Шевченко любив спів, музику, декламацію театр, сам був гарним співаком і непоганим артистом. Тож не дивно, що в його творах багато образів, які називають «слуховими» або «музичними». Класичними щжкдадами стали щодо цього рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий...», «Неначе ляля в льолі білій...»

Звукові асоціації, й інструментовка — дуже важливі, але не вирішальні фактори музикальностi віршів музиці, і в поезії — відчуття часу.

Поет відтворює своє сприймання часу або співставляє його вплив із станом людинй. Ось ліричний герой розповідає про те, як виміірюється гіркий час казарменої ночі:
Ще прийде ніч в смердячу хату, Ще прийдуть думи. Розіб’ють На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію...

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами, Віками глухо потечуть.

І я кривавими сльозами Не раз постелю омочу.
Страдницький зміст останніх двох рядків переконливо й природно підготовлений попередньою картиною безмірних мук в’язня.

Героїня поеми «Марина» зображується в момент, коли вона тікає з панських палат і не хоче повертатись додому:
І все Марина, все сама! Тільки Мариночки нема.I ледве ледве вийшла з хати
Пішла на гору, на прокляті Палати глянуть, та й пішла Аж до палат, під тином сіла І ніч цілісіньку сиділа Та плакала. Уже з села Ватажники ватагу гнали,

А мати плакала, ридала.

Уже і сонечко зійшло,

Уже й зайшло, смеркати стало —Не йде, сердешная, в село,

Сидить під тином.

Жах становища героїні в тому, що вона безпомічна, що її муки довготривалі, що вони роз’ятрюють душу, поступово і невпинно приводять до божевілля.

Зображувальна сила Шевченка виявилась у тому, що він володіє мистецтвом творення картин у просторі, в часі, щоразу викликаючи зорові чи слухові уявлення, асоціації, аналогії. І все це твориться словом, словом віршованим.

Розгляд може продовжитись, і тоді доведеться згадати про всі п’ять відчуттів та їх виявлення в поезії Шевченка. Але зображення — не єдине завдання художньої літератури, оскільки вона є ідеологічною категорією, вона оцінює і судить в кожній картині, в кожному образі стверджує чи заперечує. Додамо — не лише в картині й образі,— в сполученні слів або й окремому слові.

Ідейна означеність слова наїйголовніша риса Шевченкового хисту.

Співець покріпачених, - підневільної батьківщини, співець особистої затруєної долі, Шевченко весь зітканий з пекучих відчуттів, жадібних бажань, з прокльонів і благословінь, закликів і звернень. Поет побував на Україні, побачив розіп’яту вітчизну, катованих братів та сестер і під впливом всього того написав:

...Доглядаюсь,—

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє Серце ядом гою...

Справа не тільки в тому, що вірно описаний перехід від печального до гнівного настрою, а в тій енергії почуттів, що передаються читачеві такими звичайнісінькими словами.

Сила таланту поета проявляється ще і в тому, чи вміє він надати слову подвійний, потрiний багатократний зміст.

«Пам’ятаю,— писав В. Короленко,— іще Лессінг ставив вимогу, щоб поетична мова збуджувала більше уявлень, ніж у ній є слів. Я зараз пригадав приклад, який наводив покійний Тургенев із Пушкіна:

В пустыне чахлой и скупой,

На почве, зноем раскаленной...

Погляньте, як тут трьома-чотирма штрихами намальована ціла картина. Уяву читача зачеплено, збуджено цими влучними штрихами, і вона сама уже малює останнє. Ви нібито бачите і колір піску, і безхмарне гаряче небо, і похмурий профіль дерева,— хоч про це прямо не згадується. Ось це називається силою вірша. Сила ця в тому, що в даній комбінації слів кожне слово, крім прямого уявлення, тягне за собою ще цілий ряд уявлень, що самі собою виникають в умі»

«Вже слово «поховайте» будить в нашій уяві образ гробу: одним замахом поет показує нам се — високої могили;знов один замах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості — безмежнім степу ще один крок, і перед нашим духовим оком уся Україна, огріта великою любов’ю поета».

У кожному поетичному образі Шевченка виявляються його велика любов і рішуча ненависть, гуманізм і заклики до «правди-мсти». Кожне слово виразно означене, насичене буянням пристрасті; часом відчуваєш — загальний високий тонус підводить. До того, що вірш ніби починає кипіти від високої температури понуттів. Таке слово поставив Кобзар на сторожі народу, на сторожі справедливості.

ТАРАСОВІ ТВОРЧІ ШЛЯХИ

ДУМИ СТАЛИ НА ПАПЕРІ...

Масштаби таланту визначаються не тільки одноразовим виявом, а й здатністю до зростання. Незважаючи на виключну несприятливість умов, Шевченко повсякчас удосконалював свій хист, виробляв світогляд, підносився все до нових висот.

Перший твір генія може бути і дуже бляклим, і шедевром. В ньому часом нема навіть натяку на стиль великого поета, а інколи риси його хисту проступають чітко й виразно. Проте при всіх обставинах пер-, ший виступ самобутнього митця привертає нашу пильну увагу.

Для Шевченка перший його твір балада «Причинна» показова в різних планах. Це була і заявка, і утвердження нового, оригінального таланту — більше того,'від дати написання цього твору ми ведемо початок найважливішого етапу в історії української класичної літератури.

Перші три катрени «Причинної» стали однією з найпопулярніших пісень: «Реве та стогне Дніпр широкий...» Ці віршовані рядки писав юнак, який ще був кріпаком, ще не мав систематичної освіти. Уже цього одного досить для визнання його високої' ' обдарованості.

Але хіба лише в пісенному вступі суть твору, хіба в ньому немає інших проявів хисту поета? Звичайно ж, є,насамперед це його гуманістична тема.

Людина прагне щастя і має право на щастя. Таку ідею утверджує сюжет твору і його промовисті ліричні відступи. Гуманізм автора означено-соціальний:
С Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки;

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька;

Бо люде чужії її засміють.

Образ сироти, скривдженої чужими «злими людьми», з’явившись в «Причинній», не покине «Кобзаря» аж до останніх його сторінок.

Особливість Шевченкового стилю і в драматизмі сюжету, і в оригінальній словотворчості.Думка про сумний кінець закоханих викладена багатьма заперечними частками, які становлять кількарядкову анафору:

Не вернеться чорнобривий Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на ліжко, в домовину Сиротою ляже!

Головними словами тут є «ліжко» й «домовина»; вони викликають уяву про дві долі (щасливу й нещасливу), два обряди (весільний і похоронний); слова стають подіями, картинами.

Почасти використовуючи поетику фольклорно пісні, а в значній мірі силою обдарування юний Шевченко прийшов до розуміння полісемії слова: тому в нього «щось біле блукає», «біле личко», «білим світом»..

Поезія лише зароджувалась на Україні, а молодий поет зрозумів усі безконечні Можливості рідної мови щодо віршотворчості. У нього різноманітна ритмомелоди ка, щоразу міняється строфіка, він володіє звукописом: «Довго, довго дивувались , на її уроду...», «Пішов шелест по діброві,шепчуть густі лози».

Поет вільно поводиться з римою, інколи відмовляється від неї, вживає рими неточні тощо. Одначе і в римуванні в нього є вражаючі знахідки: «вечеряти — в очереті». Не менш показовий також зразок гіпер-дактилічної складеної рими:

Молоденький, чор побрив ий;

Знайшли вчора у діброві.

Балада «Причинна» — не тільки творча заявка талановитого митця, це — вияв майстерності в галузі образу, слова; це, як кажуть, «твір надовго» — на сторіччя; він гідно відкриває перші сторінки великої книги.

В ранні роки Шевченко писав поезії, що належать до ліричного роду за всіма своїми ознаками (способом зображення, мотивами, розміром, віршовою технікою), його попередники, захоплені гумористичними травестіями, байками, побутово-описовими поемами, до ліричних жанрів вдавались рідше.

Не вагаючись, він називає свої поезії «думками», ніби підкреслюючи їх фольклорний генезис.

Ось зразок пісні, яка могла правити і за приклад, і за джерело для Шевченкових «думок»:

В неділоньку рано розігралося море:

Не одному сину на чужині горе!

Вийду за ворота, стану як сирота.

Ніхто мене не займає! Я бідний сирота!..

Да летить орел сизий, орел сизокрилий: «Чого стоїш-тужиш, мій сину єдиний!»

— Да порадь мені, орле, що маю робити:

Да помер отець, мати, вся моя родина.

«Да і ти не знаєш, да і я не знаю,

Покидай сей край, де роду не маєш;

Да йди на Вкраїну, там знайдеш родину Там знайдеш родину, любую дівчину».

В основі кожної Шевченкової «думки»— образ людини. В одному випадку це дівчина, ідо’тужить в розлуці за милим, сповідається у своєму горі:

Увечері посумую,

А вранці заплачу.

Зійде сонце — утру сльози...

В іншому випадку персонажем Шевченкового вірша є «козаченько», що розлучився з родиною і горює десь понад чужим морем.

Ще раз згадується «козаченько» на чужій сторононьці в «думці» третій, але цей вже нікого не кинув, бо він сирота, без роду. У «думці» четвертій сиротою є не парубок, а дівчина, бідує вона не в чужих краях, а в свбїй стороні.

Поет шукає засоби, з допомогою яких можна було б передати горе, тугу, невдоволення долею, і знаходить у народних піснях образи-персонажі сиротини, мандрІвника - заробітчанина, засмученої в розлуці дівчини. Індивідуальних рис ці герої не мають, бо така природа фольклорної лірики,— Шевченко лише увиразнює мотиви горювання в соціальному плани

Добре тому багатому: його люди знають;

А зо мною зострінуться —

Мов недобачають.

Багатого губатого Дівчина шанує;

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Щедро користується поет символами, означеннями, пестливими словами.Залежність ранньої Шевченкової лірики від фольклору наочна і в мотивах, і в поетиці; художні образи і засоби, ніби готові частки, переносились з народних пісень у поеми й ліричні вірші. І це дало підставу деяким літературознавцям механічно шукати «паралелі» та «запозичення» і прийти до того хибного висновку, що й Микола Костомаров.

Шевченкове ставлення до фольклору як національної мистецької традиції вимагає іншого підходу. Наприклад, у першій ліричній поезії «Вітре буйний, вітре буйний...» .є народнопісенні епітети — синє море, буйнесенький вітер; символи — червона калина, чуже поле; є таке ж звертання до «миленького», «чорнобривого» і т. п. Цілі вирази і строфи ніби справді запозичені. Але і в цьому творі докладніше розгорнуто мотиви, ніж в народних піснях, стрункіша логіка викладу, більше дії, активніша емоціональність. Героїня каже, що її почування і настрій змінюються залежно від становища милого:

Коли плаче — то й я плачу,

Коли ні — співаю;

Коли згинув чорнобривий,—

То й я погибаю.

У ході роздумів героїня висловлює бажання стати на могилі милого «червоною калиною». Ясно, що символічна калина має тут той же зміст, що і в народних піснях. Проте поет не обмежився згадкою про калину, він цей образ поглибив, надав йому дійовості:

Буде над ним його мила Квіткою стояти.

І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду.

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.

Увечері посумую,

А вранці заплачу.

Зійде сонце — утру сльози,—

Ніхто не побачить.

У народній пісні калина цвіте, кидає тінь, умивається росою, сушить листя на сонці. У вірші Шевченка дівчина, що уособлена в образі калини, виявляє більш складні почуття й міркування: захищає могилу від потали, від спеки, вона сумує-плаче, але разом з тим. приховує вияви горя.

Через кілька рядків (але вже в іншому творі) поет переключається на медитацію, якої в пісні не буває:

Згадай лихо, та й байдуже...

Минулось... пропало...

Згадай добре,— серце в’яне:

Чому не осталось?

Мотиви, образи фольклорної пісні в творах раннього Шевченка зустрічаються часто. Одначе вони не механічно перенесені. Вони щоразу поглиблені ідейно і художньо, виразніше окреслені теми, більш розвинені образи-персонажі, у всьому проступає розвинена особистість автора.

Використав Шевченко і деякі засоби поетичного синтаксису, в першу чергу характерний для пісні пейзажний паралелізм. У «Катерині» зустрічаємо такий образ весняної доби:

Зеленіють по садочку Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Паралелізм є неодмінним елементом народної любовної лірики, де він служить, як відзначив свого часу М. Гоголь, засобом конкретизації.

