Наше місто є морською столицею України. І, як морські ворота нашої молодої держави, Одеса має своє давнє архітектурне, відмінне від інших українських міст, обличчя.
На превеликий жаль, з першого періоду існування нашого міста (Коцюбі'їв, 1415 — Хаджибей, 1794) не збереглося жодної архітектурної пам’ятки, якщо не рахувати старих козацьких цвинтарів, розташованих на околицях Одеси. Тому і сучасний архітектурний вигляд старого міста фактично сформувався у другій половині XIX — на початку XX ст. А ми сьогодні, йдучи вулицями, бульварами, проспектами, провулками та площами заповідної частини міста, повинні частіш звертати свою увагу, увагу гостей наших на старі будинки, архітектурні деталі їхніх фасадів, старі двори, бо в них своєрідно віддзеркалилась історія нашого міста, історія наших дідів-прадідів. Не так важливо, кому належали ці будинки — місту, державі, приватним особам (росіянам, полякам, евреям, грекам чи ще комусь), а будувались всі вони, переважно, руками наших пред-ків-українців.
Отож, почнемо невеличку екскурсію вулицями старого міста. Найвизначнішим одеським пам’яткам архітектури певно повезло: війна їх обійшла стороною, людські руки їх не зруйнували, окрім, звичайно, культових споруд, активно нищених агресивною радянською владою, тому будинки різного призначення, а також невелика кількість одеських палаців, збереглися до наших часів і досі є справжньою окрасою міста. Зауважимо, що зачинателем планування нашого міста був голандець за походженням Ф. Деволан. Саме йому Одеса завдячує, що її планування “є одним із вищих досягнень містобудівництва епохи класицизму”.
Центральна частина старої Одеси розташована на досить високому степовому плато, розрізаному трьома балками — Водяною, Військовою та Карантинною. Пониззя під ним, тобто прибережну зону, займав і досі займає морський порт. Так що Одеса своїм фасадом обернена до моря, до затоки. І в першій половині XIX ст. над одно-двоповерховою і малоцікавою забудовою вирізнялося кілька споруд різного призначення. Це був будинок старого театру (архітектори Тома де Томон та Ф. Фраполі), який знаходився на тому ж місті, де й теперішній театр опери і балету, тільки був орієнтований інакше. Він домінував над узбережжям Одеської затоки. Праворуч від театру протягом перших трьох десятиліть XIX ст. виросли два палаци — Потоцького (Софіївська вул., 5-а, архітектор невідомий) і Воронцова (архітектор Ф. Боффо) та міська лікарня (Херсонська вул., 5, архітектори Тома де Томон та Ф. і Д. Фраполі). Ліворуч від театру височіла громада так званих Сабанських казарм, побудована як склад для зерна, та повисли над високим берегом залишки аркади і башта Карантину.
Палац Потоцького побудований на зразок сільського аристократичного маєтку, окрім прекрасного класичного зовнішнього та внутрішнього оформлення, має ще й підземний грот з водоспадом та тунелем, що йде в напрямку моря. Восени 1996 р. цей підземний грот з його системами був відкритий знов для відвідувачів після багаторічної реставрації. А комплекс Воронцовського палацу разом зі стрункою білою критою класичною колонадою, що як чайка на мить застигла над урвищем і от-от полетить над морською затокою, досі є однією з візитних карток міста.
Місто, що росло, як гриб після дощу, одними з перших громадських будівель вирішило спорудити саме театр, міську лікарню, учбові заклади, не кажучи вже про культові споруди. Це позитивно характеризує громадські настрої населення Одеси.
Ще однією, навіть більш яскравою, візиткою міста став цілий ансамбль, що складається із геніально спроектованих і побудованих Приморських сходів (1841), двох великих адміністративних будинків з напівкруглою площею (архітектор А. Мельников, 1830), виконаних в стилі російського ампіру, та пам’ятника А. Рішельє (український скульптор І. Мартос, 1828, автор знаменитого пам’ятника Мініну та Пожарському в Москві). Цей прекрасний ансамбль був спотворений в 70-х р. XX ст. руйнуванням фунікулера та побудовою критого ескалатора.
