ДУБ . МОДРИНА . СОСНА . ЯЛИНА . ЯЛИЦЯ. КЕДР. ТИС . Гінкго. ТОПОЛЯ. ОСИКА . ВІЛЬХА. ВЕРБА . БУК . КЛЕН ГРАБ. ГРУША . КАШТАН. БАРХАТ АМУРСЬКИЙ . АКАЦІЯ БІЛА. СОФОРА. ГЛЕДИЧІЯ. ГОРІХ ЧОРНИЙ. ГОРІХ ВОЛОСЬКИЙ. БУЗИНА. КАЛИНА. ТЕРЕН. ЛIЩИНА . АЙВА. БАРБАРИС. ІРГА. МАЛИНА. БУЗОК. ГЛІД. КИЗИЛ. ШИПШИНА. ЛИМОННИК КИТАЙСЬКИЙ. СМОРОДИНА. ГОРОБИНА ЧОРНОПЛІДНА . ВИШНЯ. ЧЕРЕМХА. ОБЛІПИХА. ЯСЕН. ШОВКОВИЦЯ. ЯЛОВЕЦЬ. ЧЕРЕШНЯ. ЯБЛУНЯ. ГОРОБИНА. ЛИПА.
ВЕРБА

В нашій країні, мабуть, нема такого виду серед деревних порід, який би мав стільки родичів, як верба. Римський вчений Пліній Старший (І вік до нашої ери) описав 8 видів верби. Знаменитий Карл Лінней вважав, що її сімейка складається з двадцяти дев’яти представників. Автори «Британської флори» описали сорок п’ять видів верби. Пізніше одні вчені нараховували 116, інші 182, деякі 400 і навіть 1600 видів.Чому ж такий різнобій у визначенні кількості видів? Справа в тому, що кожному виду верби властива велика морфологічна різноманітність і кожен з них має значну кількість різновидів і форм. Крім того, верби в природних умовах утворюють велику кількість гібридів, які за тими чи іншими ознаками відрізняються від батьківських форм. Часто різниця між ними незначна. У одного кора темніша, у іншого листочки мають більше зазубринок або трохи інша форма та розміри листя. Такі гібриди і різновидності деякі вчені вважають окремими видами. З цього приводу суперечки між ученими тривають постійно і вони не знаходять тут спільної мови. Один з найвидатніших радянських спеціалістів-вербоводів А. К. Скворцов вважає, що в нашій країні зростає 170 видів верби. Крім того, нараховується понад 600 гібридів і різновидностей цієї породи.

Верба — ніжне дерево, миле й дороге серцю українця, тісно зв’язане з його житям і побутом. У часи язичництва наші пращури вірили, що вона охороняє людей і їх житло від злих духів і пожеж, береже худобу від нечистої сили. У слов’ян ця порода символізувала щасливе сімейне життя. У давні часи наречених обов’язково водили навколо верби. Після прийняття християнства церква повела рішучу боротьбу з язичницькими віруваннями і обрядами і до ввичаю водити молодих навколо верби причепили осуджувальний ярлик: «Вінчалися навколо вербового куща» — так стали говорити про незаконне подружжя.

Як стверджує релігія, саме вербові гілки кидали під ноги Ісусу Христу, коли він останній раз ішов у Єрусалим. В ознаменування цієї події християнська церква встановила напередодні паски свято — Вербний тиждень. В кінці цього тижня віруючі несуть у церкву вербову гілку, де її освячують і потім саджають на садибі або біля річки. Православна церква відзначає також свято Трійці, запозичене нею у слов’ян-язичників. В цей день наші пращури урочисто відзначали свято літа, яке не обходилося без верби, її гілками, а також зіллям прикрашали житло, а долівку вистеляли запашними травами.

Верба вважалася у слов’ян священним деревом, символом безперервності і постійності життя. Саме верба символізувала древньослов’янського язичницького бога сонця Ярила, який ощасливив людей, дарувавши їм вогонь. До наших днів зберігся народний звичай влаштовувати свято на честь життєдайного Ярила та його прекрасних дітей — квітів. Це свято влаштовується в ніч на Івана Купала. Це, мабуть, найцікавіше і найвеселіше народне свято на Україні. Центральна подія святкового вечора — парубки приносять і у найбільш людному місці ставлять вербу, а дівчата прикрашають її квітами, вінками, запалюють на ній свічки.