Як справедливо твердить О. Потебня, природа в народній ліриці не буває самостійним предметомі зображення. А от у Шевченка її образ — це не тільки паралелізм, але й пейзаж, мальовничий, чуттєвий:

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою...

Так писав Шевченко в «Причинній», одразу виявивши себе чудесним пейзажистом і в літературі, і в живопису.

В цілому ж поетичний синтаксис ранніх творів Шевченка має істотні відмінності від народнопісенних віршів. Трудно назвати не то .що поезії, але навіть окремі строфи, в яких повністю витриманий був би розмір та побудова речення, характерні для народної пісні. Вірш «Думи мої, думи мої...» починається риторичними окликами та запитаннями. Строфа має народну форму, але часто речення не вкладається в її рамки і переходить на другу строфу:

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком — люди не побачать,

То й не засміються...

Для Шевченкового поетичного синтаксису характерні інверсії, яких не зустрінеш у народній пісні. Вони зумовлюють в свою чергу переноси, урізноманітнюють інтонацію, мелодику:

Журбою Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні —

Я їх заховаю,

Заховаю змію люту Коло свого серця...

Найхарактернішими зразками ранньої лірики Шевченка слід вважати, можливо, не поезію «Вітре буйний, вітре буйний...» чи «Думку», а «На вічну пам’ять Котляревському», послання «До Основ’яненка» та поезію «Думи мої, думи мої...» В змісті, в мотивах цих творів, а частково і в їх поетиці виступають властивості новочасної лірики. Тут складний і широкий світ поетичного бачення, міркування не лише про власну долю, але і про становище народу, його історичну славу, про мистецтво. Сучасне і загальноважливе стало головним предметом творчості Шевченка з часу перших його виступів у літературі.

У ранніх поезіях, особливо баладах, ще не все остаточно визначилось і відстоялось. Шевченко і потім ніколи не цурався народної пісні, особливо історичних та ліричних мотивів, але основу його поетики становили оригінальні творчі винаходи, що стояли на рівні вищих досягнень світової ЛІРИКИ.

Шевченко став владарем народних мовних і фольклорних скарбів, пропустив їх крізь призму свого геніального обдарування особистої високої культури. В ньому А. В. Луначарський бачив його особливу заслугу;

Поети-художники,— писав він,— озброєні всіміа здобутками культури,багаті інтернаціональним досвідом і вельми ніжною душею — продуктом складної структури сучасного суспільства ці художники благоговійно підходять до скарбниці народної мудрості і краси та черпаючи пригорщами алмази-самородки, шліфують їх за всіма правилами мистецтва в прекрасні зірки-брильянти.

І цей колосально важливий, прекрасний та глибоко демократичний процес найбільш яскраво- відбувався на Україні, будучи нерозривно зв’язаним з святим іменем Тараса Шевченка» (А. В. Луиачарський. Великий народний поет. 36. «Про літературу», К-, Держлітвидав України, 1960, стор. 613.).

У першому періоді творчості поетична думка Шевченка була сконцентрована навколо поневолення України, становища по-кріпаченого люду. На ці об’єкти він дивився в значній мірі через фольклорну призму. Правий був М. Добролюбов, коли в поемі «Гайдамаки» відзначав вірність народним уявленням про історію (це стосується, зрозуміло, не лише мотивів одного твору чи тематики історичної). Але погляд на речі в геніального митця був глибший, сила емоцій — могутніша.

Взяти, наприклад, історичні мотиви. Історія в кращих творах поета виступає як слава народу, свідчення вільнолюбивого духу, найбільш потрібного для сучасних йому визвольних змагань.

Тому історична тематика в Шевченка майже виключно батальна. Звідси її революційно-соціальна сутність. У цьому легко пересвідчитись, звернувшись до аналізу образів, художнього слова. В переважній більшості творів героями історичних дій є гайдамаки, козаки, січовики. Поет згадує про таку зброю, як гармати, але щоразу в формі фольклорного виразу: «ревіли гармати». Значно частіше атрибутами батальних дій є «вози залізної тарані», «свячені ножі», сторч настромлені коси, повстанські списи, з якими повсталий народ виступає проти панства.

Заклик до повстання, висловлений у дохідливій, звичній для «громади у сіряках» формі, стає суттю Шевченкової творчості. Звідси його «баталізм», тому військова термінологія набирає символічного сенсу.

Шевченко був революціонером і в основній галузі діяльності — в поезії. Він творив, оновлював, винаходив і в той же час заперечував, розхитував, руйнував, нищив. А. В. Луначарськнй у свій час сказав, що український народний поет «перший в Європі створив верлібр»:“Точніше і правильніше буде, якщо ми вважатимеме Шевченка творцем не «вільного вірша», а _ вільної, поезії.

НА ЧОЛІ ПОЛІТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ ДОБИ

Поряд з глибоким засвоєнням національних здобутків Шевченко водночас звертався до широкого світу культури всіх народів і всіх часів. Своєю ерудицією він «став з віком нарівні».

Інтелектуальність Шевченкової поезії визначається тим, який колосальний матеріал вона дає для читачевого сприймання, які галузі людської свідомості та психіки примушує працювати. «Кобзар» — це не тільки енциклопедія життя українського народу; український поет слідом за Пушкіним оспівав декабристів, разом з Гоголем створив образ Петербурга, став глашатаєм визвольної боротьби народів Кавказу, всіх народів — «від молдаванина до фінна». Зростаюча ерудиція визначила тематику творів, способи їх трактування і характер мистецької техніки періоду «трьох літ».

Коли Франко, Старицький, Грабовський, Леся Українка прагнули усвідомити сутність Шевченкових традицій, вони звертали увагу на політичний напрям його музи. Недарма об’єктом своєї докторської дисертації Іван Франко обрав поему «Сон», сформулювавши тему так: «Політична поезія Шевченка 1844—47»

Не маючи змоги виконати обрану тему, він обмежився проспектом. Але в статті «Темне царство», спеціально присвяченій утвердженню політичної поезії як традиційної для України, Франко писав:

«...Шевченко... в своїх поемах «Сон» і «Кавказ» показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба виходити» 2.(1 План дисертації зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г- Шевченка АН УРСР, фонд Франка, № 152,. стор. 7.
2 І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17, К,., Держлітвидав України, 1955, стор. 16.)

Франкове визначення, повторене численними шевченкознавцями, важливе і вірне, але воно потребує істотного доповнення. Полумі’яні кличі до боротьби за волю і славу звучали в народних піснях, були вони і в письменників дошевченкової пори. Нове, Шевченкове, в розробці жанрів політичної лірики й ліро-епічної поеми — це включення у фабулу вірша поряд з громадською емоцією інтелектуального судження, роздуму, міркування.

Справа, однак, не лише у фабулі, але і в докорінному осмисленні життя народів. Шевченко мав не лише революційний світогляд, але й державний розум, міг оцінювати явища в їх соціально-громадській суті.

Політична поезія Шевченка була інтелектуальною, філософською. На повну силу поет-мислитель виступає в поглядах на сучасне, в спогадах про минуле, якому дає актуальну оцінку, і в мріях про майбутнє, які вражають нас ясністю прогнозів, про-рочимі прозиранням.

Основні для періоду «трьох літ» політичні поеми — «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та інші — немає підстав виводити за межі ліричного роду. Адже, крім всього іншого, вони безсюжетні, а єдиним наскрізним образом-персонажем в них є ліричний герой.

Важливе й інше: жодного місця в поемі автор не лишає без «ліричного втручання», коментувань, без власної емоціональної реакції.

Ясно, що поема «Сон» — політична за своєю тематикою. В ній зміальовані образи діячів визвольного руху в Росії, декабристів, що їх оспівано як «царів волі». А, з другого боку, царська державна система з її феодальною ієрархією, чинопочитанням, з її казенним оптимізмом та парадами показана з такою силою і вірністю, як в грунтовній розвідці, незважаючи на сатиричну форму викладу.

Скрізь і у всьому відчувається нестримний ліричний пломінь. Милування природою батьківщини, презирство до землячків-перевертнів, гнів на панів-здирників, глузування з коронованих голів — це лише частина мотивів поеми «Сон»; зрозуміло, що всі вони і ліричні, і суб’єктивні.

Коли поет подає описові картини, то милується або гнівається, любить або ненавидить. Перед тим як описати чудовий схід сонця («Дивлюся — аж світає, край неба палає...»), поет викладає свою «тихо-сумну» розмову з Україною. Картина здирства («Он глянь: у тім раї, що ти покидаєш, латану свитину з каліки знімають») малюється як ілюстрація доказ у сперечанні автора з його власного «душею».

Про силу ліризму поеми може свідчити той факт, що найповнішу і найщирішу самохарактеристику поет виклав не в спеціальному ліричному вірші, а саме в цьому творі. Мова йде про поетові думи, їх зміст, спрямованість; образ цей часто зустрічався в ранніх віршах, тепер він вимальовується в інший спосіб:

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти,

Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє...

Шевченко точно визначив новий напрямі своєї творчості як більш гнівної, грізної, закликаючої. Як і раніше, суть її викладена метафорично: дума — це люта мука, її товариство — лихо і зло, думи розпускаються по небу, як орда, і т. д. Але в образній системі Шевченка з’явились новаторські по відношенню до себе самого риси — в розгортанні думо« багато драматизму, буремної активності. Метафора «мука» супроводжується епітетом «люта»; товариство думи — це «лиха і зла» (слова спеціально вжиті в множині); в цьому товаристві дума росла, з ними кохалась, вони її повивали тяжкими руками; дума мусить «лиха і зла» взяти, розпустити по небу, щоб вони чорніли, червоніли, полум’ям повіяли,— п’ять дієслів ідуть поряд. А метафоричне слово «орда» — скільки воно несе в собі змісту, дії, картинності! Справді, часом одне тільки подібне майстерно вжите слово стає образом, малюнком.

Не можна говорити, що ліричні місця в «Сні» зустрічаються лише в авторських відступах, як в «Гайдамаках». Ні, вони пронизують усю поему, не чергуються з епічними місцями, а зливаються з її фабулою в неподільну хіміічну сполуку.

Емоціональність мотивів доповнюється розгорнутим судженням, міркуванням про речі найбільш масштабні. Так, приміром, у вступній частині мова йде про моральні виразки тогочасних «верхів суспільства»:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком —

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.

Той тузами обирає Свата в його хаті,

А той нишком у куточку Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий, Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурн в печінки,—

І не благай: ие вимолять Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить.

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

У наведеному уривкові змальовано сім типів морального каліцтва з вирізьбленими соціальними характерами, індивідуальними вдачами. За композицією і деякими засобами сатиричного письма цей уривок нагадує геніальну поему Гоголя «Мертві душі»: Шевченко міг би теж розгорнути свій ескіз до розмірів епічного твору. Але подібне завдання зовсім не входило в його мистецький задум, бо він лише міркує, роздумує про те, що «у всякого своя доля і свій шлях широкий...» У нього не епос, а лірика, інтелектуально поглиблена, своєрідна.

Є в поемі виразно епічні малюнки, але і вони наснажені авторською емоцією. Така широко відоміа картина несусвітнього здирства за часів кріпосництва:

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина — голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Обидва наведені вище уривки викладені як анафори (в першому випадкові на слово «той», в другому — «он», «онде»); в першому уривку були створені характери, в другому — картини. Але авторське судження, його гнівні й презирливі оцінки невідступні і від образів-персонажів і від образів-картин.

Політичний зміст має і поема «Кавказ». Мова йде про уярмлення одного краю, а узагальнення зроблено щонайширше — «од молдаванина до фінна... все мовчить, бо. благоденствує!».

Політичних мотивів у поемі кілька і все важливого, державного змісту.

Що собою становить кривавий режим і поліцейська держава Миколи І?

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!..

Чого вартий один тільки епітет «неісходима»! Як опукло характеризує він «тюрму народів»!

Тюрма як тюрма; тим паче в державних масштабах. Шевченко називає деякі атрибути цієї тюрми, країни неволі:

Все покажем! Тільки дайте Себе в руки взятії.

Як і тюрми мурувати,

Кайдани кувати,

Як і носить!.. І як плести Кнути узловаті,—

Всьому навчим.