Фасадом міста був Приморський бульвар. З нього відкривається чудовий вид на панораму Одеської затоки, починаючи від Шкодової гори і аж до Фонтанки, на Пересип, на Жевахову гору. Єдине, що не було враховано архітекторами та садівниками міста, так це те, що дерева, посаджені за останні сто років, не тільки закрили ансамбль фасадів будинків Приморського бульвару, але й унеможливили огляд панорами Одеської затоки з усієї довжини бульварів. Дві перлини одеської архітектури замикають бульвар з двох боків — палац Воронцова та будинок міської Думи (архітектор Ф. Боффо, 1834), споруджений спочатку для першої міської біржі.
Будинок сьогоднішньої одеської мерії є теж частиною своєрідного ансамблю, який складається з прилеглих будинків Приморського бульвару, пам’ятника О. Пушкіну,гармати з англійського фрегата “Тигр”, будинку Англійського клубу (архітектор Г. Торічеллі, 1841, сьогодні музей морського флоту) і будинку Товариства історії та старо-житностей, міського музею і бібліотеки (архітектор Ф. Гонсіоровський, 1883, тепер Археологічний музей), що оточують Думську площу, від якої починається одна з найгарніших вулиць Одеси — Пушкінська.
В другій половині XIX ст. місто продовжує прикрашатися новими будівлями, виконаними в іншому стилі, що прийшов на зміну панівному на початку століття класицизму. Головним напрямком архітектури у другій половині XIX ст. стає еклектика — своєрідне поєднання стилів попередніх епох: готики, барокко, російського (допетрівського) та ін.
В 1884-1887 рр. побудовано на місці старого театру, що згорів, всесвітньо знаменитий оперний театр (архітектори Г. Гельмер, Ф. Фельнер). Це друга за архітектурною красою, внутрішнім оформленням і оздобленням театральна споруда в Європі після віденської опери. Фасади театру витримані в дусі барокко. Ще до другої світової війни вона була щільно з фасаду і тильної сторони оточена будинками. Але під час війни були розбомблені два великих будинки на розі Рішельєвської та Ланжеронівської вулиць, і тепер перед фасадом театру дуже доречно розташоване невеличке доповнення до Театральної площі. Театр має зал на 1590 місць, плафон, прикрашений чотирма картинами віденьського художника Лефлера, та величезну люстру, вагою більш за тону, але так філігранно виконаною, що здається невагомою. Не можна також не згадати споруди приватного театру Сибірякова, на розі Херсонської та Кінної вулиць (архітектори С. Ландесман та М. Лінецький, 1903, 1914), в якому вже більш як сімдесят років діє український музично-драматичний театр ім. В. Василька.
Безумовно, велику роль в становленні Одеси як європейського міста відіграли не тільки морський торговельний порт, але і відкриття 1865 р. в нашому місті університету. Ще 1857 р. за проектом архітектора А. Шашина був побудований головний корпус для знаменитого Рішельєвського ліцею по вул. Дворянській, 2. Через вісім років цей будинок став першим корпусом так званого тоді Новоросійського університету. Згодом, у 1899 році, був збудований поруч корпус фізико-хімічного факультету,кількома кварталами нижче — корпуси та клініки медичного факультету (архітектори М. Толвінський та О. Борнардацці, зараз там діє медичний університет). А ще з 1833 р. Одесу прикрашав будинок Інституту шляхетних дінчат, побудований за старим кордоном порто-франко архітектором Ф. Боффо (тепер морський університет).
