Життя і творчість Івана Семеновича Нечуя-Левицького — видатного українського прозаїка, літературного критика постійно вивчались і вивчаються на гуманітарних факультетах вузів, у середній школі, займають помітне місце в тематиці практичних занять, у роботі учасників вузівського спеціального семінару, спрямованого не тільки на поглиблене засвоєння програми, а й прищеплення, вироблення умінь і навиків науково-дослідної роботи.
Виходячи з цього, автор намагався систематизувати майже весь нині відомий історико-критичний матеріал (рецензії, висловлювання, історико-літературні аналітичні спостереження дожовтневої критики, радянських літературознавців, найхарактерніші їхні думки, теоретичні узагальнення і висновки) та викласти й науково оцінити творчість І. С. Нечуя-Левицького з позицій марксистсько-ленінської методології і естетики.
Семінарій складається з чотирьох розділів. Перший («Історія вивчення життя і творчості І. С. Нечуя-Левицького») містить огляд критичної і літературознавчої думки про життя і творчість Нечуя-Левицького від появи перших рецензій на його твори до наших днів. Оскільки більшість критичної літератури (передусім дожовтневих критиків і літературознавців 20—30-х років) стала бібліографічною рідкістю, то доводилося їхні рецензії, статті і книжки розглядати докладніше, цитувати з них уривки.
У другому розділі («Життя і творчість І. С. Нечуя-Левицького. (В основних датах і документах)») висвітлюються найважливіші факти життя і творчої біографії письменника.
Третій розділ («Короткий бібліографічний покажчик творів І. С, Нечуя-Левицького та науково-критичної літератури про нього») містить список прижиттєвих видань творів письменника (першодруків у журналах, газетах, альманахах і окремих книг), а також найголовніших посмертних видань, зокрема кількатомних зібрань творів. У другій частині розділу дано коротку бібліографію критичної літератури про життя і творчість Нечуя-Левицького з 1872 по 1984 р. В кінці розділу додається список авторефератів дисертацій про творчість Нечуя-Левицького.
У четвертому розділі («Теми для самостійних робіт з основною бібліографією») наголошується на важливих теоретичних питаннях, вирішальних аспектах світогляду й літературно-естетичних поглядів Нечуя-Левицького та на ідейно-художньому аналізі окремих творів.
Названі в розділі теми, зрозуміло, не охоплюють всієї багатогранності проблем щодо життя і творчості І. С. Нечуя-Левицького, однак мета їх — наштовхнути на вибір інших напрямів для самостійних досліджень. У темі «Контактні і творчі взаємини І. С. Нечуя-Левицького з українськими письменниками і культурними діячами» допитливого студента, науковця може привабити така окрема і цікава проблема, як «І. Котляревський і І. Нечуй-Левицький», а в темі «Критика І. С. Нечуєм-Левицьким декадентства» — пародійний твір письменника «Без пуття», про який написано дуже мало. До кожної теми дана основна література.
ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і довго на нім остаються.
Іван Франко
Іван Семенович Нечуй-Левиїїький — один з найвидатніших українських прозаїків реалістичного напряму по-шевченківської доби ,його літературна діяльність в основному арипадає на другий етап визвольного руху в Росії — різночинський, або революційно-демократичний.
Коли йдеться про економічні й політичні обставини, в яких жив і творив І. С. Нечуй-Левицький, то слід брати до уваги особливості суспільного, культурного та літературного руху на Україні в 60—70-х роках XIX ст. Адже в ті роки виробилися його суспільно-політичні й літературно-естетичні погляди. Передова українська література розвивалася в боротьбі за соціальне і національне визволення народу. Російське самодержавство придушувало національно-визвольну боротьбу українського народу, переслідувало його мову, літературу й культуру. Відомі реакційні закони (Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р.) гальмували самовіддану працю письменників на користь свого народу. Українська мова і література, перемагаючи такі винятково тяжкі політичні обставини, розвивалися і здобували визнання з боку прогресивних сил Росії.
Кращі сини російського народу разом з передовими діячами українського народу боролися проти ганебної царської реакційної політики національно-колоніального гноблення. Революційні діячі Росії завжди визнавали право українського народу на вільний національний розвиток, пов’язували його з поваленням царизму і визволенням як російського, так і інших народів нашої країни. Спільність долі українського і російського народів, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» ', виявлялась у всіх сферах їхнього життя і діяльності, в тому числі й літературної. Передові українські письменники пореформеної епохи не стояли і не могли стояти осторонь загальноросійського визвольного руху, вони в більшості ставили й розв’язували в своїх творах ті ж злободенні питання, що хвилювали і кращих представників російської реалістичної літератури.
Доля І. С. Нечуя-Левицького багато в чому відмінна від талану його названих попередників, йому, зокрема, не довелося особисто спілкуватися з кращими представниками російської літератури й культури. І все ж його творчість, передусім повісті, романи, оповідання, нариси, своїми глибоко демократичними тенденціями не лише продовжувала традиції Т. Г. Шевченка і Марка Вовчка, а й розвивала далі українську культуру по шляху критичного реалізму в нових умовах.
(Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 32, с. 334.
2 3 виступу М. Рильського на відкритті літературно-меморіального музею І. С. Нечуя-Левицького у Стеблеві 27 листопада 1960 р. Цитуємо за статтею; X а в р у с ь С. Квітка Стеблева,— Культура і життя, І968, 14 квіт,)
Не випадково перед М. Рильським імена Адама Міцкевича, Марка Вовчка і Івана Нечуя-Левицького поставали, «як світлі зорі, зорі людяності, любові до рідного народу і любові до всіх трудящих»2. Могутній 'епічний талант, автор соціальних повістей і романів, що своєю появою засвідчили цілий етап у розвитку української прози минулого століття, І. С. Нечуй-Левицький належав до числа тих діячів, які щиро вболівали за долю і мужньо обстоювали інтереси скривджених селян, робітників, наймитів, бурлак-заробітчан. Олесь Гончар, виступаючи на відкритті пам’ятника І. С. Нечуєві-Левицькому в Стеблеві (1968 р.), сказав: «Мабуть, після Тараса Шевченка [...] черкаська земля не давала таланту більшого, ніж талант Нечуя-Левицького. Він заслужив звання народного письменника. Вищої похвали бути не може» '.
Український літературний процес другої половини XIX ст. характеризується дальшим розвитком критичного реалізму — перетворенням його на основний метод відображення дійсності. Відома теза М. Г. Чернишевського, що прекрасне — це життя, або точніше, «прекрасне — це повнота життя»,— стала основою основ теорії і практики най-видатніших письменників дожовтневого періоду: І. Франка, Панаса Мирного, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича, П. Грабовського, М. Коцюбинського та ін. Услід за М. Г. Чернишевським І. Франко писав, що реалістична література і дійсність мають перебувати в тісному, нерозривному зв’язку: «Головне діло — життя. Значить, література і життя мусять стояти в якійсь тісній зв’язі»2.
Не стояв осторонь цього і І. С. Нечуй-Левицький, добре розуміючи необхідність зв’язку літератури з життям. У листі до Н. Кобринської від 26 листопада 1898 р. він писав: «Тепер в літературі цілого світу напрямок реалістичний [...]. Бо тільки реальне життя має право диктувати і призначати зміст і сюжети авторам. А чого нема в житті, того не може бути і в повісті [...]»3.
1 Пепа В., Попов І. Сіяч правди і добра,—Радянська Україна, 1968, 23 листоп.
2 Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. К.: Наук, думка, 1980. Т. 26, с. 11. Далі на це видання посилатимемось у тексті, вказуючи том і сторінку.
3 Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10-ти т. К.: Наук, думка, 1968. Т. 10, с. 352. Далі посилатимемось на це видання, вказуючи том і сторінку.