Всі ці предмети катування тепер можуть сприйматися як алегорії, а для Шевченко-вих часів вони були звичайним явищем і в тюрмах, і в армії, і в першому-ліпшому панському маєтку. Згадка про них для переважної більшості була відображенням їх реального страждання. Кожну художню деталь поет згадує не в плані констанції, а дії — тюрми муруються, кайдани куються, кнути вузлуваті плетуться...

Другою іпостасею після «самодержавія» в сумнозвісній монархічній тріаді було «православіє». І про нього в поемі сказано недвозначно, з тією ж самою силою гніву; навіть більш докладно, бо релігія була і засобом пропаганди, і морально-фарисейського покрову.

Загарбники й грабіжники прикидаються смиренними і скромними:

...Ми не погани,

Ми настоящі християни,

Ми малим ситі!..

Уже в цій згадці про християнство прозвучала іронія, виявився характерний для поета засіб зниження, пародіювання (вирази релігійних догм повторені точно, але поставлені в контраст із справжніми діями: фальшиві смиренці й демагоги-аскети благословляють найоблудніше та криваве загарбання, вбивство). Засіб зниження поширився і на переказ біблійного сюжету:

У нас Святую біблію читає Святий чернець і научає,Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас Сидять на небі! Вн ще темні,

Святим хрестом не просвіщені,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

Переконливість образу не обмежується іронічним зниженням. Такі поняття, як царі, рай, сприймались не в біблійно-історичному, умовному значенні, а як цілком конкретні сучасні імператори; пригадайте, що в поемі «Сон» царя і царицю названо просто «богами» і цілком логічно, що їх палац є «раєм».

Коли пригадати молитви, молебні, які подвоювались чи потроювались в часи загарбницьких воєн, то стане зрозумілою актуальність такого антирелігійного місця поеми:

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм Неутомленнії поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!.

Про що б не згадував Шевченко в поемі — про царат, про кріпосницькі закони, про «святе письмо»,— він пише з гнівом і сарказмом. Ці почуття виявляються часто в окремому слові: «все мовчить, бо благоденствує», «неутомленнії поклони», «Сибір неісходима», «вкрадений покров», «хрестом не просвіщені», «милостивії ми». Іншим разом ставлення поета до змальовуваного виявляється з допомогою антитези, співстав-лення протилежностей:

І од глибокої тюрми Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі.

Але найбільша сила Шевченка — митця слова — в розгорнуто-метафоричному відтворенні понять. Так він використовує відомий народний вислів: лупити з людини шкіру. Вислів розгорнувся в численні картинки, своєрідні ескізи можливих сюжетів; в цілому це ніби схема дворянського «родинного роману»:

Ви любите на братові Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону:

Дочці на кожушок,

Байстрюкові на придане,

Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка!

Розгортання образного слова може проявитись в інший спосіб: замість сарказму — трагічне співстраждання. Наростання цього почуття відтворює градація, в основі якої лежить слово «сльози»:

А сльоз, а крові? напоїть Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх, гарячих сльоз!

А батькових, старих, кровавих.

Не ріки — море розлилось,

Огненне море!

Слово-образ пов’язане з ідейною тенденцією твору — безкомпромісним засудженням царської державної системи. Одначе думка, висловлена в підкреслено людяному плані, це справжнє «людинознавство», яким лише й може бути мистецтво.

«Кавказ» — твір поліфонічний. Крім почуттів ненависті й презирства, тут сильні виявлення трагічних переживань, є й мотиви героїки. Так само, як і в живопису чи міузиці, в поетичному мистецтві від зіставлень виграє кожна фарба, звук і слово. Важливо підкреслити, що всі частини твору емоціонально наснажені, як кажуть художники — пастозні.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» — це вже суцільна лірика, лірика суджень про справи загальнонародні й ідеологічні.

Коло порушених питань у поемі досить широке, жодне з них не виступає як готове положення чи висновок, а дебатується, аргументується емоціонально й логічно. Хід доказів вірних думок, заперечення ворожих тверджень зумовили композицію твору, в якій є «вступ», «глави», «висновки». Поет часом звертається до історичних аналогій, до характеристики сучасної науки. Все Це не зміеншує, зрозуміло, і чисто поетичних засобів викладу, не приглушує найщирішого ліричного звучання.

Назва твору, така довга, несподівана, відповідає його фабулі. Зважимо: то був час, коли скрізь зростав інтерес до історії України, скрізь висувались програми її майбутнього. Справа не лише в тому, що з’явились наукові праці, фольклорні збірники, утворювались групи вчених і політичних діячів. Відбувався розгалужений процес витворення громадської думки, вироблення національної ’самосвідомості.

Процес був конгломеративним; реакційні, та ліберально-опортуністичні групи воліли опинитись зверху, підобгати під себе прогресивні сили. Немало було і козако-фільсько-феодального, і буржуазного націоналізму. Народними ідеологами воліли себе виставити слов’янофіли.

Шевченко прагнув увиразнити і розмежувати напрями ідеологічного життя, викрити псевдопатріотизм націоналістів, низь-косхилення перед чужоземіними сумнівними авторитетами.

Виклад ведеться від імені ліричного героя, яким є сам письменник-мислитель. Герой має виразний характер збудженого, збентеженого шукача істини:

Тільки я, мов окаянний.

І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних,

1 ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає.

Для героя зрозумілі жах тогочасного лихоліття, народного уярмлення; використовуючи локально-хліборобські образи, він малює обставини соціального життя:

Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають.

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

В характері героя найважливішою рисою є його переконаність, прагнення дії; тому його монологи викладені як ораторські звертання. Пафос твору різний часом переконуючий, лагідний:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем Велику руїну.

Це, очевидно, тоді, коли звертання адресоване до людей, здатних «подивитись» і «полюбити» зруйновану батьківщину.

Проте частіше пафос набирає гнівного забарвлення, бо промова звернена до ворога, підлого й підступного:

І знов шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!..

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли!

Треба зробити посутнє уточнення: в поемі мова йде не про те, що панн шкуру деруть з гречкосіїв (згадка про це, зрозуміло, є), а про кріпосницьку ідеологію, науку,політичну програму. Бій ведеться в ідеологічній площині. Примазуючись до народних визвольних змагань, ідеологи реакції славословили гетьманів і своє феодальне владування. Революціонер-демократ говорить про справжню суть запроданців-гетьманів. Граючи на народних традиціях, ідеологи реакції пруться в слов’янофіли; поет висміює цю доктрину як чужородну, запозичену у ворогів слов’янських народів.

Шевченко висловлює не тільки віру в соціальну революцію, він до неї кличе:

Схаменіться! будьте люде,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром Заковані люде,

Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!

І потече сторіками Кров у сине море Дітей ваших...

Тон революційного заклику проймає всю поему, він є емоціональною домінантою, визначає головну ідею.

«І мертвим, і живим...» є твором ідеологічним, наснажено інтелектуальним; для розвитку громадсько)' думки на Україні — це одна з вирішальних історично-вагомих віх.

Про ліричного героя твору можемо сказати, що він відзначається розвиненим інтелектом, є добрим знавцем соціології й історії, науки і політики. Герой здатний переживати й міркувати, думати й радити іншим.У словесно-образній системі поеми відбилась подальша еволюція стилю Шевченка.(' А. Веселовски й. Из истории эпитета, «Историческая поэтика», Л., 1940, стор. 73.) Колись у спеціальному дослідженні С. Веселовський писав, що «...історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні» ,. І справді, принципи творення епітетів, як і тропів взагалі, значно змінились у порівнянні з ранніми віршами Шевченка. Можна ще натрапити на епітет «світ ясний», але він' стоїть поряд з іншим, новознайденим:

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній Тихо засіяє.

Те, що світ є не лише «ясним», але й «невєчернім», що він «тихо засіяє», зменшує, коли зовсім не знімає, відчуття постійності епітета.

Значно частіше тепер Шевченко творить оригінальні багатозмістовні епітети. Кожний такий троп поширює картину, висловлює оцінку, загострює чуття. Про розпуття, на яких «день і ніч плаче» герой твору, сказано, що вони «велелюдні»; це одне слово домальовує картину, увиразнює ідею твору — послання, адресованого до такої широкої аудиторії: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...»

В іншому місці поет вживає саркастичний епітет для характеристики здирникіїв-зрадників, називає їх «смердячимі гноєм»; слово стало ще більш відчутним завдяки співставленню з образом землі, яка характеризується кількома епітетами позитивного значення: «На чистій, широкій, на вольній землі».

Твір містить в собі значну кількість оригінальних епітетів, як-от «братів незрящих, гречкосіїв», «твердими руками», «вольними устами» тощо. Але в цілому роль і значення епітетів у образній системі зменшилась; Шевченко охоче звертається до складніших форм тропів, до фігур.

Вкажемо на градації, тобто на такий художній засіб, коли завдяки повторенню поняття стає все більш і більш значущим:. З іронією поет говорить про те, як перевертні (зрадники) шукають добра і волі лише на чужині:

А ви претеся на чужину Шукати доброго добра.

Добра святого. Волі! Волі! Братерства братнього!

Те, що в тексті вжито тавтології («доброго добра», «братерства братнього») та окличні речення, лише посилює пафос цих рядків.

Градація стає чіткішою від того, що окремі її частки складаються з словесного матеріалу одного кола:

І на Січі мудрий німець Картопельку садить,

А ви її купуєте, їсте, на здоров’я,

Та славите Запорожжя А чиєю кров’ю Ота земля напоєна,

Що картопля родить,—

Вам байдуже. Аби добра Була для городу!

Улюбленим художнім прийомом Шевченка стає протиставлення: щоб думка була яскравішою, певні поняття поет змальовує словами протилежного змісту: «Розкуються незабаром заковані люде», «І премудрих немудрі одурять...», «Замість пива праведную кров із ребер точать».

Виклад думки тяжить до афористичності, речення стає гаслом, визначенням, положенням. «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», «Розкуються незабаром заковані люде» — це перші-ліпші з прикладів подібних афоризмів.

До політичних поем належить «Єретик».

Шевченко одним із перших підніс тему слов’янського єднання і розв’язав її в дусі тогочасної революційно-демократичної думки. В історії і в сучасному житті слов’янських народів український демократ шукав проявів визвольного духу й визвольних рухів. У чехів він знаходить трьох героїв, єдиних у своїх прогресивних устремліннях: Гуса, Жижку, Шафарика.

Слід у першу чергу зважити на своєрідність композиції поеми «Єретик». Вся її вступна частина, цебто — третина, викладена як лірика. В ній мова йде про поетову сучасність. Виклад сюжету ведеться здебільшого у формі монологів героя. В його уста поет вкладає багато сучасних йому політично-державних й етичних істин.

Питання слов’янського єднання набрало в період революційної ситуації сорокових років найбільшого значення, в тому числі в Росії і на Україні. Цим твором Шевченко закладав одну з найважливіших творчих традицій, на якій виросли Франкові збірки поезій та поеми, майже вся драматургія Лесі Українки (частково й лірика) та численні інші важливі здобутки українського поетичного слова.

Шевченко не обмежується творенням епічного образу Гуса, він весь час «втручається» у виклад, розкриває свої думи, висловлює свої судження. І робить це у властивій для нього формі — розгортанням метафори. Так, у великому, міайже на сто рядків вступі є дві метафоричні групи. Перша з них побудована на вже відомій у часи Шевченка алегорії — «Из искры возгорится пламя», виразі колосального революційного змісту і дійового впливу. Український поет використав алегорію, але виклав її оригінально і, як завжди,— докладно, майже як притчу. Іскру поет розглядає як символ справедливої помсти, відплати лихо-діям-паліям за вчинене зло:

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися, й полягали спати,

І забули сірий попіл По вітру розвіять.

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє Іскра огню великого.

Тліє, не вгасає.

Жде підпалу, як той месник...

Письменник увиразнює окремі деталі метафоричної групи яскравими виразами: підпал^ хати — це «усобищ лютая змія», іскра в попелі — це «іскра братерства», яка засвітиться «світочем правди, волі».

Поет тут і скрізь далі мислить широкими суспільними категоріями, історичними масштабами. Багата образність викладу ніяк не зменшує узагальнюючої сили висновків.

Такий же характер має й інша метафорична група: широкі хвилі, вільне море, добрий човен, ріки, що відтворюють ідею слов’янського єднання:

Твоє море Слав’янськеє, нове!

Затого вже буде повне,

І попливе човен З широкими вітрилами І з добрим кормилом,

Попливе на вольнім морі,

На широких хвилях.