Останні десятиліття XIX ст. ознаменувалися появою нового стилю “модерн”, який проголосив перетворення “корисного в красиве”. При створенні нових пластичних і орнаментальних форм архітектури, які працювали в стилі “модерн”, звертались до природи, зображаючи мотиви її рослинних форм. Залучались нові будівельні матеріали: метал, скло, бетон, керамічне облицювання. Якраз в “модерні” знайшов себе одеський архітектор М. Линецький. За його проектом споруджено доходний дім Луцького (1903 р.) на розі вулиці Маразлієвської та Барятинського провулка. Архітектор Л. Влодек був майстром “живописного” модерну. Одним з найяскравіших прикладів цього напрямку є готель “Великий Московський” по вул. Дерібасівській (1904 р.).
Серед бібліотечних споруд перед веде Наукова бібліотека ім. М. Горького (найбільша і найстаріша бібліотека Півдня України). Спроектував і побудував її український архітектор Федір Нештурха у 1906 р. Привертає увагу також зовнішній вигляд Народної читальні, побудованої біля Привозу за проектом архітектора Ю. Дмитренка.
Храмові споруди різних конфесій, що мирно уживаються між собою в структурі міста і яким сьогодні, так би мовити, повертається друге життя, якраз найбільш потерпіли за радянських часів. Тому сьогодні Одеса не має величного Спасо-Преображенського собору, цікавого ансамблю Святомихайлівського монастиря, стрімкого силуету католицького костелу на Молдаванці та багатьох інших храмів і тому виглядає досить збіднілою після їх активного нищення. Але ті храми, які залишились, є вагомими архітектурними домінантами в загальній мережі вулиць нашого міста.
Невеличка кількість пам’ятників, які прикрашають майдани Одеси, варті уваги не тільки завдяки своїм мистецьким якостям, але ще завдяки тим людям, пам’ять про яких одесити увічнили таким чином, бо ці люди гідні цього. Це Арманд Рішельє, Михайло Воронцов, Ераст Анд-рієвський, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко та ін.
Подорожні суходолом (чумацькими возами, підводами, кіньми чи в екіпажах) в’їздили до Одеси через застави; ті, хто мандрував морем — прибували до порту (спеціальний морський вокзал було збудовано тільки у 70-х рр. XX ст.); відкриття ж залізничного сполучення, котре пов’язало Одесу не тільки з Європою, але й з Азією, примусило до побудови залізничного вокзалу, який був зведений у 1883 р. за проектом архітектора В. Шретера. З часом привокзальна площа була забудована з усіх боків, навіть стара в’язниця була там. А поруч з вокзалом наприкінці минулого століття виникло три заїжджі двори, що належали афонським монастирям Св. Пантелеймона, Св. Ілії, Св. Андрія. Побудовані вони були в різних архітектурних стилях, але призначення було одне — прийняти та обслужити великий потік прочан, що мандрували морем до храму Гроба Господнього в Ієрусалимі та до православних святинь гори Афон.
Сьогодні на місці старого вокзалу — новий, побудований у 1952 р. І для всіх гостей нашого міста звідси — перший крок до знайомства з Одесою, її вулицями, будинками, людьми. І, звичайно ж, з ринками Одеси. Дуже характерне і незабутнє враження справляють одеські ринки, а особливо “Привоз”. Саме зараз, в наші скрутні часи, ринки дають багато прикладів того, як люди повертаються до нормального життя в умовах ринкових відносин, проявляють ініціативу, підприємливість. З точки зору архітектури привертають увагу Фруктовий пасаж на “Привозі” (архітектор Ф. Нештурха, 1916) і два монументальних корпуси Нового базару (архітектор А. Тодоров, 1896), що виходять фасадами на Торгову вулицю.
Протягом XIX століття у зв’язку з розвитком торговельних, економічних, промислових, культурних контактів незрівняно виросло значення поштової служби. І сьогодні одесити звично і буденно сприймають наш величний поштамт, побудований ще 1893 р. (архітектор В. Харламов), а гості нашого міста з подивом і цікавістю розглядають просторий та високий, зі скляним дахом, операційний зал поштамту, відзначають його зручність, доцільність розташування в центрі міста, поруч з Новим базаром на вул. Садовій. А планувалось побудувати його біля залізничного вокзалу.