Коли зовсім стемніє, біля заквітчаної верби запалює багаття, залунають веселі, жартівливі купальські пісні, сміх, жарти. Молодь стрибає через вогонь, водить хороводи. Хлопці дражнять дівчат, кепкують над ними, а вони відповідають:

«...Ой у полі крокіс поріс, поріс,

Забрав чорт хлопців та в яр поніс...»

Веселе свято триває до глибокої ночі. Після його закінчення дівчата знімають вінки з верби і, загадуючи свою до-, лю, пускають їх на воду. Якщо водоверть не закрутить вінок і не потягне його на дно, не зачепиться він за якусь перешкоду і швидка течія винесе йог,о на середину річки і попливе дарунок дівчини далі без перешкод, то це за народним повір’ям віщує їй щасливе майбутнє і вийде вона заміж за коханого. У народі побутує повір’я, хто закохається ввечері на Івана Купала, той збереже свою любов навіки.

За стародавніми легендами, саме в купальську ніч у непрохідних лісових хащах рівно опівночі розпускається ї вмить перецвітає вогняна квітка папороті. Проникнути у це місце і знайти її дуже важко. Рідко хто зважувався темної ночі йти у ліс, бо на кожному кроці сміливця чатувала нечиста сила. Вона намагалася завести його у такі нетрі, з яких би він не вийшов ніколи. Зважувалися йти опівночі на пошуки квітки хіба що окремі юнаки, яких вела у ліс палка, але нерозділена любов до дівчини.

Якщо сміливцю вдалося знайти квітку, то саме в цей час чорти і відьми все робили для того, щоб він не міг її зірвати. Юнак повинен був, незважаючи на нечисту силу, вмить зірвати квітку і, не оглядаючись, бігти з лісу. Люди вірили, кому вдасться заволодіти квіткою папороті, той стане багатим і щасливим. Народ вірив у цю легенду, а насправді папороть ніколи не цвіте, бо це не квіткова, а спорова рослина.

Шанували вербу не лише слов’яни, а й древні греки та римляни. Греки присвячували її Гері — дружині головного олімпійського бога-громовержця Зевса. У Стародавньому Римі, за свідченням Вергілія, плакуча верба була символом смутку і горя.

З давніх часів український народ шанував вербу і оспівував її у чудових ліричних піснях, богатирських поемах — билинах, предивно чарівних героїчних думах. З усіх деревних порід, які ростуть на Україні, мабуть, після калини найбільше пісень складено про вербу.

«...В кінці греблі шумлять верби Що я посадила.

Нема мого миленького Що я полюбила...»

Верба тут символ самої України, її чарівної природи і трагічної долі. З особливою шаною і теплотою оспівував вербу і великий син українського народу Т. Г. Шевченко. У далекому казахському степу вона нагадувала йому рідну Україну.

«...Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилі підійма...»

Великий Кобзар, відбуваючи заслання, направлявся з Орської кріпості у Ново-петрівське укріплення. По дорозі на пристані у м. Гур’єві Тарас Григорович знайшов гілку верби і взяв її з собою. Прибувши за призначенням, він посадив її у безводному казахському степу на півострові Мангишлак. Вона прийнялася і за сотню з лишком років, всупереч спекотному диханню пустині, перетворилася у могутнє дерево.

Там, де колись було Ново-петрівське укріплення, тепер розкинулося місто, яке носить ім’я Тараса Григоровича. В центральному парку міста височить верба посаджена Т. Г. Шевченком. Туристи з України, які тут бувають, везуть з собою гілки цього дерева, зламані шквальними вітрами і висаджують їх у парках та скверах. Тепер у містах і селах республіки чимало росте нащадків цієї унікальної верби.

Багато натхненних рядків присвятили цій породі такі видатні українські письменники і поети, як Л. І. Глїбов, Б. Д. Грінченко, І. С. Нечуй-Левицький та інші.

Чим же пояснюється така популярність верби? Очевидно, її красою, великою користю, яку приносить вона людям, невибагливістю до грунту і кліматичних умов, легкістю розведення. Вирубай кілок, ввіткни у землю — і виросте нове дерево. Підмиють весняні води берег, впаде стара верба на землю або у воду і відразу ж випустить сотню корінчиків. Замість одного дерева піднявся цілий гай. Весною під час повені і льодоходу крига б’є об стовбури верби, здирає з них кору, інколи ламає стовбури, а вона, як важко поранений у бою солдат, стоїть, не гине, демонструючи торжество життя, і несе свою службу.

