На теренах Одещини ще 100 років тому народні театри були мало не в кожному великому селі. Артисти — прості люди збиралися стихійно напередодні великих свят і проводили репетиції, згодом грали. Ми, сучасники, можемо лишень уявити, якими змістовними, різнобарвними були спектаклі на свята Івана Купала, на Водохреще, під час Різдва, на Великдень чи під Новий рік.
Сьогодні достеменно відомо, що на рубежі язичництва і прийняття Володимиром Великим християнства в Україні-Русі виникає унікальний для тих часів ляльковий театр — “вертеп”. Наша історія зберегла для нас кілька варіантів вертепних драм. Принагідно згадати твердження російського майстра лялькового театру С. Образцова про те, що їх театр виник саме з “малоросійського вертепу”. На Одещині теж було багато таких театрів. Наші предки мали унікальні можливості знайомства з народною творчістю не лише української, а й російської, італійської, болгарської, візантійської культур.
Разом з освоєнням запорожцями чорноморських степів, а також розбудовою Одеси активізується і розвиток театрального мистецтва. У 1809 р. постає в Одесі споруда театру зі сценою, ложами, партером. Цей перший старий театр описує О. С. Пушкін у романі “Євгеній Онєгін”. У місті вирувало театрально-творче життя. Сюди приїздять М. Гоголь, М. Римський-Корсаков, Адам Міцкевич,О.Островський, А. Чехов...
З 1827 р. в цьому театрі постійно виступають українські та російські колективи. На його сцені фали великий М. Щепкін, П. Мочалов, весь акторський склад першої української театральної трупи К. Зелінського, негритянський трагік Айра Олдрідж, майстри італійської опери.
Більш ніж півстоліття проіснував перший Одеський театр. У 1873 р. він згорів. Ця трагедія одеситів дала міцний імпульс для здійснення ще грандіознішого, ніж попередній, і справді мистецького витвору — побудови нового красеня театру опери і балету за проектом віденських архітекторів Г. Гельмера і Ф. Фельнера. Три роки продовжувалось будівництво, і 1 жовтня 1887 р. відбулося його святкове відкриття. Як на той час, театр оснастили новітньою технікою, він мав певні акустичні і звукові переваги, унікальними закладались ландшафтні і паркові забудови, чудові інтер’єри.
Одеса стає справжнім мистецьким центром, до якого тягнуться і про який мріють найславетніші маестро. У 1893 р. на прем’єру “Пікової дами” до Одеси прибуває геніальний Петро Чайковський. Того незабутнього вечора на спектаклі була присутня славна Марія Заньковецька. Вона піднесла Петрові Іллічу лавровий вінок з написом “Від смертних безсмертному”. Чайковський знав і особливо шанував талант нашої славної землячки, яка перебувала у нашому місті на гастролях. Можливо з голосу Марії Костянтинівни Чайковський використовував у багатьох своїх основних творах український народний мелос. В свою чергу, після перегляду спектаклю з участю Заньковецької, Чайковський підніс їй вінок з написом “Безсмертній від смертного”. Ця стрічка з написом й донині зберігається в музеї театру і кінематографії у Києві.
На сцені одеської опери звучали голоси Шаляпіна і Собінова, Крушельницької і Нежданової, Козловського і Руденко, Лемешева і Гнатюка, танцювали Павлова, Плисецька, Уланова...
Серед шести театральних колективів Одеси особливе місце належить Українському музично-драматичному театрові ім. В. Василька (колишня Держдрама). Як засновників театру можна назвати славну плеяду майбутніх театральних зірок України Н. Ужвій, Г. Юру, Ю. Шумського, В. Добровольського, П. Нятко, Є. Пономаренко, Л. Гаккебуш, І. Замичковського та ін.
Цей відомий в Україні і за кордоном театр очолював В. Василько, іменем якого названий колектив. “Однією з найбільш характерних рис першого акторського та режисерського складу Одеської Держдрами була виняткова працьовитість. У театрі зібрались майстри різних мистецьких шкіл, досвіду, уподобань, та й до того ж люди різних характерів. Але свідомість того, що театр, і при тому театр першорядний, повинен бути, що він мусить завоювати глядача, що всім разом і кожному зокрема потрібно завоювати мистецький авторитет, мобілізовувала нас на творчий подвиг,” - говорив народний артист СРСР В. Василько.