Зростала Одеса, зростала і її роль як торговельно-промислового, культурно-освітнього та курортного центру, тому і збільшувалась кількість приїжджих до Одеси у різних справах. А для їхнього розміщення були необхідні готелі, і тому мережа готелів в Одесі росла і росла. На сьогоднішній день старі готелі є не тільки функціонально необхідними, але й досі вони прикрашають своїм зовнішнім виглядом місто. Побудовані вони теж у різних архітектурних стилях і являють собою величні і цікаві споруди. Це готель “Лондонський” (архітектор Ю. Дмитренко, 1900, Приморський бульвар), “Брістоль” (ріг вул. Пушкінської та Буніна), “Великий Московський” (Дерібасівська) і особливо “Пасаж” (архітектор Л. Влодек, 1899, ріг Дерібасівської та Преображенської) — унікальна, європейського зразка споруда, що поєднала в собі і готель, і торговельний центр. Нічого доброго не скажеш про готелі, побудовані в “славні” радянські часи, хіба те, що вони потрібні.
Одеса по початок XX ст. була досить великим фінансовим центром всього південного регіону, тому архітектура банківських будівель свідчить про непорушну стійкість та вічність капіталів, що зберігались за їхніми товстими стінами. Тому більшість банків була побудована в ренесансному стилі: Обліковий банк (архітектор Ю. Дмитренко), Бесарабсько-Таврійський банк (архітектор С. Ландесман, 1903), Казначейство (архітектор Л. Чернігов, 1906), ломбард міський (архітектор В. Прохаска). А за квартал від цього ломбарду, напроти готелю “Бристоль” у 1899 р. завершилось будівництво приміщення Нової біржі. Ще у 1891 р. було об’явлено всесвітній конкурс на ескізний проект будинку цієї дуже важливої для портового міста споруди. Переміг проект архітектора В. Прохаски, присланий з Відня, але він був перероблений одеським архітектором О. Бернардацці. А в 1900 р. у зв’язку з вшануванням 50-річної творчої діяльності О. Бернардацці в боковій стороні вхідної лоджії було встановлено бюст зодчого, виконаний одеським скульптором Б. Едуардсом. В оформленні споруди використали карарський мармур, цінні породи дерева, роботи скульпторів Молінарі, Менціоне,Едуардса, живопис художників Кассіолі, Каразіна. Архітектура цієї споруди увібрала в себе венеціанську готику, мавританський декор тощо. Сьогодні ми всім цим милуємось, коли буваємо на концертах одеської обласної філармонії.
Необхідність у збільшенні кількості житла для швидко набираючого темпи росту міста призвела ще у другій половині XIX ст. до спорудження так звіших прибуткових будинків. Вони розкидані по всій старій частині міста і вирізняються своєю монументальністю та розмаїтими архітектурними стилями. Але що їх об’єднувало — багато-поверховість, бо земля в цій частині міста вже була дорога. Такі будинки є на вулицях Гоголя, Софійській, Торговій, Ніжинській, Спиридонівській, Грецькій та багатьох інших, і вони дуже виразно та позитивно впливають на загальне архітектурне обличчя міста, роблячи його величним, монументальним, європейським.
До справжніх перлин старої Одеси входили також дві курортно-санаторні зони, про які слід згадати окремо, бо одесити та гості з інших міст радо не одне десятиліття їздили туди не тільки лікуватись, але й відпочивати. Це сьогодні зведений нанівець Хаджибейський парк, куди спеціально ще до 1917 року була прокладена лінія електричного трамваю (маршрут № 20) та Куяльницькіїй курорт, де 1892 року був побудований один з найбільших в тодішній Російській імперії бальнеологічних закладів (архітектор М. Толвінський). Він ще й досі вражає своїми розмірами, архітектурним вирішенням та оформленням в ромагнському стилі. Але, на жаль, під час другої світової війни була підірвана дамба, що захищала територію курорту від солоних вод Хаджибейського лиману, і водною стихією, а потім ще й за допомогою людських рук було понівечено будівлю Куяльницької грязевої лікарні.