Звідкіля ж у верби стільки життєлюбства? Зламалася гілочка від вітру, упала на сиру землю і через кілька років з неї виросло нове дерево. У народних піснях часто називають вербу плакучою і журливою. Проте, як бачимо, зовсім вона не плаксива, а чудовий життєлюб, порода невибаглива до клімату. Живучості і аскетизму вербі можна позаздрити.

Ростуть верби в найрізноманітніших умовах: в холодній арктичній тундрі, на вершинах гір висотою до 2000 м, на болотах, в помірному поясі і тропіках. їх можна зустріти в заплавах річок і на сухих пісках. Ось чому серед представників вербового роду можна побачити дерева заввишки 30 м і з діаметром стовбура 1—3 м (біла і ламка) і навіть «лежачі» (полярна, мацудана, колимська і трав’яна), які буквально стеляться по землі. Ці малюки майстерно., ховаються від лютих морозів у мох і під снігом, ближче до землі. Все у них мініатюрне: і сильно покручені стовбурці менші розміром і тонші від олівця, і тонюсінькі гілочки, і листочки. Щоб роздивитися таке «дерево», потрібно стати на коліна і при цьому не завадить мати збільшувальне скло. До речі, живуть такі «гіганти» багато десятків років. Ці малюки не можуть мати висоти більшої, ніж товщина снігового покриву, бо все тут, що підіймається цад снігом, гине.

Більшість представників вербового роду — це чагарники Різної величини або невеличкі деревця. Природа щедро наділила вербу багатьма унікальними властивостями. Зростаючи на берегах річок і в понижених місцях, вона не може врятуватися від повені, «втекти» за межі заплави і тому, інколи й кілька місяців підряд, мусить стояти у воді. Проте верба не гине і тоді, коли навіть верхівка її буде знаходитись у проточній воді. За витривалістю до затоплення водою ця порода займає серед усіх інших видів перше місце. Тут у верби немає конкурентів. Вона чудово пристосувалася до зростання в умовах заплав.

У період повені затоплена частина стовбура верби білої вкривається додатковим корінням. Воно висить на стовбурі густими пасмами, схожими на довгий рудий мох, тому й називають цю породу моховаткою. Не загине верба і тоді, коли майже весь її стовбур занесе землею, бо на ньому з сплячих бруньок утворюється велика кількість коріння, яке й забезпечить дерево всім необхідним. Такі явища спостерігаються інколи в лісопосадках по днищах ярів.

Весною потоки води, не визнаючи берегів, розливаються по заплаві і затоплюють верби. День і ніч з року в рік вода вимиває її коріння, проте воно, міцно уп’явшись у землю, не допускає руйнування берегів, замулювання річок і винесення мулу на заплави. Досвід свідчить, що прибережні смуги з чагарникових верб шириною 20—30 м разом з посадками їх по днищах ярів і балок здатні повністю очистити талі і дощові води від наносів землі та різних шкідливих домішок, в десятки разів зменшують каламутність води.

Коріння верби проникає у глибину на 2,5—3 м, досягає водоносних горизонтів і ніби відкупорює їх, відкриває шлях джерелам на поверхню землі. Джерела, вирвавшись з під землі, повертають до життя малі річки, які до цього страждали від спраги. А верби біля них, набираючись сили, проникають своїм корінням в землю все глибше й глибше. Коріння верби розростається також і в сторони до 70 см на рік і проникає далеко за межі крони, змагається з бетоном і по надійності закріплення берегів, і по строку служби, і по вартості виконання робіт.

Відмерле коріння верби швидко згниває і це значно підвищує дренажність грунту, зокрема вздовж каналів. Верби перехоплюють і випаровують у повітря велику кількість фільтраційних вод. Виявляється, що верба — це справжній і досить потужний насос для відкачування води. Підраховано, якщо на 1 км каналу буде зростати 1000 верб, то вони зможуть перехоплювати за рік 100 тис. м3 фільтраційних вод, тобто посадки вздовж річок і каналів запобігають заболочуванню грунтів. Розлогі й кучматі крони верби, нахилившись над самісіньким лоном води, прикривають її від спеки і надмірного випаровування. Фітонциди, які вона виділяє, забезпечують чистоту води. У затінку від вербових крон стримується розмноження малярійного комара. Під час повені і льодоходу зарості чагарникових верб проявляють дивовижну життєздатність у боротьбі з водною стихією. Вони приймають на себе шалені потоки води та удари льоду і надійно захищають береги від руйнування. Зарості верби — надійні вартові наших річок, постійно діючий, дешевий і надзвичайно ефективний біологічний фільтр.