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море Слав’янськії ріки!

Кінець вступу Шевченко викладає від свого імені, проголошуючи головну ідею безпосереднім звертанням до читачів; цією ідеєю стає гасло «мир мирові», заклик до народів «стати добрими братами»:

Щоб усі слов’яни стали Добрими братами.

Мир мирові подарують І славу вовіки!

В центрі поеми «Єретик» стоїть герой колосальної привабливості: людина дії та ясної думки, організатор і проповідник, в рівній мірі мудрий і мужній, борець та ідеолог.

Іван Гус — образ трагічної долі й дійової волі. Драматизм його становища не тільки в тому, що він загинув на вогнищі, а і в тяжких пошуках правди, в тому, що він не має активної підтримки однодумців.

Драматизм сюжету змушує автора вдатись до монологів та діалогів. В них виявляється характер, становище, коло уявлень Гуса як дійової особи.

Монологи Гуса або звернені до широкого кола слухачів (тоді це проповіді-ораторії), або до супротивників (тоді це викривальні інвективи); зрідка це так звані «внутрішні» монологи — герой в процесі роздумів, пошуків істини. Все це зумовило «мовну партію» персонажа і в лексичному, і в інтонаційному відношенні. її риси проступають уже в першому «внутрішньому» монолозі:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує І рай у найми оддає!

Небесний царю! суд твій всує.

І всує царствіє твоє.

Розбойники, людоїди Правду побороли,

Осміяли твою славу,

І силу, і волю.

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,

Одностайне стати За евангеліє правди.

За темнії люде!

Нема кому! боже! боже!

Чи то ж і не буде?

Ні! Настане час великий Небесної кари.

Розпадуться три корони На гордій тіарі!

Розпадуться! Благослови На месть і на муки,

Благослови мої, боже,

Нетвердії руки!

В наведеному монолозі говориться про тяжке, мученицьке життя народу як першопричину того, що монах Іван Гус, людина кришталевої чесності, вирішує повстати. Монах звертається нібито до бога. Але чудернацька то молитва. В ній значно більше зневіри, ніж віри, осуду й прокльонів, ніж просьби чи вимолювання.

Історизм і реалістичний метод примушують Шевченка малювати образ таким, яким він був у житті — з рисами самозречення, своєрідної релігійності. Одначе найважливішою рисою свідомості персонажа є його антиклерикалізм. Бог, врешті,— це абстрактна умовність, а реальна релігія — це «слуги божі» — здирники. І тут Іван Гус перестає бути монахом. Справа не в окремому служителі церкви, навіть не в главі апостольського престолу, а в релігії та у всіх без винятку її атрибутах.

Така антирелігійна сутність образу Гуса, що визначила атеїстичний зміст поеми. Гус — єретик,— це так; Шевченко ж не лише «єретик», але й революційний атеїст, митець, який збагнув сутність релігії.

Як і всі позитивні персонажі «Кобзаря», Іван Гус вірить в потребу боротьби з ли-хомі; його заклики звучать в унісон з громадянською лірикою Шевченка. В улюблений образ автор вкладає значну частку своєї свідомості і своєї душі.

Конфлікт переростає в гостру сутичку. Слово забирає якийсь монах, а може, й високий церковний чин, одним словом, продавець папських булл, його поет характеризує святенницькою лексикою, плетеним і плутаним реченням. Тут Шевченко виступає майстром пародіювання, робить це без пересад, без нарочитого натиску — пропо-відник-крамар міг би таке виголошувати:

Во ім’я господа Христа,

За нас розп’ятого на древі,

І всіх апостолів святих,

Петра і Павла особливе,

Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині божій...

Це репліка, яка викликає відповідь Івана Гуса. Його монолог знову демонструє дивовижне Шевченкове вміння подавати «ескізи сюжетів». Хто така «раба божа», яке її життя, кому видається булла?

Отій самій,

Що водили по улицях В Празі позавчора;

Отій самій, що хилялась По шинках, по станях,

По чернечих переходах,

По келіях п’яна!

Ота сама заробила Та буллу купила —

Тепер свята!..

Справа, одначе, не в «сюжеті», не в образі повії, яка швиденько стає святою, а в томіу, де вона хилялась (не стільки по шинках, скільки по келіях); між повією та ченцями зворушлива єдність: і грошова, і духовна, і всяка інша... Антирелігійна тенденція поета проступає в кожній деталі, в кожному слові.

Мова Івана Гуса своєю пристрастю, інтонацією починає нагадувати найбільш гнівні місця з полемік Івана Вишенського (подібні форми звертань, перераховування злочинств):

Розбойники, кати в тіарах Все потопили, все взяли,

Мов у Московії татаре,

І нам, сліпим, передали Свої догмати!., кров, пожари,

Всі зла на світі, войни, чвари,

Пекельних мук безкраїй ряд...

І повен Рим байстрят!

От їх догмати і їх слава.

То явна слава...

Авторське повіствування теж сповнене пристрасті, в ньому також нема об’єктивізму. Шевченко, наприклад, для опису ченців обох папських тогочасних столиць — Ватікану та Авіньйона — вживає порівняння. Випишемо їх ряди:

Зашипіли, мов гадюки...

Кардинали,

Як гадюки, в’ються Круг тіари. Та нищечком.

Мов коти, гризуться За мишеня...

Як та галич поле крила —

Ченці повалили До Констанца; степи, шляхи Мов сарана, вкрили...

Все на охоту,

Мов гад у ірій, поспіша!

В поемі є ще досить подібних порівнянь, які самі могли б зробити ідею твору означеною і промовистою. Інакше Шевченко і не міг писати, чи то в ліриці, чи то в епосі. Одного нововинайденого слова часом буває досить, щоб ідея не лише проголошувалась, але й пекла своєю пристрасною правдою. Так, про ченців, які засудили Гуса до страти на вогні і божеволіють від радості, написано:

«Побороли! Побороли!..» —

Мов обеленіли.

«Автодафе! Автодафе!..» —

Гуртом заревіли.

І справді — «обеленіли», блекоти наїлись, запінились слиною, оскаженіли в своїй людоненависті й кровожерності. А з якою вибуховою силою повторюється у монолозі Гуса слово «кров», щоб затаврувати ченців-кровопивців:

Люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазури розпустили...

Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонеє море Крові! крові з дітей ваших.

О горе! о горе!

Онде вони! в ясних ризах, їх лютії очі...

Уже крові...

«Пали! пали!..»

«Крові! крові хочуть,

Крові вашої!..»

В характері Івана Гуса, історичної особи, Шевченко добре відчув його екзальтованість, безкомпромісність викривача облуди. Подібні риси були до певної міри співзвучні з його власними переконаннями, принаймні вони відповідали його уявленню про позитивного героя, борця і визволителя.

«Єретик» — поема ліро-епічна, як і переважна більшість Шевченкових поем. Проте поєднання ліричних та епічних елементів у баладах і ранніх поемах одного типу, а в новітніх поемах — іншого. Між героїнями «Причинної», «Тополі» та ліричним героєм ранньої лірики не могло бути нічого спільного, а між Іваном Гусом і ліричним героємі «Єретика» спільного не так вже й мало. Тут поет творить образ позитивного героя, якого поважає, цінує, від якого у захопленні. Тому він порівнює героя твору з кедром ліванським серед поля, з орлом («окинув нечестивих орліми очима»), називає його «праведним» і т. д.

«Лірика — в цілому — повинна бути дуже розумною,— писав Гете,— в деталях же трохи простою»
(1 Ге т е. Собрание сочинений, т. X, М., 1937, стор. 715.)
Простотою і невимушеністю відзначається не лише фабула віршів Шевченка цього періоду, а й композиція, особливо їх початок і, кінцівки.

Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі Поміж кугою в Сир-Дар’ю Байдару та баркас чималий.

Так починається вірш найінтимніших зізнань. Поезія «Лічу в неволі дні і ночі...» — підсумок трирічного бідування, крик наболілої душі — кінчається не менш прос'то:

А я!

Такая заповідь моя!

Посижу трошки, погуляю,

На степ, на море подивлюсь,

Згадаю дещо, заспіваю

Та й знов мережать захожусь

Дрібненько книжечку. Рушаю.

Розсунулися межі ліричних творів, даючи простір для плину думок. Прикладом може служити поезія «А. О. Козачковському». Починається вона побутовою картиною, яка відтворює дитинство поета; жодна біографія Шевченка не може тепер обійтися без її наведення:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге —та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду Або «Три царіє со дари».

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу.

Мотив повністю вичерпався; уривок міг би існувати як самостійний вірш автобіографічного характеру. Але не таку роль відвів йому поет. Він підкреслює дві обставини: потяг до письма і таке ж, як на засланні, переховування з написаним. Тому ця картина стала вступом до основнего. У творі йдеться про становище поета-засланця, якому заборонено бути самим собою — заборонено писати:

І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур’яні.

І тяжко плакать.

Докладно і точно описуючи обставини, поет не завдає шкоди емоційності викладу; і у вступі, і в дальшій розповіді головним матеріалом є переживання героя. Вони різноманітні змістом — то безконечно тужливі, то розпачливі; часом вони ніби світлішають, коли в неділю на якусь годину герой виривається з укріплення в поле і згадує степи рідної землі.Складний комплекс думок розвиненої людини і їх хід фіксує поезія. Безмежний простір викликає міркування про злочинні дії царської адміністрації, і степ поетові здається чордимі. А тут ще, як блискавка, майнула думка про своє підневільне становище, ніби хтось вголос промовив: «Айда в казарми!» І треба знову по-злодійському ховатися не тільки від ока варти, а й навіть із власними думками.

А ночі, безконечно довгі казармені ночі! Скільки вони навіють спогадів, мученицьких роздумів!

Розіб’ють На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію...

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

Щоб передати відчуття тривалості безсонної ночі, поет добирає ряд тропів: думи спинили ніч, години глухо течуть роками, сторіччями. Зрозуміло, що головне у цих словах не картина, а відчуття.

Здебільшого теміою ліричного твору Шевченка є одна якась думка чи емоція. У вірші «А. О. Козачковському» поет відтворює розвиток і зміни почуттів, подовжуючи їх у часі, показуючи нашарування. Завдяки цьому композиція твору ускладнилась, обсяг його значно поширився.

Шевченкові описи вдосконалюються в тому розумінні, що стають всеохо.плюючи-ми, панорамними; це нібито широкоекранні натурні зйомки. Такий, приміром, пейзаж казахського краю:

Пустиня циганом чорніла:

Де город був або село —

І головня уже не тліла,

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось;

Тільки одним-одно хиталось Зелене дерево в степу.

Червонів по пустині Червона глина та печина,

Бур’ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою.

Як завжди у ліриці, картина важить не сама собою, а тим настроєм, що викликає. В описі українського села такі властивості виступають ще прозоріше:

Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло.

Поширення кола уявлень і асоціацій можна помітити в тропах. Порівняння поет так будує, що воно змальовує якусь цілу подію, викликає багато спогадів і думок:

Неначе степом чумаки Уосени верству проходять,

Так і мене минають годи.

Порівняння-картини зустрічаються в «Кобзарі» чим далі частіше. Коло їх асоціацій буває найрізноманітніше:

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого. Не чуть,—

І мов у полі сніг заносить Неохолонувший ще труп.

Поетика Шевченка і тут проявилась у своїх найхарактерніших рисах — виключному звертанні до життя, до буденних життєвих фактів як предмета зображення. І водночас — умінням у звичайному віднаходити незвичайне, великий сенс. Цим вона протистояла ходульній штучності писань тих поетів, які виходять із готового висновку (здебільшого чужого), до якого піїта добирає ілюстрації.

«Далеко не одне й те ж,— писав Гете,— підшукує поет для висловлення загального щось окреме чи в окремому вбачає загальне. Перший шлях приводить до алегорії, в якій окреме має значення лише прикладу, тільки зразка загального, яке і становить справжню природу поезії; поезія називає окреме, не думаючи про загальне і на нього не вказуючи. Але хто легко сприйме зображене нею окреме, придбає разом з ним і загальне, зовсім того не усвідомлюючи або усвідомивши це тільки згодом» '..

Перевага другого творчого принципу над першим подвійна — художня й ідейна — про це мусили б постійно пам’ятати колеги Гете і Шевченка.
(1 Гете. Собрание сочинений, т. X, М., 1937, стор. 715.)

