Запорозький козак. XVII століття.

1614 року козаки зруйнували Синоп, велике місто Анатолії. Ця розруха вжахнула всю Туреччину. Збитки були незліченні. Турки грозили Польщі війною за ці розорення..

1615 року козаки випалили околиці Константинополя і налякали самого падишаха. Повертаючись назад, вони спалили під Очаковим турецькі судна.

1616 року долі Синопа зазнав Трапезунд.Сміливість, блискавичність і руйнівність цих набігів перевершують будь-які описання. Такої сили вони не мали ні до, ні після Сагайдачного і мають бути приписані його воєнному генію. Козацькі наскоки підняли на ноги всю Туреч чину. Величезні полчища рушили на Подолію. Польські війська не наважилися вступити з ними в бій. їхній проводир Жолкевський попросив миру. 26 вересня 1617 року в Буші між Туреччиною і Польщею було укладено перемир’я. 1619 року, як повідомляє в одному з своїх листів Жолкевський, козаки на чолі з Сагайдачним ходили під Перекоп і повернулися з перемогою.

Цецорська битва 1620 року була викликана не тільки козацькими діями, а й політикою самої Польщі, що втрутилася в молдавські справи. Польське військо зазнало жорстокої поразки. Багато польської знаті полягло або потрапило в полон. Тут же був убитий і батько Богдана Хмельницького, що перебував при Жолкевському з невеликим загоном козаків. Загинув у цій битві і сам Жолкевський.

Не можна при цьому не звернути увагу на те, що козаки відбивають натиски турків у межах польських земель неохоче і незначною кількістю, неначебто тільки для того, щоб їх не звинуватили в союзі з турками. Сам же Сагайдачний ні під Бушу в 1617 році, ні під Цецору в 1620 році не йде, і в цитованому листі Жолкевський пише, що він нічого не знає про численні війська, котрі лише обіцяє у своєму універсалі Сагайдачний.

Не хотів він іти і під Хотин у 1621 році, як свідчить виданий професором В, Б. Антоновичем літопис київського міщанина Божка Балики, сина київського війта.

Патріарху Феофану, який перебував тоді у Києві, довелося «широкими словами мовити, нагадувати» і просити Сагайдачного, щоб він «з усією своєю силою пішов у наступ на неприятеля Божого і християнського». Та гетьман тільки тоді дозволив себе упросити, лише тоді погодився піти проти турків) коли і патріарх Феофан в листах, і королівський посол Бартломей Обалковський на словах запевнили в тому, що король своїм «консенсом» зміцнить православну церкву. Як відомо, Сагайдачний не дочекався цих «привілеїв», хоч король у грамоті від 16 січня 1622 року обіцяв дарувати козакам «прав і вольностей» вдесятеро більше від того, що їм пожалував король Стефан Баторій.

У квітні того ж року гетьман помер від рани, заподіяної йому під Хотином.

Розглядаючи ставлення Сагайдачного до Туреччини, ми бачимо, що своїми завзятими нападами на неї він немов хоче настроїти її проти Польщі. Коли ж турки з’являються в її межах, гетьман старається ухилитися від участі у війні, надаючи можливість туркам розбити поляків і тим ослабити державу, що було на користь козацтву.

І справді, Польща або просить миру в Туреччини, або зазнає поразки. І тільки участь Сагайдачного у битві 1621 року ради інтересів православ’я приносить перемогу.

Таке ставлення Сагайдачного до Туреччини наводить на думку, що він хотів зробити останню проти її волі своєю союзницею у боротьбі з Польщею. Здійснити це мирним шляхом він не міг, оскільки козацтво вороже було настроєне проти мусульман.

Спроби Сагайдачного вступити в союз з Туреччиною розбилися б об протидію козацької маси. Можливо, вони й призводили до того, що козаки час від часу обирали собі іншого гетьмана. Так вони визнали гетьманом Бородавку, готового йти «не тільки на море, айв саме пекло». Ця ж обставина, певне, була причиною обрання і Тискиневича в 1610, і Барабаша в 1617 роках. «Неодноразово з волі більшості він (Сагайдачний) мало не був позбавлений верховодства над Запорозьким Військом»,— пише Яків Собеський.

Абсолютно іншим є ставлення Сагайдачного до Москви. Від самого початку розбрату в Московській державі і до його припинення він особисто не бере ніякої участі в заколотах і з кращою та благорозумною частиною козацтва тримається осторонь чи як би зумисне веде його в морські походи проти татар,туркiв.
Клопотатися про це було послано Петра Одинця.