На сцені театру йшли такі етапні і значні твори, як “97” М. Куліша (режисер М. Тінський), “Республіка на колесах” Я. Мамонтова (режисер В. Василько), “Диктатура” і “Кадри” І. Микитенка (режисер М. Терещенко), “Лісова пісня” Л. Українки (режисер Є. Коханенко) та ін.
За час другої світової війни театр більш як п’ятсот разів виходив на сцену, перебуваючи в евакуації. Грали в діючих військових з’єднаннях, частинах, госпіталях, на польових майданчиках.
У реперутарі театру не лише українська тематика, тут ставлять кращі п’єси світової класичної та сучасної драматургії, для прикладу, тут уперше в Україні було поставлено п’єсу Бертольда Брехта. Театр багато гастролює в Україні, за кордоном. Його нові постановки дивляться мало не всі жителі області.
На початку століття Одеса мала два російські театри — “Массодрама” (Майстерня Соціалістичної Драматургії) і “Красний факел”. Другий з часом остаточно перебрався до Новосибірська, а театр “Массодрама”, що намагався популяризувати в місті нову радянську драматургію" і боротися з традиційними формами сценічних постановок, збанкрутував. У театрі відчувався брак яскравих творчих особистостей як в акторському складі, так і в режисурі, невиразними були творчо-естетичні засади театру, формалізм домінував над реаліями життя.
1 жовтня 1926 р. цей театр влився до новоствореного російського драматичного театру, основу якого склали група молодих акторів Москви і Ленінграду на чолі з головним режисером А. Грипичем. Довелося заново підбирати репертуар, втілювати в життя нові принципи. В репертуарі театру з’явились п’єси А. Афіногенова, Н. Погодина, Вс. Вишневського, К. Треньова.
У повоєнний час вдалося створити немало цікавих і змістовних спектаклів в найрізноманітніших жанрах. Це передовсім “Вічно живі” В. Розова, “Зупинитись, оглянутись” Л. Жуховицького, “Барабанщиця” А. Салинського, “Усього тринадцять місяців” Ю. Динова, “Справа А. Сухово-Кобиліна”, “Цар Федір Іоанович” О. Толстого, “Людина з боку” (“Людина нізвідкіль”) І. Дворецького та ін.
За довгі роки свого життя в театрі було різне творчі злети, падіння, невдачі. Але не помиляться той, хто не шукає. Сьогодні театр знову и пошуку. Нові економічні реалії, нові політичні і естетичні виміри, демократичний, вільний вибір репертуару вимагають вдумливих, неквапливих, але кардинальних змін.
А ось історія ще одного одеського театру — Театру музичної комедії ім. М. Водяного, що розпочиналась у 1946 р. у Львові під керівництвом народного артиста України В. Скляренка. Вже своїм першим львівським спектаклем “Вільний вітер” І. Дунаєвського молодий колектив зажив про високі творчі наміри. Згодом відбулась ще одна постановка — “Одинадцять невідомих” М. Богословського. І ось через вісім років, у 1954-у, Одеса і Львів обмінюються театральними колективами. Львівський театр музичної комедії одержує постійну прописку в Одесі, а Одеський російський театр Радянської Армії — у Львові.
Великий успіх мала “Біла акація” І. Дунаєвського... Недаремно за радіопозивні Одеси взято музичний рефрен з цього спектаклю театру музкомедії, бо саме з цієї оперети розпочинаються одеські сторінки його творчості.
Репертуарну основу нового театру складали тоді теми сучасності, теми з життя Одеси і одеситів — “Четверо з вулиці Жанни”, “На світанку”, “Біля рідного причалу”, “Кому посміхаються зорі”. Глядачі з однаковим успіхом дивляться класичні оперети “Моя прекрасна леді” Ф. Лоу, “Людина з Ламанчі” М. Лі, “Циганський барон” Й. Штрауса, “Принцеса цирку” І. Кальмана, “Витівки Хануми” Г. Канчелі. Делікатно обходячи всі заборони партначаль-ників від культури, театр відроджує “призабутий” жанр мюзиклу.