ПОЕТИЧНІ ЗАКЛИКИ «ШТУРМАНА БУРІ»

Остянні три.......роки__життя і творчості

Шевченка можна назвати другий петербурзьким періодом- 'В- І. Ленін, використавшій^ вислів Герцена, назвав 'Черни'шев-ського і 'мого однодумців «молодими штурманами майбутньої бурі», бо вони’ були «володарями дум» у галузі естетики, філософії, політики. В галузі поезії таким _ «штурманом бурі» став Шевченко — «володар почуттів» своєї доби,-

Новий період у творчості Шевченка почався ще на «далеких підступах» до столиці, з часу першого, не в казарміі писаного твору — поеми «Неофіти». її він присвятив М. С. Щепкіну не випадково. Геніальний актор своєю зустріччю в Нижньому Новгороді підтвердив і зміцнив у поетовій свідомості важливість і значимість нових творчих задумів. Про це, саме про це свідчать строфи посвяти:

Привітай же благодушне Мою сиротину,

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

Привітаєш,— убогая,

Сірая, з тобою Перепливе вона Лету;

І огнем-сльозою Упаде колись на землю.

Для ліро-епосу Шевченка, в тому числі й для «Неофітів», характерні не так ліричні відступи, як ліричний вступ. Відмінність між відступами і вступом істотна: перші коментують окремі положення, стан героїв, другий — визначає ідейний задум, актуальне значення теми, пов’язує її із сучасністю, як це ми бачили на прикладі «Єретика», де вступ становить ледь чи не третину твору.

В «Неофітах» вступ також великий, більший, ніж будь-який із розділів поеми; в ньому говориться про алегоричність фабули, формулюється ідейне кредо поета.

Мабуть, це справді автобіографічний факт, що, сидячи в своїй «тюрмі», поет мав можливість бачити лише кладовище і хрести на ньому. А звідси асоціації про розп’ятого на хресті — і не так в давній давнині, в легендах, скільки в сучасності, коли ідею правди розпинають «іменем Христа», розпинають і «верхотворець», і його поборники.

Хто ж вони? Відповіді у вступі ще нема, а ставлення до них висловлене:

Не говорить Ні сам сивий верхотворець,

Ні його святії —

Помощники, поборники,

Кастрати німії!

Зближення «верхотворця» з сучасним богом і сучасним царем ще буде, а поки що автор поспішає виголосити свою волю бути поборникомі істини:

Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли, -Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила.

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось Те слово, божеє кадило,

Кадило істини.

Ні в кого з читачів не могла .ні в час написання, ні пізніше викликати двозначності метафора «кадило істини», як і аналогічна популярна тоді метафора іншого митця — «светильник разума». Все сприймалось точно та ясно: «кадило істини» — це сучасна революційна справедливість, а те, що проповідували служники кадила й церкви — облуда і визиск.

Наведемо з цієї частини поеми три розрізнені рядки, в яких виражені найголовніші думки нового творчого періоду: «Не дай в неволі пропадати», «Святої правди голос новий», «Щоб слово пламенем взялось».

Трьома словами Шевченко означив ідейно-тематичну суть поеми, а в значній міірі всю подальшу творчу програму: полум’яним словом боротися проти неволі за правду для трудової людини.

Чи звертання до староримської історії було засобом маскування сучасної теми? Безперечно, ні. Після адресування свого слова на свою батьківщину — Україну — будь-який серпанок «езопівщини» знімався. Історична фабула поетові була потрібна зовсім для іншої мети.

По-перше, для іронії, сильної та наскрізної. Подивіться., як починається перша глава:

Не в нашім краю, богу милім.

Не за гетьманів і царів,

А в римській ідольській землі Се беззаконіе творилось.

Либонь, за Декія царя?

Чи за Нерона сподаря?

Сказать запевне не зумію.

Нехай за Нерона.

Росії

Тоді й на світі не було.

Тому що частка «не» вжита двічі, вона набрала іронічного відтінку, а в контексті сприймається як ствердження. Що стосується імені римського імператора Нерона, то він став давно назвиськом саме російського імператора. Безконечні інші натяки на російську імперію та російського імператора пронизують весь твір.

По-друге, звертаючись нібито до проповіді первісних християн, в поняття любові, правди, добра, братолюбія Шевченко вкладає свій смисл, його «псалом новий» є нічим іншим, як революційною агітацією, спрямованою проти царизму:

І мечі в руках їх добрі,

Острі обоюду,

На отмщеніє язикам І в науку людям.

Окують царей неситих В залізнії пута,

І їх, славних, оковами Ручними окрутять.

І осудять неправедних Судом своїм правим,

І вовіки стане слава,

Преподобним слава.

Революційними соками наливаються трансформювані біблійні тексти, переосмислені архаїзми. Ефективність такого художнього засобу переконливо аргументує Максим Рильський:

Поезія, як і основна її зброя — мова — часто зберігає слова і поняття, які, так би мовити, не стоять «на рівні» сучасного розвитку науки і техніки, але добре викону- . ють свої художні функції... Архаїчний меч ще довго перебуватиме на озброєнні поезії,й ораторською, мистецтва, і публіцистики»

І Найголовніше, про що дбав поет, створюючи доемуг.«Неофіти», так це — розвіюрювали царистські ілюзії..«розстрілювати віру в царя».В сатиричному плані він розпові-даєГ як зробили статую кесаря і понесли на параді поперед кесаря. Згодом славослов’я і поклоніння перед імператором набрало ще більших розмірів. Підлабузники і душеубивці проголосили, «що кесар бог. Що більш од бога». Покарані, покалічені повірили й почали владику земного благати, великі надії на нього покладати.
(1 М. Рильський. Література і народна творчість, К., «Радянський письменник», 1956, стор. 51.)
Тут автор робить ліричний відступ того типу, коли рядок «пламіенем береться», революційною пристрастю наповнюється:

Горе з вами!

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами Свою надію? Горе з вами,

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії?

Чи ж кат помилує кого?

Поет не називає кесаря ні прямим, ні переносним іменем, він іменник замінив на займенник «кого», «кому», повторив його п’ять разів. Тільки під кінець глави звернувся до іменників, але тих, що визначають сучасність і дають можливість зробити доконечне узагальнення:

Все брехня —

Попи й царі...

Брехні протиставляється правда. Вона притаманна головному героєві поеми Алкі-дові, його матері, нарешті, і головним чи-номі, і самому авторові, поетові.

Позитивні образи, носії правди, ще виразніші в наступній поемі — «Юродивий». Це «споборники святої волі» — декабристи, це той «один козак, що царство все оголосив: сатрапа в морду затопив». А сам поет підноситься в своєму нестримному бажанні «затопити в морду» не лише сатрапові, але й цареві та богові. Рідко хто в світовій поезії звертався до цих двох з інвективою такої сили:

...А із гною Встають стовпом передо мною його безбожнії діла...

Безбожний царю, творче зла,

Правди гонителю жестокийі Чого накоїв на землі!

А ти, всевидящее око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордували, розпинали І вішали? А ти не знало?

І ти дивилося на них І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі...

З цього часу, згадуючи бога, Шевченко поряд ставить і царя, а назвавши царя, тут же звертається й до бога, гнівний, невіруючий, ладний щохвилини «царя до ката повести», переконаний, що «нема ні бога, ні півбога».

В поемі «Неофіти» основним героєм був Алкід, а мати лише з великої материнської любові продовжила його справу. В «Марії» інша, глибша концепція. Марія породила сина від проповідника, розп’ятого за слово правди. Вона виростила сина, виховала в дусі правди. А коли сина-проповідника не стало, сама діяла, проголошувала, ширила віру в істину, в справедливість.

Один мистецтвознавець сказав, що Мадонни бувають різні — з однією не знаєш, про що й говорити, а з іншою можна трактувати про політику. З Мадонною-Марією Шевченка можна не лише говорити про політику, разом з нею можна політику творити. Саме такою виступає героїня в заключній частині твору, коли заступає всіх нетвердих, душеубогих учнів і розвіює «униніє і страх, мов ту полову, своїм святим, огненним словом».

В умовах безпосередньої революційної ситуації поет повинен був відповісти на головне питання суспільної думки: реформа чи революція. Він ніби бере слово у дискусії, даючи своїми поезіями ясну відповідь. Рідко коли лірикові вдавалося бути таким політично певним, актуально сучаснимі.

Вірш «Я не нездужаю, нівроку...» починається їз скарг на свою душу, яку тривожить невизначеність обставин. Для Шевченковського стилю це природно, як і узагальнення, до якого він підводить течію своїх міркувань. Лірична поезія наповнюється закликами до повстання, адекватними до політичних гасел революційної демократії:

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром.

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру Та й заходиться вже будить.

Уже в цій частині вірша звучить неспокій за волю; далі прямо вказується, хто волів би її «заколихати» і в який спосіб:

А панство буде колихать,

Храми, палати мурувать,

Любить царя свого п’яного Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

У ліриці, так само як і в драмі, крім зовнішнього опису, є «підтекст». У даному випадку він виявляє себе то в громадянському пафосі, коли говориться про сокиру повстанця, то в презирливій іронії, коли говориться про п’яного царя і про лібералізм панський.У другій половині 50-х років, у добу так званих «великих реформ», ліберали основним героєм зробили «доброго царя», Олександра II. Шевченко ж з усією пристрастю переконаного якобінця твердив: нема і не може бути доброго царя — ні в минулому, ні в наступному. Заключні сторінки «Кобзаря» сповнені образами царів — біблійних, римських, сучасних, навіть майбутніх; згадка є про львицю — царицю звірів. А висновок дається один:

Буде бите Царями сіянее жито!

А люди виростуть. Умруть Ще незачатії царята...

І на оновленій землі Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Про царів Шевченко пише, як про приречених на смерть, на загин навіть у найдальших своїх поколіннях.

Образ царя стає символом старого світу: кріпаччини, беззаконня, уярмлення батьківщини. Здається, у жодного публіциста й митця Росії не було такої ясної відповіді на питання про самодержавство, як у політичній поезії Тараса Шевченка. А спосіб, яким письменник приходив до розв’язання головного суспільно-політичного питання доби, був лірично-мистецький, конкретизуючий. Він так пише:

Якось-то йдучи уночі Понад Невою... Та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

Якби-то, думаю, якби Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат.

А то... нема тепер нічого.

Ні бога навіть, ні півбога,

Псарі з псарятами царять.

Далі у вірші говориться, що герой хоче відсахнутись від своїх думок — плює і хреститься, але не може їх позбутись і знову думає про те ж, що й думав. Передова людина з її сміливими судженнями постає з твору, а за,Лї образом проступає ідея, ще чіткіша і переконливіша.

Соціальна вартість поезій Шевченка ви- . значається повнотою ідейних концепцій. Не одне, питання, не один якийсь його бік, а комплекс питань порушує автор. Ліричний герой не одного твору, а всієї творчості став таким же об’ємним, як і образи драмій, епосу. Треба тільки розглядати поетичні твори не поодинці, а в єдності, в контексті книги.

Нетерпимим був поет-революціонер до лібералізму в усіх його проявах. У зв’язку з цим не зайвим буде пригадати, що В. І. Ленін оцінив як прояв патріотизму слова Чернишевського: «Раби, з верху до низу -—всі раби!» Це ж бо вигук жадоби дії. Непримиренні звинувачення розсипає і Шевченко у своєму революційному запалі:

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі...

Онуча, сміття з помела Єго величества. Та й годі.

Коли уважно розглянути наведений уривок і багато раніш написаних поезій, то стане наочною одна характерна риса пафосу і образної системи «Кобзаря». Гнів поета викликав вислови зневаги, презирства, прокльону, погрози, навіть лайки. У другорядного поета все це випирало б, було б не на місці, здавалося б не етичним і не естетичним. У Шевченка найлайливіші слова, найбурхливіші емоції сприймаються як правдиві у своїй суті. Для нього як пое-та-лірика не було нічого ні в природі, ні в суспільному житті, чого він не мііг би піддати ліричній обробці. А це ж одна із ознак генія.

Ліричний геній Шевченка був всеохоп-люючий, тому громадянські інтереси, вц-ступивши на чільне місце, поєднувались з "особистим прагненням до шастя, до краси, що набирали також громадського значення. ....."

Дивовижне Щевченкове відчуття і милування красою знайшло свій яскравий вираз у вірші, що змальовує картини змін у природі:

Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом,—

Аж сам собі дивується На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне В ризу золотую І сповиє дорогою,

Білою габою,—

Та й спать ляже, втомившися Турбою такою.

