ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА
Григорій Федорович Квітка-Осиов’яненко —корифей української літератури передшевченківської доби, відомий у часи Пушкіна, Гоголя, Бєлінського російський драматург та прозаїк. Його творча діяльність наснажувалася зростаючою в суспільстві ідеею служіння своєму народові, глибинним гулом громадського незадоволення миколаївською реакцією після придушення руху декабристів, протестом проти дикого беззаконня властей і можновладців, проти необмеженого кріпосницького гноблення і свавілля. Нами-суспільними факторами зумовлювалися демократичні тенденції його прози й драматургії, сатирично-викривальна спрямованість багатьох його творів.
Визначною є роль Квітки як письменника-новатора, лершопрохідця. Він заклав основи нової української прози, одним з перших у європейському письменстві широко відкрив двері в літературу позитивному образові селяиипа-трудівника, що в умовах феодально-кріпосни-цької дійсності було своєрідним творчим подвигом. В атмосфері невіри в широкі перспективи українського письменства, спричиненої гнобительською політикою царату, Квітка-теоретично й практично довів великі творчі мож-ливості української мови, рішуче вирвався за межі бурлескно-травестійної традиції в літературі. З творчістю цього оригінального й талановитого письменника українська література набула нових рис народності, збагатилася новими жанрами, значно розширились її ідейно-тема-тичні обрії, зросло соціальне коло характерів. Виховуючись на кращих традиціях російської культури, Квітка, в свою чергу, зробив певний внесок у розвиток російської літератури, готуючи грунт спочатку (своїми комедіями 1827—1830 років) для критичного реалізму Гоголя, а пізніше — загалом для натуральної школи.
У світогляді та діяльності Квітки-Осиов’яненка переплелися гуманізм, захист скривджених і пригноблених, увага й любов до простого народу, до його культури, усної поезії, осуд і викриття зловживань чиновницько-поміщицького класу з благонаміреністю, консервативно-релігійними, ідеалістичними поглядами, вірнопідданськими, сервілістськими ідеями. В його визначальних поглядах 30-х років помітна еволюція від дворянського лібералізму й просвітительства в бік демократизму. Суперечливість, еклектизм світогляду письменника спричинилися до суперечностей і в його художньому методі, в усій творчості, в якій спостерігаємо боротьбу двох тенденцій — прогресивної й консервативної.
Домінуючими в прозі й драматургії Квітки є, однак, демократичні, реалістичні тенденції. К. Маркс і Ф. Енгельс найважливішим завданням прогресивного мистецтва свого часу вважали розхитування ідеологічних і моральних засад буржуазного ладу. Квітка-Основ’яненко, показуючи безправне й злиденне становище кріпаків, різко засуджуючи незліченні суспільні злочини експлуататорів, пробуджував у народі ненависть до феодально-кріпосни-цьких порядків. Його кращі твори своїм об’єктивніш спрямуванням підривали основи того соціального устрою, хоча сам письменник цього й не усвідомлював, в цілому до системи ставився він схвально.
Написані рукою видатного майстра, позначені сильними тенденціями реалізму й народності, кращі прозові та драматичні твори Квітки-Основ’яненка користувалися й користуються великим успіхом у народу.
Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО В ОЦІНЦІ ДОЖОВТНЕВОЇ КРИТИКИ
Ранні вірші та фейлетони Г. Ф. Квітки-Основ’янеика свого часу лишилися не поміченими критикою, хоч деякі з них, за висловом біографа письменника Г. 11. Даншгев-ського, викликали фурор у Харкові1.
Квітчині художні обробки українських народних анекдотів, що публікувалися 1822 року в двох номерах московського журналу «Вестпик Европы», супроводжувалися редакторськими зауваженнями оцінкового плану. Ось перше з них: «Наріччя малоросіян з’являється вже не тільки в книжках друкованих, а й на сцені в обох столицях (очевидно, йдеться про п’єсу О. Шаховського на українську тему «Казак-стихотворец», що в ній вживалася українська мова в спотвореному вигляді. — О. Г.). Бажано, щоб малоросіяни говорили там справді своєю мовою, наприклад, як у цих анекдотах»2.Су другій добірці анекдотів зображувався український селянин-простак, і, іцоб зміст цих творів но сприймався українцями з образою, редактор «Вестника Европы» знайшов за потрібне дати таке пояснення: «Подібні анекдоти розповідаються самими малоросіянами [...]. Що говориться про окремих осіб, то ніяк по можна віднести до цілого народу чи звання»11..