Надовго запам’ятаються вистави “На світанку” та “Весілля в Малинівці”. Ці спектаклі багато років не сходили зі сцени завдяки могутньому таланту народного артиста СРСР Михайла Водяного, визнаного ще за життя королем жанру. Він багаторічний керівник колективу, його директор, актор. Саме ним була створена зоряна трупа — Маргарита Дьоміна, Людмила Сатосова, Семен Крупник, Віктор Алоїн, Ідалія Іванова...
Кілька років тому театр музичної комедії переїхав до нового сучасного приміщення вже на самому Французькому бульварі, неподалік від кіностудії.
Цвіте біла акація, цвіте весь бульвар Французький, у квітах ювілейні афіші: театру — 50 років і нові постановки “Я вам не скажу за всю Одесу”, “Карнавал на Французькому бульварі”...
У 1930 р. в Одесі утворений ще один театр — юного глядача. У місті на той час було багато вищих і середніх мистецьких закладів. Була модною демагогія: на підростаюче покоління покладаються великі надії. І в Україні, практично у всіх обласних центрах, один за одним відкривається безліч молодіжних театрів, спеціалізованих кінотеатрів, технічних центрів дитячої творчості, музичних дитячих колективів, палаців піонерів.
Театр юного глядача започаткований на базі музично-драматичного інституту ім. Бетховена. З підкресленою політичною пристрастю і відповідним естетичним смаком підбирався репертуар. Цей одеський театр мав найбільше глядачів. У його програмах такі значні твори, як “Червона Шапочка”, “Снігова королева”, “Син полку”, “Твій син, Одесо”, “Кайдашева сім’я”, “На всякого мудреця доволі простоти”, “Скляний звіринець” та ін. Директор театру В. Гончар каже, що в своїх майбутніх творчих планах театр враховує велике розмаїття дитячих та юнацьких запитів і смаків, дбає про інсценізацію творів української і зарубіжної літератур, особливо тих, які програмно вивчає сучасна школа. Його заповітною мрією є втілення проблемних, дискусійних, філософських і розважальних спектаклів, які виховували б глядача у найкращих традиціях українського народу.
Ще один дитячий театр прикрашає наше славне місто. Його фасад наче сам прийшов з якоїсь романтичної і казкової вистави. На сцені безліч постановок з акторами-ляльками, його вистави — найпопулярніша форма спілкунання з найменшими глядачами. Найдовірлинішмм і найщирішим глядачам Одеського ляльконого театру дітям даються перші уроки пізнання добра, закладаються основи відчуття прекрасного і високодуховного.
Одеса — один з визнаних театральних центрі» України. У нашому місті зросло і вийшло на світову арену чимало талановитих митців — акторів, режисерів, художникін, музикантів, кіномайстрів.
Витоки музичного життя нашого славного міста датуються початком його активної забудови. Уже 1799 р. тут був організований музикантський цех. Перша аматорська опера-вистава “Мельник — чаклун, брехун і сват” С. Соколовського вже відбулася у 1804 р.
З побудовою першого Одеського оперного театру в ньому розпочали виступи різноманітні трупи — оперні, драматичні, змішані. У 1811 році тут гастролює трупа князя Шаховського разом з кріпацьким оркестром М. Куликовського, згодом надовго в Одесі закріплюються різноманітні італійські оперні трупи. Деколи вони чергувалися з російськими спектаклями (трупа Штейна), а деколи російські та українські співаки брали участь в італійських спектаклях. У середині XIX століття в Одесі виступав видатний композитор Ференц Ліст. Саме на цей час припадає організація музичних товариств, які в основі своїй почали відстоювати права вітчизняних музикантів і акторів. Італійська опера потроху відходить на другий план. Концертне життя Одеси організовувало Філармонійне товариство, яке у 80-х роках століття об’єдналося з товариством любителів музики (керівник П. Сокальський) і тому одержало назву Одеське музичне товариство.