У Москві посольство прийняли приязно, але пропозицію гетьмана відхилили. Було видано лише «лехкое царское жалованье 300 рублевъ денегъ». Проте путивльські воєводи, котрі пропустили козацьких послів до Москви, одержали суворі догани. їм було велено надалі не брати на себе без спеціального указу таких повноважень.

Цілком можливо, що посольство Сагайдачного зазнало в Москві невдачі внаслідок хитрої політики єрусалимського патріарха Феофана, котрий тоді гостював у царя. Сагайдачний розраховував на підтримку Феофана. Поміж тим патріарх не був зацікавлений у союзі козаків з царем, бо цар не збирався воювати з турками. Московська держава після внутрішньої смути ще не встигла достатньо зміцніти для цього, тоді як Польща змушена була воювати з Туреччиною через козацькі походи. Тому патріарх і старається залучити на свій бік козаків і схилити їх до союзу з Польщею проти «неприятеля Божого і християнського». Тут він діє заодно з польським послом, який обіцяв королівські «привілеї» для православних ієрархів. Послабленням Туреччини патріарх сподівався досягти поліпшення становища християн на Балканському півострові і в Малій Азії.

В одному з полемічних творів, виданому 1621 року Віденським православним братством, розповідається, що коли Сагайдачний, якого нібито діймали докори сумління за пролиту християнську кров під час Московського походу 1618 року, просив у патріарха відпущення цього гріха, той «съ облитымъ слезами лицомъ» доводив гетьману, що в цьому поході немає ніякого гріха і що, зрештою, це можна легко загладити війною з невірними в союзі з польським королем.

З викладеного ясно, що Сагайдачний, оберігаючи Москву від козацьких походів, вбачав у ній природну і єдину союзницю малоруського народу у його боротьбі проти полонізації і окатоличення і в гетьманському піклуванні про те, щоб малороси не «облишились» і не стали «унійщиками».

Ведучи відкриту боротьбу з турками і татарами, уникаючи сутичок з Московською державою, Сагайдачний по відношенню до польського уряду тримає себе цілком самостійно, навіюючи йому страх, але в той же час намагається не допустити таких повстань, які були підняті його попередниками — Косинським, Наливайком і Лободою — і закінчились втратами для козацтва. Він міг боятися невдалого фіналу відкритого повстання і втрати всього того, що набуло козацтво шляхом наполегливої, безперервної партизанської боротьби, котра дедалі посилювалася.

Головною запорукою успіху в боротьбі з польським урядом і шляхтою було збільшення кількості козаків і захоплення ними сіл і міст.

Населення проганяло власників, утворювало сотні і йшло під прапори Сагайдачного.

Починаючи з 1607 і в наступні роки, тобто в 1609, 1611, 1613, 1616, 1618, 1619 і 1620, сеймові конституції вмістять у собі постанови, що прямо чи побічно стосувалися козацтва. Вони спрямовані то проти загонів «свавільних» людей, то проти їхніх нападів і розорень маєтків королівських і приватних посідачів, то проти козацьких набігів на сусідні держави, особливо на Крим і Туреччину, то проти упідлеглення міст козацькому суду тощо. Вся множина цих постанов свідчить і про кількісне зростання козацтва, і про наростаючий у його середовищі рух.

Крім загальних офіційних відомостей сеймових конституцій про те, що козаки відмовляються від покори панам і старостам, ми знаходимо й окремі. Так, коронний гетьман Жолкевський пише в одному з своїх листів: «Козаки оволоділи всією Київською україною, домінують у всьому Придніпровському краю, що хочуть, те й роблять». За іншим повідомленням, «мешканці сіл і міст у басейні рік Тетерів й Ірпінь утворили козацькі сотні і визнали себе складовою частиною південноруського козацтва».

На доказ зростання кількості козацтва на кінець першого 25-ліття XVII століття ми маємо незаперечні цифри. Видання і дослідження цих статистичних даних О. П. Яблоновським привело його до висновку про надзвичайно швидке збільшення кількості козацтва у період гетьманства Сагайдачного. Так, Косинський у 1594 році ледве міг зібрати 5000 козаків. Сагайдачний у 1616—1622 роках виставляв їх уже в десять разів більше. Але й таке число козаків дослідник вважає нижчим від їх справжньої кількості.

Саме ця обставина й давала Сагайдачному силу, дозволяла йому діяти значною мірою незалежно. Хоч козацький гетьман не наважувався оголошувати відкриту війну польському уряду, проте він знаходив можливість тримати польських панів у постійному постраху. Основним засобом для цього, як ми вже сказали, слугувала безперервна партизанська війна. У 1617—1618 роках вона набуває дуже широких розмірів, а в 1619 році Сагайдачний сам стає на чолі козацьких сил. Але і в цей критичний момент до кровопролиття не дійшло. Все закінчилось мирним договором.