(1 Див.: Д а и и л е в с к и й Г. И. Украинская старина. Харьков. Изд. : Зеленского и Любарского, 1866, с. 201.
2 «Вестпик Европы», 1822, № 21, с. 61.
8 «Вестпик Европы», 1822, № 22, с. 157.)
Починаючи ж з комедій Квітки 20-х років, його творчість набуває популярності п Росії й на Україні, користується псе зростаючою увагою преси, породжує численні відгуки критиків та літературознавців. Причому прозовий, драматургічний, публіцистичний доробок Г. Квітки як вагомо суспільно ипищо цдкликав на критико-літературознавчу розмову в пресі таких видатних діячів культури, як В. Г. Бєлінський, Т. Г. Шевченко, М. О. Некрасов, М.Т. Чернишевський, М. О. Добролюбов, І. Я. Франко та ін. Вже за життя письменника, в 20—40-і роки XIX ст., у двох десятках тодішніх журналів, газет, альманахів з’явилося понад сто рецензій на твори Квітки-Оенов’я-ненка. Всі ці критичні відгуки публікувалися в російських виданнях — переважно це були московські та петербурзькі журнали й газети. Української періодики тоді не існувало. З рецензіями на Квітчині як російські, так і українські твори виступали і українські, і — ще частіше—російські літератори.
У велику літературу Г. Квітка увійшов — несподівано для себе — з сенсацією, яку викликав вихід з друку його російської комедії «Дворянские выборы» (1829). У впливовому тоді журналі «Московский телеграф», який першим відгукнувся на появу цього Квітчиного твору, передовий на той час критик В. А. Ушаков писав: «У 8-й книжці «Телеграфа» повідомляли ми наших читачів про очікувану виставу на користь актриси Н. Рєпіної прекрасної комедії «Дворянские выборы» 1829.Комедії майстерним і сміливим пензлем змальовано одне з мерзенних зловживань, спричинених тим, що освіта в нас не дуже ще глибоко пустила своє коріння. Освічена публіка зраділа з цього нового явища, і понад тисячу примірників комедії розпродано було за два місяці. З цього видно, що наші співвітчизники люблять справжнє й хороше...»1 Передова критика з радістю привітала п’єсу як нове, оригінальне явище в тогочасній вітчизняній літературі, зокрема в драматургії. В умовах посилення реакції після розправи царизму над декабристами, в час засилля на театральних підмостках далеких від життя мелодрам і розважальних водевілів комедія Квітки при-влблювала сміливістю, гостротою викриття суспільних і людських вад, громадянським звучанням, новизною теми й суворою відповідністю зображуваного життєвій правді. «Автор, — зазначає прогресивний на той час критик і журналіст М. О. Полевой, — узяв предмет зовсім новий, оригінальний. Він піддає висміюванню одне з жахливих зол сучасного суспільства нашого; він виводить на комічну сцену людей, яких ми знаємо, примушує їх говорити й діяти, як вони говорять і діють насправді [...]; комік кидає виклик пороку—згубному, небезпечному,— і зграя комічних лиходіїв на сцені кипить життям»1. Критик ще й ще раз підкреслює вірність автора дійсності, бачить у п’єсі натовп «свіжих характерів, узятих з оригіналу»*.
Злякавшись бурхливого громадського розголосу, якого набули «Дворянские выборы» в прогресивних колах, реакція заборонила п’єсу до постановки, що готувалася в імператорському театрі. В. Ушаков писав.» «... мракобісся цього разу не залишилось у спокої і диким своїм голосом заволало, що комедія «Дворянские выборы» зневажає не тільки весь стан дворян, а навіть заміряється на благотворно занроваднсешія мудрої государині»3 (йдеться про встановлення Катериною II дворянських зібрань і дворянських виборів). Критик пояснює, що авто]) комедії но виступає проти самої установи «великої монархині», — «стріли сатири звернені тільки на зловживання»4.
М. Полевой у своїй рецензії відзначав, що п’єса недосконала щодо художньої форми: в ній слабка зав’язка, не питримані основні характери, за стилем її слід віднести до епохи 1764 р. Однак «не можна не сказати,— зауважує критик,— що автор «Дворянских выборов» аслуговує на істинну вдячність тих, хто банти добра нашій словесності, і що йому треба вибачити всі недоліки»1.