Народ давно переконався, що без верби малій, а значить і великій річці вижити важко. Це стверджує і наука, і практика. «Верба зелена, яка пустила свої коси на тихі води весняні» — це не лише поезія, а й запорука чистоти і повноводності річок. Ось чому потрібно по берегах річок створити лісосмуги і, крім того, посадити живцями чагарникові верби від меженного рівня води і до бровки берега. Як нема тепер жодного будинку без відмостки, так і не повинно бути жодної річки чи ставка без чагарникової облямівки. Отже, більшість видів верби люблять заглядати у воду і рости так, щоб «ноги» їх були у воді, а «голова» на сонці, бо майже всі представники вербового роду волого- і світлолюби. Недарма народна приказка каже: «Де верба, там і вода» або «Де вода, там і верба», «Верба водою живе, верба воду й береже». Проте є такі види верб, які успішно обживають сухий пісок у пустині, але, виявляється, що зустрічаються вони там, де на коренедоступній глибині є вода. Виняток становить лише шелюга, яка росте і на сухому сипучому піску. Вологолюбність більшості видів верби — характерна їх ознака. Звідси і походження латинської назви вербового роду — Заііх аІЬа від кельтських слів — сал — близько, лікс — вода.

Дерево біля води швидко росте, але й швидко старіє, тому живуть деревовидні верби біла до 100, рідше 150 років, а ламка до 75—100 років. Вік рубки стиглих вербняків у три-чотири рази менший, ніж, наприклад, у сосни. Природа наділила вербу ще однією унікальною властивістю, якої немає у жодної іншої деревної породи — здатністю рамки з лози обертатися у руках людей при проходженні їх над ділянками, де є підземні води або нагромадження металічних предметів. Це явище наука називає біоефектом, а народ — лозохідством. Ще й сьогодні наука не може достовірно пояснити природу біоефекту, хоча люди знали про нього ще за 2100 років до нашої ери, з того часу лозохідство застосовують для пошуку покладів руд і підземних вод. Правда, в середні віки лозохідців почали звинувачувати у чаклунстві, їх ув’язнювали і навіть спалювали на вогні. На Україні лозохідці з давніх-давен користувалися особливою повагою — вони завжди і точно вказували місце, де потрібно було копати колодязь.

Наука звернула увагу на біоефект, або біолокаційну здатність людини лише у кінці XIX століття. Нагромадження підземних вод або металічних предметів викликають у окремих людей сильні біотоки, які й примушують рогульку з верби обертатися в напрямку об’єкта. За кількістю обертів рамки на відрізок шляху визначається інтенсивність біоаномалії. У такий спосіб було відкрито багато рудних тіл, зокрема й такі, що залягають на глибині 300— 500 м від поверхні землі. Біолокаційний метод використовують тепер не лише геологи, а й археологи, сапери, будівельники, спелеологи та інші спеціалісти.

Прислужилася верба і науці. Голландський вчений Ван-Гельмонт на початку XVII століття посадив маленьку вербичку у ящик з землею. Перед цим він зважив саму вербичку і окремо землю. Земля важила 200, а вербичка 5 фунтів (фунт — 409,5 г). Через 5 років верба важила 169 фунтів, а маса грунту практично не змінилася. Таким чином 164 фунти додаткової маси верба одержала за рахунок сонячної енергії, води, вуглецю та мінеральних солей, які надходили з грунту.

Народ вважає вербу вісницею і радісним символом весни. Зимовий період у неї, порівняно з іншими деревними породами, найкоротший. Верба —дерево нетерпеливе. Навкруги лежить сніг, природа ще спить непробудним сном, весна ще не розбудила землю, а верба вже подає ознаки життя. Всі дерева ще стоять голі, а вона вже причепурилася. Після лютневих відлиг скинула з бруньок лусочки-ковпачки і задовго до перших по-весняному теплих днів вкрилася крупними сріблястими, а потім золотисто-жовтими кульками — чоловічими сережками.

Верба першою серед усіх інших деревних порід одягається весною у ніжно-зелене вбрання і, як кажуть у народі, веде за собою весняне бездоріжжя і гонить з річки останній лід. Пізно восени, коли всі листяні породи давно вже скинули пожовкле листя, вона продовжує чарувати погляд зеленим, а пізніше жовтим листям.

