Ізмаїла Гордона разом з автором проходимо подаленілими дорогами війни, наближаємо День Перемоги, бачимо не тільки “прозу” боїв, але й поезію військових буднів:
Война. Я спал на карте мира.
И было холодно и сыро В той школе возле Балатона,
В разбитых окнах тьма бездонна,
И плесень звезд цвела во мгле.
Недавний бой стихал во мне.
...И туг же спали люди, люди.
За партами, небриты и грязны.
Пока недолгое молчанье —
Зубрили сны однополчане,
Добрые застенчивые сны.
Зубрили поле, дом, тропу.
Им видеть так осточертело Тропинки в прорези прицелов,
Закаты в стереотрубу...
Після розвінчання культу особи Сталіна, під час так званої ідеологічної “відлиги” в літературу прийшло нове покоління, яке згодом назвуть “шестидесятниками”. Три книги віршів — “Материк” (1963), “Лада” (1965) і “Барельєфи” (1967) — утвердили Бориса Нечерду як поета яскравого метафоричного мислення, особливої сповідально-іронічної інтонації, незвичної мовної палітри, збагаченої науковим прогресом і розвитком гуманітарних ідей та концепцій. Появу самобутнього автора-модерніста тепло привітав речник класичного стилю Максим Рильський, довго листувався з ним.
Нечерда оновлював тематично-композиційні прийоми і ритмомелодику вихолощеного соцреалізмом жанру поеми. Якби скласти антологію зі ста кращих українських поем, починаючи від “Слова про Ігорів похід”, то кілька творів Нечерди були б включені у цей корпус. В дюжині виданих Нечердою збірок можна знайти підтвердження цій думці, якщо прочитати поеми “Віденські дні Тараса”, “Удвох із матір’ю”, “Данте”, “При світлі совісті”, “Ярешківський роман” та інші. І при цьому переконатися, що він і в епічних творах, і в мініатюрах говорить про найпо-сутніше: життя завжди неповторне, життя для кожного в однині, а світ — діалектично множинний.
Варто підкреслити, що одеський поетичний “фланг” в останні 30-40 років вирізнявся оркестровою силою, привабливим звучанням для всеукраїнського читача. Напружений ліризм і вміння розкрити найтонші порухи людської душі характерні для віршованого набутку Валентина Мороза, Тараса Федюка, Антона Михайлевського, Володимира Домріна (1934-1985), Віктора Нарушевича. А як вміють вивищити драматично суверенний світ особи, її жертовну чистоту Василь Барладяну-Бирладник і Олекса Різників, які в роки брежнєвського застою були засуджені за інакодумство, зокрема й віршоване. Була репресована також Ірина Ратушинська, яка зараз проживає в Англії, а її вірші друкуються в багатьох країнах світу.
Для Віталія Березінського буття — джерело натхнення. Під його пером традиційні предмети побуту та етичних норм наших степовиків, філософічні кольори каміння на берегах Бугу стають національною космогонією. Водночас поет у збірках “Вітражі”, “Слухаю море”, “Запас висоти”, “Автострада” демонструє вміння передати акварельно м’який урбаністичний пейзаж, атмосферу нашого портового міста.
Критик Василь Фащенко у глибокій статті з прикметною назвою “Південноукраїнський дух в літературі” підкреслював: “Сучасні письменники Одеси — природні діти Півдня, навіть трохи язичники: в них струмує прадавня енергія, живе розуміння і співчуття до драматичного досвіду предків, до його непереробного опору незгодам, який передається від покоління до покоління. Вони ... відтворюють дух своєї ріднизни — Одеси, Подністров’я, Побужжя. Бо тут — український народ і його слово.
...А коли чуття ріднизни втрачається, тоді знебарвлюється світ. Тож поет С. Стриженюк закликає нас (зішлюся на його “Вибране”): слухайте степ, нехай серед інтернаціонального сміху й міжнародного плачу нам “сниться світ по-українськи”.
А його однодумець А. Глущак збіркою “Тиждень” проголошує: ніщо не має вмерти — ні рідні річечки Батіжок і Зозулька на межі Поділля і Степу, ні душа поезії, яку в недавні часи бгали й гнали арканом догм і стереотипів, ні загублене українськими словниками давнє слово “креш”, витіснене “кока-колою”.
Якщо під таким кутом зору перечитати книги новел Анатолія Колісниченка “Дві притчі одного дерева”, “Хроніка Івана Скомороха”, романи “Птахи у відкритому морі”, “Таємниця безсмертя”, “Честь”, то постає висновок, що південноукраїнський дух жодному народові не чужий, а тим паче — не ворожий. Найновіші романи прозаїка “Катарсис”, “Енциклопедія блазня”, “Двійник президента” ставлять питання виховання, становлення людини в духовному протистоянні і боротьбі з комуноімперією, яка називалася СРСР і завалилася в 1991 році.