Почалася ж партизанська війна з обранням гетьмана Сагайдачного. Особливо стійко боролися в 1607 році брацлавські та корсунські міщани. Конституція 1609 року встановлює факт, що козаки продовжують свавільство і нападають на міста і замки. Користуючись війною Сигізмунда III з Москвою, вони руйнували панські маєтки. В одному з своїх листів, щойно нами цитованому, гетьман Жолкевський писав, як ми вже зазначали, що козаки оволо діли всією Київською україною і панують у всьому Придніпровському краю, ладнаючи все по своїй волі.

Місто Кам'янець. XVII століття,

Пізніше, в 1614 році, козацькі заворушення посилились. Гетьман Жолкевський придушував їх на Брацлавщині, зносився з реєстровими козаками на Переяславщині. Він послав універсал ротмістрам королівських військ, наказуючи їм бути напоготові, але (що особливо важливо) не нападати на козаків і не ятрити їх, додаючи, що до козаків уже вирушили на переговори королівські комісари.

15 жовтня цього ж року під Житомиром комісари уклали з козаками договір. Це були перші переговори і перший договір з козаками польського уряду, як з воюючою стороною.

Костомаров цитує цей договір за рукописом Імпер. Публ. Бібліотеки. У ньому означені лише обов’язки козаків, але не їхні права. їм заборонялись війни з сусідніми державами, збори самовільних людей, походи на Чорне море тощо, і в той же час їм приписувалось підкорення старостам і власникам маєтків. Незадоволені цим договором, козаки на початку 1615 року відрядили послів до короля, але той не знайшов можливим у чомусь змінити цей договір в своєму універсалі повторив покладені на козаків обов’язки: покора панам, збереження миру з сусідніми державами і непривласнення земель, які козаки насмілювались вважати такими, що здавна їм належать. 1616 року знову ідуть переговори з козаками і на тих же умовах.

Саме собою зрозуміло, що козаки не могли бути задоволені такими універсалами і договорами: рух продовжував зростати протягом 1617, 1618 і 1619 років. Це величезне заворушення, на жаль, обійдене увагою наших істориків, а поміж тим актові книги архівів яскраво його відображають. Користуючись цими книгами, професор В. Б. Антонович лише частково висвітлює його в своєму творі «Дослідження про козацтво».

Заворушення почалися спрокволу, але настільки відчутно, що вже в 1617 році цей час у тодішніх актах називається «часом козацьким», коли навіть і шляхта стала діяти «способом козацьким». Змальовуючи напружене становище козацтва, коронний гетьман Жолкевський в своєму універсалі від 21 жовтня 1617 року натякає на зв’язок козаків з татарами, вторгнення яких вони чекали і забулися ніби до того, що дозволили собі надіслати йому, Жолкевському, «гордого й бундючного» листа, в якому ставлять йому на карб, що рух польського війська від Паволочі до Білої Церкви завдає великих збитків козацьким інтересам. Незважаючи на таку образу, Жолкевський не наважився напасти на Сагайдачного і визнав за краще проковтнути гірку пігулку. Поміж тим козацьке заворушення росло, і в актових книгах архіву ми знаходимо зазначення про розорення, наприклад, Котельні, Радомишля та його околиць, а також сіл на Київському Поліссі. Рух проявився і на Волиш між містами Заславлем, Острогом і Володимиром.

У 1618 році і кількість скарг на розорення козаками панських маєтків збільшується, і самі ці напади відзначаються більшою жорстокістю. У цьому році північна частина Київського воєводства, тобто повіти Житомирськии, Овруцький і частина Київського, була охоплена рухом і особливо сильно спустошена, зокрема, околиці Житомира, Радомишль, Рожев, Троянов, Ходорков, Котельня, Кодня, Лещин, Паволоч, Брусилов, Коростишев, Трахтемиров, Корнін та інші. Число ж зруйнованих сіл, що входили до складу волостей перелічених містечок, дуже велике. За свідченням актів, у цей час була «сплюндрована» вся територія України, Полісся і Литви. Знаменно, що мешканці зруйнованих сіл і міст також приєднувалися до руху, утворювали козацькі сотні і продовжували грабувати сусідні маєтки.