Вершин критичного реалізму в українській літературі другої половини XIX ст. І. С. Нечуй-Левицький досяг не тільки завдяки тісному зв'язку з життям і продовженню традицій попередників, передусім І. Котляревського, Т. Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, а й тому, що творчість його визрівала у променях таких гігантів російської літератури, як О. Пушкін, М. Лєрмонтов, М. Гоголь, І. Тургенєв, М. Салтиков-Щедрін і багато інших, тому що теоретичне озброєння він черпав із праць російських революційно-демократичних критиків. У статті «Сьогочасне літературне прямування» письменник зазначав: «... В писаннях цих трьох критиків (В. Бєлінського, М. Добролюбова, Д. Писарєва.— М. Т.), окрім розбору художніх типів, є багато загальних вселюдських думок та гадок, розписаних між критичними оглядами. Ці думки й гадки мали розвиваючий вплив і на українське громадянство, а найбільше на молодіж» До тієї молоді належав і автор «Миколи Джері».
Творчо засвоюючи досвід названих уже митців, І. С. Нечуй-Левицький водночас наполегливо і невтомно торував нові шляхи, освоював цілинні ділянки великого життєвого поля, сягав у ще незвідані сфери життя українського суспільства. Його новаторство в історії української дожовтневої літератури, зокрема прози, є цілком очевидним. Разом з іншими українськими письменниками, передусім такими видатними сучасниками, як І. Франко і Панас Мирний, І. С. Нечуй-Левицький значно збагатив українську прозу тематично і жанрово, утвердив нову форму розповіді, розширив межі й можливості реалістичного методу, незмірно піднявши вітчизняну прозу, а відтак авторитет всієї літератури нашого народу.
Творчість І. С. Нечуя-Левицького завжди привертала увагу письменників, критиків, літературознавців. Судження про неї маємо в рецензіях, окремих статтях, у листах, історіях літератури, підручниках, передмовах до зібраних або окремих творів, енциклопедіях, монографіях, спеціальний книгах, а останнім часом і в дисертаціях. Рівень і наукова вартість тих суджень, зрозуміло, не однакові, бо вони висловлювались у певних історичних обставинах критиками і літературознавцями різних напрямів, тенденцій, а нерідко мали й аматорський характер. Чимало з них не витримало іспиту часом. В освоєнні великої спадщини письмен-пнка можна виділити принаймні три етапи: дожовтневий; радянський, що обіймає період 20-х — середини 50-х років, кінець 50-х — 80-ті роки.
І. С. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ В ОЦІНЦІ ДОЖОВТНЕВОЇ КРИТИКИ
У дожовтневий період критика й літературознавство обмежувалися в основному рецензіями й відгуками на появу окремих творів, збірок або томів Нечуя-Левицького. Виняток становлять «Нариси історії української літератури XIX століття» (1884) М. Петрова та «Історія літератури руської» (1891) О. Огоновського, а також ювілейні статті, в яких робилися перші спроби оглянути всю творчість письменника.
Тривалий час відділяє перші творчі імпульси і задуми І. Левицького від їх здійснення і особливо публікації. Нелегко стелився йому шлях до літератури. Зате, набравшись протягом кількох років енергії й сили, на літературні вершини Нечуй прямував досить швидко і впевнено. Після «Двох московок» і оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» журнал «Правда» у тому ж 1868 р. друкує рецензію І. Нечуя на драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» (Полтава, 1864) і оперу Д. Старицького «По-слідній кошовий запорозький» (Полтава, 1865), а також велику статтю «Світогляд українського народа в прикладі до сьогочасності» (публікація її була продовжена в «Правді» 1874 р., а завершена у 1876 р.). Протягом 1869 р. з’явився у тій же «Правді» роман І. Нечуя «Причепа». Небагатьом молодим авторам (та й не тільки молодим) вдавалося побачити свої твори майже в кожному номері журналу. У 1870 р. І. Нечуй виступив на сторінках «Правди» як перекладач з російської мови твору М. Салтикова-Щедріна «Повість про те, як мужик харчував двох генералів» та історичної розвідки М. Костомарова «Останні часи Речі Посполитої».
Незабаром твори І. Нечуя стали з’являтися окремими виданнями. Так, у 1869 р. вийшла «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» (Львів). Але справжньою подією не тільки в житті письменника, айв історії української літератури слід вважати появу у Львові його першої книги під назвою «Повісті Івана Нечуя» (грудень, 1872), куди ввійшли «Дві московки», «Рибалка Панас Круть» і «Причепа». Одночасно автор продовжував активно виступати в інших жанрах: 1871 р. у львівському часописі «Основа» надрукована стаття обсягом понад два друкованих аркуші «Органи російських партій» під криптонімом «І. Н.»',
(1 Див.: Бернштейн М. Д. До характеристики світогляду раннього І. Нечуя-Левицького — Рад. літературознавство, 1966, № 9, е, 34-35,)
1872 р. у «Правді» з’явився нарис «Мандрівка на українське Підлясся», а готові вже були «Запорожці», опубліковані «Правдою» 1873 р. (з’явилися й окремим відбитком), і окремі частини майбутнього роману «Хмари».
Літературний дебют Нечуя-Левицького, як і найближчої його славетної попередниці — Марка Вовчка, слід вважати блискучим. Новизна тематики і проблематики, образної системи згаданих творів, неабиякий їх мистецький рівень забезпечили їм сильний резонанс. Справжній критичний розбір творів письменника бере початок з відомої статті М. П. Драгоманова «Українське письменство 1866—
1873 років», яка була написана в кінці 1873 або на початку 1874 р., а вперше надрукована в «Літературно-науковому віснику» 1902 р. У багатьох своїх працях М. П. Драго манов, як відомо, зосереджував увагу на аналізі тогочасного стану української літератури в світлі проблем і завдань, які висувалися самою дійсністю. Він вважав, що українська література мала розвиватися під тим же прапором, що й творчість видатних письменників світу,— «реалізм і соціальний аналіз» 1. З цих принципів критик виходив і при оцінці перших творів Нечуя-Левицького. Драго-манов побачив у них відповідь на домагання, які стали «аксіомою в російській белетристиці, а то, аби образи скусних творів були взяті з дійсності, а не з вільної фантазії автора» 2; він звернув увагу на живість та повноту малювання життя, а головне — запримітив у повістях Нечуя «особи й образи, взяті з такого життя, до якого ще не до-торкали й інші руські белетристи [...]» [1, 275].
Драгоманова найбільше цікавили твори і захоплювали в них образи, від яких віяло пізнавально-творчою свіжістю, неповторюваністю, незвичайністю. Конкретно це виявилося в судженнях про повість «Дві московки».
(1 Див.: Історія української літератури: У 8-ми т. Кн. 1. К.: Наук, думка, 1969. Т. 4, с. 139—140.
Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-хт. К.: Наук, думка, 1970. Т. 1, с. 275,)
Він зазначав, що образ Ганни і її становище намальовані Нечуєм «ані з великою докладністю, ані особливо оригінально». Його більше захопив образ Марини, яка «нарисована дуже живо, і вибрана автором зовсім оригінально» [1, 276]. Подібні типи, але при щасливіших обставинах, злегка малювались Т. Шевченком, Марком Вовчком, М. Гоголем, Ф. Заревичем. Але, на думку Драгоманова, «ніхто досі не показав з такою повнотою, хоч усе ще далеко невдоволяюче, трагізну життя дівчини сього типу, як І. Нечуй в особі Марини в «Двох московках» [1, 277].
Розглянувши під кутом зору типологічних зв’язків оповідання «Рибалка Панас Круть», Драгоманов прийшов до висновку, що центральний його образ Панас Круть є своє- ' рідною «зайвою людиною».