Згадаємо також добрим словом такі незвичні для степу, але дуже потрібні в житті міста архітектурні споруди, як мости. їх було трохи більше ніж сьогодні, бо місто росло і балки, через які вони були побудовані, засипались. Але ті мости, що зостались, треба берегти, знати поіменно, бо завдяки ним дуже зручно пересуватись вулицями старої Одеси з района в район. Це Сабанєєв міст, Строганов-ський, Коцебу, Новікова, Горбатий та ін. І зовсім молодий, але дуже доречний, “Тещин” міст, що з'єднав в одну лінію наші два головні бульвари — Приморський та Мистецтв.
Одеса сьогодні розтягнулась вздовж моря на кільки десятків кілометрів. Таким чином до системи паркіп, скверів, садів, які залишились нам у спадок під наших предків (Дюківський та Міський сади, парк ім. Т. Шевченка та ін.) додалися сотні гектарів зелених “легенів” міста — приморська паркова зона від Ланжерона до Дачі Ковалевського, а згодом це буде майже суцільний парк від м. Южного до м. Іллічівська.
Наше місто виросло майже в безводному степу, на березі солоного Чорного моря. Тому проблема забезпечення прісною питною водою була для одеситів завжди першорядною. Вони і вирішували її, призвичаюючись до місцевих умов. І це теж вплинуло на архітектурний вигляд будинків, дворів. Прямокутні двори, велика площа дахів давали змогу збирати дощову воду для споживання у різних цілях. Тому до 1873 р. у дворах нашого міста було споруджено майже 900 цистерн для збору життєдайної вологи. А вузькі горла цистерн прикрашались мистецько виконаними зрубами з мармуру, каменю, цегли, бетону. Добре, по-господарські змонтована система ринв, за якими постійно слідкували, справно працювала і після офіційного пуску водогону з Дністра у 1873 р. Тоді ж і був споруджений пам’ятник-фонтан на честь приходу до Одеси дністровської води між вівтарною частиною Преображенського собору та Преображенською вулицею. А зруби колишніх цистерн ще й досі деінде прикрашають старі одеські двори.
Характерною особливістю відзначались тротуари одеських вулиць. Вони вимощувались лавовими плитами, які як баласт, на вимогу одеського магістрату, привозили вантажні кораблі, йдучи порожняком до Одеського порту за збіжжям та іншими товарами, що відправлялись з Півдня України у різні куточки світу. На превеликий жаль, більша частина цих екологічно чистих тротуарних плит зникла за радянських часів під дешевим, але екологічно дуже шкідливим асфальтом. Зараз йде відновлення покриття вулиць в його історичній частині.
Одеса сьогодні майже вся збудована на катакомбах, які залишились після видобутку вапняку, що йшов на забудову міста. Вапняк був найдешевшим будівельним матеріалом, але наявність пустот під містом стало сьогодні загрозою для існування міста, враховуючи поганий стан водогінної та каналізаційної систем. Так що нашим нащадкам є над чим працювати, щоб зберегти рідне місто від руйнування, а катакомби освоїти для промислових, господарських, а може, й туристичних потреб.
Наше місто почало активно зростати за площею та за кількістю населення починаючи з другої половини XX ст., як і всі великі міста України. І розбудовувалось воно відповідно кількох генеральних планів. Нинішні нові райони на півдні, південному заході та на півночі Одеси будувались головним чином за генеральним планом, затвердженим у 1966 р. А на сьогодні і на майбутнє розбудова міста, його реконструкція, збереження заповідної історико-архітектурної частини Одеси здійснюється за останнім генеральним планом міста, затвердженим урядом України у січні 1989 р.
Під час війн, революцій, різних соціальних потрясінь забудова міста уповільнювалася, іноді на кілька років переривалася, але згодом знову розгорталася. Продовжується вона й зараз, однак своєрідність, індивідуальність Одеси відчувається лише в її історичній частині.