Найбільш приваблива верба в період цвітіння. Пальма першості за красою належить вербам плакучій і пірамідальній. Верба плакуча, яка пустила свої довгі коси-гілки жовтого кольору на тихі води весняні — краса незрівнянна.

Плакуча, або вавілонська, верба завезена з Малої Азії у VII столітті і тепер її можна побачити майже у кожному парку України. Це порода дводомна, у нашій республіці поширені лише чоловічі екземпляри верби вавілонської, тому розмножують її живцями або кілками.

Верба починає цвісти задовго до появи листя і продовжує цвітіння два-три тижні. Квітки верби дають багато пилку і нектару в такий період року, коли інші види рослин ще не цвітуть. З 1 га заростей верби бджоли збирають до 150 кг меду, який має високу цінність за свої лікувально-дієтичні властивості. Найкращою медоносністю відзначаються верби козяча, ламка і біла. Ранньою весною погода нестійка: за теплими і сонячними днями настають холодні, похмурі й дощові. Напередодні похолодання верба припиняє, а при потеплінні поновлює цвітіння. Отже, вона вміє вгадувати погоду і навіть породжувати власний дощ: з її листя у сильну спеку і при надмірній кількості вологи капають краплини води.

Завдяки частій зміні погоди цвітіння верби продовжується тривалий час і це підвищує значення її як медоноса. Цвітіння верби — справжнє свято для бджіл, та, крім них, збирають нектар і пилок ще понад 80 видів комах, насамперед етномофагів, які знищують шкідників лісу і саду.

Природа наділила вербу сережками двох сортів:-тичинковими (чоловічими) і маточковими (жіночими). Перші жовті і пухнасті, другі — дрібніші за розмірами, зеленого кольору. На сережці кожна квіточка сидить у пазусі маленької лусочки — приквітника, облямованої довгими волосинками, які й надають сережкам сріблястого блиску.

Квітнуча верба приваблює й захоплює своєю красою людей. Проте ця краса стала для неї справжньою бідою. В останні роки з’явилося багато «любителів» природи, які, ламаючи гілки з сережками, калічать дерева. Після цвітіння тичинкові сережки опадають, а маточкові витягуються і стовщуються. В кінці травня або на початку червня — через місяць після початку цвітіння — на них достигає велика кількість продовгуватих коробочок. Кожна з них — справжня фабрика насіння. Після достигання коробочки жовтіють, тріскаються і розкриваються, підхоплене вітром або водою насіння з пухнастим пучком волосків розноситься у всі сторони.

За мільйони років еволюції верби чудово пристосувалися до життя в заплавних умовах: їх насіння достигає одночасно із спадом води після повені. Спадаюча вода не тільки розносить насіння верби, але й звільняє вкриту мулом землю, яка ще не встигла зарости бур’янами. Насіння верби дрібнюсіньке: маса 1000 щойно зібраних насінин всього лише 0,12 г. Воно не має періоду насіннєвого спокою і майже позбавлене запасів поживних речовин. Відразу ж після достигання в насінні розпочинаються процеси росту. Такі ж властивості має насіння тополі та ільмових порід, що достигає в кінці весни або на початку літа.

Сім’ядолі достиглого насіння, яке потрапило на вологий грунт, починають зеленіти через 2 години, а через 12 оболонка його тріскається і з’являється підсім’ядольне коліно. За добу все насіння проростає і прикріплюється до землі. В посушливу і жарку погоду або на поверхні сухого грунту воно швидко гине: тонюсінька оболонка не може захистити від висихання. Якщо через один-два дні після достигання насіння не потрапить в сприятливі умови, воно втрачає схожість.

Насіння, що знаходилось у мулі на дні водойми, може зберігати схожість до наступного року. Часто можна спостерігати, як вийнятий з ставка або річки мул вкривається густими сходами верби. Якби меліоратори мали невеличкі маневрені земснаряди для очищення русел малих річок від мулу і намивали його смугами вздовж берегів, то вони дуже швидко заросли б вербами і без допомоги людини.

Найпростіший спосіб вирощування сіянців верби — нарізати гілки довжиною 25—30 см разом з коробочками, які почали розкриватися, і ввіткнути їх рядами у землю на грядці з добре розпушеним і зволоженим грунтом. Віддаль між гілочками у ряду 5—10, між рядами 20—25 см. Насіння з коробочок випадає на вологу землю і відразу ж проростає. Сходи не загинуть лише тоді, коли земля буде постійно зволожена.