Широко аналізує М. Драгоманов роман «Причепа», вважаючи його найкращим твором Нечуя, повним живих подробиць і сцен, у якому зачеплено досить важливі питання суспільно-політичного життя [див. 1, 279]. Критик слушно вказував на новаторський характер «Причепи» і доречність перекладу її на російську мову. Критик зазначав, що відображені в творі «Причепа» події — «се щира правда» [1, 284]. Та при розгляді складних питань освіти, народності Драгоманов робив не завжди правильні зауваження, виявляв непослідовність, а то й суперечливість. Не правий був Драгоманов, коли твердив, що в «молодіжі» українських університетів автор «бачить лише запорозьке бурлацтво та гульню [...]» [1, 289], або коли докоряв письменникові за різко критичне змалювання ним становища українського народу перед Кримською війною, а також за «апріорну несправедливість д. Нечуя до нових порядків на Україні» [1, 289]. Саме це місце, до речі, й вилучалося в «Причепі» царською цензурою, хоча йшлося там про до-реформений соціальний гніт.
Доказово звинувачує Драгоманов письменника в тому, що він ідеалізував побут Лемішок — побут заможного міщанства, але важко погодитись із таким його твердженням: «Ще менше зрозуміла ідеалізація побуту духовенства, яку теж завважуємо у д. Нечуя» [1, 293]. На думку Драго-манова, Нечуй виходив з «найліпших демократичних по-нук», але зійшовся з «письменниками, що мають дуже мало спільного з дійсним народолюбством, як, напр., добродійка Кохановська, граф Л. Толстой в його останній фазі і т. ін.— се один із найневдатніших засобів відродин народності» [1, 294]. Хисткість останнього аргументу очевидна.
У Києві 1874 р. з’являються окремими виданнями твори Нечуя-Левицького «Рибалка Панас Круть», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» та «Запорожці». Останні два з них і роман «Хмари» в тому ж році виходять збіркою «Повісті І. Левицького» (Київ). По-різному поставилася до них (особливо роману «Хмари») російська періодика в залежності від її напряму. .
Па сьогодні першим відгуком про ті твори слід вважати рецензію «Київські малоруські брошурки» у газеті «С.-Петербургские ведомости», що користувалась тоді популярністю, ведучи полеміку з реакційною пресою щодо реформ 60-х років. За виступи проти реакційної діяльності тодішнього міністра освіти графа Д. А. Толстого, зокрема його гімназійних реформ, В. Ф. Корш був увільнений від редакторства, коли газета переходила до рук Міністерства народної освіти (1875). Під кінець редакторської діяльності Корша і з’явилася у газеті згадана рецензія під криптонімом «М». Найкращими з українських белетристичних творів останнього часу названо в ній дві книжки І. Левицького — «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» і «Запорожці». Перша — «далека від тієї ідеалізації і сентиментальності, якими відзначаються часто такі етюди, із цілком зрозумілих причин, під пером не лише Григоровича, М. Вовчка, але навіть і Щедріна»
(1 С.-Петербургские ведомости, 1874, № 179 (14 лип.), с. 1. І. Нечуй-Левицький вважав, що рецензія належала М. Драгоманову [10, 330]. Це підтверджує і «Словник українських псевдонімів та криптонімів» О. І. Дея (1969).)
Підкреслення рис, що виділяють твори Нечуя споміж творів інших письменників, увага до типології свідчать, що Драгоманов у своїх оцінках виходив тут з відомих уже критеріїв. Однак вони були першим і позитивним, підтримуючим, і критичним словом, оскільки його стаття «Українське письменство 1866—1873 років» стала літературним фактом значно пізніше. Драгоманову належить пальма першості у справі розгляду художнього доробку молодого талановитого письменника на тлі тодішніх української і російської літератур та визначення його місця в літературному процесі. Оповідання «Рибалка Панас Круть» автор порівнював Із «Записками мисливця» .1. Тургенева; він писав, що повість «Дві московки» буде високо цінувати не одна тільки Малоросія». «Не поступаючись талантом,— зазначалося там,— ні перед жодним з молодих російських белетристів, які вивчають народне життя, д. Левицький чи не перевершує їх силою уявлення і теплотою почуття». Своєрідними і в дечому спірними є міркування про «Запорожців». Критик вважав, що ця казка не може задовольнити російського читача після М. Гоголя. Порівнявши її з «Призраками» І. Тургенева, він побачив і відмінність між цими творами.
Відомо, що в книзі «Повісті Івана Левицького» (Київ, 1874) роман «Хмари», в якому автор викривав церкву, духовенство, шовіністичну політику російського самодержавства, з’явився в урізаному цензурою вигляді. Але і в такому варіанті охоронники «самодержавія, православія і народності» зустріли його вкрай вороже. Клерикальному журналу «Киевские епархиальные ведомости» зміст і критичне спрямування роману «Хмари» (рецензія надрукована без підпису) явно не до смаку, і він силкується переконати читачів, що твір не має ніякого пізнавального значення, що марно шукати в ньому історичний матеріал: «Дійсність настільки видозмінена в суб’єктивному уявленні д. Левицького, що справжня академія не впізнає свого минулого життя в тому, що видається д. Левицьким за життя нібито Київської академії. Виняток складають деякі побутові картини, дещо схожі на дійсність, хоча все-таки надто утрирувані» '.
(1 Киевские епархиальные ведомости, 1875, № 2 (16 січ.). Від. 2, с. 77.)
З одверто шовіністичних позицій на роман «Хмари» напала газета «Друг народа» (Київ). Вона (рецензент невідомий) обурювалась, цинічно глузувала над письменником за змальовані ним образи, передусім Воздвиженського, вважала все написане «такою розумовою розбещеністю,якої не можна ні виправдати, ні пробачити [...]»Редакція була настільки безпардонною в своїх «аргументах», що цілком серйозно говорила про «дивовижність самої мови, якою написані «Хмари», її штучність, бо тією мовою, бачите, в житті «ніхто і ніколи не говорив», а таких курйозних слів, як «очі», «діяч», «вулиця», «будуччина» та ін., «ми, об’їхавши весь наш край вздовж і впоперек, ніколи і ніде не чули»2. Коментарі, як кажуть, зайві.
Така відверто тенденційна, роздратована реакція клерикальної і шовіністичної преси на вихід роману ’«Хмари» свідчить лише про одне — різко критичне вістря його автора дошкульно вразило в ціль, і реакціонери вирішили, що найефективнішим засобом боротьби проти свого ворога є компрометація його в очах літературної громадськості.
З листа М. Лисенка Нечуєві-Левицькому відомо, що десь у червні 1874 р. з’явилася критична рецензія на твори Левицького (а, може, малася на увазі стаття М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька»), Лисенко хоче, щоб у автора з тієї причини «не виявилось ремство, рівнодушність», і закінчує листа заспокійливими словами, називаючи свого земляка великим талантом. У наступному листі від 22 липня 1874 р. Лисенко знову підтримує Нечуя-Левицького, зокрема складає подяку за виведення ним у романі «Хмари» образу Воздвиженського.