Пейзажної лірики до Шевченка українська література майже не мала, а після «Кобзаря» цей розділ лірики став одним із найулюбленіших, традиційних.

Ще однією гранню генія визначився Шевченко у ліричних піснях (маємо на увазі і твори, написані в період заслання). Кожна пісенька, така проста за формою, є ніби коротенькою трагічною історією. Навіть найменший розмір не перешкоджає викладові трагічної біографії героя:

Полюбилася я.

Одружилася я З безталанним сиротою —

Така доля моя!

Люди гордії, злі Розрізнили, взяли Та повезли до прийому —

Оддали в москалі!

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті —

Така доля моя!

На перший погляд здається, що поет розробляє так звані «вічні» теми лірики: кохання, розлуки, перешкод у любові. Частково так воно і є. І тут фольклорний генезис мотивів не викликає сумніву. Але Шевченко вносить два істотних доповнення: він увиразнює соціальне звучання фабули, викладає її як тривалішу в часі, закінчену в дії. У нього не просто покинута, а московка; вона не тільки терпить розлуку, а на все життя лишилася одинокою, нещасною.

Наведемо ще приклад, в якому соціальні й часові означення такі ж певні, як і в попередньому:

Закувала зозуленька В зеленому гаї,

Заплакала дівчинонька —

Дружини немає.

А дівочі молодії Веселії літа,

Як квіточки за водою,

Пливуть з сього світа.

Якби були батько, мати Та були б багаті,

Було б кому полюбити,

Було б кому взяти.

А то нема, сиротою Отак і загину,

Дівуючи в самотині,

Де-небудь під тином.

Наведені вірші належать до пісень, найменших за обсягом. Але навіть такі мініатюри виходять за межі ліричного способу письма — тривалістю дії, закінченістю характеристики персонажа. Шевченко не був і тут копіїстом фольклору, а талановитим його спадкоємцем, реформатором.

Чим певніше визначалась революційна думка Шевченка, чим більшим був його досвід, тим все новішою і оригінальнішою ставала форма його поезій. В останні роки творчості він охоче звертається до сюжетів та мотивів світової історії, починаючи від давніх давен; він переспівує патетич-но-викривальні місця з книг пророків, чудесно переказує віршами сторінки геніального «Слова о полку Ігоревім». Свої «подражанія» він створює на основі польської літератури («Подражаніє. Едуарду Сові»), сербської літератури («Подражаніє сербському»), давньої літератури Сходу («Осії. Глава XIV»).

Матеріал, як бачимо, був найрізноманітніший, дійсно «світовий» за своїм охоп-леннямі і багатством. Це все є наслідок знань митця. Проте важить й інша сторона творчого процесу: трудно у світовій поезії знайти подібні Шевченковим зразки революційного переосмислення історичного матеріалу. Говорячи про фараонів і римських імператорів, біблійних царів і пророків, поет весь час звертається до сучасності, про неї судить і в сучасні справи вторгається художнім словом.

Фабульний матеріал стає своєрідною алегорією, яку сучасники прекрасно розуміли. Так, поет описує побут римського царя ПоТмпілія Нуми:

Колись-то ще, во врем’я оно,

Помпілій Нума, римський цар, Тихенький, кроткий государ, Втомившись пишучи закони,

Пішов любенько погулять І одпочить. Та, спочивавши,

Додумать, як би то скувать Кайдани на римлян.

Поет у всьому дотримується історичної достовірності і колориту. Але зрозуміти іно-мовність фабули легко тому, що тогочасна сучасність надто вже схожа була на минувшину.

Часом одним якимсь промовистим словом поет увиразнює алегорію, ніби прориває завісу в одному місці, а зрозумілою стає вся картина. Про те, як мюжна знищити «свого» царя, Шевченко говорить, розповідаючи про царя Вавілону:

Окули люде і цього,

Заперли в щелепи удила І в Вавілоні посадили В тюрму глибоку. Щоб не чуть Було на світі того рику Самодержавного владики,

Царя неситого...

Тут одне слово «самодержавний», що було офіційним титулом російського царя, розкриває зміст образу.

У вірші «Осії. Глава XIV» таким засобом увиразнення є згадка про Україну в першому ж рядку. Далі нагадувати про сучасність портові, не доводиться, він «переспівує» пророка, а читач ні на хвилину не забуває, до кого звернені ці грізні прокльони:

...Всюди

Вас найде правда-мста; а люди Підстережусь вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката 1 без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

I вашей кровію, собаки.

Собак напоять...

Шевченко звертається й до інших засобів, коли іномовною є не вся фабула вірша, а лише окремі її деталі, образи. У «Подражанії Ієзекіїлю» такими образами є львичища, під якими автор розуміє царів. Могутність цих львичищ письменник порівнює з гнилою лозою, але саміе порівняння розгортає, подовжує:

А львичища того не знають,

Ростуть собі, як та лоза У темнім лузі. Уповають На корінь свій, уже гнилий,

Уже червивий, і малий,

І худосильний. Вітер з поля Дихне, погне і полама.

Подібна іномовність є і в поезії «Бували войни й військовії свари...», де нащадків вельможної старшини, галаганів і кочубеїв, порівнюється з шашелем на тілі дуба. Скільки не жеруть і тлять його шашелі, від здорового коріння весь час пробиваються зелені парості. Вони виростуть і розтрощать трон, порвуть царську порфіру.

Інколи літературознавці люблять будь-яку алегоричність пояснювати цензурними утисками, називають її «езопівською мовою». Далеко не завжди воно так буває. «Езопівщини» у Шевченкових творах дуже і дуже мало. Поет використовує найскладніший вид тропа тому, що він дає простір для мислі, для аналогій, що в склад алегорії входять інші тропи, як, наприклад, епітети, такі промовисті у Шевченка: «...корінь свій, уже гнилий, уже червивий, і малий, і худосильний». Або трохи далі в цьому ж самому вірші: «І той плач, нікчеміний, довгий і поганий».

Коли спробуємо визначити жанр таких творів Шевченка, як «Молитва», подражанія, «Саул» і деяких інших, то не можемо не сказати, що в них уже накреслювались риси тих жанрів, які пізніше почали називати в українській поезії притчами, легендами. їх дуже любив Франко, зверталась до них і Леся Українка (маємо на увазі її ранні драматичні поеми), але перші зразки притч і легенд подав Шевченко.

Поет часто звертався до історії, до книжних літературних джерел, але і тут ні на хвилину не поступався сучасністю, кожного разу був актуальним. Живучи всіма інтересами своєї доби, в першу чергу — політичними, вш воднораз виявляє постійну увагу до проблем філософсько-етичних, до так званих «вічних тем». Його пісні про жіночу красу, кохання, материнство, родинні втіхи це повноголосий туманієтичний гімн людській натурі, нормальному життю, красивим і людяним пристрастям.

Говорячи про розвиток поета, ¡гро особливості його праці, Максим Рильський писав в одній із своїх статей:

«Ораторами робляться, поетами народжуються»,— каже латинська приказка. Але, звичайно, поетами також в значній мірі робляться. Чим більший поет, ТИМІ глибші корені його творчості»

У Шевченка коріння дивовижно далекосяжні: міцно вросли вони в рідний грунт, але проросли й далеко за його межі. Він увібрав у себе і культуру рідного народу, і всі досягнення культури всесвіту, сказав нове слово у світовій поезії, утвердив свій стиль у ліриці, став поетом національним і світовим.
(1 М. Рильський. Твори, т. 10, К-, ДержліТ' видав України, 1962, стор. 169.)

Драматизмом відзначається і сцена, коли наймичку справжня невістка виряджає, ніби рідну:

Тричі наймичку у Київ

Катря проводжала

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті Якось сумно — ніби мати Покинула хату.

Головне слово загострює кульмінацію, ним закінчується твір; при тому, поет дуже доречно вдається до такого художнього засобу, як ретардація.

Що таке ретардація? Уповільнення, затримка викладу, щоб до розуміння суті читач підійшов, подолавши час, простір,— говориться в підручниках теорії літератури. Все це абсолютно вірно. Одначе ретардація має ще й інші аспекти. Які слова затримуються? В якому чуттєвому стані письменник, коли це авторська мова? Коли це мова персонажа, то чому герой говорить так, що незвична побудова речення сприймається, немов природня і єдино можлива? На ці запитання дає відповідь заключна сцена «Наймички»:

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився До наймички у голови.

«Марку! Подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка.

Я...» —

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Між першими двома «я» і заключними — кілька речень, час і дія досить тривалі. Лише останнє слово розкриває таємницю наймички. Це слово — «мати». Промовити його Ганна не могла, пронесла його через усе своє життя; воно стало останнім її словом, і виголошене воно реченням найбільш природним в устах умираючої.

Слово «мати» Шевченко ще раз наводить в останньому рядку — такому вагомому, як заключний акорд у музичному творі:

Зомлів Марко, й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

Тактовність, чуття міри не допустили до того, щоб останнім словом твору було «вмерла». Поет знайшов у народній мові сповнений поваги до людини синонім «спала».

Важливе композиційно-смислове значення має в поемі «Кавказ» слово «кров». В експозиції говориться, що орел не вип’є живущої крові Прометея; в ліричному відступі — що трудящі змушені «хліб насущний замісить кривавим потом і сльозами»; далі в поемі говориться про криваві сльози, що загарбники б’ють поклони перед образами «за кражу, за войну, за кров, щоб братню кров пролити, просять»; в останніх рядках твору поет вболіває, що друг його пролив кров за ката, а не за визволення.

Приблизно така ж роль «слова правди» в поемі «Неофіти».

В поезіях смислове навантаження певного слова не менше, якщо не більше.

Ось вірш на вісім рядків. В ньому кілька разів згадується і стає головним обра-зом-тропом «серце»:

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни,

Невкрите, розбите — а люд навісний Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

У свідомості людей в усі часи серце виступає образом чутливості, доброти, співчуття, доброзичливості — всього того, що зветься сердечністю. Шевченкове символічне серце також щедре на емоційну дійовість — воно плаче, ридає, кричить, йому тяжко і нудно. Поет створює характерне для свого стилю багатопланове порівняння: «Мов дитя голодне» — і завдяки цьому надає серцю ознак живої істоти: воно чогось бажає, чимсь хворіє, хоче пити, їсти чи спатоньки... ніби немовля.

Ми кажемо: у творі такий-то термін повторюється стільки-то разів. Але хіба в цьому основне? Звичайно, що ні. Головне в тому, яка композиційна і смислова роль даного слова.

Ойь вірш «Мені однаково...» Головним словом відкривається він, зустрічаємо його кілька разів і потім. Композиційна активність цього слова наочна.

А як із смисловим значенням?

Зміст першої строфи посилюється повторним, морфологічно зміненим вживанням слова:

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені.

Ще тричі головне слово зустрічається у творі, але зміст його, залежно від контексту, щоразу змінюється:

Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені!

Власне кажучи, слово «однаково» тут має два значення.

«Доречно буде сказати,— говорить Л. В. Щерба,— що, наприклад, «завтра!» і «завтра?» в такій же мірі є різними словами, як, наприклад, «карта» і «карты», «так» і «так ли?»; не має значення, чим і де досягається акустична диференціація, але коли вона є і асоційована зі змістом, то перед нами два слова»

Не будемо категорично твердити, що це саме так. А от смислові відтінки справді є. Такі вони і в поезії Шевченка. Саме вони являють собою антитезу, завдяки якій поет досягає активного викладу та утвердження патріотичної ідеї.

Шевченкова майстерність оперування словом, як у кожного генія, зовні не відчутна.
(1 Л. В. Щ е р б а. Русские гласные в качественном и количественном отношении, СПб., . 1912, стор. 4.)
Широко відомий вираз: «Смерть нікого не минає». На цю тему Шевченко написав вірш «Косар», утверджуючи думку про природну рівність людей. Він малює алегоричний образ Сміерті-Косаря, чия коса не минає нікого, кому підвладні всі — «і ца-рята, і старчата — адамові діти». Частка «не» тут має своє пряме заперечне значення. Але поет примушує її служити ідеї твору й іншими сторонами. Він насичує текст такою кількістю «не», що текст дзвенить, як коса. Наведемо кілька строф вірша:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

То не косар, не спочиває, й ні на кого не вважає, Хоч і не проси.