Майже всі види верби розмножуються не лише насінням, а й порослю від пеньків, живцями довжиною 30—35 і товщиною 1—1,5 см та кілками довжиною 1—1,5 м і товщиною 3—6 см. В заплавах, які затоплюються водою на тривалий час, старі верби зрізають так, щоб висота пенька була 1,5—2 м. Такі пеиьки дають велику кількість надзвичайно швидкоростучих паростків, з них заготовляють кілки для нових лісопосадок вербняків.

Верби, зокрема деревовидні, мають велике народногосподарське значення. В їх корі міститься 4—5 % саліцилу і 5—11 % танідів, а у деревині 41—62 % целюлози. Кора, насамперед верби козячої, використовується у чинбарстві для виготовлення шкур найвищої якості. Деревина верби білої і ламкої м’яка, легка, з рожевим або бурувато-червоним ядром і вузькою білою заболонню. Вона дуже добре колеться і легко обробляється. З неї виготовляють дуги,ночви, корита, тару, папір, деревно-стружкові та деревно-

волокнисті плити, використовують її в будівництві і на паливо.

У сухому місці деревина верби може служити протягом багатьох століть. Спеціалісти вважають, що найкращі човни з верби — легкі й міцні. Недолік верби білої та ламкої— у стиглому віці їх серцевина пошкоджується гниллю і старі верби, як правило, дуплисті.

З давніх часів Україна славилася народними музикальними інструментами, насамперед кобзами — бандурами. Це один з найбільш улюблених інструментів. Бандура з давніх часів співала, раділа, веселила людей, плакала в часи лихоліття, піднімала дух народу і кликала його на священну боро„тьбу за волю і щастя. З усіх деревних порід верба біла найбільш «голосиста», тому вона й використовується для виготовлення бандур. Верба, яка ще порівняно недавно шелестіла листям десь над звивистою річкою, тепер звучить у концертному залі.

При виготовленні бандур враховують вік дерева, товщину стовбура і кори, форму і колір листя, грунт, на якому воно росте, наявність поряд водойм і навіть чистоту води. Вибране дерево рубають ранньою весною, сушать у соломі, на горищі або іншому місці не менше п’яти років.

Раніше батьки не купували сільським дітям іграшок, їх турботи зводилися до того, як нагодувати і одягнути дітей, а про цяцьки не могло бути й мови. Малеча гуляла черепками з ненароком розбитої посуди, саморобними м’ячиками з шерсті корів, що линяли, свистками з верби. Зробити такий «музикальний» інструмент легко: зрізав вербову гілку, постукав по її корі якимось твердим предметом, зняв кусочок її трубкою, зробив виріз у деревині і корі, надів назад зняту кору — і свисти собі скільки завгодно.

Велике значення у народному господарстві мають і чагарникові верби, наприклад, шелюга, або краснотал. У цієї верби дуже довгі, тонкі, червонувато-бурі з синім або голубуватим восковим нальотом і надзвичайно гнучкі дубці. З давніх-давен її використовують для закріплення рухомих і дуже сухих пісків, а дубці для виготовлення різних плетених виробів. Гнучкі прутовидні верби, насамперед, кошикова, пурпурна, мигдальна, російська, каспійська та інші дають дубці для виготовлення овочевих корзин, кошиків, столів, ваз, етажерок, крісел, дитячих ліжечок і колисок, хлібниць, цукерниць, рамок для художніх виробів та інших товарів народного споживання, всього майже 200 найменувань.

У прадавні часи гнучка верба широко використовувалася як будівельний матеріал. Наші пращури робили стінки хатинок з кілків, закопаних у землю, заплітали їх лозою і обмащували глиною. З лози виготовляли хатнє начиння, своєрідні неводи та інші знаряддя для риболовлі. Пройшли тисячоліття, змінився характер і призначення плетених виробів, проте потреба в них не зменшилася, а, навпаки, з кожним роком зростає. Широко використовуються тепер вироби з лози, очищеної від кори, прикрашають наш побут, дуже гарні, ажурні, елегантні і зручні. Відповідно оброблені, вони мають рожевий відтінок або світяться яскравою білістю стебла і служать тривалий час. Вироби з лози, виготовлені народними майстрами — умільцями, за красою і витонченістю не поступаються рукоділлю мережниць. Це справжні шедеври мистецтва.