У свою чергу, і наш Київ не залишився байдужим. Тут козаки об єдналися з міщанами, чому сприяв навіть війт Федір Ходика, і повернули свою зброю проти слуг Київського уніатського митрополита Йосипа Вельяміна-Рутського і його офіціала й ігумена Видубицького монастиря Антонія Грековича, якого вони за переслідування і гоніння православних «посадили в Дніпро під лід воду пити». І все ж, незважаючи на скарги митрополита, ця справа не мала для киян хоч яких навіть відчутних, а тим паче таких тяжких наслідків, яких зазнали мешканці Вітебська за вбивство Іосафата Кунцевича. Це, звичайно, закінчилося благополучно тому, що покарання киян викликало б відкриту війну з козаками, а вони потрібні були тепер Польщі для Московського походу королевича Владислава і відбиття можливого набігу татар і турків. З цих причин і відновлення на Русі православної ієрархії патріархом Феофаном, за наполяганням Сагайдачного, мало бути, згідно з обіцянками короля, «апробовано» королівськими «консенсами» і «привілеями».

В актових книгах і виданих уже історичних матеріалах ми знаходимо й імена численних проводирів повсталих в 1617—1618 роках козаків, міщан і селян. Це були полковники Миско Фастовець, Ярош Сума, Василь Миро-вицький, Олександр Кошка, Костянтин Тишевич, Юревич, Лащовий та багато інших. До козацьких заворушень 1618 року пристає і дрібна польська шляхта, їхніми полковниками були Станіслав Калиновський і Юзеф Лісовський. Стають до зворохоблених лав і знатні дворяни Немиричі, Олекшичі і Щенієвські. Полки Калиновського і Лісовського, повернувшись з Московської держави, де чинили розбої і грабунки, вельми часто згадуються в актах. Роль Щенієвських і Олекшичів менш важлива. А ось Самуїл і Криштоф Немиричі силою і лютістю своїх руїнницьких дій вражають читача актових книг. Криштоф, наприклад, набирає власний полк, об’єднується з полками інших верховод, разом вони ведуть облогу міст, беруть їх штурмом і віддають на знищення вогнем і мечем.

Місто Очаків. XVII століття.

Проти розбійників виступив князь Адам Ружинський. Йому вдалося полонити Криштофа Немирича і ув’язнити його в Житомирському замку. Намісник Київського воєводи відразу скликає обивателів воєводства до Житомира для розгляду звинувачень, що висувалися проти Немирича. На жаль, Київська декретова книга не збереглась і ми позбавлені можливості дізнатися, який вирок винесли Немиричу.

Ми не описуємо тут грунтовно дії кожного з названих вище проводирів, як з огляду на стислість нарису, так і внаслідок деякої одноманітності їхніх дій — штурмів, руйнувань і пограбувань панських маєтків. Цей козацький рух привів Київське воєводство до такого вбогого стану, що обивателі зібравшись на сеймик 1-го липня, заявили про свою повну неспроможність платити податки.

Пороги на Дніпрі.

У такому скрутному становищі польський уряд вживає звичайних заходів. У 1617 році і король, і обивателі Київського воєводства обговорюють лише заходи по запобіганню козацьких заворушень. Ці заходи досить безвинні, наприклад, не давати козакам продовольства, бойових припасів, утримувати від втечі на Січ селян тощо. В універсалі від 20 травня король звертається до повсталого населення і закликає його заспокоїтись і розійтися. Потім, уже в універсалі від 22 травня велить коронному гетьману і Краківському каштеляну об’єднатися і розсіяти бунтівників, а в жовтні поміж Фастовим і Трилісами скликає народне ополчення. Обивателі зібралися, але про їхні дії ми не знаходимо свідчень. Більше всього, що з цього зібрання нічого не вийшло, бо вже в грудні, прибувши на новий сеймик і складаючи інструкцію для своїх послів на сейм 1619 року, обивателі доручають їм піклуватися про обмеження чи ліквідацію козацького стану і призначення комісії для розслідування причин безпорядків, що їх чинять козаки. Але проти повного знищення козаків заговорили самі поляки. Відомий публіцист Пальчовський видав навіть книжку під назвою: «Про козаків — ліквідовувати їх чи ні?». Автор дає негативну відповідь, доводячи, чому вигубити козаків було б «ганебно, марно і неможливо».

Що ж стосується комісії для угод і договорів з козаками, то до цього уподобаного заходу охоче вдавалися. Він нікого і ні до чого не зобов’язував, а поміж тим час відтягував, поки сторони збиралися з силами для розв’язання суперечки зброєю. Ми згадали вже про Житомирський договір 1614 року і вказали на його неістотність і марність. 28 жовтня 1617 року польські комісари зустрілися з козацькими на річці Рось, в урочищі Стара Ольшанка, і уклали договір, але такий же, як і договір 1614 року, тобто однобічний, з визначенням лише того, що мають робити і кому повинні підкорятися козаки.