З виходом у світ комедії «Дворянские выборы» у критиці з’являються висловлювання про талановитість її автора. Так, С. 6. Раїч, публікуючи уривок з «Дворянских выборов, части второй» у своєму журналі «Галатея», зазначає в примітці; «Прекрасний талант його (Квітки.— О. Г.) давно вжо відомий публіці з 1 ч. комедії «Дворянские выборы», удостоєної найприхильиішого прийому»2.
Видана того ж року комедія «Турецкая шаль или Так водится» успіху не мала. Негативно оцінив її на сторінках «Московского телеграфа» (1829, ч. 39, с 367 —368) і М. Полевой.
Значний суспільно-літературний резонанс викликала комедія «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» (видана в Москві 1830 року). І знову на сторінках «Московского телеграфа» М. Полевой насамперед захоплюється авторовою вірністю дійсності (слід зазначити, що комедії «Дворянские выборы», «Турецкая шаль», «Дворянские выборы, часть вторая», «Шельменко— волостной писарь» вийшли без зазначення імені автора і прізвище Квітки в рецензіях на них не фігурувало). « ...Охоче віддамо п’ятдесят альманахів і сто російських романтичних поем за одну комедію, подібну до «Дворянских выборов» або до «Выбора исправника», — писав М. Полевой. — Тут дорогоцінні для нас природа, місцевість. Автор з живого товариства бере карикатурні особи свої; характери, звичаї, слова їх списує з дивовижною вірністю. Вади, слабкості {...3 не вигадані, а списані з живих істот! !...].
Говорить дехто, що автор «Дворянских выборов» і «Выбора исправника» зображує неіснуючі вади. На нещастя, не можемо підтвердити цього і рішуче відкидаємо [...1. Ні Фонвізіи, ні автор «Дворянских выборов», ні Грибоедов не писали неправди [...].
Усі сцени в «Выборе исправпика», де немає власне драми, природні дивовижно. Пиятика і буйство повітових дворян на селі, підлота і чванство старости й писаря, Справи й розмови в трактирі Бутилочкіпа [...І прекрасні, як істина»1.
Попередник В. Г. Бєлінського, передовий, російський критик, видавець прогресивного журналу «Телескоп» М. І. Надєждін відгукнувся на вихід комедії розгорнутою рецензією («Телескоп», 1831, № 1, с. 129—133). На думку рецензента, вже перша частина «Дворянских выборов», тепер усім відома, засвідчила, що автор цих комедій «пішов шляхом, який мало не заріс після Фонвізіна». Друга ж частина «Дворянских выборов», вважає М. Надєждін, «гідна таланту [...], від якого російська народна сцена може багато сподіватися». Рецензента привабило те, що побут провінційного дворянства, характери дійових осіб узято «прямо з патури». «Це зображення відзначається суворою вірністю». Щоправда, як об’єктивний ідеаліст, як шеллінгіанець за філософськими поглядами, Надєждін вважав, ніби в комедії зображені «переважно найбрудніші плями», і це, мовляв, «образливо і для народної нашої честі і для людської нашої гідності». Не слід «спускатися, так би мовити, на саме дно осоромлення...» — виявляв невдоволення критик і додавав, що комедія не повинна так різко оголювати «наші слабкості», тобто, що сатирик має бути поміркованішим і м’якшим.
У вимозі мистецького показу дійсності в дещо облагородженому вигляді виявилися об’єктивно ідеалістичні погляди М. Надєждіна па явища суспільного життя.
Однак художні якості комедії «Дворянские выборы, часть вторая», як і частини першої, зазнали критики з боку майже всіх рецензентів, і критика ця була переважно небезпідставною. М. Полевой, наприклад, вважав, що «зав’язка в обох п’єсах пуста, а особи скроєні за ветхою міркою старих французьких комедій», і додавав із жалем: «Будь у нього (Квітки.— О. Г.) талант драматизувати [...] — і до «Горя з розуму» додалися б у нас ще два творіння чудові»1.