На жаль, мало у нас вербняків, насамперед плантацій чагарникових верб для виготовлення потрібної тари. Колгоспи і радгоспи посилають гінців у всі кінці для придбання овочевих корзин або заготівлі дубців. В той же час кожне господарство могло б мати свої плантації чагарникових верб.

В останні десятиріччя зарості верби в заплавах по-хижацьки вирубували, розкорчовували і травили худобою. Багато вербняків знищено під час будівництва на Дніпрі та інших річках великих водойм. У зв’язку з таким знищенням природи варто нагадати, що наші пращури з прадавніх часів селилися насамперед біля річок, які були найлегшими шляхами сполучення. Починаючи з третього тисячоліття до нашої ери населення Придніпров’я стало жити осіло і займатися землеробством. Очевидно, з того часу наші пращури саджають біля свого житла кілки верби. І тепер не можна уявити собі українське село без верби.

Тисячоліттями наші неписьменні предки жили у злагоді й гармонії з природою і не намагалися її підкорити або завдати шкоди. Вони не вирубували, а саджали верби на садибах і по берегах річок, біля криниць, навколо ставків і вздовж шляхів. Протягом багатьох століть густі крони верб надійно захищали подорожніх від літньої спеки або раптової зливи, стримували шквальні вітри, оберігали шляхи від снігових заметів. Ще й тепер інколи можна побачити тут старезні верби з дуплами і розлогими кронами, проте лишилося їх дуже мало.

Багато видів верби мають лікарське значення. Препарати з неї використовує як наукова, так і народна медицина. У свій час ще знаменитий Авіценна звернув увагу на цілющі властивості верби білої. У народній медицині відвар її кори вживають при катарах шлунку і захворюваннях селезінки, як жовчогінний, а також в’яжучий засіб при шлунково-кишкових захворюваннях, жарознижуючий, при гострому ревматизмі, малярії (замість хініну).

Соком верби виводили бородавки, а попелом з кори — мозолі. Верба — носій саліцилової кислоти (до речі, і назва кислоти пішла від наукової назви вербового роду —salix). Очевидно, від її наявності і залежать лікувальні властивості кори. Саме саліцилова кислота, виділена з кори на початку XIX століття, прислужилася науковій медицині, стала основою багатьох цілющих препаратів — аспірину, бесалолу, салолу та інших. Ці препарати, зокрема аспірин, наша медична промисловість почала виготовляти з вербової кори кілька десятків років тому. Недавно у листі одного з видів верби вчені П’ятигорського фармацевтичного інституту знайшли рутин — надзвичайно цінний замінник вітаміну Р, який укріплює стінки капілярів. Тепер наша промисловість налагодила виготовлення рутину з листя верби, де вміст його становить до 7 %.

Народна медицина використовує відвар кори у суміші з саліциловою кислотою як протизапальний засіб. Виявляється, що саліцил попереджує появу багатьох хвороб худоби, яка охоче поїдає молоді пагони верби з листям.

Відварами вербової кори лікувалися наші далекі предки ще в часи Київської Русі. При запаленні нирок п’ють відвар чоловічих суцвіть верби козячої. Деякі види екземи лікують, застосовуючи поперемінно ванночки з відварів кори верби і березових бруньок. Відвар кори використовують для полоскання при запаленні слизових оболонок і як засіб для лікування стоматиту, а також очищення води від бактерій. Відваром кори верби у сполученні з корінням лопуха миють голову при лупі, сверблячці шкіри голови і випаданні волосся. Народна медицина використовує препарати з верби для лікування пропасниці і як кровоспинний засіб. Відваром і порошком з вербової кори лікують різні рани, запалення шкіри і нариви.

З лікувальною метою заготовляють кору з 3—8-річних вербичок або молодих гілок на старих деревах. її збирають ранньою весною до початку розпускання листя з дерев, які вирубуються у процесі догляду за лісом. Сушать кору в затінку в добре провітрюваних приміщеннях. Добре висушену кору можна зберігати у сухому місці до чотирьох років. Чоловічі сережки заготовляють в пору -цвітіння, сушать у затінку, розсипавши тонким шаром.

Отже, верба приносить людям різноманітну користь.Хай же шумлять верби скрізь над річками і ставками. Будемо вдячні вербі за те, що вона поруч з нами і служить нам вірно й безкорисливо.

Отредактировано юля (Ср 10:39)