Клопотання обивателів 1618 року про нову комісію було сприйняте сеймом прихильно. До козаків вирушили нові комісари. Прибули вони до Київського воєводства лише на початку 1619 року, а тут, очевидно, готова була розпочатися відкрита війна козаків з Польщею: гетьман Сагайдачний з козацьким військом стояв уже під Білою Церквою, виступивши, певне, з Києва. Польське ж військо розташувалось табором проти нього на відстані близько ЗО верств, нижче Па-волочі, на річці Роставиці. Договір було укладено 8 жовтня і позначено датою: «в обозі на Роставиці нижче Паволочі».

Справа була неабияка. До комісії входили перші магнати держави: Томаш Замойський, Ян Данилович, Станіслав Жолкевський, Станіслав Конецьполь-ський, Олександр Калиновський та інші. З козацьких магнатів, імена яких не прикрашали гучні титули і родовід не зводився до Володимира святого чи Гедиміна, найбільш відомі були Петро Одинець, який наступного рочку їздив до Москви з пропозицією укласти союз з козацтвом, і Яцина, майбутній полковник.

Умови цього, третього, договору польського уряду з козацтвом теж були тяжким для останнього, як і договори 1614 і 1617 років. Козаки втрачали право на морські походи, кількість їх обмежувалась, і ліквідовувалась судова й адміністративна автономія. Такі умови очевидь диктувались однією стороною. Козацтво не могло сприйняти їх. І справді, відразу ж, всупереч цьому договору, Сагайдачний розіслав по містах і селищах реєстри того, що треба було дати для постачання козаків бойовими припасами. Разом з тим він скликав для обговорення релігійних і політичних питань все православне духовенство на собор у Київ, а населення — на чорну раду біля Сухої Діброви. Про такий войовничий настрій козаків повідомляє у липні 1621 року королю князь Юрій Збаразький, який їхав послом до Константинополя і проїздив через Київське воєводство.

Але ці приготування козацтва були перервані настійним закликом королевича Владислава виступити на війну проти турків під Хотин. Між королем і гетьманом почалися переговори. Сагайдачний особисто від імені козацтва подав прохання королю, вимагаючи пільг православному населенню і козацькому війську. Король дав обіцянку, і в серпні 40 000 козаків були вже біля Дністра, куди згодом прибув з Варшави і сам гетьман. Фінал цієї війни відомий. Дякуючи Сагайдачному, перемога була забезпечена, але вона коштувала життя славному гетьману. Через півроку, 10 квітня 1622 року, «благочестивый мужъ на ложи своемъ нози свои, приложися ко отцемъ съ добрымъ исповііданиемь, исполненъ благихъ д1,ль и милостыни, в Киеве». Вдячність йому короля й королевича була щира й гаряча. Вони готові були багато зробити на користь козацтва. Але їхні бажання зустрічали непереборну перепону серед магнатів, як свідчать передсмертні листи гетьмана до короля.

Так закінчилась політична роль Сагайдачного, який вивів козацтво на історичну арену.Для повноти характеристики Сагайдачного необхідно вказати ще на його адміністративну діяльність, яка виявилась у зміцненні гетьманської влади серед козаків, кількісному зростанні козацтва і в організації та розширенні влади судових отаманів.

У своїй праці «До питання про козацтво до Богдана Хмельницького» ми вже вказували, що управління Сагайдачного у середовищі козацтва відноситься до того часу, коли гетьманська влада досягла найбільшого розвитку. Крім тих умов, якими були смути в самій Польщі під час боротьби партій при обранні короля і війн з сусідами, що вимагали сприяння козаків, велике значення мала і сама особистість гетьмана Сагайдачного. Він своїми здібностями і успі-ками у військовій справі, своєю величезною енергією дав відчути і силу козацтва, і його необхідність. Він змусив цим польський уряд іти на поступки козацтву і вести з ним переговори через комісарів.

Наданого ним гетьманській владі значення не могла послабити і подальша несприятлива обстановка по смерті Сагайдачного. Воно не ослабло навіть для відміни цієї влади у 1638 році і з повною силою проявилось у Хмельницькому, який довів її до вищого ступеня, можливого за тодішніх політичних відносин сусідніх урядів.

Стамбул, куди не раз ходили козаки.