Дуже суперечливими були погляди критиків на мову «Дворянских выборов, части второй». У п’єсі один персонаж — ПІельменко — говорить українською мовою. Художньо невиправданим було те, що драматург вдавався до підкреслено натуралістичного копіювання діалектних особливостей мови російських селян. У примітці до публікованого в «Московском вестнике» уривку з комедії прихильник етнографічної вірності відтворення мовних особливостей персонажів М. П. Погодін зазначав: «Для людей великого світу, можливо, видасться чудною мова провінційних піддячих, курської селянки, малоросійського писаря, але вона вірна, і картина списана з натури...»2. З позицій натуральності зображення оцінює мовну практику Квітки й М. Полевой. «Дехто з критиків наших,— пише він, — горює, що в «Выборе исправника» кілька осіб говорять чудною мовою і що комічне в ній грубе. Істинно не розуміємо, що за делікатний слух у багатьох наших критиків [...3 Нічого, що ПІельменко говорить як малоросіянин-грамотій, а Трохимович і Акулина розмовляють обласним, чудним наріччям. У Мольєра, у французьких водевілістів, у німецьких коміків особи говорять провансальським, пікардійським, швабським наріччям: тим краще, тим природніше»8.
Надєждін не підтримує вживання української мови в цій комедії. Він пише: «ПІельменко — прекурйозна фігура, але шкода, що він говорить мовою, яка майже зовсім не зрозуміла росіянам...»1
Особливо гостро засуджувалась тодішня художньо-мовна практика Квітки рецензентами реакційно-офіціозної газети «Северная пчела». Якийсь Н. М. у рецензії на «Дворянские выборы» звинувачує автора у «зловживанні просторіччям і базарними виразами». Навівши уривок з комедії, він коментує: «Так говорять чухни (фініш.— О. Г.), а не російські селяни». Цей критик взагалі виступає проти вживання у творах мови, якою говорять у «... місцях, де збирається чернь»2.
Хвилею відгуків зустріла преса вихід у світ комедії «Шельменко — волостной писарь» (1831). Причому тепер вже критики намагаються поставити творчість Квітки в ряд європейських мистецьких явищ, визначаючи його приналежність до певної художньої школи. М. Полевой, користуючись матеріалом комедії, вдається до теоретичних узагальнень естетичного характеру. Відзначивши уміння автора п’єси «списувати з природи», рецензент викладає свої спостереження: «Це жива картина у фламандському стилі, з грубими фігурами; але ці фігури до вищого ступеня природні, і істина цих зображень становить високе мистецьке достоїнство творіння. Дехто з читачів і навіть критиків, усе ще не розуміючи того, що буває основою всякої естетичної ідеї, продовжують скаржитися на автора «Дворянских выборов» за його теньєрство. Очевидно, їм потрібні «Нечаї» і «Гребепські козаки», де в вилощених віршах відбивається несвідомий ідеал так, як сонце відбивається в налощенім паркеті»3. Як бачимо, Квітчина творча манера порівнюється з індивідуальним етилом видатного фламандського художника XVII ст. Давіда Тенірса Молодшого, для творчості якого особливо характерні сцени з селянського побуту (свята, посілля, сільські шинки), сильний колорит, характеристична виразність постатей. Протиставляються п’єси Квітки романтичним творам, зокрема таким, як поеми «Нечай» невідомого автора та «Гребенський козак» Л. В. Шидловського.
Після появи комедії «Шельменко — волостной писарь» деякі критики відзначили певну одноманітність комедій Квітки щодо змісту і форми та висловили у зв’язку а цим ряд побажань авторові.
М. Надєждін, повідомивши, що в кінці п’єси головпому персонажеві забрили лоб, не радить авторові «воскрешати знову поверженого героя [...1. Одне й те саме може надокучити І...]»1.
З подібними порадами звертається до автора комедій і М. Полевой у своїй рецензії на п’єсу: «Хай тепер умочить він пензель свій у фарби нові. Про піддячих і бешкетників досить. Чи не можна йому торкнутися оригіна-л ів іншого роду? Чи не можна в таких само різких портретах подати нам інші сторони провінційного побуту, наприклад, господарство, виховання, поняття про різні предмети суспільного й приватного життя, любов, дружбу, словом, життя провінціалів наших у різних відношеннях — яке багате поле для його гогартівського2 пера! Ми чекаємо на здійснення наших бажань, сподіваючись бачити наступні праці шановного автора»3.
(1 «Телескоп»,, 1831, ч. III, № 10, с. 242.