Не благай, не проси, Не клепає коси.
І мене не ми не,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить.

І не пом’яне.

Поет немов гаптує свій візерунок, доводячи формальну умілість до меж можливого, а ніде і ні в чому не порушує ні правдивості, ні логічної простоти. «Так майстерно,—-говорив у таких випадках Л. Толстой,— що майстерності не видно зовсім».

В композиції кожного мистецького твору дуже вагома кінцівка: про це добре знають виконавці музичних творів, бо мають справу із заключним акордом, останнім звуком у співі; це відоме театралам, для яких «під завісу» підготовлені найефектні-ші сцени; архітектори прагнуть вивершити споруду красивим карнизом або навіть шпилем. Усі мистецтва, які використовують час і простір, зважають на композиційну роль кінцівки, заключного акорду.

Шевченко був майстром віршованих кінцівок, так званих пуантів. І слова для них він знаходив вагомі, місткі, з яких творив речення афористичної конденсації.

«Якби ви знали, паничі...» — твір про лихо в покріпаченому селі, що його фарисеї воліли б проголосити раєм. Гнівний обличитель проклинає не тільки фарисеїв, але й самого бога, чиїм іменем прикривають всі нещастя на землі:

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Атеїстичний сенс останніх рядків твору висловлений найбільш категоричним і дійовим словом.

Вірш «І Архімед, і Галілей...» закінчується думкою про прийдешню суспільну справедливість, коли зникнуть царі і все царське,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Світлою вірою в майбутнє проникнута кінцівка вірша «І тут і всюди — скрізь погано...» Поет ні на хвилину не сумнівався в щасливому прийдешньому:

i буде правда на землі.

Шевченкові пуанти не вимагають підвищень голосу, «натиску на педалі» — вони виразні й промовисті своєю майстерною простотою.

У «Кобзарі» є «головні слова» не тільки окремих творів, але і по відношенню до всієї збірки. Ми в цьому переконались, коли розглядали поняття «волі», «долі», «сирітства».

Епітет «вольний» вперше з’явився не в «Заповіті», а в посланні «І мертвим, і живим...» Потім він стає ніби постійним авто-епітетом, яким поет користується досить щедро:

Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами.

Пишалася синами мати,

Синами вольними...

Свій постійний епітет поет вживає то-" ді, коли треба означити важливе суспільне яівище:

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

Правда, в ліричній поезії, адресованій Ликері, явище має нібито особистий характер, але думка про неволю, про визволення, мрія про свободу людини набрала знову суспільного значення:

Усміхнись І вольную святую душу І руку вольную, мій друже,

Подай мені.

В «Кобзарі» є слова, сотні разів вживані на означення гніву, погрози, прокльону, презирства (наприклад: пан, цар, бог). Ніяк не менше є слів, проголошених з пошаною, з благоговінням (народ, Україна, мати, правда, помста, правда-мста, доля, воля). Вони пронизують «Кобзар», я« артерії і вени, що ними пульсує кров: або червона, життєдайна, або темна, що потрі-бує очистки, але теж потрібна здоровому організму.

Ми всі добре знаємо перше слово і речення, написане Шевченком-поетом. В ньому йдеться про рідний Дніпр, про Україну. Ним починається популярна народна пісня «Реве та стогне Дніпр широкий...» Треба пам’ятати й останнє, перед смертю написане слово і речення. В ньому також йдеться про Україну та про Дніпро:

Дніпро, Україну згадаєм...

І веселенько заспіваєм... .

Іншого слова, крім вияву любові до народу, великого оптимізму, віри в «нашу думу, нашу пісню», і не міг залишити великий народний співець!

ТРОПИ І ФІГУРИ

В працях літературознавців мова письменника, як правило, поділяється на дві групи: на так звану «поетичну» і нібито «непоетичну». В другій групі опиняється термінологія професіональна, просторіччя, архаїзми, варваризми тощо. В першій групі — їй приділяється значно більша увага — «яскраві приклади» тропів. Саме «яскраві» і саме «приклади». А як же бути з рештою мовного матеріалу? Хіба він уже геть такий «непоетичний»?

Подібний обмежений погляд на мистецтво слова виник в надрах тих старовинних риторик і піїтик, які вважали тропи оздобами твору і навчали вмінню оздоблювати всіх бажаючих.

Практика видатних поетів, тих, що «здобували один грам радія із тонн словесної руди», доводить: «радієм» є весь мовний матеріал поетичного твору. Адже кожне слово поета і навіть кожний розділовий знак появляється у творі не випадково, а внаслідок «мук творчості», поступово ви-кристалізовується як єдине ціле, що набирає форми ліричного вірша, балади, поеми_ чи байки.

У кожного поета праця над «здобуттям мовного радію» проходить своєрідно, відповідно його ідейним настановам, мистецькому ідеалу, хисту.

Деякі із «секретів» поетичної творчості Тараса Шевченка розкрив Іван Франко.

Цінні узагальнення зробив Франко із спостережень над тропами «Кобзаря», показав їх емоціональну та асоціативну функції. Широка шкала людських відчуттів (критик називає їх «змислами») знайшла своє відображення в мові геніального поета. Дослідник встановив відповідність Шев-ченкової мови змісту і значенню відчуттів у житті людини.

«Не всі змисли однаково важні для роз-вою нашої душі... Відповідно до сього і наша мова найбагатша на означення вражень зору, менш багата, але все-таки досить багата на означення вражень смаку і запаху. г Ся мова дає нам тисячі способів на означення далечини, світла в його нюансах, цілої скалі кольорів, цілої скалі тонів, шумів і шелестів, цілої безлічі тіл, але вона досить убога на означення різних смаків, а ще бідніша на означення запахів»
(1 І. Ф р а н к о. Із секретів поетичної творчості, Вид-во Львівського ун-ту, 1962, стор. 79.)

Найважливішим у цій праці Франка є встановлення функції тропів, розкриття їх впливу на свідомість читача. Не те важить, що в «Кобзарі» є, а те, що впливає на почуття і свідомість, підносить людину. І не тільки художній твір у цілому, але й окремий його образ, вираз, слово.

Встановилась думка, що Шевченко починав свій творчий шлях використанням образності народної пісні, а потім періе-йшов до творення оригінальних тропів. Правдивість цієї думки очевидна, але при певному уточненні: оригінальні знахідки були і в ранніх творах, а від фольклорних традицій поет не відмовлявся ніколи.

Отож будемо розглядати поетично-мовні засоби за їх походженням — історичним,' національним, навіть соціальним.

У мові, в окремому слові все важливе— зображувальна й асоціативна його роль і спогад, ним викликаний. Але найголовніше — його ідейно-функціональне значення. Шевченко пише:

І кров’ю вашою, собаки,

Собак напоять...

У другому рядку слово «собаки» має свій безпосередній зміст, воно майже нейтральне. А от у першому рядку воно виступає, як троп (порівняння царів із кривавими псами). Гнів і жадоба помсти проявляються з винятковою енергією.

Так звані «безобразні» слова і навіть тропи можуть бути всезагальними, недарма ми маємо справу з постійним епітетом,постійним символом тощо. Але в поета нічого ні загального, ні постійного немає. Все перевтілюється в індивідуальному застосуванні. Тому мусимо говорити спеціально про Шевченків епітет, метафору, симво-, ліку й інші його тропи.

У ранній ліриці, в «Катерині» й «Гайдамаках» багато тропів пісенного походження або використань приказок і прислів’їв. Ярема називає Оксану пташкою, ласочкою, зорею, ясочкою, павою, рибкою, голубкою і т. д. Деякі постійні епітети такі незмінні, що їх Шевченко вживає без іменника: «гуляли по синьому», «дрібні утираю», «і ти, білолиций, по синьому небу» і Т. д.

Однак не слід забувати, що в контексті одні й ті ж слова, одні й ті ж художні засоби можуть виконувати далеко не однакові функції. Якщо пестливі пісенні порівняння звучать в устах Яреми, то вони характеризують його психологію, його культуру. Коли автор, Шевченко, називає місяць «білолицим», то цей пісенний епітет відіграє уже іншу роль. З його допомогою поет творить образ оригінального осмислення і мистецького вираження. Шевченків «білолиций» — це філософська категорія одвічності:

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили.

Попливуть, і потім і ти, білолиций.

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю 1 в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавілоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою.

Місяць тут — традиційно названий «білолицим» — багатодійовий, вічний, мудрий співрозмовник. Так, у Шевченка він зовсім інший, ніж у фольклорі. Там він незмінний свідок побачень.

Шевченка вабили в першу чергу пейзажні постійні епітети, бо вони відповідали його патріотичному задумові — оспівувати батьківщину. Дніпро, степи, гаї, море, тополі, могили у полі, небо, зорі, місяць тощо — все це деталі рідного для поета пейзажу України. Трепетне захоплення ним, любовне сприймання краєвидів вітчизни, яскраво проявилось в епітетах. Хіба міг Шевченко обминути рідну природу, утверджуючи народну самосвідомість?

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю До самого долу.

Стан високий, лист широкий Марне зеленіє;

Кругом поле, як те море Широке, синіє.

Такий зразок ранньої пейзажної лірики Шевченка. Він належить до числа кращих малюнків України. Що його коріння в фольклорі, переконатись не трудно. Лише п’ять років перед тим вийшла книга М. Максимовича, де молодий поёт міг прочитати (точніше, вона могла йому нагадати) текст народної пісні:

Ой в полі могила з вітром говорила:

Повій, вітре, ти на мене, щоб я не чорніла. Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла, да ще й зеленіла! І вітер не віє, і сонце не гріє,

Тільки в степу при дорозі трава зеленіє!

Не обов’язково пригадалась саме ця пісня, можливо, десятки інших пісень і сотні їх художніх деталей. Митець все це пе-. ребрав, одвіяв, підніс на вищий мистецький рівень і, як наслідок, створив цільну пейзажну картину рідної України.

Із постійних народних епітетів Шевченко добирає такі, в яких виразно проступає їх соціальна суть. Для опису становища Катерини.вжиті ось які пісенні художні деталі:

Як тополя, стала в полі При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами, за гіркими І світа не бачить.

В чумацьких, у наймитських піснях міг зародитись епітет «битий шлях», «бита дорога»; там, де мова йшла про недолю, з’являлись' постійні епітети до слова «сльози» — гіркі, дрібні. Шевченко використовує постійний епітет так, що він (прикметник) виступає в ролі іменника. Наприклад: «Як то тяжко той насущний люди заробляють». Соціальне походження цього образу не може викликати сумніву.В найраніших творах Шевченко почав виробляти свої оригінальні способи тво-рення епітетів. Щоб образ привертав увагу, поет утворює його із двох слів; образ виконує не одну, а дві мистецькі функції.

Нема Богдана червонить

І Жовті Води й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний.

Жовті Води — це справжня назва, а Рось зелена — художнє означення, таке природне для лісо-степової річки. Можна віднайти й інше означення, але тоді не буде гри кольорів, яка має глибокий зміст. Епітет «староденний» точно означає предмет і різко виділяється своєю новизною.

Використання в ролі епітета здвоєного терміну стає все частішим; поглиблюється і його смислова сутність. Коли Ярема запалився правдою-мстою, він вигукує: «Чом я не сторукий». Шляхтичі поховались у лісі на деревах. Гайдамаки, помітивши їх, вигукують: «Які груші уродили! Збивайте, хлоп’ята!» Від себе ці «груші» поет називає «гнилобокими». Давні могили названі «требратніми», Дніпро — «крутоберегим».

Варіантом розглянутого принципу є вживання кількох епітетів підряд з охопленням багатьох ознак предмета чи явища:

Може, вернеться надія З тією водою Зцілющою й живущою,

Дрівною сльозою.

Ми говоримо про принцип, а не про штампований засіб. В іншому випадку один і той же епітет прикладається до двох предметів, а художній ефект такий же сильний, як і в попередньому прикладі:

Прозрів єси В попелі глибоко Огонь добрий смілим серцем, Смілим орлім окомі

А ще в якійсь підбірці епітетів митець розкриє раніш не показані фонічні властивості прикметника — подовжені закінчення. Він так звертається до гір:

Простіть, високії, мені!

Високії! І голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Для епітетів саркастичного змісту використовується знижена лексика характеру пародії чи травестії: «Святим хрестом не просвіщені!», «Неутомленнїі поклони», «Одна Сибір неісходима», «Не зовіте преподобним лютого Нерона», «Синємундирих часових».