Коли Сагайдачний побачив, що він не може розраховувати на підтримку московського державця, коли для нього стало ясно, що союзу з турками і татарами не допустить козацька сірома, він став триматися польського уряду і надавати йому допомогу, сподіваючись увійти у згоду з ним. Це підвищувало значення гетьманської влади в очах правлячих класів. Не дивно, що польські мемуаристи його часу, а пізніше південно-руські літописці і навіть сучасні історики вважають Сагайдачного прихильником Польщі. Яким насправді він був її прихильником, свідчать його передсмертні листи до короля Сигізмунда і королевича Владислава. Він висловлює в них турботу не про себе, а про близьку його душі справу козацтва. Він просить, щоб «козакамъ творимое бйдствіе и озлобленіе» від королівських «старостокъ, нецнотливыхъ сыновъ и пяницъ» було заборонене і «ускромлено» королівським мандатом. На закінчення він сміливо і грізно попереджує, «жебы що новое» від козаків «не уродилось в огня гнЪвнаго не запалило», «якъ уже и пошемруютъ». Сагайдачний глибоко ненавидить польську шляхту і чекає захисту тільки від короля. Такі ж почуття виявив опісля і Хмельницький.

Про кількісне збільшення козацтва ми вже сказали вище.

Що стосується судової посади отаманів, то піднесення її значення викликались одним уже кількісним зростанням козацтва за Сагайдачного і розвитком землеволодіння разом з виникненням багатьох позовів з-за землі між козаками, про що ми також детально сказали у вказаній вище праці про козацтво. Посилення цієї влади, як відомо, налякало польський уряд, і сеймова конституція 1613 року ліквідовує цю посаду, але марно: влада продовжувала зростати і стала однією з найважливіших серед козацтва, бо її вимагала сама життєва практика.

Свідчення про внутрішній розпорядок Сагайдачного ми знаходимо в листах Жолкевського і Збаразького. Перший говорить про якісь універсали Сагайдачного, який обіцяв у 1620 році зібрати величезне військо проти Туреччини, але так і не виконав цієї обіцянки, керуючись, певне, грунтовними і важливими для козацтва причинами; а другий повідомляє про інші універсали гетьмана, який збирався скликати духовенство на собор і народ на раду та забезпечити своє військо неоохідними бойовими припасами. Місцева влада в особі київських воєвод не протестує проти розпоряджень гетьмана, визнаючи їх законними.

Нагадаємо ще про ті великі діяння Сагайдачного, які давно вже прославили і його сучасники, і нащадки. Це відновлення православної ієрархії в Південній Русі, участь у реформуванні Київського Богоявленського братства, до якого Сагайдачний увійшов з усім Військом Запорозьким, побудова козацької церкви святого Василія на садибі нинішнього Флорівського монастиря, пожертвування на Київську і Львівську братські школи, що свідчить про любов гетьмана до освіти і розуміння її значення, пожертвування на Богоявленську церкву Київського братства, де потім і знайшов притулок його прах.

Помираючий гетьман відчував, здається, на своїй совісті один тяжкий гріх — страту Бородавки. Південноруські літописи передають цей факт не зовсім точно. Вони свідчать, що Бородавка, кошовий отаман запорожців, пиячив і руйнував панські маєтки, не бажаючи іти під Хотин допомагати польському війську, і Сагайдачний нібито за це його скарав.

Абсолютно інакше подає цей факт сучасник гетьмана і учасник Хотинської війни Яків Собеський. За його словами, гетьман, поранений в руку, мав деякий час критися в лісі, щоб не потрапити до рук турків. Його тривала відсутність навела козаків на думку, що він загинув, і вони обрали гетьманом Якова Бородавку. Та ось Сагайдачний повернувся. Йому доповіли, що новий гетьман зловживає владою, і він звелів скарати Бородавку.

Помираючи, Сагайдачний полегшив своє сумління тим, що доручив записати Бородавку у свій «помянникъ» під іменем «гетмана Якова», звідки ми й дізналися про ім’я цього небезпечного суперника Сагайдачного. Залишення в «помянникъ» за Бородавкою титулу гетьмана свідчить, що Сагайдачний вважав його обрання законним і достойним.

Ми розглянули діяльність Сагайдачного, його ставлення до Туреччини,Москви і Польщі, його адміністративні розпорядження і турботу про захист православ’я і поширення освіти і, порівнюючи її з діяльністю найближчих за часом вождів малоруського народу, доходимо висновку, що цю програму діяльності продовжували обдаровані учні Сагайдачного, що вийшли з його воєнної і дипломатичної школи і з таким же успіхом діяли потім. Це Петро Могила і Богдан Хмельницький. Особливо схожа програма діяльності Хмельницького. На ній ясно відчувається вплив Сагайдачного. Вона змінюється лише із змінами умов політичного і суспільного життя. Таким чином, ми маємо повне право сказати, що тільки Сагайдачний поклав міцну основу для дальшого самостійного існування козацтва, існування, якого не могли перервати невдачі, що їх зазнали козаки по смерті гетьмана.