Протилежну реакційній пресі позицію зайняла громадсько-політична і літературна газета буржуазно-лібераль-ного напряму «Киевский телеграф», у якій з 1874 р. співробітничали М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський та ін. Мабуть, у відповідь на постулати «Киевских епархиальных ведомостей» і «Друга народа» М. Драгоманов (під псевдонімом Г. Анбер) виступив 1875 р. в газеті «Киевский телеграф» з рецензією «Малоруська література в 1874 р.» на книжки, що «особливо швидко» почали розходитись серед читачів — «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Запорожці», «Рибалка Панас Круть» і «Хмари». На початку автор писав: «Нечуй-Левицький — найталановитіший із малоруських белетристів, які з’явилися після М. Вовчка, Куліша і Стороженка»
М. Драгоманов зосереджував увагу лише на романі «Хмари». По суті, полемізуючи з названими офіційними органами, критик відзначав, що в «Хмарах» трапляються прекрасні картини, які дихають непідробним почуттям любові до Києва, є кілька ліричних місць, вірно зображено побут хутірських українських панів, києво-подільського купецтва, студентів і професорів Київської духовної академії («Особливо коли не надавати великого значення розподілу світла і тіні між представниками Тульської і Київської губерній»), деякі риси життя напівсхоластичних учених 40-х і 50-х років, що «робить повість д. Левицького в кожному разі цінним літературним твором». Що ж до зображених консерваторів, реакціонерів, місцевих Фамусових і Загорецьких, які «після вечора у професора Дашковича створили Радюкові репутацію неблагонадійної людини», то вони, справедливо зазначав Драгоманов, цілком відповідали київській дійсності: «Такі панове не перевелись і до цього часу, і скреготять зубами [...]». Основну ж ідею роману «Хмари» Драгоманов кваліфікував як «досить спірну і умовну». Твір взагалі вважав невдалим щодо композиції і змалювання центрального образу — Радюка, бо кращі люди того часу займалися, мовляв, далеко серйознішими справами, ніж пустий Радюк. Тут автор впадав у суперечність: навряд чи слова, ідеї пустого Радюка могли створити йому репутацію неблагонадійної людини. До недоліків твору критик відносив і те, що в ньому «мало картин із народного життя». Останній докір не випадковий: він випливав із хибної думки, що «найбільш природною галуззю малоруської белетристики» є зображення народного побуту
Отже, незважаючи на критику слабких місць роману «Хмари» (з чим якоюсь мірою погоджуються і сучасні літературознавці), Драгоманов став на захист письменника від бридких нападок охоронників самодержавства, поміщиків,' церкви і висловився про «Хмари» як твір загалом реалістичний і цінний. На фоні згаданої уже клерикальної і шовіністичної різко негативної та вкрай ворожої, зарозумілої критики таку оцінку є підстави вважати позитивною. Зовсім не випадково у наступному році Драгоманов поставить Нечуя-Левицького на чільне місце серед талантів слов’янського світу поруч із Г. Квіткою-Основ’я-ненком, І. Котляревським, Марком Вовчком, Ю. Федько-вичем 2.
(1 Киевский телеграф, 1875, № ЗО (9 бер.).
8 Див.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці:
У 2-х т. К Наук, думка, 1970. Т. 1, с. 384.
"Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до ІЖЮ р. Львів, 1910, с. 229.)
З-поміж тогочасних відгуків на роман І. Левицького «Хмари» не можна обійти простору статтю О. Кошового [Кониського] «Коли ж виясниться?», яку І. Франко вважав «слабим наслідуванням «Темного царства» Добролюбова» 3 і яка, по суті, підтримала гострокритичне ставлення до роману Левицького «Хмари». Було б, однак, невірним уявлення, що в ній відсутня позитивна оцінка твору. Критик свідомий того, що «чорні хмари», як символ усіх реакційних сил тогочасного суспільства, закривають «світ науки, світ моральності, світ громадського добра», не дають інтелігенції глянути на «безконечно тяжку долю, страшенне убожество наших селян», породжують деморалізацію, егоїзм, бюрократизм, байдужість, дволичність, прагнення до наживи тощо. Все це знайшло викриття у романі «Хмари». Та Кониського цікавило інше: чи спромігся автор намалювати героїв, які б «вивели нас з хмар» або хоча б сказали нам, «коли ж воно виясниться?» Зосереджена критиком навколо постатей Дашковича і Радюка розмова свідчить, що авторові роману не вдалося того зробити. Але в цьому зв’язку виникає ще одне питання: чи заперечував Кониський реальність, типовість образів названих інтелігентів? Вдумливе читання статті дає підстави на відповідь: ні, не заперечував. Інша справа, що вони не в усьому задовольняли критика, не були, на його думку, тією суспільною силою, що здатна розігнати хмари.
(1 Кошовий О. Коли ж виясниться? (За проводом повісті Н. Ле-вицького «Хмари»).— Правда, 1875, № 19. Критика, с. 769.
2 Правда, 1875, № 19, с. 773—774.
3 Див.: Киевский телеграф, 1875, № ЗО, с. 2.)
З усіх рецензентів один лише О. Кониський спеціально звернув увагу на образ Дашковича. Він піддав його нищівній критиці за відірваність від українського життя й народу, від сучасної йому філософії: «Хіба-таки Дашкович не читав сучасних йому філософів Європи? Хіба він не чув про Білинського, Герцена, Грановського?.. Чудно!»1. І це звучить як докір письменникові. Але Дашковичеві не можна відмовити в одному — чесності й порядності, йому чужими були кар’єристські прагнення і продажність. Справедливо зазначав Кониський, що у Дашковича не було «однієї тієї сторони, котра оддає од себе вонючим міазмом між професурою нашого часу. Дашкович не ліз в лакеї, не гнався за мундирами, хрестами і лентами, не гнувся в три погибелі перед начальниками, щоб виканючити подарунок хутора або «аренду», як се роблять філософи нашого часу [...]. Між Воздвиженськими нашого часу старий Дашкович був би сонцем; одначе таке сонце не розжене хмар [...]»2. Такої думки й Нечуй-Левицький. До речі, він небезпідставно вважав, що стаття Кониського була спрямована проти М. Драгоманова [10, 277], який ставив значний вододіл між поняттям народного і національного3. Наперекір Драгоманову Кониський писав: «Хіба де єсть народ космополіт? Нема чоловіка без лиця, нема народу без національності!.. Працювати корисно для народу можна тільки працюючи на національнім грунті» *.
У висловленому Кониським здивуванні, що Радюк («нова людина» уже 60-х років) з наступом урядової реакції «якось задержався, не попав у заслання», є вже оціночний елемент. Позитивно загалом судячи про Радюка, Ко-ниський пояснює молодістю, недосвідченістю те, що інтелігенти такого типу в 60-х роках більше «говорили, кричали, гукали», ніж діяли. Цей докір перейшов і в праці радянських літературознавців. Кониський вважав, що справжнього життя народу Радюк не знав, що він був людиною теорії і що з його «ідеальної любові до народу, як з козла, ні молока, ні вовни». Проте він не заперечував корисності перебування Радюків (чесних, відданих народові людей) на чиновницьких постах, починаючи з сільських писарів і кінчаючи міністрами, а також на університетських кафедрах, де рідко можна знайти порядну людину.
І. С. Нечуй-Левицький безперечно мав на увазі слова Т. Шевченка із поезії «Доля», коли вклав в уста Радюка думку про чесність обраного ним шляху. «За нами нема зерна неправди»,— говорив той Ользі у відповіде на її слова про знущання реакціонерів (київських Фамусових і Загорецьких) над ідеями й пориваннями молоді [2, 262]. Це ж саме міг би повторити герой і через кілька років, тобто в заключних частинах роману «Хмари» (XIII— XVII розділи), що дописані автором у 90-х роках [2, 381].
Можливо, тими частинами автор відгукнувся на критичні судження Кониського, що колись було, мовляв, багато Радюків, а тепер їх немає. Де ж вони поділись? Частина Радюків одвідала заслання, друга — вдалась «на службу», третя — на села, і не всі Радюки залишились Радюками: «Радюки, котрі вдались до служби, почали обростать мохом бюрократизму» *. Мусимо тут звернути увагу на довільне трактування цього місця рецензії Кониського у статті В. Ф. Осмоловського «Стиль соціально-політичної сатири Панаса Мирного» та безпідставність ставити знак рівності між Проценком («Повія» Панаса Мирного) і Ра-дюком 2. Герой Нечуя-Левицького не став і не мріяв стати поважним чиновником. Це суперечило його сумлінню. Гіркі роздуми Кониського над моральним обличчям і діяльністю значної частини буржуазної інтелігенції того часу немає підстав переносити на образ Радюка з «Хмар» Нечуя-Левицького.