До Одеси часто навідуються світочі російської та української музики П. Чайковський, М. Римський-Корсаков, М. Мусоргський, С. Рахманінов, С. Крушельницька, Ф. Шаляпін, П. Ніщинський, М. Аркас.
У 1897 р. в Одесі відкривається музичне училище, яке з 1913 р. стає консерваторією.
В Одесі гастролюють М. Щепкін, П. Мочалов, К. Соленик, українські трупи К. Зелінського ставили “Наталку Полтавку” Котляревського і “Сватання на Гончарівці” Квітки -Основ'яненка.У 1871 р. М. Кропивницький дебютує на Одеській сцені в ролі Стецька (“Сватання на Гончарівці”). Протягом десяти років він виступав тут щосезону разом з М. Заньковецькою, П. Саксаганським, М. Садовським, Г. Затиркевич-Карпинською — Театром корифеїв.
З Одесою тісно пов’язані імена таких музикантів, як скрипалі П. Столярський і Д. Ойстрах, співаків І. Паторжинського, М. Гришка і О.Благовидової, балетмейстерів П. Вірського і М. Мойсеева. У місті працює філармонія, консерваторія ім. Нежданової, дитяча музична школа ім. П. Столярського, музичне училище. Вищий учбовий заклад Одеси прославили на весь світ такі творчі особистості, як Д. Ойстрах, Е. Гі-лєльс, Я. Зак, С. Чавдар, Б. Руденко, Г. Олійниченко.
Симфонічний оркестр Одеської філармонії добре відомий далеко за межами України завдяки творчій праці диригента Хобарта Ерла.
Серед густих столітніх тополь і платанів Французького бульвару Одеси притаївся історичний особняк княгині Сан Донато з барельєфами Данте, Шекспіра, Гюго. Поруч звелися у небо споруди не менш значного пам'ятника мистецтв, що виник на переломі ХІХ-ХХ ст. — Одеської кіностудії художніх фільмів. Технічний витвір XX століття — кінематограф вважається десятою музою мистецтв. Уперше в Україні він з’явився в Одесі.
Вже у 1895 році у великих містах України Львові, Харкові, Одесі та Києві демонструвалися апарати Едісона, а згодом там показували і перші фільми братів Люм’єрів, яких світ вважає винахідниками кіно. Але серед перших згадаймо і першого українського одеського винахідника А. Тимченка, який за рік до всесвітнього винаходу зумів здійснити кінопоказ фіксованою зміною фотозображень на так званому кінетоскопі. А. Тимченко працював у майстернях Одеського і Харківського університетів. На жаль, його експериментальну майстерню у 1905 р. було по-варварськи знищено. Але свої перші стрічки про метальників списів та кавалеристів він показав 9 січня 1894 р. Один за одним в Одесі відкриваються “комерційні кіно-ательє”, такі як “Мірограф” М. Гросмана, театр “Ілюзіоніст” М. Н. Шевченка, приватне ательє Д. Харитонова, М. Борисова та ін.
Отже, Одеська кіностудія постіша на базі окремих кіно-об'єднань і фірм у перші роки століття. У 1912 р. в Одесі почали демонструватися вітчизняні фільми. Першим одеським фільмом можна назвати картину “Одеські катакомби” 1912 р. режисерів Д. Марченка і М. Медведева. Перші українські фільми — це переважно документальні, хронікальні чи агітаційні короткометражки, які до наших часів не збереглися, бо виготовлялись, в основі своїй, лише в одному екземплярі. Частина одеських архівів пропала ще в часи громадянської війни, інша частина (є така версія) закопана десь на території студії перед приходом денікінців. Можливо, з часом вдасться їх віднайти і ми станемо свідками нової кіноісторії Одеси.
Наше місто протягом шести років залишалось єдиним кінематографічним центром України. У 1919 р. за наказом Леніна із Одесі були націоналізовані всі кіноательє, і тому більшовицька пропаганда свідомо викривила факт утворення студії саме під цей ленінський декретний рік. Якби кінематографа в Одесі не було до того часу, то не було б що й націоналізовувати.