Спогади про Сагайдачного збереглися і в народній пам’яті, яка в пісні, що змальовує похід козаків і характеризує гетьмана, свідчить, що він «проминявъ жинку на тютюнъ та люльку» і, нарешті, називає його «необачнимъ», тобто необережним. Покійний М. Максимович адресує пісню гетьману Михайлу Дорошенку (1665—1676) й іншому Сагайдачному, Григорію, кошовому отаману у 1687—1688 роках. На користь своєї думки Максимович наводить два міркування: по-перше, «не такъ бы отозвалась она (народная пЪснь) о знаменитомъ гетманЪ», тобто не назвала б його «необачнымъ» і не вказала б на його презирливе ставлення до «жинки»; а по-друге, у поході попереду війська завжди йшов гетьман, всередині — хорунжий, а позаду — курінні отамани. Пісня ж ставить на чолі війська Дорошенка. Значить, Дорошенка Петра, гетьмана. Цю думку М. Максимовича прийняли і видавці «Історичних пісень малоруського народу» В. Б. Антонович і М. П. Драгоманов, але в свій збірник спірної пісні не внесли.

Пороги на Дніпрі поблизу Кічкаса.

Ми ж думаємо, що пісня має бути віднесена саме до Петра Конашевича Сагайдачного. Вона присвячена йому, а не Дорошенку. Міркування Максимовича узгоджуються з справжніми фактами. Перше його зауваження, що народ інакше б відгукнувся про гетьмана, навряд чи слушне. Народ, що склав пісню про свого гетьмана, чотири рази позбавляв його влади, був незадоволений полiтикою зближення з Польщею, не розуміючи причин і форми цього зближення. Тому осудний епітет у пісні не може бути дивним. Але його не можна вважати осудним чи образливим, оскільки він визначає відомий нещасний випадок з гетьманом, що необережно наскочив на. ворожий табір, як побачимо нижче.

Друге міркування про місце гетьмана, хорунжих і курінних отаманів у лавах війська під час походу козаків правильне взагалі, але до Петра Сагайдачного не застосовне. І ось з яких причин. Пісня змальовує не взагалі похід козаків, а їхній Хотинський похід 1621 року. Цей похід описав його безпосередній учасник, каштелян Яків Собеський, який близько знав Сагайдачного і вживав за дорученням польського уряду заходів по заспокоєнню козаків, які під Хотином загрожували залишити табір. Зображаючи події під Хотином, Собеський говорить, що козаки прийшли до театру військових дій самі без Сагайдачного, і Дорошенко (Михайло, обраний гетьманом у 1625 році), який вів козаків, особисто повідомив польських проводирів про своє прибуття з військом.

Сагайдачний же у цей час перебував у Варшаві і вже звідти прибув до польського табору. Дізнавшись про прихід своїх козаків, вирушив до них, але збився з дороги і наскочив на турецький табір. Турки погналися за ним, стріляли і поранили в руку. Гетьману загрожувала небезпека попасти живим до рук ворогів, які пожадливо прагнули відомстити йому за розорення турецьких міст. Сагайдачний кинув коня і сховався в лісі. Знемагаючи від рани, він кілька днів просидів у хащах. Нарешті йому вдалося вибратися звідти, і він повернувся до свого табору.

Перекоп. XVII століття.

Козаки вважали Сагайдачного загиблим і обрали на його місце Бородавку.Та коли їхній улюблений вождь повернувся, вони радо його зустріли і знову визнали гетьманом. Бородавку ж Сагайдачний, як було вже сказано вище, звинуватив у різних злочинах і звелів скарати.

План Києва 1638 року.

Таким чином, пісня правильно передає головні обставини походу: військо справді вів не Сагайдачний, а Михайло Дорошенко. Гетьман, шукаючи по слідах козацький табір, дійсно перебував позаду війська. Сучасники гетьмана з огляду на те, що він потрапив у ворожий табір, могли легко назвати свого вождя «неооачнымъ», необережним,і нічого образливого для пам’яті «шляхетного лицаря» в цьому епітеті немає. Цей епітет міг мати й інше підгрунтя: сучасники говорять про велику пристрасть гетьмана до любовних приключок, пристрасть, яка нібито прискорила його смерть від рани. Пісня також правильно вказує на те, що гетьман віддавав перевагу життю бойовому, а не сімейному. Якщо слову «проміняв» надати значення «віддавав перевагу», ми справді бачимо, що Сагайдачний все своє гетьманство провів у походах і війнах, а в сім’ї бував лише рідким гостем. До речі, Сагайдачний був одружений на Анастасії, уродженій Повченській. Стосунки між подружжям залишаються таємницею. Відомо тільки, що помираючи, гетьман велів роздати все своє майно «церквам, монастирям і шпиталям, усім людям, крім своєї дружини». До слова буде сказати, що вона не довго вдовувала. Вже в 1624 році вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина.