Після виходу в світ повістей «Микола Джеря» (1878 р. у журналі «Правда», 1883 р. в альманасі М. Старицького «Рада»). «Кайдашева__ сім’я». -(--УШІ). «Бурлачка» (1880), роману «Старосвітські батюшки та матушки» (1884), історичних і літературно-критичних праць, п’єс та ряду інших оповідань, нарисів, повістей і романів, а згодом появи зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького (кінець XIX — поч. XX ст.), мовознавчих досліджень помітно зросла активність критики. Причому не лише у відгуках на конкретні твори, айв рецензіях і статтях оглядового характеру центр ваги переносився на твори письменника з селянського життя, зокрема такі, як «Микола Джеря», «Баба Параска та баба Палажка», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка» тощо.
Основу правильного розуміння цих творів, як і всієї спадщини письменника, місця і ролі її в історії української літератури заклала українська революційно-демократична критика, передусім І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський. Не залишилась байдужою і російська періодика, зокрема такі газети, як «Голос» і «Неделя», журнали «Русская мысль» и «Русское богатство». 3 боку російських прогресивних діячів маемо не лише свідчення прихильного ставлення до одного з кращих українських письменників-реалістів, а й прагнення визначити його місце в загальноросійському літературному процесі.
Якщо радянські літературознавці принагідно зверталися до «послуг» української критичної думки (принаймні деяких її представників), то російська періодика і критика залишалися поза їхньою увагою ’. Йдеться не про статті й рецензії локального характеру — в газетах «Киевский телеграф», «Пчелка» (Одеса), «Заря» (Київ), «Волынь», «Одесский вестник», «Киевские отклики», в журналі «Киевская старина». Маються на увазі передусім забуті відгуки петербурзької і московської преси. Відгукнувся на твори письменника також і московський збірник «Учебно-воспитательная библиотека», де вміщено позитивну рецензію С. Васильковського (учитель історії, м. Москва) на історичні праці І. Левицького — «Унія і Петро Могила» (1875), «Перші київські князі [...]» (1876), «Татари і Литва на Україні» (1876), які вийшли у Києві. За винятком окремих неточностей, писав він, історичні події в них висвітлюються правильно. Найкращою з трьох Васильковський вважав книжку про унію і Петра Могилу, де жваво зображаються «введення унії в південно-західній Русі, підступи католиків, слабкість вищого південно-руського стану (українських панів.— М. Т.) і діяльність Петра Могили»2.
(1 Першу спробу узагальнити відгуки російської критики маємо у статті О. О. Білявської «Деякі критичні відгуки про І. С. Нечуя-Левицького» (Рад. літературознавство, 1979, № 12).
* Учебно-воспитательная библиотека. М., 1878, т. 2, с. 42,)
На особливу увагу заслуговують судження російської періодики про творчість Нечуя-Левицького в зв’язку з появою його повісті «Бурлачка» (К-, 1880). Газета «Голос» виступила з рецензією «Малоруська белетристика з великоруським правописом — «Бурлачка», повість І. Левицького» в період посилення опозиційності газети А. О. Краєвського до урядових кіл, розгортання полеміки з консервативною пресою. Газета «Голос» захоплено вітала автора «Бурлачки» — «цього, в кожному разі, надзвичайно обдарованого письменника», який зробив «нелегку спробу роману з народного життя». У рецензії висловлювалася думка, що талановито написана й цікава повість варта перекладу на російську мову.
Коли зважити на те, що протягом тривалого часу (20— 50-ті роки) «Бурлачка» була об’єктом вульгарно-соціологічних вправ, то сучасному літературознавству корисно звернутися до перших об’єктивних оцінок названого твору російською журналістикою. Це стосується і характеристики героїв, зокрема робітника-поляка Михалчевського. Появу «Бурлачки» газета «Голос» вважала подією досить помітною, наголошуючи на вмінні автора малювати характери і природу: «Крім чудового аналізу характеру героїні, яка ні на хвилину не сходить зі сцени, у д. Левицького блискуче вийшла особа чесного чиншовика Михалчевського і його матері [...]. Взагалі д. Левицький влучно і стисло обмальовує особи і стан, а в описах природи у нього відчувається непідробна поезія»
У 1881 р. на сторінках літературного, наукового і політичного журналу «Русское богатство», що мав тоді ліберально-народницький напрям та цікавився ідейними шуканнями інтелігенції, зав’язалася гостра полеміка навколо питання про українофільство. Редакція надрукувала в лютому і липні статтю Л. Алексєєва, а в листопаді — статтю М. Петрика (М. Драгоманова) «Що таке українофільство?». У грудні (№ 12) знову виступив Л. Алексєєв: «Казка про білого бичка. (Відповідь на статтю д. Петрика)» — велика, глумлива, але бездоказова стаття. В процесі дискусії більше істини виявилося на боці Петрика, хоч не зі всіма і його твердженнями, зокрема розглядом українофільського руху як однорідного явища, можна погодитись. Що ж до творів Нечуя-Левицького (в статтях зачіпається багато імен, починаючи з Шевченка), то він мав цілковиту рацію.
Драгоманова, зокрема, обурило те, що Алексеев переплутав назву творів Нечуя, глузливо передав сюжет і ідею роману «Причепа». Критик наголошує на класовому підході Нечуя до зображуваних явищ. «Ми не належимо до числа її («Причепи».— М. Т.) безумовних прихильників,— зазначає Драгоманов,— і навіть мали нагоду в свій час друковано поставитись до неї досить суворо»
Цікавим є й аргумент, що заперечує викривлене уявлення опонента про ставлення українофілів до росіян, зокрема російської літератури (українофіли, мовляв, захоплюються своїм Квіткою, Нечуєм і знати більше нічого не бажають): «Між тим досить взяти галицькі українофільські збірники з кінця 60-х років, щоб побачити,— писав Драгоманов,— що, напр., той же висміюваний д. Алексєєвим Нечуй познайомив закордонну українську публіку, яка з трудом може читати по-великоруськи,— саме з Щедріним, а інша «голова турка», на яку обрушує свої удари д. Алексеев, д. Ста-рицький зробив те ж саме з Некрасовим,— і обидва в таких прекрасних перекладах, що твори цих талановитих письменників може тепер читати кожний грамотний український селянин в Росії і в Австро-Угорщині» 2.
Увагу до творів українського прозаїка виявила і газета «Неделя», що видавалася тоді діячем демократичного напряму П. О. Гайдебуровим, який непогано був обізнаний з українською літературою. З критичними і філософськими статтями в «Неделе» виступали М. Михайловський, С. Венгеров, О. Веселовський (останні два, як відомо, цікавилися українською літературою). Сам П. О. Гайдебуров (уродженець м. Миколаєва) співробітничав у «Современнике», надрукувавши там переклад поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» і вірш пам’яті Шевченка. Прихильні статті про Шевченка вміщував і в тижневику «Неделя». Отож виявлений редакцією інтерес до Нечуя-Левицького не був випадковістю.
У статті «Недели» «Україна в творах її найновіших письменників» зазначається, що українська література висуває «все більше і більше талановитих представників», як про те свідчить поява альманаху «Рада» М. Старицького. В альманасі «Рада», повідомлялося в статті, вміщена повість (мова про «Миколу Джерю») «одного з найвидат-ніших українських письменників нашого часу д. Левицько-го». Назвавши його романістом, газета звертала увагу на реалізм письменника, який не фантазує, а виводить «перед нами дійсно бачених ним людей»; газета наголошувала на народності Нечуя-Левицького і глибокій національній їх своєрідності, нахилові до тонкого психологічного аналізу.