Шевченкові тропи, зокрема епітети, стали неоціненним надбанням всієї наступної української літератури. Створені ним тропи творчо використовували і використовують майже всі його наступники.

Простежимо, як використовується іншими поетами Шевченків епітет «вольний» з найбільш популярного його твору, із «Заповіту». Пошлемось на вірш Максима Рильського, в якому він оспівує розквіт Радянської України:

Ось коли огнистим справді видом Україна рідна зацвіла!

Ми йдемо в народів вольних колі,

Дав нам Жовтень травня пишний цвіт. В нашій хаті і на нашім полі Піднесли ми свій незламний щит.

Кожен читач на Україні ще з шкільної лави пам’ятає знаменитий Франків вступ до поеми «Мойсей», в якому висловлюється впевненість у щасливе майбутнє звільненого народу. Твір сильний, думки, висловлені в ньому, прекрасні, доходять до серця кожного. Глибоко запали вони і в душу М. Рильського. Тому-то зображуючи сучасність, він звернувся до думки-мрії великого попередника. А в який спосіб? Включивши у свій твір найбільш промовисті, найбільш виразні слова Франкового твору: «огнистим видом», «народів вольних колі».

Не важко помітити, що епітет «вольний» Франко в свою чергу сприйняв із «Заповіту», де він є основним словом головної думки славетного народного гімна. Такою є естафета передового народного мистецтва. В іншому творі Максим Рильський безпосередньо звертається до думки і до слова Шевченка, малюючи образ Радянської України, невідривної частини СРСР:

...Живе вона в міцній Сім’ї великій, вольній, новій.

Всенародно вживане слово геніальний провісник волі зробив мистецьким винаходом, передав його масам навік-віки. Так буває тільки у справжніх майстрів слова,носіїв високих ідей, творців невмирущих образів, виразів і слів.

Творення тропів (навіть найпростіших) вимагає поєднання багатьох видів мистецької праці: спирання на традиції і ново-знахідки, використання асоціативності і граматичних форм посилення змісту, включає і підвищену патетику і зниження. Поетичний хист Шевченка таким щасливим поєднанням був наділений сповна.

Мистецький почерк не важко помітити навіть в окремій деталі. Шевченків стиль проявляється уже в тому, що його епітет -зміцнює напругу почуття, а порівняння посилює активну дію; з таким їх характером ми зустрічаємось уже в «Причинній»: «Зареготались нехрещені», «Гай обізвався: галас, зик, орда мов ріже».

Порівняння воскрешає в пам’яті картини давноминулого, епізоди боротьби з турками і татарами, підкреслені дієсловом «ріже».

У «Тополі» цей принцип не лише закріпився, але й збагатився новими проявами. Розглянемо його зразок:

Без милого батько, мати —

Як чужії люди.

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила...

У першому з порівнянь не виявляється авторський стиль, воно, мабуть, фольклорного походження; головне в ньому — контрастуючий епітет. Інша справа — друге речення; порівнянням тут передається складний комплекс людських взаємин, воно вражає несподіваністю, тонким відтворенням психологічного стану героїні.

Не всі порівняння в «Кобзарі» оригінальні; є чимало звичних, що їх можна знайти і в народних піснях, і на сторінках писаних творів. Але те нове й неповторне, що вніс Шевченко в розвиток цього тропа, визначається подовженням порівнювальних часток, розгортанням дії:

Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля між птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали.

Мов сичі надуті.

Саркастичної експресії вистачає в обох порівняннях, але перше з них типовіше для Шевченкового стилю, воно і більше вражає, і щільніше вкладається, вмонтовується в картину.

В поезії 1844 року Шевченко створює образ свого наболілого серця дійовим порівнянням:

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне?

Три дієслова в рівній мірі стосуються обох порівнювальних часток, тому роблять образ динамічним. Коли ж до цього образу поет повернувся через тринадцять років, то надав йому ще більшої тривалості в часі (на цей раз «дитина» немовби кричала, а потім наїлась, затихла).Своїми порівняннями Шевченко прагне створити картини, розгорнути їх на зразок маленьких алегорій. Поезія «Сон» («Гори мої високії...») показова тим, що в ній словесний малюнок ніскільки не поступається перед малюнком живопису. І ось в цьому «зображувальному» ключі створені й порівняння:'

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють.

І Трахтемирів геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

Над Трахтемировим високо -На кручі, ніби сирота Прийшла топитися... в глибокім,

В Дніпрі широкому... отак Стоїть одним-одна хатина...

У цитованому творі, в його порівняннях зокрема, відбувається своєрідне змагання між живописцем і літератором; переможцем виходить майстер слова — адже у вірші все ніби оживає, починає рухатись, існувати не лише в просторі, а й у часі.

А звідси випливає ще одна характерна риса майстерності Шевченка — оцінююче значення тропів, поетова тенденція в них. Про царську криваву деспотію сказано:

Людей!

Незлобних, праведних дітей Жрете, скажені!.. Мов шуліка Хватає в бур’яні курча,

Клює і рве його.

Про ненависну царську камарілю сказано:

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..

Джерелом цих порівнянь є народні вирази, народна уява про шуліку і тупорилу свиню; широковідомі поняття загострюються, набирають пристрасті й означеності: придворні — це кабани, до того ж, годовані, а щоб увиразнити соціальне спрямування тропів, поет повертає думку з тварини на людину — «пикаті, пузаті».

Анатоль Франс напівжартома говорив, що порівнювати можна все з усім: місяць з сиром, розбите серце з надтріснутим горщиком... У морі слів і аналогій відшукати матеріал природний і промовистий, ще не вживаний і дохідливий — оце і є мистецька досконалість.

Є ряд тропів — метафора, алегорія, символ,— які за своєю природою вимагають подовження, тривалості в асоціаціях; у Шевченка, у відповідності до його стилю, вони характеризуються цими рисами особливо.

У «Наймичці» переживання старих бездітних людей відображено спочатку порівнянням:

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

Для повної характеристики явища Шевченкові цього видалось замало: тривогу бездітних він відтворює потрійним паралельним рядом, виклавши його своєрідною алегорією:

Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось?

Чи ще тільки заклюнулось І рай запалило?

Невеличкі за розміром твори, особливо в більш пізню пору, Шевченко будував на основі єдинотипного образу. «Світе ясний! Світе тихий!» — твір про гнобительську роль церкви і потребу боротись проти неї в найбільш рішучий спосіб. Перша частина твору—образ закованого світу:

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп’ятієм добито?

У другій частині проголошується заклик до суцільного нищення релігійного дурману. Змінився напрям думки, тон викладу, а проте лишилась образна канва, розгорнулось коло уподібнень:

Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуря.и,

Я в денними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Один якийсь троп Шевченко міг поширювати на весь твір; не порушуючи правди, міг узагальнювати, типізувати до символічного значення. «Символом у поезії може бути все»,— писав І. Франко. І це, безперечно, так. Один раз символом боротьби за свободу виступає у Шевченка образ Прометея, іншим разом — «свячений» ніж або «новий огонь», що повіє з Холодного Яру, Ще більшої вибухової сили набрав образ сокири:

А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру.

Поет не тільки визначає речі, але й вказує на дію, закликає «вигострити сокиру» і з Допомогою неї будити волю.

Наснаженість «Кобзаря» тропами — колосальна, проте ще більше в ньому лексики безобразної. Але й вона не пасивна, не малоемоційна.

З метою унаочнення співвідношення тропів і неасоціативної лексики розглянемо будь-який з віршів:

Думи мої, думи мої.

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі... Та на волі Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі.

Тихими речами Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

Цей твір написаний у третьому періоді творчості, коли залежність «Кобзаря» від фольклорної поетики немовби зменшилась. Але яка вона ще й тут наочна — не в запозиченнях, зрозуміло, а в принципах, в їх рішучому розвиткові.

Легко помітити, що вирази «при лихій годині», «сизокрилі мої голуб’ята» — пісенного походження, належать до так званих «епічних виразів» або «постійних епітетів».

У чому суть цих словосполучень? Адже чуттєвого збудження вони не викликають, бо голуби таки справді сизокрилі, а небо синє. Секрет їх впливу на читача, як правильно зазначає А. Потебня, у їх смисловій взаємодії, в розкритті значення слів.

«Мова не тільки матеріал поезії, як мармур у скульптурі, а сама поезія, тим часом поезія в ній неможлива, якщо забути наочне значення слова. Тому народна поезія при найменшому ступені цього забуття відновлює чуттєву, збуджуючу діяльність фантазії сторону слів за допомогою так званих епічних виразів, тобто таких постійних сполучень слів, в яких одне слово вказує на внутрішню форму другого»

«Лиха година» — постійне означення. Назвемо його «епічним виразом» чи «ліричним виразом» — це не істотно. Взаємодія понять тут така могутня й економна, що здатна заступити будь-який деталізований опис.
(1 А. Потебня. Мысль и язык, X., 1913, стор. 171.)
Спираючись на фольклорну поетику, Шевченко творив власні епічні та ліричні вирази, постійні епітети. У першому ж рядку «Кобзаря» він назвав Дніпро «широким», і хоч цей епітет метафоричний в досить скромній мірі, він став постійним у словосполученні з назвою найбільшої української річки; він повторювався багато разів самим поетом, ввійшов у свідомість народу навічно: доки Дніпро є Дніпром, він для нас буде тільки широким.

Поетика народної пісні знає засіб смислового довантаження слів: повтори і здвоєння. Поєднуються іменники близькі за змістом, але не тотожні, навіть не синонімічні. Особливої енергії надають здвоєння дієслів, бо вказують на різні дії одного і того ж предмета, вони зближуються фонічно або римуються: «Чого стоїш-тужиш, мій сину єдиний».

Здвоєння може обмежитись повторенням слова, але художній ефект і тут подібний: «Копав, копав криниченьку», «Любив-кохав дівчиноньку».

Для Шевченкової поетики повтори і здвоєння стали постійно діючим засобом, їх поет використовує для відтворення часу та простору, тривалості дії, посилення емоційності:

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Тривалість і кривавість гайдамаччини письменник відтворює спочатку словом «гомоніла», повтореним у сусідніх рядках; але в другому з них з’явився часовий прислівник «довго» —його повторено в третьому рядку; так само повторюється дієслово «текла».

Засіб щоразу варіюється, вдосконалюється. Ось, наприклад, одна з найпізніших ліричних мініатюр, в якій кілька повторів:

Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насажу.

Посижу я і похожу В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати, Давнє-колишній та Ясний Присниться сон мені!., і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий у Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотніш.

Так скромно, стримано виявлено закоханість в адресатку «Л». Любовне, освідчення проказане лише ледь-ледь відчутним натяком,, іномовно, елегійно. Яка ж це Майстерна елегія, ніжна, зворушлива, тендітна в своїх прихованих почуттях! Чисто емоційна фабула викладена майже без єдиного тропа — їх заступили здвоєння. «Райочок» не епітет до «садочка», бо це синонім, він виражає властивість; «самотина» багато чого пояснює в «.одині»; в сполученнях «давнє-колишній», «спідтиха-тиха» дуже хороший добір рідкісних синонімів.

Показові здвоєні слова, що виражають напругу почуттів, благородних і стверджуючих або гнівних і викривальних, типу «друже-брате!», «нашого злого пана кляли-проклинали».

Ми вже наводили думку, що словесний матеріал в літературному мистецтві активніший, ніж матеріали інших мистецьких родів. Це положення, однак, не виключає і спільностей в засобах творення образів. Контраст у кольорах або звуках є одним із основних законів живопису та музики. Те ж саме і в поезії. Шевченко малює не лише контрастуючі картини, протиставляє добро і зло в персонажах, він співставляє слова так, щоб вони відштовхувались, відтіняли одно інше:

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Щоб підкреслити відмінності в характері і класовому становищі людей, поет пише: «Той мурує, той руйнує».

Не в меншій міірі відчувається протиставлення «добра» «злу» в перших рядках «Єретика»:

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди.

Антитеза у Шевченка поширюється на цілі поняття, може виражати протилежні дії та явища:

Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Постійні епітети, часто вживані співспо-лучення, словесні повтори й інші подібні засоби посилення художньої виразності мови вживаються в поезії не менше, ніж тропи; вони мають з ними спільну ідейно-художню функцію, певну смислову подібність.