Останній куплет пісні, який зображає гетьмана в лісі, де він у розпуці чекає на допомогу і, щоб «не журиться», закурює свою «люльку», правильно передає факт блукання гетьмана, коли він у безвихідному становищі міг легко заголосити: «Ой, хто в лісі, озовися!» — і шукати втіху в «люльці». Тільки за такого пояснення нам стає зрозумілий останній куплет пісні.

Ми думаємо, що деякі й інші пісні козацького віку мають бути віднесені до епохи Сагайдачного, як це правильно і зобразив, утилізуючи їх, відомий письменник Д. Л. Мордовець10 у своєму художньому романі «Сагайдачний».

Але як ставлення народу у пісні до свого героя має невизначений характер, так, на жать, і деякі південноруські літописці XVIII століття, а з ними і окремі історики наших днів, подібно до козацької сіроми XVII століття, не зрозуміли політичних цілей і шляхів Сагайдачного і помилково вважали його прихильником поляків. Зате його зрозуміли неупереджені сучасники і гідно оцінили, як «цнаго гетмана, славнаго въ людехъ во вся віки». Я. Собеський, І. Єрлич та інші дають істинну його характеристику, а «спудеи» оратської школи теж достовірно відображають у надгробних віршах, створених Касіяном Саковичем, головні факти і значення його діяльності.

Один із спудеїв, Лукаш Беринда, говорить:

Безсмертної слави достойний, гетьмане!

Жити вічно твоєму імені...

Скільки Дніпро з Дністром води нестимуть,

Стільки й хвалу тобі люди співатимуть.

ПРИМІТКИ

1. Люблінська унія — об’єднання у 1569 році Польщі і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту. Використавши поразку Литви під час Лівонської війни у 1558—1583 роках проти Росії, польський король Сигізмунд II Август скликав у Любліні спільний литовсько-польський сейм, на якому Литва змушена була погодитися на об’єднання з Польщею і віддати їй українські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину, Брацлавщину. Укладення Люблінської унії викликало посилення соціального і національного гноблення на Україні, що привело до піднесення визвольної боротьби українського народу.

2. Косинський Криштоф (р. н. невід.— 1593) — гетьман українських реєстрових козаків на початку 90-х років XVI століття. Очолював антифеодальне селянсько-козацьке повстання у 1591 —1593 роках. Загинув у бою під Черкасами.

3. Лобода Григорій (р. н. невід.— 1596) — гетьман повстанського війська, один з керівників повстання Наливайка у 1594—1596 роках. У травні 1596 року вступив у таємні переговори з С. Жолкевським. Запідозрений у зраді, був убитий повстанцями.

4. Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — український історик, археолог, етнограф, археограф. Був професором Київського університету, очолював Історичне товариство Нестора-літописця.

5. Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) - український публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ. Очолював ліве крило київської «Громади». У 1876 році емігрував, заснував у Женеш вільну українську друкарню, видавав журнал «Громада». З 1889 року - професор Софійського університету. Автор численних літературно-критичних праць, досліджень з фольклору. У 1878 році виступив у Парижі на міжнародному літературному конгресі з доповіддю «Літературна Україна».

6. Костомаров Микола Іванович (1817-1885) - український і російський історик, етнограф, письменник. Закінчив Харківський університет. У 1846—184,  ад’юнкт-професор Київського університету. Один із засновників Кирило-Мефо-діївського товариства. Автор численних праць з вітчизняної історії, прозових творів і збірок поезій.

7 Кониський Георгій (1717-1795) — український письменник, церковний і культурний діяч. Закінчив у 1743 році Київську академію. У 1751-1755 роках був її ректором. Будучи білоруським архієпископом, боровся проти Ватікану и уші. Автор драми «Воскресіння мертвих», віршів, курсу піїтики, казань тощо. ому помилково приписували авторство «Історії русів».

8. Срезневський Ізмаїл Іванович (1812-1880) - російський і український філолог-славіст. Закінчив у 1829 році Харківський університет. Опублікував багато нам ягок давньоруської літератури, уклав словник давньоруської мови. Автор прозових і поетичних творів українською та російською мовами.

Крим. Генуезька фортеця.