У жанровому секторі “оповідання — повість” трудяться активні учасники одеської “Просвіти” Микола Сухо-вецький і Олег Олійників. Перший достовірно й шанобливо передав у повісті “Хоро” світ болгар, котрі живуть на півдні України. А другий просвітянин більше тяжіє до давньоукраїнської минувшини.
Богдан Сушинський давно утвердив свій імідж романіста, якому підкоряється будь-який історичний зріз: події в його однотомниках і навіть епопеях можуть відбуватися на тлі сьгодення, маловідомих подій війни 1941-1945 рр., часів козаччини або навіть французького середньовіччя з його рицарями і мушкетерами. Письменник демонструє універсальну здатність вивершувати свої задуми — чи то назвемо написані російською мовою пригодницькі і навіть авантюрні сюжети, чи україномовне дослідження “Козацькі вожді України”, високо оцінені педагогами, краєзнавцями, учнями шкіл.
Моральний стан суспільства багато в чому залежить від стану дитячої літератури, відгуку дитячих душ на адресовані їм книги. В Одесі жив і працював справжній чародій слова Олександр Батров (1906-1987), який створив власну хрестоматію для підлітків і юнацтва: повісті “Утренний конь”, “Три бескозьірки”, “Приключения Лозанки”, “Время синего цвета”, “Мальчишки, звездьі, паруса” та ряд інших. Книги Батрова стали основою п’яти художніх фільмів, були перекладені естонською, грузинською, німецькою, китайською, польською мовами. Свого часу вийшла під егідою ЮНЕСКО антологія дитячого оповідання світу, куди від колишнього СРСР була включена тільки новела нашого славетного земляка. У кожній школі, в бібліотеках для школярів та юнацтва широко представлені твори Володимира Рутківського, Дмитра Буханенка, Анастасії Зорич.
Одеса має славу веселого міста. Тож професія гумориста і сатирика тут така ж природна, як морська спеціальність. Степан Олійник (1908-1982) і Володимир Іванович (1905-1985) усе своє життя гостро висміювали соціальні пороки — бюрократизм, лицемірство, прислужництво, казнокрадство. До цієї “веселої прополки” активно підключалися Євген Бандуренко, Микола Майоров, чимало хисту вклали Володимир Гаранін, Костянтин Сергієнко, Віктор Дзюба, Микола Палієнко. Щороку на Одещині відбуваються олійниківські читання, під час яких проголошується черговий лауреат гумористичної всеукраїнської премії імені Степана Олійника.
Серед письменницького загалу є представники рідкісних спеціалізацій. П’єси і кіносценарії принесли заслужений успіх Лідії Селштіній та Михайлові Цибі. Степан Ковганюк (1902-1982) переклав українською мовою практично всі книги М. Шолохова, а також окремі твори О. Герцена,І.Тургенева, О. Толстого, М. Пом’яловського (з російської), а також з польської — найвартісніші речі Г. Сенкевича, С. Жеромського, Б. Пруса, Я. Івашкевича.
В багатьох енциклопедичних виданнях України, на сторінках десятків журналів і сотень газет друкує свої статті та розвідки письменник-краєзнавець Григорій Зленко. Він , автор видань “Нетлінне”, “Книга пам’яті”, “Берег Пушкина”, “Одесские тетради”, де переважно оприлюднено маловідомі факти з культурного і історичного минулого Причорномор’я. Більше чверті століття Г. Зленко невтомно скеровує видання низки бібліографічних довідників краєзнавчого характеру.
В українському літературознавстві чимало науково вартісних сторінок написані членами Спілки письменників України Андрієм Недзвідським (1908-1984), Григорієм В’язовським (1919-1996), Михайлом Левченком (1922-1989), Іваном Дузем (1919-1994) — перш за все в царині шевченкознавства, теорії літератури і театрознавства. Василь Фащенко в ряді досліджень утвердив себе провідним знавцем української новелістики, багато унаги приділяє проблемам розробки характеру героїв, жанрово-стилістичних особливостей повістей і романів. Євген Прісовський визнаний аналітик віршування, зокрема послідовно і професійно популяризує творчість поетів Одеси.
Письменницька організація нашого міста — один з найбільших і творчо помітних загонів майстрів українського слова. Творчість багатьох одеситів відома далеко за межами нашої країни, відзначена престижними преміями в галузі літератури. Лауреатом найвищої Державної премії імені Т. Г. Шевченка є В. Фащенко. Звання лауреата премій присуджене С. Ковганюку (імені Максима Рильського), Г. Зленкові, В. Морозові, О. Різникову (імені Павла Тичини), А. Михайлевському (імені Андрія Малишка), А Ко-лісниченкові (імені Юрія Яновського), Б. Сушинському (імені О. Дюма). Одним з перших в роки незалежності одержав високу нагороду — Відзнаку Президента України І. Дузь. Іменами літераторів названі вулиці міста, на багатьох будинках є пам’ятні меморіальні дошки письменників.
Отредактировано gosha (Чт 03:30)