Автор статті (під криптонімом С. Р.) позитивно оцінює повісті «Дві московки», «Микола Джеря», оповідання «Рибалка Панас Круть», «Запорожці», роман «Хмари», висловлюючи і критичні зауваження щодо ідилічного характеру відтворення побуту риболовецьких артілей («Микола Джеря»), а також далеко не практичного Радюка («Хмари»), який не може принести користі своєму народові, бо тільки «витає в поезії, розпливається в ліричних захопленнях від краси і поетичності України, мріє про якесь майбутнє її благоденство, але поки що виражає своє народництво лише носінням народного одягу»
Окремо йдеться про повість «Бурлачка». Тут розкриваються соціальні мотиви, що змусили героїню йти в покоївки, де вона стає жертвою розбещеного пана. Нестерпними були умови життя й на заводі, куди потрапила знеславлена Василина. Критик зосереджує увагу на причинах морального падіння бурлаків і бурлачок, як їх подає Нечуй-Левицький. Байдужість заводського начальства до долі людей, жорстока експлуатація, вкрай погане харчування, жахливі побутові умови, грубі жарти — все це штовхає на «святкову п’яну гульню», внаслідок чого «пропиваються всі мізерні заробітки і [...] заливається гірка бурлацька доля». Одним словом, «безодня розпусти губить там кращі сили народу», зазначає критик
Російська газетна і журнальна критика відводила творчості І. С. Нечуя-Левицького почесне місце в українській літературі, а відтак і в загальноросійському літературному процесі. Те саме робили й представники так званого академічного літературознавства і фольклористики — вчені О. Пипін і М. Костомаров, які доброзичливо поставились до творчості письменника.
(1 Див.: Неделя, 1883, № 44 (30 жовт.), с. 1448.
2 П ы п и н А. Н., С п а с о в и ч В. Д. История славянских литератур. СПб., 1879, т. 1, с. 382—383.
»Там же, с. 481—482,)
У 1879 р. вийшло друге видання «Історії слов’янських літератур» О. М. Пипіна і В. Д. Спасовича, де сказано: «Із нового покоління письменників (українських.— М. Т.) повинен бути помічений Ів. Левицький». Назвавши ряд його творів (повістевих, драматичних, історичних), автори зазначали: «[...] Він зробив спробу малювати не один народний побут, але і звичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкались українські оповідачі; у своїй головній повісті «Хмари» він зображав саме виявлення українського народного почуття в нових освічених поколіннях і зіткнення його з ворожими елементами суспільності» 2. В іншому вже місці Пипін відзначив як позитивний факт, що слава Шевченка перейшла і в Галичину, де «його ім’я стало для молодих поколінь галицьких предметом великого почитання», а згодом у галицьких журналах почали з’являтися «твори українських белетристів, як Ів. Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Стороженко»3. Повз увагу Пипіна як фольклориста не пройшла опублікована Нечуєм велика фольклористична праця, що її високо оцінив М. Драгоманов. «Іван Левицький,— читаємо далі,— видав у «Правді», 1874—1876, і окремо досить просторий нарис південноруської міфології: «Світогляд українського народа»
Відгукнувшись на появу альманаху «Луна» (1881), де опубліковані були оповідання «Приятелі» і нарис «Шев-ченкова могила» Нечуя, М. Костомаров зупинився на характеристиці майже всіх творів Левицького як «безперечно найталановитішого з сучасних малоруських письменників», уникаючи, правда, спеціальної розмови про повісті «Дві московки», «Хмари», «Бурлачка» і «Микола Джеря» з їх гострими соціально-політичними проблемами. До кращих творів Нечуя-Левицького Костомаров відносить оповідання з народного побуту «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» та «Благословіть бабі Парасці скоропостижно вмерти», поставивши їх поруч з твором М. В. Гоголя «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»2. Значним комічним достоїнством, вважав критик, відзначається комедія «На Кожум’яках», і бажано, щоб вона була поставлена на сцені.
З 1892 р. помітно зростає роль «Русского богатства» в літературному і громадському житті. Журнал при новій народницькій редакції (ідейно її очолювали М. К. Михай-ловський і В. Г. Короленко) в центрі уваги тримав такі питання, як становище російського села, внутрішня політика самодержавства, залишки кріпацтва, безпринципність і шовінізм реакційної преси. Закономірним був його інтерес до української літератури. 1893 р., наприклад, з’являється на сторінках журналу стаття Л. В. Василевського (батька Ванди Василевської) «Нові течії серед галицьких русинів», у якій дається огляд літературного руху в Галичині, починаючи з «Руської трійці» (М. Шашкевич) і кінчаючи І. Франком і Н. Кобринською. Автор статті, подібно до відомих Франкових міркувань, вважає, що література Наддніпрянської України має переваги над літературою Галичини, бо висунула більше відомих талановитих письменників. Л. Василевський, зокрема, писав, що «Україна виставила цілий ряд досить крупних талантів, починаючи з Шевченка і кінчаючи Левицьким або Мирним»
Цікавою є одна теза у статті «Щоденник журналіста» відомого російського публіциста і економіста С. М. Южакова, який тоді був членом редакції «Русского богатства» і знав українську літературу, прихильно ставився до неї. У названій статті обговорюються питання, що не стосуються нашої теми, але мимохідь аналізується збірка Б. Грін-ченка «Пісні та думи». А в кінці, посилаючись на О. Потебню, С. Южаков називає українських письменників, які вийшли за межі обласних, стали «письменниками світової літератури». До таких крім Шевченка відносить він Котляревського, Квітку, Марка Вовчка, Левицького (Івана Нечуя) та інших2. Пізніше С. Южаков помістить статтю про Нечуя у «Великій Енциклопедії...» (1909, т. 12, с. 65), що виходила за його редакцією.
Значний інтерес до творчості українського класика виявили передові російські письменники. У час свого перебування в с. Мануйлівці на Полтавщині О. М. Горький, як відомо, захоплювався українською мовою і літературою, зокрема творчістю Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, виявляв бажання глибше познайомитися також з творчістю Нечуя-Левицького. Він просив: «Заради всього святого благаю: допоможіть розшукати щось із Нечуя-Левицького. Я тепер читаю селянам «Кобзаря», а з передбаченого надалі у мене на першому місці Нечуй. Хай підкреслює, підхльоскує їх дух!» Остання фраза дає зрозуміти, що демократичне спрямування, пізнавально-виховне значення творчості Нечуя Горькому було відоме. Необхідно сказати, що про оповідання «Баба Параска і баба Палажка» В. Г. Короленко відзивався як про «шедевр у своєму роді, який увійде в прислів’я»2. Дійсно, назва цього твору стала крилатою фразою в українській літературній мові3.
(1 Липницький С. Вдячність народу.— Рад. Україна, 1968, 14 квіт.
2Сонгайло К. Літописець життя народного.— Рад. Україна, 1963, 24 листоп.
3 Див.: Коваль А. П., К о п т і л о в В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. К.: Вища школа, Вид-во при Київ, ун-ті, 1975, с. 19.
4 Русское богатство, 1900, № 8, с, 71.)
У кінці XIX ст. Нечуй-Левицький розпочав багатотомне видання своїх творів. Перший том під назвою «Повісті й оповідання» вийшов у Петербурзі (1899), а другий — у Києві (1900). Рецензії на них з’явилися в «Киевской ста-рине», «Літературно-науковому віснику» тощо. Не обійшли цієї безумовно відрадної події й згадані вже російські органи. «Русское богатство» в рубриці «Нові книги» відгукнулося на обидва томи, позитивно оцінивши діяльність «добре відомого письменника». В рецензії, однак, трапляються суперечливі твердження або й такі, що з ними важко погодитись: «Д. Левицький не належить, правда, до числа письменників, які володіють крупним і оригінальним талантом,— зазначається на початку.— Однак серед діячів сучасної малоросійської літератури, що не виблискує чудовими талантами, він займає одне з визначних і почесних місць. У своїй літературній діяльності він ішов по шляху, прокладеному вже іншими, але цей шлях був обраний ним не з наслідування і, йдучи по ньому, він виявив незвичайний хист, що забезпечив йому міцні симпатії читачів»4.