2 Гогарт Вільям (1695—1764) — знаменитий англійський худож-ішк-мораліст, який у своїх надзвичайно популярних уїдливо-сатиричних малюпках і картинах висміював та викривав вади англійського суспільства XVIII ст., зокрема, показував зіпсованість і аморальність вищих шарів.
3 «Московский телеграф», 1831, ч. 5, № 19, с. 388.)
Отже, передова критика в цілому прихильно зустріла кращі сатирично-викривальні комедії Г. Квітки 20-х рр. — «Дворянские выборы», «Дворянские выборы, часть вторая» і «Шельменко — волостной писарь», високо оцінила їх оригінальність, новизну щодо ідейно-тематичного змісту, натуральність зображення в них суспільних вад, природність, яскравість, різкість вимальовування негативних образів, неабиякий талант їх автора. Вказувалося, проте, на деяку художню недосконалість п’єс, недостатню художню обробку мови й стилю, а також на наслідування манери старих французьких комедій, тобто на намагання автора втиснути свої твори в застарілі вже рамки класицистичної драматургії.
Квітка був невдоволепий категоричністю присудів деяких критиків, а особливо, як він вважав, перебільшеною увагою їх до формальних вад, зокрема прискіпливістю до дрібних огріхів мовно-стилістичного характеру і недостатнім висвітленням ідейного спрямування його творів, їх просвітительсько-виховної мети.
У Г. Квітки, якого надихнув успіх його російських комедій у критики й читача, підбадьорила передова критика, зароджується багато творчих планів, накопичуються свіжі теми, нові матеріали. У 1831—1834 роках він надсилає російському письменнику, журналісту і вченому М. II. Погодіну близько десятка прозових творів, написаних наспіх російською мовою. Серед них —повість романтично-сентиментального пригодницького характеру «Ганнуся» (надіслана 1831 і надрукована в «Телескопе» 1832 року під назвою «Харьковская Ганнуся» без зазначення імені автора). Під впливом нових історико-суспільних чинників, літературно-естетичних віянь письменник шукає нового творчого шляху, нового героя. В умовах піднесення національного культурного руху (а для тієї доби, тобто для початкового періоду розвитку капіталізму, за словами В. І. Леніна, було характерним «... пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту»1),в часи розгортання боротьби за народність і реалізм мистецтва він звертається до зображення життя українського народу у творах, писаних живою, розмовною українською мовою.
Як визначну подію в українському літературному процесі зустріла прогресивна критика вихід книжки «Мало-российские повести, рассказываемые Грыцьком Основья-ненком» (1834), куди ввійшли оповідання «Салдацький патрот», «Мертвецький Великдень», повість «Маруся».
Новаторський характер цього літературного явища критика відзначила одразу. Російський і український фі-лолог-славіст О. М. Бодянський у широкій рецензії на збірку писав: «Хвала панові Грицьку, який перший так сміливо і так мальовниче ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду ...»1
Стаття-рецензія О. Бодянського — це, по суті, перша історико-літературна узагальнююча праця про нову українську літературу. Рецензент ставить збірку Квітки у зв’язок з іншими явищами українського літературного процесу, визначає історико-літературну роль автора збірки як зачинателя української прози. «Дотепер,— говориться в статті, — малоросіяни не мали жодного майже твору чисто літературного, писаного прозою своєю рідною мовою»2. Називаючи окремі друковані спроби вживання української мови в «прозовому» вигляді, Бодянський згадує й ранні комедії Г. Квітки (ім’я їх автора рецензентові було невідоме, але, зіставляючи їх з «малоросійськими повістями», Бодянський дійшов висновку про належність цих комедій і повістей перу одного й того ж письменника): «Автор комедій «Дворянские выборы» й «Шельменко» показав велику вправність у мові малоросійській: у них цілі яви писані цією мовою»1. Активізована загальним спрямуванням і прагненням до народності фольклористична й літературна діяльність М. Максимовича, І. Срезпевського та інших, за словами Бодян-ського, «пробуджує приємну надію, що Україна [...] з часом поступово зробиться відомішою вченому світові; її мова й багата народна поезія посядуть належне місце в системі слов’янських народів»2. Не слід вважати, зазначає рецензент, що українська мова не годилася для прози; «бракувало тільки вдалої, щасливої спроби для збудження загальної уваги до себе своїх співвітчизників і захоплення інших за собою. Недостача ця тепер поповнюється. Поява нинішньої осені давно обіцяних і так нетерпляче очікуваних малоросійських повістей, розказуваних Гриць-ком Основ’яненком, показує нам, що малоросіяни [...1 можуть створити свою прозу»3.