У 1922 р. Одеське відділення Всеукраїнського кіноко-мітету реорганізується в Одеську кінофабрику. Першим ігровим фільмом на новій студії стала екранізація оповідання А. П. Чехова “Шведський сірник”, яку створив всесвітньовідомий авангардист і театральний режисер Лесь Курбас у 1922 році.
Особливо почесне місце в історії кіно Одеси належить її першому і неперевершеному організаторові директору Нечесі П. Ф. Саме він запрошує до Одеси велику групу молодих і обдарованих інтелігентів. Літературно-сценарну редакцію студії очолив двадцятичотирирічний Ю. Яновський. Разом з О. Довженком, М. Семенком, І. Бабелем, Г. Стабовим вони редагують і доопрацьовують старі сценарії, пишуть нові. Окрім названих, на студію прийшли Кавалерідзе, М. Бажан, М. Йогансен, Г. Тютюнник, В. Маяковський. До Одеси потяглися старі та молоді діячі російської культури і мистецтва — В. Гардін, Г. Тасін,А. Кордюм, П. Чардинін та ін. Один за одним з’являються фільми “Остап Бендер” (1929) режисера В. Гардіна з неперевершеною Марією Костянинівною Заньковецькою, “Укразія”, “Тарас Шевченко”, “Тарас Трясило” П. Чардиніна... На той час кінематограф був німим, і тому титри (літературні тексти) чи діалоги (написи) виконувалися українською мовою і були абсолютно зрозумілими всесоюзній аудиторії. На кіностудії чудом збереглася копія фільму “Беня Крик” за сценарієм І. Бабеля, у якому титри почергово мінялись то російською, то українською мовами. Навпаки, саме такий прийом надав фільмові особливого одеського шарму початку століття. Цей фільм прославився ще й тим, що в ньому у головній ролі дебютував геніальний Ю. Шумський.
На превеликий жаль, переважна більшість фільмів старих майстрів не змогла пристосуватись до нових форм, вони переносили на екран салонну театральність, банальні сімейні історії, ряжений “героїзм” червоних і “безперспективність” боротьби білих. Майже у всіх фільмах діяли звичні для подібних стрічок персонажі, що уособлювали “проти-борні сили”.
Становленню українського кіномистецтва в Одесі надзвичайно посприяли майстри українського театру М. Заньковецька, Л. Курбас, А. Бучма, Н. Ужвій та ін.
Особливе місце в історії Одеської кіностудії належить О. П. Довженкові. Тут він зняв свої перші експериментальні стрічки “Ягідки кохання” та “Вася-реформатор”. Ці фільми світовий майстер виключив зі своєї творчої біографії. “Сумка дипкур’єра” (1927 р.), а згодом і “Звенигора” (1927 р.) уже стають значними віхами в становленні українського кіно. Вперше в основу кінотвору лягає легендарний історичний матеріал. Перед глядачами “Звенигори” проходять картини набігів ворогів, багатовікової боротьби українського народу проти польської шляхти, гайдамаччини, події першої світової війни, революція в Україні. Навіть сьогодні “Звенигора” вражає глибиною думки, новою формою, фольклорно-поетичною символікою, метафоричною кіномовою. Фільм прозвучав, наче вибух у спокійному стані митців. Італійські майстри кіно назвали Довженка зачинателем неореалізму в кіно. Довженко, як ніхто, зумів уловити і засобами кіно передати сам живий дух рідного народу, чого не збагнули так звані неокласики соціалістичного заполітизованого кінематографу. Чи не з тої причини так важко складалася доля Довженка у мистецтві? Довженко не приймав жодних порад і вмовлянь, навіть самого Сталіна, з яким часто мав зустрічі, на створення політичних фільмів.
О.П. Довженко зустрів в Одесі оператора Д. Демуцького і надовго пов’язав з ним свою творчу роботу. Тут вони разом зняли ще один, останній в Одесі, фільм “Арсенал”, який приніс обом світову славу.