Це, мабуть, єдина рецензія, де звертається увага на те, що серед творів Нечуя-Левицького різної тематики є й «кілька ліричних і навіть фантастичних нарисів, своєрідних віршів у прозі». Незважаючи на критичне продовження (ліризм автора, мовляв, «страждає деякою солодкуватістю і ніколи не розростається до розмірів могутнього почуття, здатного заразити і захопити читача»), думка про наявність у письменника «своєрідних віршів у прозі» заслуговує на увагу. Доречно у цьому зв’язку нагадати слова М. Рильського про «Кайдашеву сім’ю», де все «веде свою мистецьку партію, як інструмент або голос у хорошому оркестрі чи хорі» , або думку О. Білецького, що побудову повісті «Микола Джеря» можна було б назвати «музикальною, і дивно, що повість не привернула й досі уваги наших композиторів»2.
(1 Див.: Засенко Олекса. Три акорди. До 75-річчя Максима Рильського.— Рад. літературознавство, 1970, № 3, с. 57—58.
2Білецький О. І. Від давнини до сучасності. К.: Держлітви-дав УРСР, 1960. Т. 1, с. 312.
3 Русское богатство, 1900, № 8, с. 71.
4 Див.: там же, с. 72.)
У рецензії «Русского богатства» зазначається, що зовсім інший характер мають твори на сільську тематику — численніша спадщина письменника. Підкреслюється, що ці повісті й оповідання, хоч і нескладні за задумом, убогі дією, нерідко перейняті м’яким гумором і «завжди зігріті почуттям сердечної симпатії до непомітних героїв сільського життя», що в них автор «виводить селян, які томились під тягарем кріпацького ярма і втікали від нього», з «однаковою увагою зображає [...] і трагічні 'моменти сільського життя, і дрібні, буденні його явища [...]»3 Говориться і про критику автором «Миколи Джері» порефор-меної дійсності, але досить абстрактно і обтічно4. Дещо знижує соціальну гостроту белетристики Нечуя висновок: вказані недоліки «значною мірою викуповуються численністю побутових подробиць, що є в його оповіданнях, і тим бадьорим і гуманним настроєм, яким проникнуті ці оповідання»
На другий том Нечуя-Левицького прихильно відгукнувся журнал «Русская мысль» у той час, коли в ньому співробітничали М. Горький, Д. Мамін-Сибіряк, М. Гарін-Ми-хайловський, а в літературній критиці виступали С. Венгеров, М. Михайловський, М. Протопопов, М. Стороженко. Викликають інтерес відзначені в рецензії риси стилю письменника, що забезпечили йому виняткову популярність: «Іван Левицький — один із найталановитіших українських белетристів найновішого часу. Його витончена, проста мова, чужа всілякій афектації й гонитві за своєрідністю (в період мовного декадентського штукарства це неабияка риса.— М. Т.), некваплива, змістовна розповідь, пройнята глибоким гумором, із сильною домішкою елегійного почуття, тонка спостережливість і прекрасне знання життя малоруського простолюду, духовенства і «напівпанків» — усе це давно вже склало йому почесну славу серед малоруських читачів»2.
Роман «Старосвітські батюшки та матушки» названо тут «Іліадою» й «Одіссеєю» українських старосвітських попів і попівен. Підкреслено правдивість відображення у ньому дійсності, жвавість і яскравість багатьох картин, епізодів, зокрема боротьби громади з архієреєм, гомеричних пиятик, хабарництва, боротьби дрібного особистого самолюбства, нахабних грабежів консисторських чиновників, жорстоких духовних ревізій та ін. Вартим серйозної уваги видається нам і такий висновок: «З безсторонністю літописця автор відтворює добро і зло старого життя напередодні зламу, бажаючи лише висвітлити і зробити зрозумілим, але не виправдувати й захищати» 3.
Творчість великого реаліста-демократа І. С. Нечуя-Левицького розглядалася і розцінювалась на сторінках російської преси (за винятком реакційної) як надто помітне явище в українській літературі. В окремих виступах висловлювались думки й про неабияке місце українського прозаїка в російській і світовій літературах. Прихильне ставлення прогресивної російської літературної громадськості до Нечуя-Левицького — ще одна цікава і повчальна сторінка у великому літописі російсько-українських літературних взаємин.
(1 Широко про ставлення Франка до творчості Нечуя-Левицького йдеться у праці В. М. Поважної «Українська література 80—90-х років XIX ст. в оцінці Івана Франка» (К.., 1957). Цьому питанню присвячені статті П. М. Лісового «І. Франко про І. Нечуя-Левицького» (Рад. літературознавство, 1988, № 2, с. 26—ЗО) і Ф. Д. Пустової «Творчість Нечуя-Левицького в оцінці І. Франка» (Укр. літературознавство, Львів : Вид-во Львів, ун-ту, 1978. Вип. 30, с. 25—35).
2 Франко І. Зібр. творів, т. 26, с. 63.)
Всебічний аналіз творчості Нечуя-Левицького дала українська дожовтнева революційно-демократична критика, і основна заслуга тут належить велетневі літературно-критичної думки Іванові Франку1. 1878 р. він у журналі «Громадський друг» надрукував першу частину статті-ре-цензії «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції» під назвою «Микола Джеря», повість Івана Не-чуя». В оцінці названої повісті Франко виходив із тих критеріїв, що незабаром оформилися в поняття «наукового реалізму»: література про життя селян пішла в XIX ст. за наукою, шукаючи глибших причин «здеморалізування та упадку личності... дорогою фізіологічного та патологічного аналізу». Франко вважав, що це «стало великим, глибоко научним і високогуманним завданням новішої школи літературної, т. зв. реалістичної» 2. До письменників, які змальовували «мужиче життя без фальшивих, сентиментальних прикрас, а природно, просто, та тим самим і велично» [26, 62], критик відносив Е. Золя, Б. Ауербаха, Ф. Решетникова, О. Левітова, Марка Вовчка («Народні оповідання»), Ю. Федьковича («Повісті»), Поміж новішими українськими письменниками, які належать до тієї реалістичної школи, на думку Франка, «найвидніше місце займає безперечно д. Нечуй (Левицький)». Включивши його в такий контекст, критик сказав тим самим про загальноросій-ське і світове значення творів Нечуя-Левицького.
І. Франко, з одного боку, ставить Нечуя на рівень І. Тургенева і М. Помяловського «як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунка та [...] хватаючій за серце теплоті чуття», підкреслює, що в повісті «Микола Джеря» показана «історія всього українського селянства в тоту важку епоху, написана в однім широкім образі» [26, 63], а з другого, вважає, що автор не спромігся подати широких картин «нужди народної в часи кріпаччини», «пояснити психологічно всякі прояви, що ціхували тоті часи (викручування від рекрутчини, утіка-цтво, убивства та другі проступки)», натякаючи лише «на них мимоходом» [26, 65]. Франка зацікавив лише центральний герой — Микола Джеря. Всі останні постаті він вважав слабкими, а думку, що Нечуй хотів показати у повісті «вірну любов українця і вірну любов українки» — хибною. Дійсно, головна ідея криється не в вірному коханні. А проте не можна погодитись з перебільшенням критика, який писав: «Уступи, де описується любов, хоч не лишені наївної простоти і теплоти чуття, все-таки найслабші в книжці» [26, 68].
Першим, хто звернув увагу на зображення І. С. Нечу-єм-Левицьким процесів первісного капіталістичного нагромадження, пролетаризації селянства, був І. Франко. Він акцентував, крім іншого, на пречудових і заразом правильно з природи схоплених картинах життя бурлаків на са-харнях та акерманських риболовлях [26, 64], на тому, що фабриканти користувалися безвихідним становищем бурлак (адже то були втікачі від панів) у своїх експлуататорських інтересах і, приймаючи їх на роботу навіть без паш-портів, платили їм менше, а годували їх гірше [26, 66]. Зі статті Франка образ Микбли Джері постає у всій своїй величі, привабливості, як людина палкої крові й виняткової сміливості щодо захисту правди.