Розглядаючи кожен твір збірки, рецензент детально викладає його вміст, дає загальну характеристику художніх особливостей. На думку Бодянського, твори гумо-ристичиого характеру в ідойио-естотичному відношенні стоять вище від повісті «Маруся». В «Салдацькому патреті» Волинського привабили «прекрасний, вірний, майстерний нарис сільського ярмарку», «простота, природність оповіді, повнота в цілому, правильне співвідношення між частинами, живі яскраві, свіжі картини, веселий гумористичний топ, влучні, дотепні натяки, начебто ненароком, мимохідь зроблені, швидкість переходів, майстернівід-ступи І...І, правильна, чиста, в переважній частині, мова й численні вдало схоплені в народу звороти й вирази»*.
Прбцитувавши уривки в «Мертвецького великодня», рецензент відзначає, що «всі ці сцени написані сміливою, вправною рукою»1. І в цьому оповіданні, вважає Бодян-ський,—«та сама стрімкість і жвавість в оповіді, та сама справді народна мова».
Вказуючи на розтягненість повісті «Маруся», її перевантаженість описами, Бодянський, однак, знаходить у ній «місця справді прекрасні, накидані мистецьким пензлем»2, і помічає дуже характерну особливість Квітчиного індивідуального стилю: «найпростіші щоденні, так би мовити, випадки в нашому побуті під пером умілого письменника стають щонайцікавішими»3.
Автор знаходить у творах Квітки національні риси, ставить ці твори у зв’язок з народною поезією, характеризує особливості письменницького таланту. Мистецький рівень гумористичних оповідань «Салдацький пат-рет» і «Мертвецький Великдень», а також сатиричних комедій Квітки дає Бодянському підстави заявити, «що пан Грицько має справжній талант для повістей у дусі веселому, насмішкуватому, комічному»4.
У зв’язку з виходом збірки українських повістей у пресі пожвавлюється полеміка про можливість і доцільність створення серйозної літератури українською мовою. Цього питання торкалися майже всі критики, які виступали в ЗО—40-х роках з рецензіями на українські твори Квітки.
Рецензент реакційної «Северной пчелы», який підписався криптонімом М. (вірогідно, В. С. Межевич), не сумнівався в безперспективності існування української літератури. Це своє твердження він намагається обгрунтувати тим, що український народ нібито втратив свою
особливість, «свою окрему фізіономію», оскільки національні традиції й мова збереглися лише в нижчих шарах українського суспільства, а інші його шари русифікувалися. Він писав, що зусилля воскресити малоросійську мову і створити малоросійську літературу нездійсненні і майже даремні, що твори Квітки треба друкувати тільки в перекладі.
Видавець реакційного журналу «Библиотека для чте-ния», безпринципний публіцист, ворог Гоголя й Бєлінського О. Сенковський (псевдонім Барон Брамбеус), процитувавши уривок із «Салдацького патрета», намагається поглузувати з української мови.
Для тих, хто доброзичливо ставився до ідеї розвитку української демократичної культури, творчий успіх Квіт-ки-Основ’яненка був свідченням великих художніх можливостей української розмовної мови. І. І. Срезневський писав у статті «Погляд на пам’ятники української народної словесності», що українська мова «є мова, а не наріччя» і багато хто впевнений, що вона «є однією з най-багатших мов слов’янських»; ця мова «не зникне і, якщо б навіть вона не мала надії на славу літературну, вона залишить свої пісні й думи [...]; але вона має й цю надію, хоча й слабку, хоча ще й у зародку, але має». Запорукою тому можуть бути «завпеди грайливий, завжди захоплюючий Основ’яненко і що декілька інших, хто подав обіцянки й надію дочекатися від них чого-небудь гідного У країни»1.
Російський письменник і видатний лексикограф 1!. І. Даль (псевд. Козак Луганський) у своїй рецензії на «Малороссийские повести» зауважує: «Не смію також радити нікому братися за переклад повістей Основ’яненка російською мовою, це вийшла б перекладня, а не переклад, їх треба читати в оригіналі [...1. Чи варто перекладати й спотворювати книжку, яку так легко розуміти в оригіналі і тішитися та радуватись незрівнянною простотою зворотів і виразів»1.