Фільмом “Злива” (“Офорти з історії гайдамаччини”) — 1928 р. розпочинає на одеській кіностудії свою велику творчу біографію визначний український кінорежисер,скульптор, художник, сценарист, гример Іван Кавалерідзе. Сьогодні він більше відомий як автор скульптур Т. Шевченка в Полтаві, княгині Ольги і Ярослава Мудрого в Києві.
Один за одним на екрани країни виходять його “Перекоп” (1930 р.), “Штормові ночі” (1931 р.), “Коліївщина” (1932 р.).
З Одесою пов'язане велике творче життя найвизначнішої зірки німого кіно України та Росії Віри Холодної (полтавчанка Віра Левченко). На Другому одеському кладовищі знаходиться її могила.
Під час другої світової війни Одеська студія була евакуйована до Середньої Азії і згодом влилась до Ташкентської студії.
Після війни, як фенікс з попелу, студія відроджує саму себе. До Одеси прибуває творча молодь, яка продовжує творчі пошуки на ниві кіномистецтва. Активно розвивається і має великий успіх військово-патріотична тема. Знімають свої кращі фільми Е. Ташков, П. Тодоровський, Ф. Миронер, Г. Поженян, М. Хуцієв — “Спрага”, “Вірність”, “Весна на Зарічній вулиці”, “Військово-польовий роман”.
Після війни майже зникають з екранів Одеської студії українські національні мотиви. Нове керівництво студії формує репертуар в основному з пригодницьких, взірцево-патріотичних, комедійно-музичних, дитячих, а згодом (за рішенням компартії) і виробничих сюжетів. Надто прямолінійним і примітивним виглядав загальносоюзний потік “нетлінок”, знятих на замовлення ЦК республік.
Та попри всі препони та негаразди, Одеська студія шукала своє творче обличчя і працювала часто наперекір долі. Тут створила майже всі свої вистраждані фільми Кіра Муратова (“Наш чесний хліб”, “Серед сірого каміння”, “Астенічний синдром” та ін.). На студії у ці роки плідно працювали В. Шукшин, С. Говорухін, Р. Василевський, В. Висоцький.
До багаточисельних призів на міжнародних кінофестивалях названих майстрів приєднались нагороди молодої хвилі шестидесятників. На Одеській студії вдруге починається освоєння національної тематики. Серед таких фільмів — “Данило — князь Галицький” і “Хліб мого дитинства”, “У Криму не завжди літо” і “Вторгнення”, “Голос трави” і “Золоте весілля”, теми Одеси і одеситіп активно розробляють режисери М. Кац і О. Павловський.
Важкі економічні умови відродження української державності не створюють належних умов для розпитку культури. Але, попри всі скрути, студія продовжує творчий пошук. Творчі об’єднання намагаються знайти найоптимальніші варіанти організації виробництва та продукування фільмів, їх прокату. Студія розбудовується і сподівається на кращі часи.
Нещодавно завершено фільм “Секретний ешелон” (режисер Я. Лупій, об'єднання “Благовіст”). Він з документальною достовірністю відтворює жахливе беззаконня — депортувати на Північ українських дівчат. Подібні ешелони не були рідкістю на просторах Радянського Союзу. Фільм “Дика любов” (режисер В. Новак, об’єднання “Нова кіновідеостудія”) розповідає про важкі дні становлення підлітків, а фільм режисера Н. Мотузко “Самсон” за сценарієм В. Шевчука відтворює на екрані український варіант давньоєврейської легенди.
Кожні два роки у нашому місті проводиться міжнародний кінофестиваль “Золотий Дюк”, на який з’їжджаються найвідоміші кінематографісти світу, що працюють у популярних жанрах.
У платанових обіймах старенька студія. Недремні леви оберігають її спокій. Тополина заметіль, наче віхола, закрутилась біля нового пам'ятника А. Бучмі, біля меморіальних барельєфів О. Довженка, В. Висоцького, біля великих і малих корпусів майстерень творців десятої музи. Усе завмерло у чеканні нових відкриттів.