Відомо, що М. О. Добролюбов, скориставшись появою оповідань Марка Вовчка, прийшов до революційно-демократичних узагальнень і висновків про характерні риси російського покріпаченого селянства («Риси для характеристики руського простолюду»). Стаття Франка була близькою за ідейним звучанням (стосовно українського народу) до статті Добролюбова. Франко прагнув ударити по тонких і гучних струнах людської гідності й самоповаги пригноблених, щоб здійняти в їх душах революційну бурю. Для всіх запряжених у ярмо рабства людей, для тих, у кого, хоч і затиснений обставинами, але не знищений, не задушений остаточно смак до волі, у кого під попелищем неволі жевріла іскра, Микола Джеря міг бути (й був) еталоном. По суті, між рядками Франкової характеристики звучить заклик до боротьби за волю: «Микола Джеря, хоть кріпаком родився, був, однако, з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше вломляться, а зігнути не дадуться. Прехороше описано у д. Нечуя, як та вольна, хоть нелюдськими путами зв’язана, душа раз у раз рветься на світ, старається голосно себе заявити» [26, 64\.
У тому ж 1878 p. І. Франко друкує в журналі '«Молот» гострополемічну статтю «Література, її завдання і найважливіші ціхи», .спрямовану проти редакційної статті народовської «Правди» «Свогочасне літературне прямування», автором якої був І. С. Нечуй-Левицький. Немає потреби розглядати статтю Франка, яка по праву названа маніфестом української революційно-демократичної критики, програмою української літератури дожовтневого періоду в боротьбі за реалізм і народність. Однак є необхідність звернути увагу на те, що в трактуванні полеміки Франка з Нечуєм навколо питань про реалізм і народність української літератури у роботах окремих літературознавців свого часу виявлялися втрата почуття міри, однобічність підходу до розв’язання складної проблеми, довільне тлумачення окремих положень статті критика. У них бракувало глибокого, справді наукового розгляду позитивних сторін і прикрих недоліків виступу Нечуя. Досить послатися на М. П. Комишанченка, який вважав, нібито Франко «підкреслював, що він (Нечуй-Левицький.— М. Т.) свідомо ототожнив російську літературу та російський народ з самодержавним ладом, з царським державним бюрократичним апаратом і вину уряду та його жандармів поклав на плечі російської літератури [...]» *. Інші писали, посилаючись на авторитет Франка, що Нечуй ставив знак рівності між державою і передовою російською літературою, суцільно, всюди змішував російських чиновників і жандармів з прогресивними письменниками.
(1 Комишанченко М. П. Ідейно-естетична боротьба в 70-х роках XIX ст. на Україні.— В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5-ти т. К. : Рад. школа, 1960. Т. З, с. 262.
2 Див.: Бернштейн М. Д. З історії боротьби Франка за реалізм і народність літератури.— В кн.: Творчість Івана Франка. К.: Вид-во АН УРСР, 1956, с. 45-53.)
Слід враховувати, що І. Франко не читав статті І. Нечуя-Левицького «Органи російських партій» (1871), у якій автор ділив російську журналістику на два протилежні напрями, симпатизував передовим діячам російської літератури і суспільної думки, усвідомлював існування, з одного боку, прогресивної, а з другого,— реакційної Росії, всіляко підтримуючи першу і картаючи другу. Невідомо, мабуть, було Франкові й те, що Нечуй переклав на українську мову казки М. Салтикова-Щедріна, прихильно відгукнувся про роботу І. Г. Прижова і переклав її на українську мову — «Малоросія (Південна Русь) в історії її літератури з XI по XVIII ст.», яку позитивно оцінили і Франко, і Драгоманов. Не знав І. Франко й того, що редакція «Правди» підправила в окремих місцях статтю Нечуя і загострила її національну упередженість2. Та, навіть не знаючи всього того, І. Франко був стриманим у звинуваченнях авторові «Миколи Джері».
І. Франко відзначав, що стаття «Сьогочасне літературне прямування» написана «дуже гарно» і «читається дуже любо». Разом з тим Франка збентежило «надмірне відхре-щування» Нечуя від російської літератури. Та все ж він уникає, (і не випадково) категоричної термінології, коли писав про ставлення його до російської літератури. «Чесний автор, очевидно, в своїй статті декуди змішав,— читаємо у Франка,— літературу з державою, т. є. урядом та жандармами». Або: «У ч. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понімання [...] (підкреслення наше.— М. Т.) [26, в].
Стаття Нечуя-Левицького була реакцією на Емський указ 1876 р. і жахливі цензурні утиски (це розумів і Франко), внаслідок якої обурений письменник інколи втрачав почуття правди і виявляв подекуди суб’єктивний підхід і національну обмеженість. На відміну від статті «Органи російських партій» тут подекуди бракувало чіткого розмежування між прогресивною і реакційною культурою, навіть відчувалось протиставлення української культури російській. Інтернаціоналіст Франко не міг не виступити проти «дуже плохо» обдуманої статті Нечуя у «Правді» з її тенденцією «відрубної» української літератури, нечітко окресленими поняттями реалізму й народності, хоч у самого критика не обійшлося без суперечливих, необгрунтованих тверджень.
Літературознавці не помічали, наприклад, висловленого у полемічному запалі твердження Франка, що народність і національність — ще «зовсім не жодні провідні принципи» [26, 14] розвитку літератури. Перед тим, зазначимо, Франко переконував читачів (і небезпідставно; про це писали потім і О. Дорошкевич та О. Білецький), що у Нечуя-Левицького поняття народності й національності — «однакові дефініції двох (по його думці) різних принципів» [26, 11]. Тезу Франка про народність ЯК другорядний принцип розвитку літератури легко заперечити, як і те, що Нечуй нібито «заїхав назад, до старого ідеалізму і старої фантастики...» [26, 10].
І. Франко завжди й незмінно підносив талант Нечуя-епіка, високо оцінював реалістичну творчість письменника. Зустрічі Франка з Нечуєм у Львові й Києві (1884, 1885, 1886) привели їх до особистого зближення, глибшого ознайомлення з творчістю один одного, взаєморозуміння з основних питань теорії і практики критичного реалізму.
На той час припадає відгук Франка про оповідання Нечуя-Левицького «Чортяча спокуса» (1885). На перше його видання в альманасі «Нива» з’явилося два відгуки, один з них — І. Франка. Він ділить оповідання на дві частини, різні за змістом і «дуже нерівні щодо стійності артистичної». Франкові більше сподобалася друга частина твору, в якій змальовано любовні пригоди Насті з циганом Гре-горем. Вона «поражає читача пластикою рисунка, пишнотою красок та міткостею психологічної обсервації. Згодом та часть повісті робить велике враження; а є в ній картини, котрі треба почислити до найкращих перед творчості Ле-вицького» [26, 375].
Наступного року Франко у статті «Анатоль Свидни-цькнй» скаже добре слово про роман «Причепа», назве його старшою сестрою сімейної хроніки «Люборацькі» [27, 7]. У 1887 р., коли стали вже відомими найкращі твори Панаса Мирного, Франко, свій захоплюючий відгук на казку Нечуя «Два брати» (надрукована в літературно-науковому збірнику «Ватра», присвяченому пам’яті Т. Шевченка і 24-річчю літературної діяльності Ю. Федьковича) закінчить твердженням, що «Нечуй-Левицький слушно вважається найкращим представником сучасної української повісті» [27, 103]. Через три роки (1890) у рецензії на твори Г. Успенського Франко напише про Нечуя-Левицького як про великого епіка і поставить його поруч з Л, Толстим,І. Тургенєвим, Ф. Достоєвським і Панасом Мирним [28, 42].