В. І. Даль відгукнувся також рецензією на вихід в друку комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гон-чарівці» (1836). Він детально розглядає п’єсу і вважає головною її позитивною якістю те, що автор з незрівнянною природністю зображує українського простолюдина. «Письмові твори Основ’яненка,—узагальнює свої спостереження В. Даль, — належать безперечно до найбільш вірних, яскравих і барвистих картин побуту простолюдинів тієї частини нашої величезної вітчизни, де живе й нише автор»2. В. Даль високо підносить своєрідність і майстерність українських прозових творів Основ’яненка.
Матеріал Квітчиної комедії дає рецензентові привід торкнутися обговорюваного в тодішній критиці питання про народність і простонародність. В. Даль розуміє поняття народності в етнографічному плані. Народна словесність, вважає він, «...може відноситися до духу, звичаїв, життя всіх звань і станів одного й того ж народу»; простонародна словесність — «власне до житейського побуту, життя духовного й тілесного простолюдина». «...Хто зрозумів душею, що таке народність, — пише Даль,— тому й простонародне, як корінна, основна й більша частина цілого, буде і любе, й миле, й дороге»3.
З тих же етнографічних позицій розуміння потреб відображення простонародності В. Даль у рецензії на ДРУГУ книжку «Малороссийских повестей» підтримує ідею вживання в літературі української народнорозмовної мови: «Не забаганка Основ’яненка примусила його розмовляти з нами по-своєму, а необхідність; не можна по-російськи висловити все це із збереженням цілком кольорів і фарб нашого оригіналу, неперекладаного на жодну мову, як усе самородне, первинне, справжнє»1.
Друга книжка «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Осповьяненком» (1837) викликала нову хвилю відгуків. Як правило, критики у зв’язку з виходом цієї збірки та повістей «Козир-дівка» (1838), «Щира любов» (1839; автопереклад російською мовою),«Сердешна Оксана» (1841) ведуть ширшу розмову про творчість письменника, торкаються загальних проблем розвитку української літератури, питань реалізму й народності літератури.
Є. П. Гребінка, який виступив з рецензією на другу збірку «Малороссийских повестей», вбачає велике літературно-суспільне значення української творчості Квітки насамперед у тому, що останній своєю художньою практикою показав придатність української мови для створення серйозної літератури, категорично й переконливо заперечивши побутуючу хибну думку, ніби українською мовою «можна писати тільки одне комічне». «В його «Марусі»,— пише Гребінка, — лагідні почуття виражені так вдало, що навіть прихильники цієї думки, які збирались реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті»2. Автор рецейзії висловлює жаль, що ті, хто по знає української мови, не можуть дістати повної естетичної насолоди від читання повістей Квітки-Основ'яненка в оригіналі.
Після виходу повісті «Козир-дівка» С. Гребінка в листі до Квітки від 14 вересня 1838 року писав про своє захоплення його творами і додавав: «Ще подавно оце я вам казав, та й не я один, а всі наші, — превелике спасибі за «Ко-вир-дівку»; з біса десь була гарна дівчина! Я читав ваше таке ж рукописне, у цензурі [...]. Та й подумав: господи мій милостивий! як то народ пише гарно по-нашому! . .»*.
Доброзичливо зустріла журнальна й газетна критика Квітчині твори в перекладах російською мовою. Високо оцінює їх у 30-і роки М. Полевой, пишучи: «Грицька Основ’яненка після його «Марусі» ми ставимо в число наших визначних сучасних письменників»2. У відгуку «Литературных прибавлений к «Русскому инвалиду» на перекладену російською мовою повість «Щира любов» («Вот любовь!») відзначалося, що ім’я Основ’яненка «вже всіма критиками поставлене в розряд оригінальних першокласних російських талантів»3. Рецензент «Журнала Министерства народного просвещения», аналізуючи російський переклад «Конотопської відьми», вважає, що «волосний писар Пістряк гідний пера Мольєра і Діккенса»4.
(1 Данилевский Г. П. Украинская старина. Харьков, 1866, с. 273.
2 «Син отечества», 1838, т. V, кн. IX—X, с. 58.
3 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1839, т. II, № 15, с. 296.
4 «Журнал Министерства народного просвещения», 1839, ч. XXIV, с. 186.
5 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1837, № 52.
6 Т а м ж е.)
У більшості рецензій на обидві книжки «Малороссийских повестей» ідеться про те, що автор цих збірок писав з натури, що його зображення вірне дійсності. Як уже відзначалося, це підкреслював у своїх рецензіях В. Даль, хоча в даному випадку підходив він до цього питання з етнографічних позицій. Наприклад, у творах другої книжки він знаходить «істину й вірність кожної схопленої з життя українця риси»5. На його думку, в «Конотопській відьмі» «всі подробиці захоплююче вірні», в оповіданні «От тобі і скарб» «кращі місця [...1 ті, де автор вдається до дрібних деталей побуту українського простолюдина»6. М. Полевой пише про повість «Маруся»:«Це жива картина Малоросії. Які чудові характери героїв повісті [...}; як усе це вірно з природи»1. Пізніше він відзначить: «Маруся» Основ’яненка вражала принадністю простоти і самою новизною картин побуту малоросійського!..»2 У відзиві «Литературных прибавлений к «Русскому инвалиду» на повість «Козир-дівка» відзначається, що «особи в Основ’яненка писані з натури і з дивовижною вірністю...»3 Рецензент «Журнала Министерства народного просвещения» звертає увагу на змалювання образів у «Конотопській відьмі»: «Характери [...] зображені й розвинені так живо, вірно й повно, що, зустрівшись 3 цими людьми, неможливо б, здасться, було не впізнати їх»4.
Українські твори Квітки-Основ’яненка за їх змістом, стилем діляться рецензентами на дві групи. Його повісті, відзначає 6. Гребінка в рецензії на збірку 1837 року, «...сповнені почуття і малоросійського непідробного гумору»5. Вони, за словами О. Афанасьєва-Чужбинського, «то збуджують чистосердечний сміх, то видобувають щирі сльози»8. Ці два крила Квітчиного таланту так характеризуються в рецензії «Литературной газеты» на повість «Сердешна Оксана», опубліковану в альманасі «Ластівка»: «Таку вже бог дав натуру шановному Грицькові'Основ’яненку: він не може не розсмішити до неможливості, коли захоче розсмішити, не може не розчулити до глибини душі, коли захоче зворушити»7.
(1 «Сын отечества#, 1838, т. V, кн. IX — X, с. 58.
2 «Русский вестник», 1841, т. III, с. 714.
л «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1838, № 35.
4 «Журнал Министерства народного просвещения», 1839, ч. XXIV, с. 186—187.
5 «Северная пчела», 1837, № 260.
6 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1839, № 1.
7 «Литературная газета», 1841, № 56.)
Відзначили критики й той факт, що Квітка-Оспов’яненко своєю художньою практикою порушив пануючу в українському літературному процесі бурлескно-травестійну традицію. В. Даль, наприклад, писав, що Основ’яненко перший почав «обробляти предмети свої малоросійською мовою не навиворіт, а на лице»1.
Майже в усіх рецензіях відзначалися Квітчиие знання людського серця й талановите відтворення письменником людських почуттів та переживань, його зворушлива манера письма. О. Афанасьев-Чужбинський описує характер впливу повісті «Маруся» на читачів: «Хто з нас, малоросіян, не плакав, читаючи цю чудову повість, цю просту, непримхливу драму, але драму, яка розворушить найзачер-ствілішу душу...»2
Серед особливостей художньої форми творів Квітки-Основ’яненка в око критики впала майстерність оповіді. Як відомо, свої українські прозові твори Квітка будував у формі розповіді людини з народу — мудрого харківського чи прихарківського старожила Основ’яненка і володів високим мистецтвом перевтілення в свого оповідача. Автор «Литературных прибавлений к «Русскому инвалиду» зазначає в рецензії на «Козир-дівку», що Квітка — «великий майстер розповідати дотепною малоросійською мовою»3.
У Квітки, вважає рецензент «Журнала Министерства народного просвещения», «абсолютно особлива манера розповіді», і ця розповідь завжди «простосердечна й невимушена»4.
(1 «Северная пчела», 1835, № 17. В. Даль не бере тут до уваги твори інших письменників, написані не в гумористичному стилі,— оскільки ці твори були поодинокими явищами.
2 «Москвнтяшш», 1841, ч. V, № 10, с. 33.
3 «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1838, № 35.
4 «Журнал Министерства народного просвещения», 1839, ч. XXIII, с. 90.)